Свої
02/26/2010 | Олександр Северин
Втаємничені кажуть, що свого часу сонцесяйний Будда Гаутама, готуючись вступити до нірвани, передав своє вчення послідовнику, можна сказати - легітимізував його, не витрачаючись на політтехнологів і такий інший непотріб, - просто простягнувши тому квітку лотоса. Тому залишалося лише посміхнутися у відповідь на ознаку успішного "завантаження".
Українцям початку XXI століття, які довго і дотепер малоуспішно блукають у безперервному пошуці виходу з лабіринту безальтернативних політичних псевдоальтернатив (де відверто дурних, де відверто ворожих, де безнадійно нудних і ялових, а де по-большевицьки скажених, але однаково руйнівних для України і чужих для громадянина, що прагне свободи, справедливости і рівної для всіх міри першого і другого), таку квітку було дано вже давно. Приблизно сто років тому – трьома актами. Ми просто про неї забули.
Тільки та квітка схожа радше не на затридесятьземельний лотос, а на шотландський (втім, чому це Carduus acanthoides, знаний у нас як будяк, є лише шотландським?) чортополох, до уособлених сенсів котрого волав у "Хороброму серці" уоллесоподібний Мел Гібсон: "Freedom!!!"
Першим актом, заснуванням 1883-го року у Львові українського торгового підприємства "Народна торгівля" було започатковано мережу кооперативів - економічної самооборони українців у Галичині, що хоча і належала до порівняно ліберальної імперії Габсбургів, але перебувала під владною домінантою польських кіл. Перед Першою світовою війною ця мережа нараховувала вже 1500 "дружніх" господарських суб'єктів і стала потужним чинником збереження і посилення української ідентичности в дієвому аспекті останньої. Гаслом українського руху було відоме "свій до свого по своє".
Другим актом, з зав'язків товариства "Сокіл" (1891) та першої "Січі" Кирила Трильовського (1900), що спочатку вимушено позіціонувалися як протипожежні громадські ініціативи та подальших воєнізованих товариств "Січові Стрільці-І" та "Січові Стрільці-ІІ" постав 1914-го року Легіон Українських Січових Стрільців, що запам'ятався в Москві Маківкою та Лисонею, а надалі – київські СС під проводом Євгена Коновальця. "Січові Стрільці, як організація, не виявили у своїй діяльности ніяких хитань, - їхня ідеологія залишалася до останнього дня простолінійною і послідовною аж до останніх нюансів", - писав Коновалець у "Причинках до історії української революції", - "СС, без огляду на своє соціально-політичне "кредо", були завсіди однозгідні щодо національно-державного інтересу Батьківщини. Національно-державний момент був провідним чинником усієї організації Січових Стрільців".
І, по-третє, у час двокольорової московської агресії та внутрішнього соціалістичного хаосу постала Холодноярська республіка – феномен озброєного українського самоврядування, котре кілька років як успішно протистояло загарбникам і колаборантам так і, сучасно висловлюючись, посилало якнайдалі чи упосліджувало усіляких заїжджих лівих (у прямому та переносному сенсах) партійних "керівників", що прагнули очолити та ідейно-правильно спрямувати. Свідчення щодо здорового українського критицизму та імунітету щодо спроб згори нав'язати холодноярцям "єдиноправильні" погляди і позиції знаходимо у книзі Ю.Горліса-Горського1 і, до речі, не маю сумнівів, що так саме не надто переймалися ідеологією cвоєї "керівної і спрямовуючої сили" прості бійці УПА, що стали в обороні своєї землі, своєї віри, своєї свободи, самого себе і своїх поруч з собою.
