02/18/2010 | Олеся Стратієнко

Ось вже шість років поспіль одного літнього дня, я одягаю вишиванку, найкращу з тих що маю. Я виходжу з дому. Мене наздоганяють люди у вишитих сорочках. Я знаю де ми всі зустрінемось.
І я розумію, що Україна має ще одне національне свято – Країну Мрій.
І коли звучить фінальна та найголовніша пісня, то стискається серце і клубок почуттів підкочується до горла. І навколо мене ті, у яких такий же клубок до горла. І ми разом, ми поруч, один біля одного, і нас ,принаймні, не мало.
І ми в усе горло горлаєм „Країну Мрій”, долучаючись до бек вокалу Сусанни та Марії з „Божичів”. Кудись у небо, кудись під зорі.

І це наше свято. Це наша Країна Мрій. Це наша країна.

І ми можемо зібрати кошти на проведення „Країни Мрій”. І свідомі того, що за нас для нас це ніхто не зробить. Лише разом, лише спільно. Бо для нас це важливо. Це наші цінності, що є незмінними за будь-якого президента. І ми це демонструємо. І нас вже якась кількість, готових скинутись коштами на „Країну Мрій”. І можливо нас поки що не багато, але нас, принаймні, не мало.

І щоб не скорочувалась Країна мрій до одного дня, і щоб взагалі відбулась. І щоб Скрипка не їхав в Казань, а співав з нами „Країну Мрій”. А ми з ним. І стискатиметься серце, і клубок до горла.
І сподіваюсь, це не єдине що в нас лишатиметься.

І щоб вишиванки на Дніпрових схилах. І три повноцінних дні народна пісня на багатьох сценах. І Алея Майстрів. І другий мікрофон для бардів на Літературну сцену. І пересувна Фіра з „Фанфаре Оркестра”. І перші тихі акорди „Країни Мрій” кудись у небо, кудись під зорі.
Бо це наша країна. Країна Мрій. Що здійсняться чи ні, залежить від нас.

І ці 100(5,10 чи скільки) гривень мене не порятують, але порятують Країну Мрій.

І це буде наше свято. Бо ми його самі зробили.

І я хочу бути причетною до „Країни Мрій”.
Отже, я плачу за себе.
Я плачу за себе, і за тітоньку в недорогій, простенькій вишиванці, що побачивши в моїх руках програмку спитала в мене, на якій сцені буде народна пісня. Я потім бачила її біля Зеленої сцени. Вона сиділа на траві, маючи такий щасливий вигляд, з такою зворушливо-сяючою посмішкою і слухала „Бабин Козачок”.
Отже, я плачу за неї.
А також за того молодика, що стрибатиме під сценою. І можливо він не свідомий сплатити за те, щоб це свято відбулося, але він прийшов. Він прийшов на ці Дніпрові схили і гасає під сценою, можливо при цьому випадково штовхнувши мене.
Але, я плачу і за нього.

Я плачу за себе і за того, хто буде поруч. Можливо, завтра він заплатить за мене.
Бо ми спільнота „Країни Мрій”.

І ми горлатимемо разом зі Скрипкою „Країну Мрій”, у все горло, у весь сентимент до цієї грьобаної країни, що лишається в нас, не дивлячись ні на що.

Бо це Наше свято. Це Наша Країна Мрій. Це Наша країна.