02/10/2010 | Бітковський В.О.

Повз це місце щодня проїжджають тисячі людей. І до сумної постаті на узбіччі траси Київ-Чернігів вони вже давно звикли, хіба що іноді якийсь турист спитає, кому поставлено цей пам‘ятник. Йому скажуть – жертвам репресій. А далі засумніваються. Яких репресій, хто жертва, хто закатував? Це видається не важливим у вирі надшвидкого життя сьогодення. Та й справді, навіщо пам‘ятати, чи цікавитись таким давнім минулим?

Для формування такої думки свого часу не мало попрацювали відомства ВКП(б), КДБ та їм подібні. Народ, що немає пам‘яті, перестає боротись за власну свободу, ідентичність. Але тут справа ще важливіша, адже від людської уваги треба було приховати сліди, докази брутальних злодіянь самого режиму. І влада постаралась. Чотири державні комісії обливаючись потом досліджували людські рештки з-під Биківні. І, от дивно, зійшлись в результатах – людей вбили німецько-фашистські загарбники. Лише четверта, і остання, комісія за СРСР спромоглась під тиском суспільства визнати злочини НКВС.

Що ж сталось у ті далекі роки?
За припущеннями декого з дослідників (О.Г. Бажан, М.М. Роженко) перші поховання з‘явились тут ще у 1936 році. Саме тоді було винищено у Києві ряд старої професури. Хоча їх тіла можуть бути і на Лук‘янівському цвинтарі, який використовувався в якості сховища трупів до Биківні. Достеменно відомо, що 20 березня 1937 року було видано дозвіл на виділення земельної ділянки для спецпотреб НКВС саме у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу. Територію облаштували швидко і вже в червні вона була готова для використання. Сюди підвели дорогу, побудували будиночок для охорони, і звели триметровий паркан без жодної шпарини. Серед інших лягли в Биківнянську землю працівники Лук‘нівського кладовища, що готували могили для жертв НКВСників до 37 року. Вони були звинувачені у причетності до контрреволюційної повстанської організації і рішенням трійки управління НКВС Київської області від 3 та 10 травня 1938 року засуджені на розстріл. Так легко і невимушено було знищено небажаних свідків.

Так чи інакше, досить масові розстріли у країні селян і робітників відбувались з самого початку її існування. Але настав момент, коли задля побудови «щасливого майбутнього» необхідним стало суспільство всезагального страху. І операція з перетворення людей на гвинтики величезної машини почалась. Що потрібно для того, щоб людина, сім‘я, народ, навіть народи, забули про відчуття, перестали любити, мріяти, боронити свободу, та навіть своїх дітей і батьків? Дуже просто, потрібно, щоб вони боялись. Це має бути всеохоплюючий страх. Страх має супроводжувати людину кожної хвилини, кожної секунди. Він має знайти дорогу до серця кожної людини. І от, насадження такого страху почалось. Масовий терор охопив усі верстви населення, усі вікові групи, усі національності. Якщо подивитись списки страчених за другу половину тридцятих, ми побачимо і робітників, і селян, і інтелігенцію. Дехто навіть зараз намагається довести, що це була захисна реакція режиму. Але ж згадайте, всі, хто хоч якось міг би погрожувати, були винищені задовго до 37 року. Останніх у 1936 масово вислано на Соловки, де вони здебільшого й полягли в урочищі Сандармох. Винищення охопило людей різного віку і сімдесятирічних, і молодих. Діти відправлялись у спеціальні дитбудинки і мали жити з тавром «дітей ворогів народу». Таким чином перетворювалась свідомість людей. Вирощувались фанатики, які бездумно виконували злочинні накази, діти ненавиділи батьків, зрада перетворилась у подвиг.

Ця хвиля терору почалось з телеграми наркому внутрішніх справ Єжова №11926 від 4 липня 1937 року. У ній йшлось про взяття на облік усіх «куркулів», карних злочинців та втікачів з таборів та заслань. Їх належало поділити на дві категорії: 1 – більш активна, мала підлягати розстрілу, 2- менш активна, висиланню в райони за вказівками НКВС СРСР. Трохи пізніше надійшов оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР від 30 червня 1937 року, в цьому моторошному документі було вміщено «ліміти на смерть» - розкладка по регіонам на кількість людей, яких має бути покарано на смерть і на заслання. А ще жахливіше те, що місцеві влади, як от нарком внутрішніх справ України І.М. Леплевський всіляко намагались вислужитись, а отже перевиконати план по мерцях.

Протягом 1937-38 років у Києві, як і по всіх інших регіонах України, було розстріляно тисячі людей. Рідні не знали про долю арештованих. У кращому випадку вони отримували довідку, що людина засуджена на 10 років без права листування. І чекали довгими роками рідних і близьких. Скільки таких жертв було списано на війну ніхто не може сказати. Суд практично не працював. Його підмінили собою позасудові органи, такі як колегії ЧК ДПУ, Трійки, Двійки (Московська), Особливі виїзні наради при НКВС СРСР та УРСР, позасудові органи прокуратури. Практично всі засуджені до страти проходили по різних пунктах 54 статті КК УРСР 1928 року. У цій статті йшлося про різні види контрреволюційної діяльності. Документація також велась за НКВСними правилами. Так у розписках про виконання вироку не ставилось місце «зариття» (термін також з документації НКВС).