Ні, анітрохи не будучи компетентним (та і взагалі хоч яким) економістом, я не закликаю негайно розпочати розбудову мережі кооперативів, тим більш, що часи змінюються. Тим більш не закликаю до організації збройних формувань, адже говорити про "збройний опір", "повстання" і таке інше має право лише той, хто вже сам повстав і збройно опирається, а також усвідомлює за що, розуміє як і бере на себе відповідальність за. Не кажучи вже про те, що теревені про повстання проти власної держави, якою там вона не є недосконалою є, у ситуації коли ззовні і так багато бажаючих її знищити – то або несусвітна дурість або зрада у самому банальному, себто самому прямому, сенсі. Наше завдання є докорінно іншим: не знищити, а опанувати і надати українського змісту (раціонального, стратегічно спрямованого змісту, не шароварних декорацій).
Наразі – про самоорганізацію і довіру.
І перші західноукраїнські кооперативи та "Просвіти", що пішли "свій до свого по своє", і січове стрілецтво, що билося "за Україну, за вільні права", повсякчас підкреслюючи свою позаполітичність у питаннях поза засадничим "бути чи не бути Україні", і холодноярські повстанці, які впорядувалися так, що довго давали раду куди військово потужнішим і підступним ворогам, були взірцевими прикладами самоорганізації народу на основі довіри та об'єднання заради головної мети попри порівняно дрібне і несуттєве окремішнє.
Певна справа, часи змінюються, ситуації різняться хоча б наявністю визнаної у світі держави, а історичні аналогії взагалі мають невиліковну схильність накульгувати та менше з тим. Лише само-організуючись для захисту (і самозахисту) того, що сучасний закон звично зве "права, свободи, законні інтереси" (а сучасна система не менш звично порушує), народ перетворить свою кількість у політично та, якщо хочете, історично вагому якість.
В Україні поволі, якось спроквола, відбулася підміна понять: терміном "громадянське суспільство" (англ. civic society, з семантичних міркувань мені більш до вподоби "цивільне суспільство" - на відміну від офіційної, одержавленої cфери, адміністративно-владних вертикалей) у більшости випадків знов-таки звично позначають насамперед а то й тільки сукупність інституціалізованих громадських організацій, з-поміж яких, як на моє суб'єктивне око, якщо насправді функціонує п'ята частина – то вже добре. Якщо ж і ведеться про самоорганізацію, то у контексті Закону України "Про органи самоорганізації населення", на підставі якого створюються і функціонують "будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети". І чудово, що створюються і прекрасно, що функціонують, але і ОСН і інші "неурядові організації" це лише форма, котра бажаному змісту і поставленій меті може відповідати, а може і ні.
Насправді ж це все лише кавалок – до того ж кавалок хоча б у силу своєї інституціалізованости і персональних амбіцій авторитетних керівників "конвенційних" ГО найбільш вбудований в систему (що не є апріорі погано – за певних обставин така інкорпорованість об’єктивно збільшує можливости впливу), громіздкий, неповороткий і аж ніяк не всеохоплюючий, попри поширену серед діячів хворобу робити заяви від імені "громадськости", "суспільства" тощо.
У концентрованому, вибуховому вигляді справжнє українське цивільне суспільство було переконливо "явлено у відчуттях" об'єкта докладення зусиль (себто владців і політиків) лише на Майдані 2004-го року та, напевно влітку 2009-го, коли на світ Божий було зі скандалом і ганьбою витягнено конституційну змову двох переляканих кланів. Проте є важливий момент: мобілізаційний ресурс суспільства, здатність гуртом "встати і вийти" на значний чин в обороні великого спільного створюється ні як інакше, як через повсякденне і буденно творення, усвідомлення, захист малого спільного.
Якщо простіше, то коли ви разом з колегами йдете вимагати від керівника підвищення зарплати, коли ви разом з сусідом тицяєте неспроможного начальника ЖЕКу у вуличну багнюку, коли ви вимагаєте від влади потрібну вам (хоча б тому, що просто цікаво) інформацію, коли ви захищаєте ваші права чи інтереси в суді від владоможних жлобів або коли ви просто відмовляєте в довірі політику, її не вартому – в тому цивільного суспільства більше ніж в сотні нібито високочолих посиденьок, проведених громадськими організаціями "для галочки" і власного PR.
