10/13/2009 | В`ячеслав Апостол

В кожному з нас живе те, що може нас ув`язнити. У одних це ненависть, у інших – заздрість, у третіх - гнів; також до цього переліку можна додати любов, котра іноді спонукає до найбільш безрозсудних вчинків. Також це ревнощі, пристрасть до чогось і навіть страждання. Так-так, страждання, адже воно може позбавити розумну істоту людської природи, якщо замість уваги, розуміння і співчуття на адресу людини лунають лише заклики до порядку. А ще ув`язнити будь-кого в змозі його величність Випадок. Буквально це означає опинитись в «потрібному» місці у «потрібний» час.

Не доведи Вам Боже випадково опинитись на місці злочину в той час, коли туди навідається міліція. Ви вважаєте, вони стануть напружувати свій інтелект, витрачати сили і ресурси, аби відшукати дійсного злочинця? Ні, Ви помиляєтесь.

Я був знайомий з одним абсолютно неконфліктним чолов`ягою, котрого з періодичною регулярність лупцювала власна дружина. Але все його лихо крилося в тому, що він був завзятим грибником. Під час однієї зі своїх прогулянок з кошиком він натрапив на тіло небіжчика з ознаками насилля. Будучи законослухняним громадянином, він поквапом попрямував до сільради, і там все розповів. Голова викликав міліцію і вони попросили показати місцезнаходження трупу… Додому чолов`яга повернувся через дев`ять років…

А от нині поряд зі мною співкамерник, має не менш цікаву історію. Якось після зустрічі Нового Року він прокинувся поруч з мертвою дружиною. За кілька днів до цього між ними відбулась побутова сварка. Її наслідком були гематоми і подряпини на тілі обох. (Пізніше експертиза підтвердить той факт, що легкі тілесні ушкодження були нанесені не менш, ніж за 48 годин до смерті). Потім, як це зазвичай трапляється після родинних чвар, чоловік і жінка помирились, і між ними з`явилось повне порозуміння. Новий Рік зустріли мирно і весело (про це в ході слідства свідчили сусіди) і ось такий сумний фінал. Жодних претензій з боку міліції, і чоловік належним чином ховає дружину. Наступного дня після поховання - телефонний дзвінок і незнайомий голос ввічливо повідомляє, що турбують з міліції і цікавиться, чи не може громадянин негайно з`явитись до відділку. На запитання «навіщо?», слідувала відповідь: «Так, несуттєві формальності; кілька підписів, що Ви не проти закриття справи».
Ось так все просто – ані офіційного виклику, ані адвокатського захисту. Після побиття, що тривало протягом двох діб без перерви, висмикування зубів плоскогубцями та інших нелюдських засобів впливу, які застосовує наша винахідлива міліція, чоловіка запросили до слідчого. Останній без зайвих церемоній заявив:

- Обирай: або виходиш звідси калікою і протягнеш ще рік-другий на ліках; або відсидиш і житимеш стільки, скільки Бог дасть.
Тверезо оцінюючи ситуацію бідолага підписав заздалегідь підготоване міліціонерами зізнання. Пізніше виявилось, що у слідчого відділу «горів» план з розкриваємості злочинів. Уявляєте, в країні, яка прагне бути членом ЄС, органи МВС мають заздалегідь стверджений план з кількості людей, яким вони мають висунути звинувачення. Відтак в нашій країні існує дві категорії громадян: ті, кого вже засудили, і всі інші. Тому відсутність судимості свідчить не про те, що Ви законослухняний громадянин, а всього лише про «прогалини» в роботі відповідних органів.

Я знаю, що справедливість неможливо знайти ані у вигляді державних установ, ані у вигляді законів або загальних правил. Вона - не «система», а саме життя. Її можна уявити собі у вигляді шанобливого ставлення до людської гідності, непохитного дотримання її прав і свобод, презумпції невиновності.

Коли за Вами зачиняються двері камери, Ви потрапляєте у світ з зовсім іншими вимірами, де з вами відбуваються дивовижні метаморфози. Ви відчуваєте на собі всю силу закону, опиняючись поза межами його самого; один проти цілої команди, гравцям якої дозволено грати, не дотримуючись правил. Існує думка, що злочинний світ є таким, яким держава дозволяє йому бути. Натомість в нашій країні злочинний світ є такий, яким його робить держава. В ув`язненні кожен арештант проходить свою Голгофу, після якої відбувається «землетрус» душі і психіки.

