11/12/2009 | Василь Овсієнко

або Ще років 50 президентами України мають бути українці

У ДЕНЬ СВЯТОЇ ТРІЙЦІ року Божого 2009, після святої літурґії в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, об 11:30, на Віктора Януковича зійшов "дух святий" в образі Ганни Герман із суфлером американського виробництва в руках. На невидимому екрані було написано: «Серце підказує мені: обрання президента всенародно на прямих виборах – це єдиний правильний вибір, на який слід зважитися. І я його роблю. І нехай Господь нам помагає!»

Якась пані Оксана з Тернополя негайно назвала виступ Януковича «вчинком справжнього мужчини». Той аж розквітнув в усмішці. Друга пані, з родини репресованих (?!), сказала, що рейтинґ Януковича у зв`язку з цим зростає. Навіть депутатка Ліля Григорович назвала цей вчинок «чесним кроком».

З запізненням на вісім з половиною годин того ж 7 червня «двотищі дев`ятага» року на екранах телевізорів з`явилася Юлія Тимошенко і сказала: «Прапало всьо. У міня нє то на суфльорє». Мабуть, "дух протиріччя" (Мефістофель) зрадив її, "стрибнувши в гречку" з Януковичем, і вона мусила визнати, що «кАОліциї на двох», навіть на чотирьох – поки що не буде. А вона йде на вибори президента. І переможе!

Змовники не поділили посад: кому бути президентом, а кому прем`єром. Тому українського ГКЧП не сталося. Ревізія Конституції і вибори кишенькового президента у залі Верховної Ради – не пройшли. Бо коли два зловмисники збираються «на дєло», то вони найбільше бояться одне одного. А коли виникає загроза зриву «дєла», то вони наввипередки біжать доносити на «подєльніка». Цього разу боягузливішим, зате спритнішим, виявився Янукович…

Пригадую, 1973 року слідчий Микола Цімох дав мені в слідчому ізоляторі КГБ прочитати сатиричну повість одного латиноамериканського письменника, називалася, либонь, «Змова 12 апостолів». 12 ґенералів змовилися вчинити державний переворот. (У Південній Америці тоді це була звична справа. Побутував навіть анекдот, що змовники вчинили держаний переворот у перерві між футбольними таймами. І ще встигли на другий тайм). Так от, один з дванадцятьох ґенералів-змовників поміркував собі: «Треба донести». І попрямував до служби безпеки. Але по дорозі зайшов випити чашку кави. Коли ж підійшов до СБ – його «пов`язали».
– Та я прийшов донести на змовників!
– Ти прийшов останнім, – сказали йому.

З ПОЧАТКОМ ВИБОРІВ Президента український варіянт цього анекдоту розігрується далі. Головна інтриґа залишається тією самою: хто з цих двох нечестивих змовників стане президентом України, а хто прем`єр-міністром? Бо майже прямо було сказано, що «кАОліция», тобто таємна змова Блоку Юлії Тимошенко і Партії Реґіонів, не скасовується, а «поки що» відкладається.

Тепер вони так понакручували «рейтинґи», що ми, українці, стоїмо ошелешені: то це з-поміж оцих двох нечестивих змовників, та ще й неукраїнців, ми маємо обирати собі президента? А вони потім поділять Україну «на двох»? Не знаю, як кому, а мені не треба такого вибору.

Наївно сподіватися, що ці змовники здатні, поклавши руку на серце, чесно спитати себе: а чи маю я моральне право бути президентом України? Або прем’єр-міністром? Їхній життєвий досвід не передбачає такої лірики, як мораль, вони послуговуються імперативами на кшталт «мета виправдовує засоби», або «після нас хоч потоп». Російське слово «временщики» влучно характеризує психологію таких політиків. Президентська посада не зобов’язує таких віддавати всі сили на забезпечення спільного добра громадян, а є "воєнним трофеєм", вдало вирваним з рук противника.

