Виборче закляття України: новітній фатум чи невикористаний шанс?
Доповідь на семінарі ІРСу
„Вибори-2010: цінності, за які боремося; ідеали, до яких прагнемо”
УКУ, 23 грудня 2009 року
Виборче закляття України:
новітній фатум чи невикористаний шанс?
Фатум громадянської підлітковості
Влада отримала перемогу на виборах вже тепер, навіть не чекаючи результатів виборів.
Схоже, що адмінресурс по всій Україні уже приведено в майже повну бойову готовність. Забувся досвід Помаранчевої революції. Тепер усі переконані, що цього разу все буде о’кей і більше повстань не буде. Це нагадує мені заклинання злодіїв у тюрмі: вони також, як мантру, повторюють собі та своїм співкамерникам, що наступного разу будуть мудріші. Принаймні, нас дуже привчають, щоб розчарування у лідерах Майдану перетворилося на розчарування Майданом. Перемога влади полягає в тому, що на місцях люди, задіяні в обслуговуванні виборів, внутрішньо готові до того, щоб змиритися з фальсифікаціями, а можливо – і взяти в них участь. Це видається неминучим. І звичайно ж, пояснюється добрими намірами: ми ж мусимо допомогти тому кандидату, який порятує Україну! Отож народу залишається надіятись на те, що той адмінресурс буде розподілений поміж різними кандидатами, а тому почасти нейтралізуватиме сам себе. Українська свобода виборів, як і свобода слова, тримається на множинності кланів, кожне з яких готове ту свободу дещо підкоригувати.
Ще одна перемога влади полягає в тому, що їй вдалося відкинути нас у розумінні причин наших бід. Ще зовсім недавно суспільство майже зійшлося на думці, що непрозорі виборчі партійні списки – це один із механізмів усунення народу від впливу на політичні процеси. Були навіть епізодичні спроби домагатися зміни цього стану. Але з початком кампанії все це забулося, відійшло на задній план. Жодна суспільно-політична сила не заявила: „Ми голосуватимемо лише за того кандидата, який надасть чіткі гарантії, що в разі його перемоги виборче законодавство (зокрема, положення про виборчі партійні списки) буде реформовано”. Натомість, настраждавшись від усвідомлення, що нас не вдовольняє жоден кандидат, ми в черговий раз умовили себе в тому, що Україну порятує лише той кандидат, який нам усе-таки найближчий. Відтак критикувати його вже не з руки, домагатися від нього якихось гарантій – наче й незручно. Зате можна затято чубитися з прихильниками інших кандидатів, поки навесні не зрозуміємо, що черговий раз одурено нас усіх.
Нарешті, влада отримала ще одну завчасну перемогу, оскільки їй вдалося перемішати добро зі злом – причому так, що відділити кукіль від пшениці майже неможливо. Голосуючи за одного кандидата з вдячності за його здобутки, ти наче вручаєш йому мандат на подальше закріплення його прорахунків. Обираючи якогось кандидата за його часткову перспективність, ти наче прирікаєш Україну страждати через його негативи. Ні, я не хочу цим сказати, що ми маємо вичікувати ідеального кандидата. Просто в нашому політичному житті відсутній моральний кодекс (не плутати з „Моральним кодексом будівника комунізму”), який змушує неідеальних політиків грати за однаковими і пристойними правилами. І відповідальність за такий стан речей лежить не лише на політиках – її поділяє також і народ, бо своєю власною безпринципністю ми робимо таку гру успішною.
Невикористані шанси
Тепер кілька слів про згаданий вище динамічний паритет сил між різними виборчими кланами. Він може призвести до одного наслідку – втішного і сумного водночас. Хоч хто виграє нинішні вибори, він (чи вона) не зможе різко зрушити країну у якийсь бік. Схоже, що це унікальний новотвір України. Адже ледь не кожна сторона не проти була б удатися до „м’якого” авторитаризму та й шарпанути суспільство у свій бік. Але інші цього не дозволять. З одного боку, це добре, бо ми не завалимось у якусь підступну прірву. Це може виявитись для нас спасенним. З іншого боку – такий паритет взаємопротиставлених сил обертається злом, бо ми й далі стоїмо. На тлі цивілізаційного поступу, скажімо, Польщі це взагалі фатально.
