01/16/2010 | Володимир Мартинюк

Помаранчева революція 2004 року виявилася великим приниженням для тих , хто зневажав українців і розглядав нас і нашу країну лише як потенційну здобич чи засіб для власного збагачення. Тому фактична поразка комуністично-комсомольської номенклатури та асоційованої з нею російської 5- колони у 2004 році викликала в неї та її закордонних покровителів неймовірне бажання до помсти та реваншу.

Головною вадою помаранчевої перемоги, як потім виявилося, стало автоматичне обмеження повноваження новообраного Президента у порівнянні з тим які мав його попередник Кучма. Це сталося в обмін на відмову оточення Кучми і Януковича від спроб розв’язання громадянського і можливо збройного конфлікту, поділу України з перспективою втрати половини її території чи й незалежності взагалі...

Обіцянки народних депутатів Верховної Ради, які тоді вірнопіддано демонстрували лояльність до нової влади виявилися лицемірними – ні БЮТ, який зумів переманити до себе більшу частину «кучмівських» депутатів, ні навіть члени фракції Нашої України – всі вони робили все можливе аби уникнути скасування результатів ситуативної угоди-компромісу з оточенням старого Президента Кучми, завдяки якому була запроваджена так звана «конституційна реформа» за принципом – „Кучмі такі повноваження не заважали, всім іншим – зась”.

Маю про це неприємні враження з часу, коли я намагався зібрати 45 підписів народних депутатів на подання до Конституційного суду з приводу законності позбавлення Президента повноважень, за яким його обирали виборці. Малося на увазі принаймні якщо не скасувати , то хоча б відтермінувати час запровадження злощасної політ реформи на каденцію наступного Президента, бо люди вибирали собі президента з набагато ширшими повноваженнями , аніж ті, що були залишені йому політреформою... З тих хто відмовилися підписатися , мені особливо запам’ятався один із нинішніх „непрохідних” кандидатів Костенко та „конституційний авторитет” фракції НСНУ Ключковський. Останній врешті решт заборонив підписувати під цим поданням всім іншим депутатам „пропрезидентської” фракції .
І так ми отримали державу , у якої , як в автомобілі з поламаною передачею, все нібито справне, але вона не може нікуди рухатися – бо ні силу від мотора не колеса не можна передати, ні підвищеної швидкості не увімкнути. І ось зараз йде шалена конкуренція за те, хто наступні 5 років буде називатися президентом цієї держави та мотором автомобіля з відсутньою трансмісією.

Вільні обиратимуть собі слугу, раби – господаря.

За висловом відомого польського афориста, уроженця Львова, Станіслава Єжі Леца , заповітною мрією раба є невільничий ринок, на якому він собі буде вибирати господаря.
Перефразовуючи цей афоризм можна сказати що на теперішніх президентських виборах в Україні вільні люди обиратимуть собі слугу, який служитиме їм вірою і правдою, раби ж обиратимуть собі пана ( чи паню) який(яка) годуватиме чи каратиме їх в міру відомої лише йому (їй) необхідності. Раб на його думку, таким чином позбувається не лише важкої необхідності піклуватися про себе і своїх близький, а й взагалі навіть неприємного обов’язку думати про це...Слід сказати що цьогорічні президентські вибори пропонують надзвичайно багатий вибір рабам , і майже не залишають свободи вибору людям вільним за духом чи принаймні способом життя. Я маю на увазі тих кандидатів , які згідно загальної думки вважаються потенційним претендентами на вихід до другого туру, а отже і на перемогу в ньому. Це колишній претендент на посаду Президента у 2004 році, і колишній двократний в’язень виправно-трудової колонії, феєрична телеактриса з більш ніж сумнівним досягненнями на одному з найвищих постів держави , обпльований ними ж і обмежений у повноваженнях, діючий Президент України, і можливо ще хтось із довгого хвоста аутсайдерів виборчої гонки. Останнім часом експерти стверджують що ним може бути комсомольський бізнесмен з міста яке „подарувало” нам попереднього президента і теперішню прем’єршу, чоловічка який попри постійне мерехтіння у телевізорі, не каже нічого конкретного, зате красиво і стильно, у стилі зарубіжних топ-модельок чоловічої статі, ходить перед телекамерою, демонструючи розстібнутий піджак і геніталії, тісно обтягнуті модельним штанцями.