"Великі", "історичні" народи відповідально і прискіпливо ставляться до вибору першої особи в державі. Вимоги до кандидатів на посаду Президента України чітко сформулював Євген Сверстюк:

«1. Однозначна особистість, українець з бездоганною репутацією і докладно висвітленою біоґрафією.
2. Людина високої культури і широкого кругозору, з глибоким розумінням української історії і національних пріоритетів, що були нівельовані століттями неволі.
3. Особа з бездоганною професійною репутацією і позитивним сімейним іміджем.
4. Людина, порядність і правдивість якої не ставилися під сумнів.
5. Незалежна політична фігура, не зв'язана зі власним бізнесом і не обтяжена популістськими навичками, закоріненими в комуністичному вихованні.
6. Президентові народ хоче вірити. Як правило, вірять тому, хто вірить у Бога і сповідається перед ним.»
(Газета «Україна молода», № 200 (3721), 28 жовтня 2009 року).

Хай це буде тільки ідеал, але ідеали якраз і є орієнтирами. Важливою є відстань, на якій перебуває особа від цього ідеалу.

Отож про ВІДПОВІДНІСТЬ, хоча б часткову, наших кандидатів названим вище якостям. Візьмімо першу ознаку, «докладно висвітлену біоґрафію». Що говорять кандидати про своє етнічне і соціальне походження? Про джерела і розміри свого багатства, своїх прибутків? Про багатство нічого не говорять, але туфлі з крокодила чи нова сукня щодня – це багато чого говорить, особливо жінкам.

Що стосується походження, то більшість політиків у світі, навіть із суто прагматичних міркувань, цього не приховують. Щоб не бути запідозреними в нечесності. Адже журналісти у будь-якому разі про це дізнаються і розголосять. Не так діють два наші провідні кандидати в президенти. Віктор Федорович воліє змовчувати, що його мати – росіянка з Орловської області. А батько білорус із Вітебщини, про якого тепер пишуть в Інтернеті, що він відбував покарання на Донеччині за співпрацю з німецькими окупантами. Втім, як видно з передвиборних брошур 2004 року, ні мати, ні батько його не виховували: мати померла, коли йому було 2 роки, а батько одружився з іншою. Його виховання стало справою бабусі та вулиці. Результат – дві кримінальні справи («грабіж з насильством» та «зумисні середньою тяжкості тілесні пошкодження»). І красномовна лаґерна кличка «Хам». За совєцьких часів з судимістю не можна було й колгоспним бригадиром стати. А він якимось дивом робив кар`єру, його пускали за кордон, у Комуністичну партію прийняли. За жарґоном спецслужб це називалося "вести". Хтось його вперто і вміло «вів» до владних вершин. Отож небезпідставним є питання: чи самостійно він тепер приймає рішення? І, якщо стане президентом, то важливі для українського народу рішення прийматимуться в президентському кабінеті чи деінде? Людьми, про яких ми не знаємо і яким долю своєї країни не довіряли? Може, в кабінеті Ріната Ахмєтова, рід якого з Татарстану. Чи в самому Кремлі.

5 років тому Україна повстала проти «грядущого хама» – але він нічого не зрозумів і знову безсоромно преться в лідери чужої йому духом нації. «Помаранчеву революцію» він сприйняв як прикрий збій у політичній технології, а не як урок. Але цей урок засвоїли ми, українці. Бо Помаранчева революція пробудила нашу людську честь і національну гідність! Попри наші «післяпомаранчеві» розчарування...

Юлія Володимирівна також утримується будь-що говорити про своє походження. Ніби соромиться своєї матері Людмили Миколаївни Тєлєґіної та свого батька Володимира Абрамовича Ґріґяна. Та залишмо з`ясовувати її походження Дмитрові Чоботу. Нам доволі того, що українського в неї – лише прізвище чоловіка.