Зрештою, для успіху бойової виправи важить не лише вишкіл чоти і з яким почуттям вояки співають гімн, але і те, що позавчора вони добровільно склалися на домопогу родині пораненого товариша, а вчора, можливо, просто дружньо грали у шанці в карти – аби чесно. Вся справа – у довірі. У відчутті себе серед своїх.
У обмеженого кола обмежених людей, котрі, вдаючи з себе безальтернативних політиків і, прости Господи, еліту, подерибанили Україну, є майже все: нахабство, гроші, владний ресурс, медіа, челядь і Москва за ними. Але нема і ніколи не буде в них одного – довіри.
І це – нездоланно, це – запорука їхнього майбутнього гаплика. Вони не вірять один одному, вони бояться один одного, вони живуть у стані перманентної підкилимної домовлености і такого ж перманентного взаємного кидка через не скажу що cаме, а також живуть в остраху не відрізнити перше від другого.
Вони – чужі не лише нам, вони є чужими і поміж собою у взаєминах, що є достоту феодальними, хіба що замість "васал мого васала – не мій васал" в ужитку "хто найспритніший – той і пан". Згадується "homo homini lupus est", та не варто ображати шляхетну тварину порівнянням. Не lupus, радше canis, себто кіплінгівський шакал Табакі.
У них – прогнила вертикаль, базована на залишках пацанських "понятій", модифікованих і знецінених безпонтовими пожиттєвими комсюками, вертикаль сваволі і недовіри. У нас має бути мережа довіри, спільнота своїх.
Очевидно, що така спільнота створюється лише спілкуванням причетних, в процесі якого апріорна взаємоповага (хамам – шлях до хамів) доповнюється набутою взаємодовірою. Тому зусилля зацікавлених у створенні в Україні дієвого і здатного до швидкої мобілізації на протидію загрозам цивільного суспільства мають бути спрямованими, як виглядає, насамперед саме на створення і розвиток реальних і віртуальних (реальних краще) платформ і майданчиків для такого спілкування. Не познайомившись і не набувши довіри – своїм не станеш.
Стан "своїх" це передусім дзен, про що вам і сьогодні розповість (хоча напевно в інших термінах) мешканець середньстатистичного села, щоб далеко не ходити, Київщини чи Черкащини (до речі про Холодний Яр), де у віки віків жодним політтехнологам чи то партійним агітаторам не перебити пошани до слова місцевих авторитетних односельчан та відчуття солідарности. Розповість про це "не словом, а ділом" кожен з учасників неформальних кас взаємодопомоги чи то "аптечних кас" в офісах чи на виробництвах, де один одному допомагають, бо так треба, бо свої.
Втім, якщо дзену недостатньо, можна поміркувати і про принципи спільноти чи спільнот (звичайно, що все – суб'єктивно).
Своїм притаманна, по-перше, взаємоповага і взаємодовіра.
Своїм притаманна самоповага, без якої взаємоповаги не може бути. У цьому контексті варто сказати про засадничу і апріорну рису cуспільного руху, котрий зламає хребта жлобократичній системі: у ньому не буде "маленьких українців", наївних реципієнтів обіцянок "захистити"; тут об'єднуватимуться для самозахисту. Певним чином можна казати про новітній секулярний протестантизм: подібно до того як провідна ідея вчення Лютера свого часу полягала у безпосередньому спілкуванні з Всевишнім, так і громадянам, що мають самоповагу і взаємоповагу, не конче потрібні "посередники" серед політиків, ми все належне можемо взяти і захистити власними силами, вимагаючи cвого і захищаючи своє.