Розстріли, зрештою як і арешти, проходили вночі. У приміщеннях Жовтневого палацу та спецкорпусу Лук‘янівської тюрми. За свідченнями очевидців М.Табачного, Л.Гусака, М.Мусоргського, та ін. можемо частково уявити процес страти. Людей заводили у кабінет коменданта, там виконували вирок, як правило це був вистріл з пістолета у потилицю. Щоб заглушити постріли вмикались мотори автомобілів. Тіло виносили на вулицю і вантажили на бортову вантажівку, заслану брезентом, щоб не стікала на дорогу кров. Коли кузов заповнювався, його накривали брезентом і зверху. За ніч могли розстріляти 100-150 чоловік, принаймні так каже колишній прокурор М.Табачний. Автівки караванами відправлялись до Биківнянського лісу. Йшли від двох до шести вантажівок у супроводі емок (ГАЗ-М1 – легковик, що найчастіше використовувався НКВСнми службами того часу) з вимкненими фарами. Вони заїжджали на охоронювану територію спецділянки і повертались уже пустими. Не рідко серед їхнього вантажу були й кати, які ще вчора самі стріляли та знущались над засудженими. Про це кажуть численні документи та знайдені підчас земляних робіт НКВСні однострої. У 1939 році відбулось певне послаблення, але розстріли не закінчились. Просто їх тимчасово стало менше. Судячи з розповідей тих, то вижив про методи ведення слідства, та слідам на кістках виявлених у Биківнянській землі страчені часто переживали перед смертю нелюдські страждання. Багато кого з молодих жінок закопували без одежі. Це, скоріш за все, свідчить про ганебні зґвалтування. У 1941 році відбувся новий сплеск страт. Він, можливо, був пов‘язаний, як і затишшя перед ним, з перебігом військових дій. Значний контингент похованих у Биківні 1941 року це військові. Тут і дезертири, і військові злочинці, і військовополонені. Так у коліщата системи потрапляли люди, які тікали з нацистських держав та від німецької окупації. У Радянському союзі вони розраховували на порятунок, а знаходили смерть. Та й щодо військових злочинців питання, як вони стали злочинцями, не вирішене. В цей час почали розстрілювати і на самій площадці. Причини цього можуть бути різними: брак транспорту, приміщень, часу. Певну кількість людей було розстріляно перед самим відступом Червоної армії з міста. Це були в‘язні київських тюрем, яких за радянською традицією знищували. Останніми, за свідченнями очевидців, стали червоноармійці, що їх колонна пройшла на площадку перед самою окупацією Києва. Але й вбивці далеко не втекли. Їх зустріли неподалік німецькі війська і у сутичці знищили.

Ями копались, на скільки відомо, безсистемно, різної глибини і розмірів. У більшості випадків глибина була близько півметра – метр. Трупи скидались як попало. У ямі може бути і один і кілька десятків трупів. Особисті речі скидались у ту ж саму яму. Іноді закопувались поряд. Особливо цінних предметів при дослідженнях виявлено не було. Але дрібні особисті, особливо іменні, речі зараз мають велику цінність, бо є єдиним можливим містком до виявлення особистості похованого. Цікава ситуація з годинниками. Через те, що годинники – досить дорога річ, їх безумовно відбирали. Судячи з усього, деякі речі забирали прямо з трупів. З годинників відривали кришки з вигравійованими іменем або фамілією, кришку вкидали в яму, а сам годинник забирали. Крім того, на відміну від німців, НКВСники не видирали золоті зуби. Перед закопуванням у могилу насипали вапно, таким чином борючись з можливими хворобами (через таку кількість трупів це було цілком можливим) в той же час спотворюючи залишки. Звісно ніяких конкретних документів, кого, коли і куди закопали не знайдено.

Паркан беріг таємницю рівно до приходу німецької окупації. Місцеві жителі бачачи відсутність охорони з кийками та лопатами кинулись шукати приховані НКВСниками скарби. Але дуже скоро зрозуміли, що нічого, крім людських трупів, не знайдуть. Вже наступного дня німецька окупаційна влада виявила це сховище людських трупів. Наказавши кільком місцевим жителям розкопати свіжозариті ями, вони пересвідчились у правдивості чуток. Скоро до Биківні потяглись кияни у пошуках близьких та рідних. Згодом німцями було досліджено велику площу, виявлено багато матеріалів, залишків. Про биківнянський могильник тоді писали нарівні з Вінницьким, не менш жахливим кладовищем НКВС. Статті про ці могили вийшли восени 1941 року у берлінській «Berliner Boersen-Zeitung», «Краківських вістях», та київському «Українському слові». Ця інформація поширювалась, звісно, не з великої любові до українців, а з метою антирадянської пропаганди. Але факт є фактом – саме німці першими спробували підняти з небуття імена мерців з Биківні. 1943 року Київ було відбито і Биківня стала закритою темою. Її ніби не існувало. Згодом Київська обласна комісія сприяння Державній комісії із встановлення та розслідування фактів злочинів німецько-фашистських загарбників стверджує, що залишки з Биківнянського лісу – жертви німецько-фашистських загарбників. 1956 року почалась офіційна реабілітація засуджених сталінським режимом. Але, звісно, вона торкалася не багатьох. В процесі розбору справ людей, розстріляних у Києві, декого реабілітували. Навіть надіслали рідним довідку про справжній час та причину смерті. Але за окремим таємним циркуляром ніде не розголошувалось місце поховання. На хвилі відлиги шістдесятих дехто дозволив своїй пам‘яті повернути спогади про страшний ліс. У 1962 році сформувався Клуб творчої молоді (Л.Танюк, А.Горська, В.Симоненко, та ін.), представники клубу підняли питання про могили, збирались провести комісію. Але не встигли. Відлига закінчилась, а з нею і існування Клубу.