Звичайно ж, ЦІЛКОМ СЛУШНЕ ТВЕРДЖЕННЯ, що громадянин України неукраїнського походження може бути більшим українським патріотом, ніж деякі етнічні українці. Але ми – постколоніальна і постгеноцидна нація. А в багатьох націй, які щойно вирвалися з імперії, на перших порах велику вагу в економіці, а відповідно і в політиці, здобувала так звана «компрадорська», тобто зрадницька буржуазія. Особи і групи осіб, для яких національні інтереси нічого не важать. Вони керуються тільки власними – особистими та клановими (родинними) інтересами. І в такому разі переважання людей некорінного походження в політиці, в економіці, в адміністративних структурах є ознакою хворобливого стану нації. Маємо справу з цим явищем у сучасній Україні. Бо нам, етнічним українцям, при розподілі національного багатства дісталася лише популярна пісенька: «Запануємо ми, браття, у своїй сторонці». Ось чому інформація про етнічне походження десятків найбагатших олігархів старанно приховується від нас, «абориґенів».

Погодьтеся, рідко який народ дозволяє собі таку розкіш: у годину загрози власному національному буттю обирати президентом людину чужої національності, чужої культури, байдужу до національних бід (у нашому випадку – того ж Голодомору, наприклад).

Та щоб мене знову не звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», пошлюся на однопартійця Віктора Януковича – Ніколая Яновича Азарова. Цей «парень из Калуги» прибився в Україну в 1984 році. Він принаймні не прикидається українцем. Напередодні виборів 2004 року один журналіст запитав його, чи не збирається і він висуватися в президенти України. Азаров відповів: «Ещё лет 50 президентами Украины должны быть украинцы». Правильно. Років через 50, коли буде стабільний Закон, коли буде тверда Українська Держава, президентом можна буде обрати навіть Барака Обаму – і нічого з Україною не станеться. Я допускаю, що й тепер президентом України може бути не українець родом. Але це має бути людина, яка перейнялася українським національним духом і готова душу й тіло покласти за Україну. І обов`язково – щирий християнин. Бо, як стверджує Євангеліє, "тіло – нічтоже, дух – животворить".

Чи можна визнати Юлію Тимошенко людиною української культури? Сяк-так оволодіти українською лексикою (про фонетику не кажу), раз на п`ять років надіти вишиванку, сказати у Львові «Любі мОї» – і тим покорити Галичину і пів-України… Та це радше нагадує декорацію, політичну технологію. Партія Реґіонів небезпідставно бере Тимошенко на кпини, що та не знає, де народився і вчився Іван Франко. Так ніби їхній Янукович знає… Той поїхав було на Черкащину, де йому підсунули шпаргалку, що родом з Городища Гулак-Артемовський (поет Петро чи композитор Семен – байдуже). То він прочитав: «ҐУЛАҐ-Артьомовскій». ҐУЛАҐ він знає зі власного досвіду, а Артьомовск – це десь поблизу рідного Єнакієвого, де розливають «Шампанське». Про Анну Ахматову-Ахмєтову, про Павла Безпощадного-Безсмертного, про Бабеля-Бебеля, про Стокгольмський договір – Гельсінкський акт усі чули. Про плутанину Косово з Чорногорією теж. Та цей «проФФесор» узагалі поза будь-якою культурою! Це трієчник, який чув, що в цьому слові якась літера подвоюється. Такому школяреві вчителі милостиво ставили трійку. Бо щось же він знає!

Скажіть, хтось їх – Януковича або Тимошенко – бачив в українському театрі, на українській виставі? Вони йдуть хіба на Аллу Пугачову та на футбол. Ото їхня культура. Цікаво, а якою мовою вони аж до самої Трійці плели змову проти України? Напевно, своєю рідною, російською. Бо при тому журналістів не було. Для обох цих кандидатів Україна – не батьківщина, а лише територія і населення, над якими дуже хочеться попанувати.