Чи є в цій ситуації якийсь провіденційний сенс? Який вихід із цього глухого кута?
Один вихід озвучує наша передвиборча кампанія: „Україні потрібен сильний президент”, „Україні потрібен Литвин” і так далі. Вольові погляди, мужній вигляд, а ще краще – накачані біцепси чи мілітарно-камуфляжний акцент. У Юлії Тимошенко, природньо, не накачані біцепси, а туга коса, але й тут вольова впевненість на всю довжину Львівського автобусного: „Все буде добре”. Кожного разу передвиборче гасло має переконати виборця, що цей кандидат може одноосібно навести порядок. Іншими словами, тільки клан, репрезентований моїм кандидатом, спроможний вивести Україну з кризи. Усі інші йому лише заважатимуть.
Що ж, вони й справді будуть заважати, бо захочуть і собі ласий шматок державного пирога. Тому ті, що опиняться при владі (навіть за умови перетасування карт), будуть і далі задобрювати своїх суперників міністерськими портфелями чи державними орденами, земельними ділянками у Конча-Заспі чи податковими преференціями. Все це обов’язково буде, і в цьому сенсі я нічого доброго від виборів не чекаю.
Можна зробити черговий крок і здогадатися: країна так і тупцюватиме на місці, доки наші отамани не наситяться ілюзіями одноосібного панування і не почнуть шукати взаємоприйнятний консенсус. Бо Україну порятує не „тверда рука” якогось одного кандидата, а загальнонаціональний консенсус, що його в народі називають злагодою. Проте і тут українська ситуація має певні особливості. Якщо переінтерпретувати Миколу Шлемкевича, то в Україні мають легітимно співіснувати три ідеї – національна, соціальна і демократична, – кожна з яких є важливою для національного буття. Перші дві не мають вироджуватися у свої крайнощі: „геть москалів і жидів” і „дайош ковбасу за два двадцять”. Третя покликана бути не ще одним „кулаком”, що протистоїть двом першим, а механізмом, що їх обох гармонізує. Якщо хочете, демократична ідея – це ота серединна петля, яка пов’язує між собою дві протилежні фігури тризуба.
Так-от: особливість української ситуації полягає в тому, що дві перші ідеї поки що мають регіональну прив’язку: національна – на заході, соціальна – на сході. Досі одна прагнула знешкодити свою суперницю і встановити свою особисту монополію. Тому тимчасова перемога була ледь не кінцем світу для іншої. Проте минуло майже 20 років, і ми починаємо усвідомлювати, що ці ідеї відносяться до різних і незалежних вимірів людської спільноти і не стільки заперечують, скільки доповнюють одна одну. Мало того, за умови свободи вони можуть нейтралізувати крайнощі одна одної, залишаючи суспільству їхні здобутки. Отже, те, що ми інерційно сприймаємо як нещасний фатум України може стати, за певних умов, її виграшним шансом. Адже на гармонійному поєднанні обох ідей можна вибудувати такий бажаний національний консенсус.
Здавалося б, усе правильно, але й тут на нас чигає небезпека. Адже у безпринципних руках ота позірна міжрегіональна „злагода” може перетворитися у загальноукраїнський „дерибан”, у змову владних акул, які нарешті поділять між собою Україну. Загрозу такої змови ми вже досвідчили цього року у так званій „широкій коаліції”, що була спробою, фактично, антиконституційного перевороту. Тому навіть абсолютно правильна пропозиція – визнати регіональні особливості й вибудовувати консенсус на пошані до кожної з них – може виродитись у негідну змову, якщо не оперти її на чітку моральну основу. Господь ніби підводить нас до можливої розв’язки, але ми самі не готові піднятися до її рівня.
