11/14/2009 | Валерій Семиволос

П’ятій річниці "низового" Майдану присвячується

Майдан, як явище, а не тільки як акція масової непокори, довів, що наше суспільство не тільки дозріло, але й щиро прагне радикальних змін у діяльності держави. І в першу чергу це стосується перерозподілу владних повноважень та контролю за діяльністю чисельних державних інституцій на свою, тобто суспільства, користь.

І коли на чисельних майданах ми зірваними та охриплими голосами волали Ю-ЩЕ-Н-КО чи Ю-ЛЯ, то в першу чергу мали на увазі не саме „коронування” цих персонажів, а ті наболілі радикальні системні зміни у царині державно-суспільних стосунків, які мусили б відбутися у зв’язку із цим.

Але нажаль вийшло як у відомому анекдоті: „Якщо стихію неможливо зупинити, то її потрібно очолити!” От ми й дозволили їм нас стихійних очолити з усіма сумними наступними наслідками.

На межі 2004-5 р. р. ми в першу чергу прагнули зламу посткомуністичної, кучмівської, олігархократичної чи як там її ще визначали політологи, старої, що дісталась нам у спадок від совка, зашкарублої системи.

Чи розуміли це лідери помаранчевої катавасії?

Ще й як! Але скориставшись нашими настроями для „воцарения” , вони ніц не зробили, а лише забазікали ці наші прагнення.

Той же Ющенко під час його „палкої” зустрічі із донеччанами осінню 2004 р. із здивуванням констатував, мовляв, в Україні вибудовується суто поліцейська система влади.

І дивно не те, що задля усвідомлення цього факту йому в якості кандидата в президента знадобилось відвідати Донецьк чи Харків, а що за цілу президентську каденцію після цього він абсолютно нічого не зробив для зламу цієї системи.

Ну, не вважати ж радикальним кроком до кардинального перетворення, наприклад, нашої мєнтури - двократне призначення на посаду головного міліціянта Юрка-термінатора. Котрий, попри висновки поважних міжнародних та вітчизняних правозахисних організацій про європейське лідерство України в сфері порушення прав особи і катувань в правоохоронних околотках (http://blogs.pravda.com.ua/authors/stogniy/4af28966b2f87/) , не втомлюється як забамбулений папуга твердити: „Міліція з народом!”

І такий стан речей стагнації і жодного системно-змінного чи навіть радикально-реформаторського поруху у будь-якій сфері – від наболілої соціалки чи ЖКГ і до неосяжних економічної та правової царин. Скрізь панує вселенський совок.

І справа тут не в Ющенкові, точніше не лише в ньому, а і в інших головних персонажах так званої великої української політики, а попросту глобального політичного класичного лохотрона. Тут все , як у банальній розводці – верхові, низові і група підтримки. Просто вони час від часу міняються місцями та при нагоді позбавляються від партнерів-конкурентів – от і все. Одні лише слова-обіцянки та стенання на підступи клятих конкурентів-ворогів та дух Совдєпа, що витає над усім цим бедламом на ім’я українська політика.

І давайте будемо обережнішими з деякими дефініціями. В суспільно-політичному та економічному сенсах, а особливо в царині громадянських прав і свобод, в 2004-5 рр. ніякої революції не відбулось. Трапилось лише часткове перезавантаження першого ешелону постсовкової владної еліти (http://www.pravda.com.ua/news/2009/3/26/92080.htm) її другим ешелоном – от і все.

Але тоді ж таки відбулась Революція Духу, яка перевернула мізки мільйонів наших співгромадян і поселила в їхні серця та душі вже не надію, а віру у свої власні сили, у спроможність кожного і всіх гуртом щось в цій країні змінити на краще.

А за п’ять прийдешніх після Майдану років ця віра переросла в глибоке переконання: аби щось змінити в Україні треба нарешті зламати прогнилу постсовкову владну систему із тотальним усуненням від владних важелів усієї сутньої панівної верстви без будь-яких виключень шляхом її політичної кастрації, назва котрій

ТОТАЛЬНА ЛЮСТРАЦІЯ

Коли виникає потреба будувати на руїні щось нове, виникає слушне запитання – а чи можуть бувалі кадри, вимуштрувані під цільові специфічні завдання, перебудуватися так, щоби приносити бодай якусь користь? Чи зможуть вони очолювати усілякі державні структури, суспільні організації та підприємства, щоби вдало ними керувати? Чи краще люструвати їх, щоб не мучилися?