Недавно говорили, що Януковича можуть обрати Головою Верховної Ради. Якби обрали – усі побачили б рівень його освіти. «Спікер» має тримати в голові безліч інформації і оперативно реаґувати на пропозиції та зміну ситуації. А Янукович же й говорити неспроможний без шпаргалки-суфлера! Підозрюю, що «шпори» йому поки що пише Ганна Герман, яка ледве чи не єдина в Партії Реґіонів володіє українською літературною мовою. Але ж Ганна пообіцяла після перемоги шефа піти з політики. Тоді узаконена «друга державна» стане першою, а українську в наступній каденції можна буде взагалі «упразднить за ненадобностью»…

Може, «ведучі» переконали Януковича, що він переможе в першому турі, чи він сподівається на фальшування, але я впевнений, що він зазнає поразки і на цих виборах. Якщо вибори будуть чесними, то в першому турі він має шанс набрати 25-30% голосів, а в другому турі – матиме 70% проти. Бо має вдвічі більше противників, ніж прихильників. Благочестивий український народ ще раз вкаже нечестивцеві його місце.

Що стосується Юлії Тимошенко, то вона, на мою думку, найбільше перейнята одним – бути на верхівці влади «в цій країні». Що означає «в цій»? Хай би спробувала в якійсь іншій, якої не шкода. Як вона дбає про долю «цієї країни», бачимо вже з цих двох прикладів.

1. Прем`єр-міністр Ю.Тимошенко уклала договір з Росією про купівлю за завищеними цінами непотрібної кількості газу. Росія погрожує вимогою платити і за невибраний газ. А перепродати його іншим державам Україна не має права! Чим будемо розплачуватися? Газовою трубою – цією кровоносною судиною нашої економіки, яка швидко стане не нашою.

2. Тимошенко запевняла нас, що в 2010 році створить контрактову армію – а насправді так урізала фінансування українського війська, що фахівці кажуть про загрозу його втрати. Це щось схоже на Винниченка і Грушевського 1917 року, які взагалі розпустили 3 млн. озброєних українців – і втратили Україну.

Бачачи, що головні претенденти на найвищу посаду не збираються зміцнювати НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ, а готові здаватися на милість Росії, деякі західні політики вже ладні махнути на Україну рукою: хай вона повертається у «сферу інтересів Росії». Ці політики нездатні мислити хоч би на одну каденцію вперед. Ще ж зовсім недавно – упродовж цілого півстоліття! – Росія вимахувала над їхніми дурними головами ядерною голоблею, а вони вже забули науку наймудріших своїх політиків:

“Ампутація України була б для Росії смертельною”. Отто фон-Шенґаузен БІСМАРК, рейсхканцлер Німеччини в 1871 – 1890 рр.

“Без України Російська імперія неможлива”. Збіґнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ, державний радник з безпеки при Президенті США в 1977 – 1981 роках, політолог.

Володимир Ілліч УЛЬЯНОВ-ЛЕНІН, голова Совнаркому Росії в 1917 – 1924 рр., знав: “Потерять Украину – потерять голову”.

Щоправда, не знав цього Леонід Данилович КУЧМА, Президент України в 1994 – 2004 рр.: “Росія без України обійдеться, а Україна без Росії – ні”. Але ж він у березні 2002 року самокритично визнав у Нижньовартовську: «Мы, украинцы, немножко с придурью». І: «Президентом я стал совершенно случайно». До речі, будучи депутатом, він писався «русским», а на президента кандидував уже як українець.

Що без українського економічного і людського потенціалу неможливе відродження Росії як великої євразійської імперії, знає і двоглавий «лидер русской нации» Путін-Медвєдєв, тому так поспішає приторочити Україну до своєї «тєлєґі», яка стрімко котиться в прірву. Хоче підживитися українською силою, як це не раз бувало в історії нашої «дружби».

Це Президент і Міністр закордонних справ мусять терпляче нагадувати, що Росія зобов`язалася бути одним із ґарантів нашої безпеки після того, як ми добровільно позбулися ядерної зброї. А ми, звичайні громадяни, маємо право без дипломатичних хитрощів говорити: як Росія ставилася до України 350 останніх років – приблизно так само буде ставитися і в майбутні 35. Короткий період єльцинського лібералізму закінчився. Росія психологічно й ідеологічно готова сьогодні до відновлення імперії. Щоправда, в неї поки «багато амбіції, та мало амуніції». Поки що. А як тільки вона зміцниться українською силою – тоді російські танки стоятимуть не тільки в Будапешті, Празі, Кабулі, але й у Парижі.