Свої об'єднуватимуться не проти, а за. Не проти когось, а за себе, фобійному і ущербному cовковому гаслу "хто не з нами, той проти нас" протиставляючи "свій до свого по своє" (хто не проти вільної, правової України, той з нами). Тому:
Свої шукають друзів, а не ворогів, не відштовхуючи людей з відмінними політичними переконаннями, якщо відмінности стосуються тактики, а не стратегічної мети.
Водночас тут нема нічого спільного з "солідаризмом", адже солідаристичній детермінованости бути тим і тому робити це протиставляється усвідомлений вільний вибір.
Свої визнають за кожним право стати своїм і бути українцем, українцем є той, хто себе українцем відчуває.
Свої керуватимуться спільним для всіх інтересом (захистити незалежність України, змусити владоможців виконувати закон, а бюрократію – бути національною, захистити свою власність, запровадити в державі рівну правову міру для всіх тощо) і від цього загального, через поступове напрацювання та узгодження окремого, йтимуть до оформленого громадянського руху чи до політичної партії, якщо в тому буде необхідність.
Своїм найбільше важить, не що і ким сказано, а що саме зроблено.
Свої визнають найвищим судом суд власного сумління і думки своєї спільноти, думки тих, хто своїм життям заслужив зватися моральним авторитетом.
Свої допомагають один одному, при цьому розуміючи принципове - ніхто нікому нічого не винен, окрім належного за законом та того, що було добровільно обіцяно.
Своїм стати і просто і нелегко водночас: треба лише переконати оточуючих, що ви не брешете, не зраджуєте, не "підставляєте" і відповідаєте за свої слова та вчинки.
Найголовніший капітал серед своїх – капітал довіри, що не купується і не продається. Це – найбільший капітал майбутньої України, час до народження якої вже відраховує клепсидра з порожніми обіцянками та неспроможністю теперішньої верхівки.
Свої йтимуть від дверей до дверей, від мобільника до мобільника, від е-мейла до е-мейла, від двох потиснутих рук до відчуття ліктя на багатолюдних майданах2.
До сьогодні чужі доволі (як за результатами виборів останніми роками) успішно нав'язували нам мит про свою може і не скаральну, але об'єктивно обумовлену безальтернативність, плінтусовий дискурс та агресивне клікушество замість громадянського діалогу. До сьогодні державні інституції розкладаються невіглаством, злодійкуватістю та підміною національного інтересу (властиво – це кумулятив узгоджених за легітимною процедурою окремих інтересів) доцільністю особи, групи, клану. На сьогодні конституційний лад де-факто повалено, докази чого вкотре прилінковувати до тексту мені просто ліньки – sapienti sat.
Відтак нам нічого не залишається як протиставляти вертикалі облуди осередки і мережу довіри, центри неформального впливу україноцентричних професіоналів, інтелектуалів, бізнесменів, одним словом – однодумців, своїх3. У повній відповідности до конституційних положень про народний суверенітет, пріоритетність прав і свобод та відповідальність влади.
Я б сказав, що у певному розумінні закликаю до створення паралельних [до офіційних органів] структур вливу неформального авторитету, але не скажу того. Бо по-перше не вмію якісно закликати, по-друге, взагалі краще не закликати, а пропонувати, по-третє, зовсім не вмію подібне організовувати, mea culpa. І взагалі мова не про орден, ложу чи якусь там аль-каєду, а про зовсім неформальну і навіть для початку цілком віртуальну спільноту (властиво – спочатку фрагментарну, з окремих спільнот) ідей і довіри4. Є таке гарне українське слово – товариство.
Відтак я всього лише пропоную раз і назавжди припинити колабораціонизм з чужими, різноманітними "меншими злами" і шукати своїх - за критерієм особистої довіри.
Шануймося! Бо ми свої і того варті.
І замість постскриптуму – улюблена дзенська байка, котру мені вже доводилося розповідати у виборчий та післявиборчий період у різних товариствах [сподіваюся що товариствах].