Таке питання виникло не випадково і головне – не вперше в історії.

Після 1917 року протягом короткого часу практично усі старі кадри пройшли ротацію, яка тоді мала вигляд тривіального знищення. Інакше кажучи, старих кадрів просто повбивали. Нічого дивного у цьому нема – червоні притримувалися такої самої методи і згодом, скажімо, в тій же Камбоджі. Дав лопатою по голові, рештки землею присипав – ось, власне й уся червона люстрація.

Втім, там де червоних не було, також бувало по всякому. Прихильники невдалого претендента на престол, коли програвали вирішальну битву, позбавлялися усіх шансів вхопити ласого шматка з хазяйського чи навіть державного столу. Пригадайте, довгу боротьбу за англійську корону, що отримала назву війни Пурпурової та Білої троянд. Врешті-решт одну «троянду» позбавила геть усього, натомість «троянда», що перемогла, отримала усе.

А давайте згадаємо нашу історію. Традицію Козацьких Рад, а точніше Чорних Рад (чорних від слова чернь, тобто низове козацтво). Чорні Ради, як правило були наймасовішим явищем такого роду, бо скликались з ініціативи низового козацтва. І часто-густо ця ініціатива обумовлювалась незадоволенням пересічного козацтва діяльністю крутійкуватої чи зрадливої старшини. І багато-які Чорні Ради завершувались зміною старшини – нова обиралась, а стару, як правило, просто вирубували. І це видавалося природним, і ніхто не репетував про порушення прав людини.

Чим вам не люстрація у чистому вигляді?

Якщо взяти більш сучасні часи, то ту чи іншу за своєю масовістю та ступінню жорсткості подібну державно-суспільну операцію пережили і майже всі країни Східної Європи та Балтії наприкінці 80-х початку 90-х рр.. в період так званих „оксамитових революцій”. Правда, тамечки (за виключенням хіба що Румунії) якось обійшлись без крові.

А чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже прагнули люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди. Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.

На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу. Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.

А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на колишніх володарів світу і казали б їм без особливої злості: «Тьху на тебе. Щоб ти здох, зараза!». Отака була мрія. Та не судилося.

Чому, спитаєте, знову пощастило країнам Східної Європи та Балтії, а в нас усе склалося, як завжди?

Це, шановні, надто глибоке питання, щоби відповісти на нього двома словами. Тому я відправляю бажаючих ознайомитись із авторськими статтями „Прагматичні революції сучасності”
(http://www.pravda.com.ua/news/2009/6/26/97382.htm) та „Оксамитові перспективи України в контексті реформації совка” (http://www2.pravda.com.ua/news/2009/7/7/97904.htm )

Суттєвий момент. Питання про люстрацію виникає, коли йдеться про докорінні зміни. Інакше кажучи, апріорі вважається, що неандерталець чи кроманьйонець не здатні зробити ракету або комп'ютер, якими б вони не були старанними учнями. Отже, коли курс міняється кардинально, треба ІНШИХ людей.

Тому розмірковуючи над тим, чому на початку 90-х в Україні одночасно із національно-визвольною не відбулось системної ліберально-демократичної революції багато-хто із суспільствознавців та політологів пояснюють це приблизно наступним чином:

"Ну, перш ніж знімати ворожий елемент з усіх посад, слід було мати відповідну кількість тих, хто гідно замінив би звільнених. А в Україні, де все без винятку підкорялося комуністичній ієрархії, не знайшлося адекватної заміни численним старим посадовцям.

Бо номенклатурних посад налічувалося дуже багато, штати були роздуті безмежно. Діюча система існувала лише в такому спотвореному вигляді, але іншої ми не запровадили. І ця система нехай поганенько, але таки працювала.

Проте... Непоганих людей в Україні завжди вистачало, а от щодо дієздатних – то з цим у нас століттями відчувалася „напряжонка”.

Отже, головна причина, через яку в нашій країні не вдалося впровадити люстрацію – це елементарний брак кадрів за умов існування надто розгалуженої та ускладненої системи управління.”