Сьогодні ми пожинаємо плоди великої помилки лідерів Майдану, які допустили, щоб фальсифікатори виборів з порушників закону стали легітимними опозиціонерами. Задля позірної „суспільної злагоди” моральний злет народу було змішано з цинічним правовим нігілізмом. Знову добра мета, та негідні засоби. У своїй новій програмній статті Олександр Сугоняко пише: „Життя все ж таки вимагає розрізняти пшеницю й кукіль, де культура, а де – бур’ян. Коли між ними ‘злагода’, то це означає панування останнього”. Отже, перед нами знову потреба у моральному очищенні.
Хтось скаже: запізно, вибори вже на носі. Але ці вибори для мене – холостий хід. Моральне очищення не може статися принагідно до виборчого календаря: вибори можуть прискорити процес, але не можуть визначити дату його перемоги. Це станеться, коли цього захоче Святий Дух, який все очищає від скверни. Тому ми не можемо призначити цей день, але можемо його готувати. Нинішній час має одну особливість: в Україні фактично нівелювалося поняття політичної опозиції. У нас формальна опозиція обіймає державні посади, тоді як глава Уряду чи інші керівники держави можуть заявити про свою опозиційність і натхненно критикувати владу. У ситуації такого розмиття політичних сутностей демократичний механізм пробуксовує – відтак має заявити про себе опозиція моральна.
Її головними правилами віддавна є:
перестати грати за негідними правилами, накинутими владою; цим дезорганізується її негідна гра;
„жити не в облуді”, творити довкола себе зону, вільну від брехні;
жити за Божим Законом, зокрема, як нагадав нам п. Сугоняко, керуватися правилом Сенеки: „Чого не забороняє закон, те забороняє сором”;
творити мережі солідарності, щоб людина не почувалася „одним у полі воїном”;
остерігатися злого бунту, що засліплює, а тому не звільнює;
вірити в те, що відважна совіслива колективна позиція обезвладнює зло, оскільки позбавляє його суспільної опори;
До цих вічних істин я би додав ще один, сьогомий, пункт, який довів свою ефективність у час інформаційної революції. Лукава й безчесна влада в усі епохи спотворює канали циркуляції інформації, чим ускладнює комунікацію між людьми. Так, зокрема, піддавшись нав’язаному нам обговоренню якостей лідерів, а не якості їхніх програм, ми поділилися на табори, що настовбурчилися одне проти одного у глухій недовірі. Проте новітні засоби масової комунікації, зокрема середники цифрової культури, дають можливість прорвати оці невидимі блокади. Тут дуже промовистим є досвід Ірану, де недавні заворушення ледь не переросли у нову революцію. Зокрема, цифрові носії можуть стати інструментами й каналами нового збирання – збирання політично активних сил (передусім молоді) довкола нового центру, який може виникнути цілком спонтанно.
Але не зрозумійте мене хибно: суть не в цифрових носіях як таких. Адже їх використовують і крадії, і бандити. Щоб бути успішним, оте новітнє збирання мусить спиратися на правду, лицарство й моральну чистоту. Згаданий уже Олександр Сугоняко висловив думку, якою мені хочеться й закінчити свій виступ:
„Матеріальне, чуттєве, раціональне не об’єднало українців у їхньому історичному прагненні до волі. Бо воля українців тільки там, де панує Господній Дух (так записано в ‘Книгах буття українського народу’). Єдність українців можлива тільки в Ньому. Як запанує Дух правди в українських серцях, то постане єдність і спільна праця...”.
Мирослав Маринович
Відповіді
2009.12.24 | starlessblack
Дякую, п. Славко!