Мандруючи у давнину провінційною Японією, два дзенські монахи якось зупинилися перед величезною калюжею просто посеред дороги. Водночас з цього ж боку підійшла і стала у розгубленні, не знаючи, як подолати ту перешкоду, дуже красива дівчина. Не довго думаючи, один з монахів бере її на руки і переносить через калюжу (при тому дівчина обвиває його шию руками, мило посміхається тощо). Перенесши її через калюжу, монах ставить її на землю, та дякує і йде кудись іншим шляхом. Обидва монахи вирушають далі, раптом той, що ніс дівчину, помічає що його супутник дується, яко японська миша на японську ж крупу. "Ти чого?" – питає перший. "Та як же ж?" – прориває другого, - "ми ж є монахи, нам суворо заборонено торкатися жінок, а ти ж її ніс! А вона до тебе притискалася! А ти… а вона….". Перший з лагідною посмішкою доброго психіатра вислуховує ці виверження, та й каже: "я залишив дівчину там, а ти несеш її дотепер".
Час облишити ту дівчину і йти далі.
Олександр Северин, к.ю.н.
Примітки:
1Ю.Горліс-Горський, "Холодний Яр". У мережі можна знайти наприклад тут: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=419
2У цьому зв'язку є цікавим (передусім метафорично, але хто зна) досвід соціальної мережі мікроблогів "Twitter", де два учасники стають "своїми", взаємно натиснувши кнопульки "follow" (якщо, звісно, усвідомлено, а не для кількости заради кількости).
3Принагідно згадуючи свого ж текста "Однодумці.ua" http://maidanua.org/static/mai/1247634548.html , безкоштовно пропоную скористатися тамтою ідеєю (якщо вона моя, бо спеціально не досліджував) створення інтернет-ресурсу для базованого на принципах пошуку і гуртування не інтимно-зацікавлених, а однодумців та колег – пропоную всім і кожному, хто добре втілить (розуміючи при тому, що щоби стати реальною, вартісною сутністю, такий ресурс сам має завоювати довіру, стати cвоїм).
4На сьогодні я не зустрічав кращої ідеї і нагоди для естетичного втілення ба навіть для концептуально-філософського унаочнення теми спільноти своїх/мережі довіри, як ідея проведення "народної Країни Мрій", висловлена у тексті Олесі Стратієнко http://maidanua.org/static/mai/1266492832.html
Українцям початку XXI століття, які довго і дотепер малоуспішно блукають у безперервному пошуці виходу з лабіринту безальтернативних політичних псевдоальтернатив (де відверто дурних, де відверто ворожих, де безнадійно нудних і ялових, а де по-большевицьки скажених, але однаково руйнівних для України і чужих для громадянина, що прагне свободи, справедливости і рівної для всіх міри першого і другого), таку квітку було дано вже давно. Приблизно сто років тому – трьома актами. Ми просто про неї забули.
Тільки та квітка схожа радше не на затридесятьземельний лотос, а на шотландський (втім, чому це Carduus acanthoides, знаний у нас як будяк, є лише шотландським?) чортополох, до уособлених сенсів котрого волав у "Хороброму серці" уоллесоподібний Мел Гібсон: "Freedom!!!"
Першим актом, заснуванням 1883-го року у Львові українського торгового підприємства "Народна торгівля" було започатковано мережу кооперативів - економічної самооборони українців у Галичині, що хоча і належала до порівняно ліберальної імперії Габсбургів, але перебувала під владною домінантою польських кіл. Перед Першою світовою війною ця мережа нараховувала вже 1500 "дружніх" господарських суб'єктів і стала потужним чинником збереження і посилення української ідентичности в дієвому аспекті останньої. Гаслом українського руху було відоме "свій до свого по своє".