Україна без підтримки цивілізованого світу зараз не може захиститися від російських імперіалістичних зазіхань. Маю на увазі не обов`язково окупацію. Росії на першому етапі досить буде, щоб ми залишилися у сфері її впливу. А згодом вона переконає світ і рештки малоросів, що ніяких таких українців як нації, тим паче держави, ніколи не було і бути не може. Звідси геополітичний висновок: якщо Україна не стане членом колективної безпеки НАТО, то її поглине Росія. Цього разу остаточно. Навіть якщо це піде на шкоду її власній стабільності. Та вона не звикла думати про історичну перспективу. І це її історичне прокляття. Понад усе – зберегти «єдіную-недєлімую». Будь-якою ціною.

Тим часом чуємо, як ОПОЛЧИЛИСЯ ПРОТИ НАТО претенденти на булаву Симоненко, Литвин, Тигипко, навіть Тягнибок і Яценюк, які теж бубонять, що це питання для України не актуальне. Мовляв, ми до того не готові, в НАТО нас не чекають. За таку позицію вороги України дорого платять! Вистачає на всі біґ-борди: з пронизливим поглядом Тягнибока чи з невиразними обрисами Яценюка. Обриси є – а виразного національного лиця нема. Тягнибок розраховує здобути голоси на радикальній націоналістичній риториці. І дехто ловиться на цей гачок.

НАТО і Євросоюз – це не лише гарантія незалежності. Це європейський стандарт життя, це високе поцінування особистості. Це відсутність корупції і хабарництва. Це повернення нас як повноправної нації в коло європейських народів.

Тільки сліпий не бачить, що Партія Реґіонів – це проросійська партія. Націлена на те, щоб України в Україні було все менше і менше. Щоб поступово звести Україну до рівня російської провінції. І тому вона свідомо розколює Україну за мовними ознаками, за реґіональними інтересами.

Що Партія Реґіонів категорично проти вступу України в НАТО, знають усі. Але не всі зауважили, як визначилася Юлія Тимошенко 7 березня 2009 року на 45-й Мюнхенській конференції з питань безпеки:
«В мире есть страны, в том числе в том регионе, который я представляю, которые либо не могут, либо не хотят – и это тоже нормально – вступать в НАТО. Все мы эти страны знаем поименно. Очевидный пример – Украина.
Украина 14 лет пытается вступить в НАТО, четко декларируя свои намерения, абсолютно открыто подходя к вопросу сотрудничества с НАТО.
Но есть объективные вещи, которые за 14 лет не дали сделать этот шаг.
Во-первых, это ситуация внутри самой страны, где часть страны хотела бы видеть Украину в НАТО, часть – нет.
Но есть вопросы и более высокого уровня. Это – как воспримет Россия, и как это отразится на взаимодействии и партнерстве Европы и России, если Украина и подобные страны будут двигаться в НАТО».

Розумному досить. Головне для Тимошенко – позиція Росії, а не український національний інтерес.
Отримавши ці позитивні сигнали від Тимошенко і, ймовірно, закріпивши їх таємними домовленостями про взаємну підтримку, Кремль розробив, як він гадає, безпрограшну модель поведінки на українських виборах: одночасно підтримати і Януковича, і Тимошенко. Що Янукович миліший – нема мови, але в крайньому разі годиться і «бариня з косою».
Отже, обрати президентом Януковича чи Тимошенко – це поставити під серйозну загрозу національну незалежність.