Пройти через це, зберігаючи людську подобу можна лише за підтримки Бога. Адже саме він дає людині почуття власної гідності, що спроможне здолати весь шлях до кінця. В ув`язненні вкрай нелегко зберегти людську гідність. Це почуття має бути на порядок вище, ніж почуття страху, голоду, душевної і фізичної болі. Життя в зоні – це суцільне випробування для вашого почуття людської гідності, випробування суцільними спокусами і злом, якого тут більш ніж достатньо.
Я хочу оповісти декілька характерних епізодів, очевидцем яких я вимушено став під час перебування в МОБ СВК-81, що в перекладі на людську мову означає – «Міжобласна лікарня Стрижавської виправної колонії №81».

Після важливого етапу ми нарешті опинились у лікарняній палаті. Будь-який етап – «не цукор», але «прийом» на Стрижавці перевершив усі жахливі історії зеків, якими вони «підбадьорювали» наш моральних дух у столипінському вагоні. Якщо так поводяться з хворими людьми, нехай навіть які порушили закон – то уявляю, як там зустрічають здорових, які регулярно поповнюють склад колонії. Перегортаючи сторінку книги, я помітив, що мій приятель несамовитим жестом підкликає мене до вікна. Коли я підійшов до нього, то спочатку нічого не міг зрозуміти через завісу пороху, за якою здіймалося важке коване чобіття і гумові кийки. Згодом я побачив абсолютно знесилене тіло, яке вже не реагувало на удари. «Ого, за що це його так?» - до вікна вже підбігли всі, хто не спав. «Не знаю», - відповідає найперший спостерігач. – «Він поліз в траву, а тут з вахти вилетіло три міліціонери і почалось».

- Мабуть, заточку збивав(ховав).
- А може, шмаль? – посипались припущення, котрі були сумірними з нашими уявленнями за що можуть так бити.
- Тільки не збивав, а діставав, - виправив нас той, хто спостергав за цією сценою з самого початку.
- Дивне місце для схованки, прямо біля вахти, -розмірковував я.

Варто зауважити, що під час наших дебатів екзикуція ні на мить не припинялась, тільки темп ударів перейшов на алєгро. Побиття тривало не менше трьох хвилин, після чого бідолагу взяли за ноги і кудись потягнули. Ми відійшли від вікна, бо вже знали, що дивитись у вікно – сувора заборона, і якщо б нас помітили, то ми б мали серйозні неприємності. І як виявилось – цілком своєчасно…, адже одного вінничанина замовили на побачення. Від Вінниці до Стрижавки всього 7 км, тому його батьки реагували раніше за інших. Наш дух, звичайно, підбадьорився після гнітючої картини, яку ми побачили. Ми з нетерпінням очікували на його повернення; перші «грєва» означали, що ми сьогодні в «куражах». Коли він повернувся, то розповів, що міліціонери притягнули того бідолагу в хол лікарні і покинули непритомного на підлозі. Весь той час, поки він відбирав провізію, яку хотів забрати до палати, він лежав там – і жоден лікар або черговий фельдшер до нього так і не підійшов. А знаєте, за що били? За те, що хотів підібрати в траві яблуко, яке впало з дерева.
Ми «замерзли», настільки це нас вразило. Хоча в ті часи наша зона була основним постачальником страхітливих історій для Вінницького централу та всіх зон Вінницької управи (Обласного управління Державного Департаменту з виконання покарань у Вінницькій області). Згодом ми дізнались, що такий вчинок на Стрижавці прирівнюється до виносу хліба з їдальні і є неприпустимою крамолою. Уявляєте, людину так побили всього-навсього за недостигле яблуко. Наступний сюрприз нас очікував трохи згодом, коли одного дня нас повели на аналіз крові. Я йшов першим і побачив, що поперек східців лежить мертве тіло, яке лікарняний днювальний («шнирь») зашивав у два простирадла. Небіжчика навіть не вважали за потрібне обмити. Ні, це був не вчорашній хлопчина, а людина великого зросту і я безуспішно шукав можливості його обійти. Тут позаду пролунав голос лікаря, між іншим - жінки.
- Чого встали, як вкопані? Жмура не бачили? Переступили - і вперед, вниз по сходах.
Вона здійснила той самий маневр, лиш, на відміну від нас, не перехрестилась.

