11/30/2009 | maksymus

В одному з найпопулярніших радянських серіалів, точніше, телефільмі з продовженням, був епізод, коли десь під Парижем у родині шпигунів старий еміґрант розмовляє «о судьбах родины» зі своїм сином, майбутнім резидентом-перебіжчиком. Прийом для радянського кіно досить поширений — вороги народу самі в своєму колі відверто зізнаються у злочинах і розкаюються за те, що досі працюють проти своєї історичної батьківщини, з якої колись утікли. І в цьому моменті раптом проявлялася цікава річ — «білі» росіяни впізнавали в радянській країні нову російську, а відповідно, радянські глядачі отримували наочний приклад «перетікання» історії СРСР з найдавніших часів. В згаданому фільмі прозріння логічно завершується ідеологічним перевиховуванням головного героя. Відтепер він не російський білоеміґрант, а цінний співробітник радянських таємних органів. (Сюжет виявився живучім, іноді виринає в сучасних російських стрічках, де бар’єр 1917 року долається вже за інших умов. Для прикладу, в свіжому серіалі донька еміґранта переживає голод у блокадному Ленінграді разом з іншими, радянськими росіянами. Як своя.)

Варто відмітити ще один момент, який приховувався за красивою картинкою нового життя телегероя. За рідкими винятками, тих, хто повертався, чекали табори. Це стосувалося і тих, хто повертався в 20-30-ті, і тих, хто переселявся до Союзу перед самою війною, як закарпатська селянська еміґрація, що повністю зникла в таборах. Також це стосувалося і радянських громадян, хто опинявся на примусових роботах під час війни, і тих, хто їхав за післявоєнними закликами. Західний вплив у будь-якому вигляді був небезпечний для радянського устрою, на цьому трималася до кінця «залізна завіса». І небезпечнй у першу чергу іншим поглядом на історію.

Відмова наприкінці 90-х від демократичних реформ у бік авторитарного правління змушує російську владу шукати інші, позанаціональні основи свого режиму. Такі знаходяться одразу — національну єдність замінює єдність територіальна (недарма назву-замовляння носить партія влади), демократичний консенсус, який мав би досягатися постійною дискусією, зводиться до перевірених шаблонних схем, відступ від яких засуджується і офіційно, і новими способами (цькування Подрабінека «нашими» здається чимось нереальним, неможливим). В такій системі демократичний консенсус не просто відкидається, його існування взагалі заперечується. Їй ворожі будь-які прояви активності, що не йдуть згори. Тоді для пояснення видаються придатними посилання на «справжнє» джерело влади і загрози — ворожий Захід. Схема замкнулася. Прості пояснення знаходять опертя на звичні уявлення. Радянська історія так само легко перетікає в російську.

Але не в українську. Україна на п’ять років випала з обойми пострадянських країн помірного авторитаризму завдяки перемозі Оранжевої революції. Побічним ефектом відстоювання населенням своїх виборчих прав стала потреба влади спиратися на щось інше, окрім радянської символіки. Які теми і способи обрала наша влада, ми знаємо.

Отже, демократична система потребує опертя на національні, а значить, антирадянські уявлення про себе. Система імітаційної демократії, навпаки, має уникати національних дискурсів, вважати їх ворожими і накинутими справжніми залаштунковими гравцями, які мають владу. Радянське бачення світу, позбавлене свого ідеологічного комуністичного забарвлення, підходить найкраще. Ключовим поняттям стає вітчизна та її єдність.

Як це працює? Один з останніх указів Ющенка № 946/2009 «Про додаткові заходи щодо визнання українського визвольного руху XX століття», виданий «з метою гідного вшанування його учасників, відновлення національної пам'яті та історичної справедливості, сприяння процесу національного примирення і взаєморозуміння», цілком вкладається в послідовність дій, спрямованих оперти владу на національні основи. Для такої задачі потрібні такі історичні ідеї та символи, які сприяють утвердженню ідеї про національний суверенітет та національну єдність.