З перемогою Януковича та / чи Тимошенко розпочнеться ПЕРЕРОЗПОДІЛ ВЛАСНОСТІ на користь «своїх». Тоді багато хто з «не своїх» підприємців, власників, бізнесменів, банкірів тяжко постраждає. Перерозподіл цей буде здійснюватися найбрутальнішими методами. Наїдуть братки-рекетири – і «Всё будет Донбасс!». Або Дніпропетровськ. Відтак, зі втягуванням України у «сферу інтересів Росії», доведеться ділитися власністю і прибутками зі «старшим братом». Хто не захоче – хай поміркує над долею російського бізнесмена Ходорковського. Зараз у нього багато вільного часу і він багато чого цікавого пише…

Ми пам`ятаємо, що ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ в 1991 році ініціювала національно-демократична частина Верховної Ради УРСР – Народна рада (1/3 депутатів), але Акт про незалежність підтримали майже всі депутати (крім чотирьох). Більшість депутатів тоді були комуністами. Ними керувало не прагнення національного визволення, а бажання зберегти за собою владу в Україні. Відтоді до 2005 року влада перебувала, в основному, в руках тієї самої совєцької номенклатури, яка складалася переважно з людей, далеких від розуміння національних інтересів, а часом і відверто ворожих до України. Це була не національна, а територіальна панівна верства, яка не була носієм національних цінностей і не мала чітких державницьких орієнтирів. Хоча більшість із них українського походження, та вони були надійно русифіковані і психологічно зорієнтовані на російську культуру, а в політиці – на «зорі Кремля». Значна частина їх – неукраїнського походження (в попередніх урядах – Янукович, Тимошенко, Шуфрич, Табачник, Клюєв, Папієв, Кушнарьов), вони народилися поза Україною (Тигипко, Кінах, Цушко, Азаров), формувалися поза українською культурою, а декотрі, живучи в Україні, й не підозрювали про її існування. Деякі з них лише в крайньому випадку вдавалися до «ритуального україноговоріння» – на офіційних імпрезах та перед телекамерами. Вони з труднощами читали, а декотрі досі тяжко потіють, читаючи промови українською мовою (а потім виполіскують від неї рота), мова їхня бідна, їхнє мовлення до смішного неправильне. Декотрі (як-от Тигипко) навіть не вміють по-українському написати своє прізвище. Що ж,

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УПАЛА НА ЇХНІ ГОЛОВИ як стихійне лихо. Вони за незалежність не боролися. А декотрі запекло боролися проти незалежности і тепер раді б її позбутися. А то мусять вивчати або пригадувати мову свого дитинства (як-от Л.Кучма), потреби в якій досі не відчували, тому надійно її забули (бо вона заважала їм робити кар`єру на імперському поприщі). Але далі дитячого мовного рівня неспроможні сягнути – “ум слабоват и здоровье не позволяет” (так казала про свого синочка ґоспожа Простакова з комедії Фонвізіна “Недоросль”). Їм не вистачає слів, тому вдаються до жестів, інтонацій, ідіом. Найчастіше до універсального російського менеджменту – мату і кулака (про ефективність його застосування спитайте в Толстоухова, Тигипка, Табачника. У покійних Кирпи та Кушнарьова вже не спитаєте…).

Філологічна наука визначає таких як напівмовних (російський термін: «полуязычие») У цивілізованих країнах такі люди вважаються ненатуралізованими і до державної служби не допускаються як малограмотні. В Україні ж саме ці ненатуралізовані, малограмотні і є панівною верствою. Уряд Януковича був, по суті, не українським урядом – це була “сборная СССР”: простежмо лишень, хто з його міністрів де народився, хто він за національністю, яка його рідна мова. Якщо Янукович повернеться до влади, то в його уряді свідомих українців зовсім не буде. Хіба кілька малоросів – для декору.

Саме такий – неукраїнський і маріонетковий – уряд був у нас у 20–30-х роках. Точніше, то був не уряд, а окупаційна адміністрація, яка здійснювала волю Москви і привела український народ до голодомору, репресій, до фізичного винищення третини, якщо не половини населення.