Запам`яталась також одна історія, яка трапилась незавдого до нашого від`їзду. В палаті гепатитчиків стався «запал»(порушення, помічене адміністрацією), пов`язаний з курінням. І ось вже двоє контролерів ведуть винуватців в карцер. В цей час на ганок чергової частини вийшов майор, вагою десь так кілограм під сто. А порушника якраз підвели до сходинок цієї доволі-таки високої споруди. Після обміну кількома фразами, очевидно з приводу інциденту, цей «начальник» зійшов на одну сходинку нижче і наніс потужний удар гострим носком черевика точнісінько в живіт. Арештант склався удвоє, впав на землю і закричав так, що нам, спостерігаючим це дійство на відстані 30-40 метрів, хотілося затулити вуха. У людини був гепатит, розумієте? Його притьмом «заспокоїли» кількома ударами кийків, сила яких свідчила про те, що підлеглі зовсім не хотіли відставати від свого начальника. А потім його поволочили далі, у напрямку ДІЗО(Дисциплінарного ізолятору). Згодом виявилось, що це був «свій»(Стрижавський зек).
Коли у відомого державного діяча Даніїла Вебстера запитали, чим він найбільше у житті переймається, він відповів: «Моєю особистою відповідальністю перед Богом». Скажу вам щиро і без лицемірства – за весь строк свого ув`язнення я не зустірв жодного представника тюремної або табірної адміністрації, якого б непокоїли подібні «дрібниці». Буває, іноді промайне вогник людяності в очах новачка в персоналі тюремних службовців, але це швидко минає. Як правило, вистачає місяця роботи, тому що такий підхід до ув`язнених зневажається колом його колег.

І дійсно, щоб пізнати глибину безодні необхідно опинитись на її дні. Але великий не той, хто ніколи не падав, а той, хто падаючи – підіймається. Тільки ви не розраховуйте на допомогу держави; ій не до нас. Вся її «допомога» тільки на папері. У вигляді законів і циркулярів, які демонструють різноманітним європейським комісіям, презентуючи цю писанину як діючий закон.

А ми все чекаємо. Чекаємо змін, і не у побутових умовах та харчуванні, а у виконанні хоча б тих законів, які вже прийняті, але які залишаються фікцією. Саме тих, які б допомагали нам «вставати» та йти далі. Ще два роки тому нам оголосили – всім, хто немає паспортів, треба писати заяву, під час звільнення адміністрація колонії має обов`язково вручити вам паспорт. Заяв написало більш ніж 300 осіб, і що? Чергова фікція. Не знаю, як у інших колоніях, але у нашій – це абсолютно безнадійна справа. Я всі ці два роки чую лише одну відповідь: «нєт корочєк». Ось так і звільняюсь з довідкою про звільнення замість паспорту в кишені. А це означає, що після звільнення я потрапляю в пряму і повну залежність від «рідної» міліції, ставлення якої до мене було недвозначно озвучено під час приїзду одного з її представників у нашу колонію.

В зонах знаходяться люди, які здійснили злочин і несуть за нього відповідальність. Але називати колонії, подібні до Стрижавської, «виправними» - ніяк не можна. Позаяк адміністрація таких колоній остаточно знищує в ув`язнених все те людяне, що ще не загинуло в них, спотворюючи їхні душі та ламаючи їхні долі. Після такого «виправлення» людина стає або боязливим підлабузником, мерзотою, здатною зраджувати і робити інші підлості заради себе, любого; або твариною, хижаком, що озлоблений на все і всіх. Особисто я після 2-тижневого перебування у цьому царстві несправедливості і «бєспрідєлу» привіз з собою таку кількість гніву і озлоби, що потім тривалий час не міг позбутись їх у власній душі. Ті шрами лишаться на все життя.

В`ячеслав Апостол,
Вінницька область, 43 роки