01/09/2010 | stryjko_bojko

08.01.2010 19:14] Ярослав Грицак
Історія Січових стрільців може об’єднати Україну
http://unian.net/ukr/news/news-355895.html

Нещодавно Президент видав указ про святкування 95-річчя перемоги українських Січових стрільців на горі Маківка. Про що не забарилася висловитися Росія, назвавши таке святкування “недружнім кроком”.

Я є противником святкування окремих битв, незалежно чи це Конотоп чи битва на горі Маківка. Бо святкуючи ту чи іншу битву, ми немов продовжуємо святкувати війну – а для мене це невиправдано як з історичної, так і моральної точки зору. Але я є прихильником святкування ідей та формувань, які з цих ідей випливають.

Чи є що святкувати та вшановувати, коли йдеться про Українських січових стрільців? Безумовно. Українські січові стрільці - це одна з тих ідей, нарівні з козацтвом, без яких важко говорити про сучасну Україну – і то в ширшому, порівняльному контексті. Поясню, що, по-перше, Українські Січові стрільці не були унікальним військових формуванням. Національно-військові формування, на зразок січових стрільців, виникли під час Першої світової війни і створювалися, як на боці Російської імперії, так і на боці Австро-Угорської імперії. Нагадаю, що обидві армії були імперські – а наскільки патріотичними й ефективними могли бути «вавілонські змісини» народів і мов, можна легко собі уявити, читаючи «Бравого солдата Швейка». Тому кожна з імперій вважала, що окрім звичайних корпусів треба мати ще й національні формування, які б відзначалися вищим рівнем патріотизму. Окрім того, такі утворення мали апелювати до тих народів, які вони мали “визволяти”. Скажімо, в російському випадку, це був чехословацький корпус, який творився з військовополонених Австро-Угорської армії і які нібито мали визволяти «братніх словян з-під німецького ярма». Можу наводити подібні приклади серед фінів, поляків чи латишів.

По-друге, історію стрілецтва не можна пов’язувати лише із Австро-Угорщиною. Нагадаю, що Пілсудський теж творив свої легіони під німецьким та австро-угорським командуванням – але ці легіони він трактував як ядро майбутньої польської армії у незалежній польській державі (і, як показала історія, його розрахунок виправдався). Такою самою була логіка творців Українських Січових Стрільців: це мали бути військові формування, які кладуть підвалини майбутньої армії української держави. Ми не повинні забувати, що Українські Січові Стрільці послужили основою для формування української Галицької Армії. Ця армія взяла активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917-20 років – зокрема, воювала з поляками за Львів і Галичину. Коли ж вона опинилася у Наддніпрянській Україні, то була острівком організованості у морі анархії і насильства. Скажімо, на відміну від Червоної, Білої армії чи армії УНР, вона була найменш піддана на вірус антисемітизму. Було відомо, що де вступає Галицька Армія, там не буде єврейських погромів. Відомо, що єврейські общини навіть часом просили, щоб у їхні місто вступали саме січові стрільці – бо якщо там вступлять стрільці, там буде порядок і не буде погромів.

Отже, подібно до того, як у сучасній демократичній Польщі святкують чин Пілсудського і його легіонерів, я не бачу особливих причин, чому б українці не мали святкувати січових стрільців. Чи має шанс культ січових стрільців утвердитися по всій Україні? Не знаю. Але, якщо і має, то це потребуватиме дуже багато років. Однак уже зараз можна сказати, що на відміну від УПА, пам`ять про січових стрільців більше з’єднує, аніж роз’єднує Україну. Зокрема це видно у народній культурі – у першу чергу у пісенній традиції: чимало пісень, котрі зараз співаються по всій Україні як народні, є насправді січовими піснями.

А тепер що стосується заяви Кремля. По-перше, з формальної точки зору, це є втручання у внутрішні справи іншої держави. Я б не хотів, щоб Київ вказував Москві, що вона має відзначати, а що ні – тому не хотів би, щоб Москва поводилася так по відношенню до Києва чи Вільнюса. По-друге, я не сприймаю логіки, що єднатися треба тільки відносно тих «зручних» моментів, коли ми були разом. Як на мене, це найлегший та найлінивіший шлях. Складнішим, але водночас дійовішим та щирішим, є єднання навколо незручних моментах нашої історії.

Хочу навести приклад такого примирення, яке має пряме відношення до Українських січових стрільців. Одна з військових операцій, до яких була причетна Галицька армія, це боротьба за Львів та Галичину із польською армією. Це була українсько-польська війна, яку чомусь “призабула” Росія. Російська влада вважає, що січовики боролися лише проти російської імперії та більшовиків, “забуваючи”, що вони боролися проти поляків. Це дуже кривава та трагічна сторінка нашої історії. Але і українцям та полякам вистачило сміливості, мужності та розуму, щоб об’єднатися навколо тих подій і визнати, що ця війна була братовбивчою. І тому 2002 року за участю української й польської інтелігенції та двох церков розпочато ритуал спільної молитви на Личаківському цвинтарі, де пліч-о пліч лежать колишні вороги, січові стрільці та польські орлята.

Я хочу повторити спеціально для росіян: єднатися на «зручній історії» - це для лінивих і безвідповідальних. Історія Росії має дуже багато “незручних” сторінок – кажу не лише про імперський, а й про радянський період. Усі пострадянські країни без винятку мають своє домашнє завдання щодо критичного переосмислення своєї історії – але у Росії як найбільшої держави це завдання є найбільшим. Тому Росія повинна перш за все спочатку сама виконати своє домашнє завдання, ніж критикувати когось іншого.

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, автор понад чотирьохсот наукових публікацій, член редакційних рад відомих журналів, у т.ч. американського Slavic Review, російського Ab Imperio та української «Критики»