ЦЕ ПОКОЛІННЯ ПОСТСОВЄЦЬКИХ, НЕНАТУРАЛІЗОВАНИХ ще не вичерпалося. Воно панує в Україні і хоче передати панування своїм дітям. До речі, про їхніх дітей. Вони іноді з`являються на екранах телевізорів – як правило, російськомовні. Навіть син Литвина і дочка Гриценка. Якщо «державні мужі» не виховують своїх власних дітей українцями, то куди вони поведуть цілу націю? Вони ж самі не вірять у перспективи України, у майбутнє українського народу! Бо що це за народ – без власної культури і мови? Даремно сподіватися, що чужинці або люди, які мають проблеми з національною ідентичністю, будуватимуть Українську Державу. У кожного з них своя національність, але одна спільна ідея – урвати з України якомога більше, затягнути якомога далі, щоб там нажертися. Але така ідея не об`єднує, а роз`єднує. Вони є носіями одвічного Духу Руїни.
Після виборів 2004 року ситуація почала поліпшуватися. Принаймні гуманітарна політика в Україні стала українською. Та Янукович уже обіцяє «вымести грязной метлой» міністрів освіти і культури Івана Вакарчука та Василя Вовкуна – за українізацію освіти і кінотеатрів. Він уже замахується на українську культуру своєю брудною російською мітлою!

У моїй книжці «Світло людей», присвяченій світлим особистостям, яких я зустрічав на своєму життєвому шляху, на с. 126-127 є такі слова: «Дуже не вистачає нам серед політиків СВІТЛИХ ПОЗИТИВНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ. Наразі я знаю одну таку світлу позитивну особистість, яку нема потреби розхвалювати чи, як тепер кажуть, створювати їй імідж. Це Віктор Ющенко. Це природний українець і правдивий християнин. Цей чоловік по своєму народові не потопчеться. Бо це його народ. Україна для нього – це не бізнес, це від серця».

Написано це 2004 року, до виборів. І я на тому стою й нині. Бо це чоловік без лукавства. Це він пробудив нашу історичну пам`ять і нашу національну гідність. Це він зупинив дрейф України в історичне небуття.

Багато хто критикує Ющенка. І я часом теж. За брак твердості та послідовності у здійсненні проголошених принципів і стратеґій. Зокрема, у подоланні корупції, у кадровій політиці. Але на тлі інших кандидатів у президенти, з їхньою багатовекторністю, з їхньою невизначеністю, з їхнім безпринципним популізмом, заграванням з різними електоральними групами – Ющенко залишається твердим і послідовним будівничим цивілізованої, демократичної української держави, де є найважливіші свободи – свобода слова і є свобода вибору. Ющенко – найближчий до нашого національного ідеалу.

Тому вже зараз робімо правильний вибір і переконуймо оточення. Достатньо свідомим українцям (етнічним і політичним) проголосувати за Ющенка – і він увійде в другий тур. У другому ж турі його перемога над Януковичем – поза сумнівом. Бо додадуться мільйони громадян, свідомих свого обов`язку перед Батьківщиною, які ще сумніваються, за кого голосувати. Будьмо мудрими, щоб потім не шкодувати, скитаючись «по соловках, сибірах, магаданах» (В.Стус). І пам`ятаймо: кандидати тимчасові, а наше чисте сумління – воно одне на все життя.

Оглядаймося на Росію. Росія сьогодні повертається у своє природне авторитарно-монархічне русло. В особі Росії нормальну сусідку ми будемо мати ой не скоро. Пригадаймо собі: дізнавшись, що гетьман Богдан Хмельницький збирається вийти з союзу з Московським царством і вступити в союз зі Швецією, москалі послали шпигуна, який отруїв Хмельницького. На смерть. Побачивши, що Віктор Ющенко хоче будувати Українську Державу, їхні спадкоємці отруїли його. Дякуймо Богу, що зберіг нам Ющенка. Це не спроста. Бо його місія ще не виконана. Він має вивести нас із єгипетської (російської) неволі і привести до рідного нашого Європейського дому.

Ми, свідомі громадяни України, остаточно утвердивши свою незалежність, свою суверенну волю щодо Росії, допоможемо і їй вилікуватися від імперських амбіцій. І це відкриє кращу життєву перспективу російському народові.

^{Василь Овсієнко,
лауреат премії ім. В.Стуса, в`язень сумління}

10 листопада 2009 року.