Другим актом, з зав'язків товариства "Сокіл" (1891) та першої "Січі" Кирила Трильовського (1900), що спочатку вимушено позіціонувалися як протипожежні громадські ініціативи та подальших воєнізованих товариств "Січові Стрільці-І" та "Січові Стрільці-ІІ" постав 1914-го року Легіон Українських Січових Стрільців, що запам'ятався в Москві Маківкою та Лисонею, а надалі – київські СС під проводом Євгена Коновальця. "Січові Стрільці, як організація, не виявили у своїй діяльности ніяких хитань, - їхня ідеологія залишалася до останнього дня простолінійною і послідовною аж до останніх нюансів", - писав Коновалець у "Причинках до історії української революції", - "СС, без огляду на своє соціально-політичне "кредо", були завсіди однозгідні щодо національно-державного інтересу Батьківщини. Національно-державний момент був провідним чинником усієї організації Січових Стрільців".
І, по-третє, у час двокольорової московської агресії та внутрішнього соціалістичного хаосу постала Холодноярська республіка – феномен озброєного українського самоврядування, котре кілька років як успішно протистояло загарбникам і колаборантам так і, сучасно висловлюючись, посилало якнайдалі чи упосліджувало усіляких заїжджих лівих (у прямому та переносному сенсах) партійних "керівників", що прагнули очолити та ідейно-правильно спрямувати. Свідчення щодо здорового українського критицизму та імунітету щодо спроб згори нав'язати холодноярцям "єдиноправильні" погляди і позиції знаходимо у книзі Ю.Горліса-Горського1 і, до речі, не маю сумнівів, що так саме не надто переймалися ідеологією cвоєї "керівної і спрямовуючої сили" прості бійці УПА, що стали в обороні своєї землі, своєї віри, своєї свободи, самого себе і своїх поруч з собою.
Ні, анітрохи не будучи компетентним (та і взагалі хоч яким) економістом, я не закликаю негайно розпочати розбудову мережі кооперативів, тим більш, що часи змінюються. Тим більш не закликаю до організації збройних формувань, адже говорити про "збройний опір", "повстання" і таке інше має право лише той, хто вже сам повстав і збройно опирається, а також усвідомлює за що, розуміє як і бере на себе відповідальність за. Не кажучи вже про те, що теревені про повстання проти власної держави, якою там вона не є недосконалою є, у ситуації коли ззовні і так багато бажаючих її знищити – то або несусвітна дурість або зрада у самому банальному, себто самому прямому, сенсі. Наше завдання є докорінно іншим: не знищити, а опанувати і надати українського змісту (раціонального, стратегічно спрямованого змісту, не шароварних декорацій).
Наразі – про самоорганізацію і довіру.
І перші західноукраїнські кооперативи та "Просвіти", що пішли "свій до свого по своє", і січове стрілецтво, що билося "за Україну, за вільні права", повсякчас підкреслюючи свою позаполітичність у питаннях поза засадничим "бути чи не бути Україні", і холодноярські повстанці, які впорядувалися так, що довго давали раду куди військово потужнішим і підступним ворогам, були взірцевими прикладами самоорганізації народу на основі довіри та об'єднання заради головної мети попри порівняно дрібне і несуттєве окремішнє.
Певна справа, часи змінюються, ситуації різняться хоча б наявністю визнаної у світі держави, а історичні аналогії взагалі мають невиліковну схильність накульгувати та менше з тим. Лише само-організуючись для захисту (і самозахисту) того, що сучасний закон звично зве "права, свободи, законні інтереси" (а сучасна система не менш звично порушує), народ перетворить свою кількість у політично та, якщо хочете, історично вагому якість.
В Україні поволі, якось спроквола, відбулася підміна понять: терміном "громадянське суспільство" (англ. civic society, з семантичних міркувань мені більш до вподоби "цивільне суспільство" - на відміну від офіційної, одержавленої cфери, адміністративно-владних вертикалей) у більшости випадків знов-таки звично позначають насамперед а то й тільки сукупність інституціалізованих громадських організацій, з-поміж яких, як на моє суб'єктивне око, якщо насправді функціонує п'ята частина – то вже добре. Якщо ж і ведеться про самоорганізацію, то у контексті Закону України "Про органи самоорганізації населення", на підставі якого створюються і функціонують "будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети". І чудово, що створюються і прекрасно, що функціонують, але і ОСН і інші "неурядові організації" це лише форма, котра бажаному змісту і поставленій меті може відповідати, а може і ні.