Маєте від Бога те, чого мені бракує - висловитися.Сам би таке написав, як би вмів
2009.12.24 | sama
Re: Виборче закляття України: новітній фатум чи невикористаний шанс?
Автор Мирослав Маринович пише: У Юлії Тимошенко, природньо, не накачані біцепси, а туга коса, але й тут вольова впевненість на всю довжину Львівського автобусного: „Все буде добре”.Дійсно, хто бачив цей плакат - дістав незабутні враження.Аналогічна прикраса з трьох портретів з кораликами (розміром 10х30 м) є з двох боків будинку біля пам'ятника Грушевському на проспекті Шевченка у Львові.Правда відгуки на побачене у перехожих часто не вкладаються в нормативну лексику:))
2009.12.24 | Адвокат ...
Я теї шедеври тюлєбанізьму не бачив, але от що подумав:
„Все буде добре” -- це ж калька з "Всьо будєт хорошо! РуSSкоє радіо".
І хто ж вкрав у самого радійного радів на світі го сльоґан? Чи не вкрали,-- взяли "на попользоваться"?
2009.12.24 | starlessblack
"Все буде добре" не гасло тут (тим більше передвиборче),
а більше спосіб життя.2009.12.26 | один_козак
От слава Богу!
І тре припиняти гратися в обряди-обереги, івана-купали та решту національної бісівщини. Заразом і в усяку євросодомію.Бо так "чогось" нам "не щастить", а чого - знати не всім хочеться.
2009.12.26 | ukr_girl
Re: Виборче закляття України: новітній фатум чи невикористаний шанс?
Мирослав Маринович пише речи, якi об'еднують нас у таке поняття, як"нацiя", а саме:
1. ми люди, задіяні в обслуговуванні виборів, внутрішньо готові до того, щоб змиритися з фальсифікаціями -ОК!
2. Українська свобода виборів, як і свобода слова, тримається на множинності кланів -ОК!
3. Пiсля 2004р влада отримала ще одну завчасну перемогу, оскільки їй вдалося перемішати добро зі злом -ОК! Нове здобуття!
Чого бракуе, так просто в нашому політичному житті відсутній ще один моральний кодекс. Так у коммуняк був такий добрячий, то що i як не переробляемо, все з серпом та молотом залишается. Тьфу!Так що поки маемо триматись за динамічний паритет сил між різними виборчими кланами.
Отож нацiя ще досi немае загальнонаціонального консенсусу! Вау!
Тож чи iснуе вона? Чи не примарна? Тож чи зовсiм нема загальнонаціональнi iдеi... Бррр! До бiса!
Отож пошукаемо три маленькi ідеї – "національну, соціальну і демократичну".
Проте минуло майже 20 років та знайшли дві перші. Але виявилося що це лайно.
Поперше цi ідеї поки що мають регіональну прив’язку.
Подруге, якщо вiдкрити очi, об'еднуе нацiю тiки загальноукраїнський „дерибан” та змова владних акул.
У цьому "we trust".
Отож така хрень: консенсус на пошані до кожної з них – може виродитись у негідну змову. Якщо цей „дерибан” не оперти на чітку моральну основу. Завчасно цього не помiтили на майданi.
Цю помилку лідерів Майдану треба виправити. В цьому нам повинен допомогти Святий Дух. Тому на жаль ми не можемо призначити цей радiсний день.
Ото як прийде Армогедон, то й запанує Дух правди в українських серцях.
2009.12.27 | Марія
невикористаний шанс політичної опозиції
Те що написано добре то факт.Багато людей як мають час і спокійну голову написали, пишуть і напишуть ще багато гарних слів.
Але щось мені тут видалося особливим.
Зовсім не про Дух.
Особливо важливим є згадка про неіснуючу політичну опозицію. В нас немає опозиції. Її не створили ні робітники, ні духовенство, ні студенти, ні інтелектуальна еліта, до якої зрештою відноситься Мирослав Маринович.
То виходить що все в нас добре.