Цей указ не залишився непоміченим за кордоном. Російський Департамент інформації та друку Міністерства закордонних справ оприлюднив коментар, який варто розглянути детальніше.


Комментарий Департамента информации и печати МИД России к публикации указа В.А.Ющенко «О дополнительных мерах по признанию украинского освободительного движения XX века» 25 ноября 2009 г.

Коментар МЗС РФ	Мої спостереження
В последнее время видные представители президентской вертикали в Киеве не устают подчеркивать свою заинтересованность в возобновлении конструктивного диалога с Россией. Однако ее практическая деятельность, так или иначе затрагивающая проблематику российско-украинских отношений, не привносит в российско-украинские отношения ничего конструктивного.	— Починається коментар з того, що в якості об’єкту критики обирається президентська гілка, а не консолідована позиція України. Політика зрозуміла, російський МЗС висловлює єдину позицію всієї Російської Федерації (хіба хтось може сказати щось опозиційне?), а Президент України, попри всі свої конституційні повноваження, з такого погляду є лише одним з українського різноголосся. І на цьому можна грати. Отже, попри згадані спроби Президента налагодити в межах своїх повноважень конструктивний діалог, російська сторона бачить якісь перепони саме в президентській гілці.
Публичная риторика на тему языка и истории по-прежнему нацелена на конфронтацию, на демонтаж российско-украинского добрососедства, культурно-языковую ассимиляцию русскоязычных регионов страны в интересах западно-украинского меньшинства, рассчитана на противопоставление Украины и России в угоду планам евроатлантистов.	— У цьому реченні змішано кілька моментів: 1) президентська риторика на тему мови та історії; 2) протиставлення російськомовних реґіонів україномовній (західноукраїнській) меншині; 3) зовнішня сила — євроатлантисти — яка виступає справжнім центром влади і справжнім ворогом добросусідських відносин. Зрозуміло, що з погляду авторитарного режиму ворожими діями виступає опертя національної влади на національні символи — мову та історію. Це річ, зрозуміло, неприпустима, адже історія одна, має доводити «без всякого пристрастья, необходимость самовластья и прелести кнута», а не незалежність. А от другий момент цікавіший, проявляє позанаціональні основи сучасного російського режиму. Таке виділення російськомовних реґіонів можливе тільки тоді, коли влада в Кремлі мислить категоріями вітчизняного націоналізму. Вона захищає не росіян як представників національності, а російськомовних співвітчизників за кордоном. Тобто, всіх колишніх громадян СРСР. Злиття російського та радянського не дозволяє бачити російську меншину в Україні і захищати її етнічні права, тільки спільноту радянських людей (російськомовних, зрозуміло), які в результаті геополітичної катастрофи опинилися за кордоном, і над якою здіснюється культурно-мовна асиміляція. Тобто, витравлюється радянськість. За намовою, зрозуміло, Заходу. Цікаво, що в головному вони не помиляються. Національна демократія бере приклад від західних демократій, і має там підтримку, на відміну від російського авторитаризму.
Во время рабочих поездок по Западной Украине, приуроченных к 67-летию УПА, акценты расставлялись предельно четко: «западные украинцы в годы Второй мировой войны боролись сразу против двух мировых тоталитарных сил – нацистской и советской», боевики УПА провозглашались как борцы с фашизмом – наравне с ветеранами Советской Армии.	— Тут слід відмітити місце дії. Президент їде до своїх громадян і розставляє національні акценти, виконує свою роботу. Закордонний МЗС бачить натомість реґіональні особливості. Але коментар російського МЗС побудований просто чудово! В ньому не наважуються коментувати гранично чіткі акценти, обережно їх обходять за допомогою риторичного прийому. До безперечного твердження долучається ще одне, вже власне, яке доводиться до абсурду, і таким чином ставиться під сумнів все разом. Це додане речення про «бойовиків УПА», які проголошуються борцями з фашизмом нарівні з радянськими ветеранами. Сумніваюсь, що ветерани УПА зраділи б прирівнюванню себе до ветеранів каральних органів, які зараз користуються правами борців з фашизмом, а от визнанню «діяльності організацій, які боролися у XX столітті за здобуття Україною незалежності», як дослівно указав Ющенко, неодмінно зраділи б.