Насправді ж це все лише кавалок – до того ж кавалок хоча б у силу своєї інституціалізованости і персональних амбіцій авторитетних керівників "конвенційних" ГО найбільш вбудований в систему (що не є апріорі погано – за певних обставин така інкорпорованість об’єктивно збільшує можливости впливу), громіздкий, неповороткий і аж ніяк не всеохоплюючий, попри поширену серед діячів хворобу робити заяви від імені "громадськости", "суспільства" тощо.
У концентрованому, вибуховому вигляді справжнє українське цивільне суспільство було переконливо "явлено у відчуттях" об'єкта докладення зусиль (себто владців і політиків) лише на Майдані 2004-го року та, напевно влітку 2009-го, коли на світ Божий було зі скандалом і ганьбою витягнено конституційну змову двох переляканих кланів. Проте є важливий момент: мобілізаційний ресурс суспільства, здатність гуртом "встати і вийти" на значний чин в обороні великого спільного створюється ні як інакше, як через повсякденне і буденно творення, усвідомлення, захист малого спільного.
Якщо простіше, то коли ви разом з колегами йдете вимагати від керівника підвищення зарплати, коли ви разом з сусідом тицяєте неспроможного начальника ЖЕКу у вуличну багнюку, коли ви вимагаєте від влади потрібну вам (хоча б тому, що просто цікаво) інформацію, коли ви захищаєте ваші права чи інтереси в суді від владоможних жлобів або коли ви просто відмовляєте в довірі політику, її не вартому – в тому цивільного суспільства більше ніж в сотні нібито високочолих посиденьок, проведених громадськими організаціями "для галочки" і власного PR.
Зрештою, для успіху бойової виправи важить не лише вишкіл чоти і з яким почуттям вояки співають гімн, але і те, що позавчора вони добровільно склалися на домопогу родині пораненого товариша, а вчора, можливо, просто дружньо грали у шанці в карти – аби чесно. Вся справа – у довірі. У відчутті себе серед своїх.
У обмеженого кола обмежених людей, котрі, вдаючи з себе безальтернативних політиків і, прости Господи, еліту, подерибанили Україну, є майже все: нахабство, гроші, владний ресурс, медіа, челядь і Москва за ними. Але нема і ніколи не буде в них одного – довіри.
І це – нездоланно, це – запорука їхнього майбутнього гаплика. Вони не вірять один одному, вони бояться один одного, вони живуть у стані перманентної підкилимної домовлености і такого ж перманентного взаємного кидка через не скажу що cаме, а також живуть в остраху не відрізнити перше від другого.
Вони – чужі не лише нам, вони є чужими і поміж собою у взаєминах, що є достоту феодальними, хіба що замість "васал мого васала – не мій васал" в ужитку "хто найспритніший – той і пан". Згадується "homo homini lupus est", та не варто ображати шляхетну тварину порівнянням. Не lupus, радше canis, себто кіплінгівський шакал Табакі.
У них – прогнила вертикаль, базована на залишках пацанських "понятій", модифікованих і знецінених безпонтовими пожиттєвими комсюками, вертикаль сваволі і недовіри. У нас має бути мережа довіри, спільнота своїх.
Очевидно, що така спільнота створюється лише спілкуванням причетних, в процесі якого апріорна взаємоповага (хамам – шлях до хамів) доповнюється набутою взаємодовірою. Тому зусилля зацікавлених у створенні в Україні дієвого і здатного до швидкої мобілізації на протидію загрозам цивільного суспільства мають бути спрямованими, як виглядає, насамперед саме на створення і розвиток реальних і віртуальних (реальних краще) платформ і майданчиків для такого спілкування. Не познайомившись і не набувши довіри – своїм не станеш.
