09/14/2009 | Валерій Ємченко

Мабуть рішення кого підтримувати на президентських виборах 2010 року було і залишається чи не складнішим в сучасному політичному порядку денному.

Відповідь на пропозицію ігнорувати/бойкотувати класична. Якщо немає потенціалу зірвати вибори, а його таки немає, позиція невтручання призведе до того, що виберуть за нас, і будемо з цим вибором жити. Як, це вже інше питання.

Можна скільки завгодно тішити себе вирахуванням мізерних шансів на перемогу Віктора Ющенка. Але вже нині чітко зрозуміло, він не продовжить своє правління попри завзяту допомогу з боку Кремля і особисто в.о. царя Дмитра Олександровича Мєдвєдєва.
Вантаж помилок, свідомих і несвідомих, що було здійснено за ці роки, невжитих заходів, не проведених реформ тощо, впевнено тягне донизу, у політичне небуття. Серед цих помилок чи не найважливіша – нерозуміння значення інститутів, щире прагнення покладатися на вірних людей, а не на процедури і закон. Зрештою люди виявилися не такими вже й вірними…, а результати правління – муляж у Батурині не є достатнім для підтвердження президентської дієздатності і відповідних амбіцій. Отже, станом на тепер, ліпший можливий для Президента В.Ющенка результат – третє чи четверте місця після чи перед А.Яценюком у першому турі виборів. Побажаємо же Віктору Андрійовичу успіхів на парламентській, або будь-якій на його розсуд, ниві…

Можна вірити у зірку Арсенія Петровича. Молодий, для когось привабливий, чому ж ні… Ось тільки єдиний інтерес, який відстоює молодий претендент – це особистий інтерес Арсенія Петровича Яценюка. І тут не варто помилятися і олігархічному пулу. Шановні панове колишні м.н.с., цеховики та червоні директори – кине він вас, обов’язково кине, як кидав усіх своїх попередніх покровителів. А доля ж і інтереси України для А.Яценюка то взагалі щось дивне і незрозуміле. Інакше б не було радянської ностальгії в пропаганді колишнього спікера, не змінювалась би позиція за принципом «куди вітер повине, пляшка візьме та й кивне» (наочний приклад НАТО), та й ще багато чого у доволі звивистій біографії «чесного і незаплямованого політичного коника» було б відсутнє, або, навпаки, присутнє.

На контрасті, згадується ліпший з непрохідних – А.Гриценко. Ця, практично, самохарактеристика чітко визначає шанси і горизонт бажань колишнього міністра оборони. І хоча і до Анатолія Степановича немало претензій, але дай Боже йому успіху у формуванні команди до парламентських виборів. Далі побачимо, може він і зможе подолати свої комплекси «ну, справжнього полковника», і стати ефективним політичним діячем. Чого на світі не бува, га?

Вельможний плагіатор Володимир Литвин. Ну що тут можна сказати? Інші злочини, які йому приписують поки-що не підтверджені судом. А от плагіат і не лише в Карозерса – факт, як казав Остап Марія Бендер бей, медичний, доведений документально і ніким досі не лише не спростований, а й не заперечений. Та й неприкрите бажання аж до нестями сподобатися Москві, що прокинулося останнім часом, мабуть, не залишають йому шансів на підтримку з боку мислячих українців. Ну та й Бог з ним.

Олег Тягнибок. Великий дід і чудові актори та люди мистецтва у почті то звичайно не є мало, але й далеко не достатньо для претензій булаву. Додати ще б крихту розуму, розуміння що в Україні 27 регіонів, а не 5, виваженості, такту і відчуття реальності, позбавитись акцентуйованості, віри у теорію змови etc., і можна було б про щось говорити, а так… Поки що його дії і особливо слова наносять його, без сумніву, любимій Україні набагато більше шкоди, аніж користі.

Сергій Тигипко – достеменно невідомо, чи зміг він отримати мільярд доларів, про який мріяв після першого фіаско політичної кар’єри в 2004 році, але чітко зрозуміло, що Сергій Леонідович не та людина, що буде жертвувати чимось для себе важливим заради інтересів України. І ще важливіше, ну не прохідний він, непрохідний…

Інші претенденти, як от пані І.Богословська, товариш П.Симоненко, пані В.Семенюк-Самсоненко взагалі-то не заслуговують на окрему згадку. З ними все і всім давно зрозуміло, вердикт однозначний. Як писав Джером К.Джером: «у сад, всі у сад».

Залишилися два основні претенденти: Віктор Федорович Янукович та Юлія Володимирівна Тимошенко. Перше, що проситься на язик – обидва цвай, як казав колись мій покійний дід. І він і вона плоть від плоті облудного сьогодення, обидва лідери минулого дня, ні від нього, ні від неї чекати на перезрілі реформи не варто, нарешті, в обох такі слуги, що, мабуть за висловом В.Висоцького, самим лідерам лячно.

Про колишнього кримінального злочинця сказано більш ніж достатньо вже у 2004 році. Про екс-комсомолку також відомо не так вже і мало. Загалом, режим ЮВТ, сподіваюсь, буде не страшний, але обов’язково облудний, лицемірний і, до біса, гидкий. Це буде ще один час втрачених можливостей. Це буде сутнісне проросійське, москвофільське правління, майже як і у ВФЯ. Все так. Принципової різниці між двома вождями і відповідно правліннями було годі шукати. До недавно це було моє стійке і виношене переконання.

Але 12.09.09 шанована газета «Дзеркало тижня» оприлюднила фахову статтю А.К. Орла, близького зовнішньополітичного радника В.Ф.Януковича. Після прочитання цього без сумніву у своєму роді досконалого тексту стає зрозуміло: визнання Абхазії і Південної Осетії, вітання звернення Дм.Мєдвєдєва до В.Ющенка від 13.09.09 це не чергові дурнуваті епізоди на кшталт великої російської поетеси Ахметової чи революційного поета Безсмертного. Ні, це чітка і послідовна лінія не васального москвофільського князівства, а малоросійської сатрапії, в якій розжареним залізом буде витравлюватися все українське, все прозахідне, все мисляче. Жити в такій країні буде не просто неприємно і противно як при Тимошенко, а відверто складно.

Отже, обираючи між москвофілією Юлії Володимирівни і малоросійством Віктора Федоровича слід поставити на перше, бо у цьому випадку залишатиметься хоч і примарна, але надія, а у другому, вже все зрозуміло. Змушений це написати, хоч би як неприємно це мені не було, але за 5 років спромоглися лише на такий гидкий вибір. І саме у цьому найбільша претензія до Віктора Андрійовича. Втім завдання у тому, щоб у черговий раз не проґавити тепер вже наступну п’ятирічку.