На официальном веб-сайте Президента Украины множится число распоряжений, вдалбливающих в сознание граждан страны радикально обновленный перечень «знаменательных дат» из истории Украины.	— Стиль коментаря несподівано зривається на вереск. І це не дивно. Календар є одним з найдієвіших інструментів національного будівництва, це розповість будь-яка теорія. Щоб далеко не ходити, можна пригадати спроби впровадити в Російській Федерації «День народної єдності», замість святкування річниці Жовтневої революції. У цьому зойку ставиться під сумнів не що інше, як право на використання незалежною державою цього інструмента. Напрошується логічний висновок, що в Росії радянський перелік червоних днів календаря досі не оновили, але це не так.
Свежий пример – указ «О дополнительных мерах по признанию украинского освободительного движения XX века», которым правительству Украины предписывается активизировать работу по признанию организаций, боровшихся за независимость Украины. В этом списке упоминаются Украинская военная организация, Карпатская Сечь, Организация украинских националистов, Украинская повстанческая армия, Украинская главная освободительная рада. Напомним, что совсем недавно, в третьем квартале с.г., уже был подписан указ «О праздновании 65-летия Украинской главной освободительной рады», сформированной в 1944 году как подпольного всеукраинского парламента, провозгласившего борьбу с «советским режимом и немецкими оккупантами». Говорилось в нем и о мемориальных акциях по случаю 67-летия УПА.	— Нібито уважно слідкують за законодавчою діяльністю Президента України, але, як побачимо нижче, пропускають все, що не вкладається в концепцію.
Удивительно, что до сих пор не издан указ в защиту И.Демьянюка, ожидающего в ФРГ судебного вердикта по обвинению в уничтожении евреев в гитлеровских концлагерях. Ведь за военного преступника официально ходатайствует Львовский областной совет.	— В цьому сарказмі непомітно злітає струнка схема, намальована вище. Виявляється, західноукраїнська обласна рада виступила проти своїх євроатлантичних господарів. Як там було вище? «...в интересах западно-украинского меньшинства, рассчитана на противопоставление Украины и России в угоду планам евроатлантистов.» І євроатлантисти, виявляється, в цьому випадку чинять правильно. Зовсім інакше цей пасаж виглядатиме, коли згадати про те, що радянського злочинця в Естонії російська влада захищала, незважаючи на очікування судового вердикту. І ще цікавіше, коли згадати, що ініцатором звернення Львівської обласної ради був бютівець, отже внутрішньополітичний опонент президентської гілки. Але в цьому випадку гра на різних гілках влади вже не вигідна.
А вот о совместной борьбе народов СССР против гитлеризма, об Украинских фронтах, прокладывавших в составе Советской Армии путь к Победе, о партизанском движении на территории, оккупированной фашистами Украины, русофобы предпочитают не вспоминать. Это не просто «опрокидывание» сегодняшней политики в историю – это оскорбление памяти миллионов погибших и их потомков, в том числе граждан сегодняшней Украины.	— Відмічу цікаву обмовку — на думку російського МЗС, незгадування про радянські перемоги є русофобією. Радянське і російське зливаються воєдино. Хоча Президент України таки згадує все перераховане. Але згадує з погляду національної держави і її історії, а не з погляду наступниці СРСР. Наприклад, протягом останнього місяця: указ про нагородження активістів ветеранського руху «з нагоди 65-річчя визволення України від фашистських загарбників», чи вітання Президента з нагоди визволення Києва, звернення з нагоди річниці, де відмічено, що «Внесок України у перемогу антигітлерівської коаліції — вирішальний і священний. Українська нація має це знати і цим пишатися.» А от офіційний коментар МЗС є справжнім ляпасом українській нації. Це не просто використання історичних арґументів в міжнародній політиці, це відмова цілій країні в незалежності і відповідальності її громадян за свій вибір.