Чесно кажучи цей „виборчий набір” виглядає ще більш гнітючим, оскільки в цій четвірці „лідерів суспільних симпатій” є лише один єдиний українець, а саме отой самий, обпльований і обмежений у повноваженнях, Президент. Наперед скажу обуреним адептам політичної коректності – це все було б цілком нормально скажімо на виборах мера Москви , де українці складають лише близько 15 відсотків населення. Але якщо у місті 80% мешканців є чорношкірими, то бажання більшості мати такого самого мера є цілком виправданим і навіть (!!!) абсолютно демократичним. Але це все стосується випадку коли співгромадяни обирають собі слугу та виконавця їхньої волі. Але коли хочеться запросити ( обрати) когось для панування на собою, то звісно набагато краще обирати когось іншого, відмінного від тих , які хочуть бути „опанованими” – бо воно якось набагато легше змиритися з тим що тобою попихають „чужі”, аніж коли те саме роблять „свої”.

З нулів легко зробити ланцюг.

Це сказав той сам колишній наш земляк зі Львова Станіслав Єжи Лец. На відміну від „групи лідерів виборчого процесу”, ланцюжок електоральний нулів і напівнуликів, майже стовідсотково український за національністю. І навіть той молодий та перспективний кандидат який зображається на бігбордах на смугастому „кавуновому фоні”, попри плітки і пропаганду конкурентів безперечно є українцем. Це єдине чому я схильний вірити з усієї писанини, яку він роздає з наметів і розсилає по домашніх адресах. І навіть Бродський, який і по своїй мамі і по своїй поведінці є класичним , хоча трохи екзальтованим і неврівноваженим українцем.
І ще всі ці кандидати є беззаперечним доказом тісної спорідненості українців із древніми греками – бо ці кандидати та кандидатки навіть не приховують що головна причина їхньої у часті у виборчій кампанії базується на древньогрецькому олімпійському принципі - головне не вигравати, а брати участь. Єдина різниця між теперішніми українськими „електоральним олімпійцями” та древньогрецькими спортсменами полягає в тому що більшість українських роблять це не за свої гроші а за гроші спонсорів. А спонсори платять саме за те щоб ці кандидати розтягнули критичну масу українських демократів, патріотів, прихильників вільного ринку і власної справи, тобто тих, хто попри все відчуває себе не рабами , а людьми вільними.
Не хочу судити чисельних прихильників цих кандидатів – протягом 5років їм дуже багато нарозказували , яким поганим є теперішній Президент, і наскільки необхідно запровадити до влади нових людей.

От тільки єдиною хибою тієї критики, у яку вони повірили , була її москвоцентричність. Майже ніхто не лаяв його за те, за що дійсно треба було лаяти. А лаяли його за те що той не відповідав ідеальному образу московського царя. За те що той не наповнив тюрми і табори справжніми і мнимим ворогами, за те що той не порушував закони і насолоджувався державним насильством. За те що він не забирав гроші у держави та економіки та не роздавав їх тим , які цього прагнули. Але це „філософія” рабів, та ще й із виразними ознаками світобачення староросійських „холопов барских и рабов государевих” . Слід сказати що більшість кандидатів, які зараз стали „нулями” отого, сковуючого вибір нації, ланцюга, у свій час пішли від Президента по причину „обидки холопа на барина” – він не обдаровував їх заводами-пароходами і не присилав кейси із краденим в народу пачками банкнот. Бо його руки дійсно ніколи не крали, а отже і не могли розподіляти крадене. А ми тим часом всі ці роки чули безперервне шипіння про „руки які не крали” та „нищету народа”, реально покращуючи свій добробут, купуючи нову одежу і побутову техніку, беручи кредити на нові авто і квартири.

Але знову я не маю претензій до тих хто на те повелися, бо вони все ж таки вільні люди, хоча й наївні і недосвідчені у тонкощах політики. Але більшість „політично-нульових” кандидатів не такі вже дурні аби не знати своїх шансів, і не розуміти що президентська посада їм абсолютно не світить, навіть тоді коли вони якимось чудом попадуть у другий тур. І вони не настільки дурні аби не розуміти що ті, хто вже рік назад проголосили себе переможцями цих виборів, в разі приходу до влади не дозволять їм реалізувати навіть той нікчемний електоральний вплив , який вони отримають заморочивши голову голови частині довірливих виборців. Іще вони знають що могли би відстояти ті принципи демократії, свободи, вільного ринку , патріотизму об’єднавшись, ну вже якщо не з Президентом, то принаймні самі з собою.

Раби , підніжки, грязь Москви...

Перед тим як ставити цю статтю я ще раз преглянув стрічки новин – а хто його зна – може Костенко , чи скажімо Гриценко все ж наважилися подивитися в очі реальності і наважилися на відповідальний крок. Але куди не глянь – всюди тихо. А це значить що „вільнолюбиві” хлопчики та дівчатка з „нульового кандидатського ешелону” тихесенько чекають результатів першого туру, аби опісля, з максимальною користю продати себе коханих, а заодно і виборців , які їм довірилися тому, хто запропонує більше грошей чи більшу посаду - тобто таку посаду де можна буде вкрасти цих грошей ще більше.

Володимир Мартинюк