Можливо і швидше за все таке пояснення достатньо аргументоване і має певний сенс. Бо відповідні нові кадри, загартовані в боротьбі із комуністичним режимом за незалежність, просто в Україні не встигли сформуватися на той час, позаяк ота сама незалежність гепнулась, як недозріла дичка нам на голову в результаті так званого ГКЧП.

Але ж за майже 20 років реформації совка в протистоянні йому за умов не суцільного, а залишкового тоталітаризму в Україні з’явилась маса отих самих інших, котрі чітко розрізняють посткомуністичну, зовні здавалось би омолоджену ботексом квазідемократичних та квазіліберальних реформ, а насправді деградуючу та конаючу систему влади від справжніх демократії та лібералізму. Вони ці громадяни Революції Духу, загартовані Майданом, а особливо зрадою своїх псевдолідерів, вже сьогодні готові не лише до зламу старої прогнилої влади та започаткування будівництва нової системи влади, але й спроможні стати її кадровим наповненням.

А коли мене запитують, звідки ж конкретно ті інші кадри з’являться? Я не втомлююсь у відповідь цитувати з цього приводу Вацлава Гавела

"...саме "революційна вулиця" стала чи не головним джерелом формування нової політичної еліти, появи моральних лідерів...”

Саме ці моральні провідники "із числа звичайних службовців, представників творчої чи технічної інтелігенції, робітників чи селян, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму і попередніх лідерів країни, стали з’єднувальною ланкою між державою і громадянським суспільством",

саме ці нові кадри "спромоглися трансформувати руйнівні антикомуністичні, антисовєцькі, антивладні та антиросійські настрої населення в конструктивне та прагматичне русло розбудови громадянського суспільства".

ЯКОЇ ЛЮСТРАЦІЇ ПОТРЕБУЄ УКРАЇНА

Описуючи один із можливих алгоритмів започаткування системних змін в Україні через гіпотетичний референдум (http://www.politican.com.ua/127/0/0/9935.htm), я там таки пропонував запитатися у народу про наступне:

- Ви „за” чи „проти” впровадження повної і беззаперечної політичної люстрації до усіх без виключення представників нинішньої панівної політверстви, котра буде означати заборону обіймати на найближчі 10 років будь-яку державну виборну посаду депутатам усіх рівнів і усіх скликань за часи незалежної України, починаючи з міського та районного
рівнів і до ВР України;

- Ви „за” чи „проти” застосування люстрації до всіх державних службовців верхньої та середньої ланки за ознакою їх корумпованості, із віданням до суду винних у цих злочинах та забороною їм обіймати будь-які державні посади на віки вічні та люстрації усіх без виключення держслужбовців та претендентів на держслужбу за ознакою належності до спецслужб іноземних держав;

- Ви „за” чи „проти” призупинення діяльності усіх політичних партій, котрі проводили в Ради за весь час свого функціонування, хоча би одного депутата починаючи з міського та районного рівнів і вище.

Але за яким би системно-змінним сценарієм не розвивались події (http://www.pravda.com.ua/news/2009/10/23/103920.htm), без ще одного Майдану справа не обійдеться. А скличе його, швидше за все, яка-небудь Чорна Рада Майдану найактивніші представники отого самого низового Майдану, свого часу відділеного від сцени охоронцями Порошенка та Червоненька.

І тоді вже все мусить відбуватися за НАШИМ, а не за ЇХНІМ сценарієм.

І якщо для цього потребується заперти їх усіх гамузом: парламентарів, президента із секретаріатом,прем’єра із Кабміном, Верховний та Конституційний суди – в одному місці, то так і зробимо.

І будемо стояти на тому Майдані до тих пір, допоки вони не узаконять усі, і якщо знадобиться то й конституційною більшістю, висунуті НАМИ, а не НИМИ гасла та вимоги.

А однією із найголовніших з них мусить бути повна і беззаперечна відставка усіх їх без права повернення у велику політику назавжди. Туди мусять прийти ІНШІ.

^{Валерій Семиволос, вільний журналіст,
Харківська обл., с. Губарівка
Контакти vsemyvolos@gmail.com ; тт.. 0675721063, 0662102879}

****

^{Обговорення на форумі "Майдану" - тут: http://www2.maidan.org.ua/n/free/1258187600}