Стан "своїх" це передусім дзен, про що вам і сьогодні розповість (хоча напевно в інших термінах) мешканець середньстатистичного села, щоб далеко не ходити, Київщини чи Черкащини (до речі про Холодний Яр), де у віки віків жодним політтехнологам чи то партійним агітаторам не перебити пошани до слова місцевих авторитетних односельчан та відчуття солідарности. Розповість про це "не словом, а ділом" кожен з учасників неформальних кас взаємодопомоги чи то "аптечних кас" в офісах чи на виробництвах, де один одному допомагають, бо так треба, бо свої.
Втім, якщо дзену недостатньо, можна поміркувати і про принципи спільноти чи спільнот (звичайно, що все – суб'єктивно).
Своїм притаманна, по-перше, взаємоповага і взаємодовіра.
Своїм притаманна самоповага, без якої взаємоповаги не може бути. У цьому контексті варто сказати про засадничу і апріорну рису cуспільного руху, котрий зламає хребта жлобократичній системі: у ньому не буде "маленьких українців", наївних реципієнтів обіцянок "захистити"; тут об'єднуватимуться для самозахисту. Певним чином можна казати про новітній секулярний протестантизм: подібно до того як провідна ідея вчення Лютера свого часу полягала у безпосередньому спілкуванні з Всевишнім, так і громадянам, що мають самоповагу і взаємоповагу, не конче потрібні "посередники" серед політиків, ми все належне можемо взяти і захистити власними силами, вимагаючи cвого і захищаючи своє.
Свої об'єднуватимуться не проти, а за. Не проти когось, а за себе, фобійному і ущербному cовковому гаслу "хто не з нами, той проти нас" протиставляючи "свій до свого по своє" (хто не проти вільної, правової України, той з нами). Тому:
Свої шукають друзів, а не ворогів, не відштовхуючи людей з відмінними політичними переконаннями, якщо відмінности стосуються тактики, а не стратегічної мети.
Водночас тут нема нічого спільного з "солідаризмом", адже солідаристичній детермінованости бути тим і тому робити це протиставляється усвідомлений вільний вибір.
Свої визнають за кожним право стати своїм і бути українцем, українцем є той, хто себе українцем відчуває.
Свої керуватимуться спільним для всіх інтересом (захистити незалежність України, змусити владоможців виконувати закон, а бюрократію – бути національною, захистити свою власність, запровадити в державі рівну правову міру для всіх тощо) і від цього загального, через поступове напрацювання та узгодження окремого, йтимуть до оформленого громадянського руху чи до політичної партії, якщо в тому буде необхідність.
Своїм найбільше важить, не що і ким сказано, а що саме зроблено.
Свої визнають найвищим судом суд власного сумління і думки своєї спільноти, думки тих, хто своїм життям заслужив зватися моральним авторитетом.
Свої допомагають один одному, при цьому розуміючи принципове - ніхто нікому нічого не винен, окрім належного за законом та того, що було добровільно обіцяно.
Своїм стати і просто і нелегко водночас: треба лише переконати оточуючих, що ви не брешете, не зраджуєте, не "підставляєте" і відповідаєте за свої слова та вчинки.
Найголовніший капітал серед своїх – капітал довіри, що не купується і не продається. Це – найбільший капітал майбутньої України, час до народження якої вже відраховує клепсидра з порожніми обіцянками та неспроможністю теперішньої верхівки.
Свої йтимуть від дверей до дверей, від мобільника до мобільника, від е-мейла до е-мейла, від двох потиснутих рук до відчуття ліктя на багатолюдних майданах2.
До сьогодні чужі доволі (як за результатами виборів останніми роками) успішно нав'язували нам мит про свою може і не скаральну, але об'єктивно обумовлену безальтернативність, плінтусовий дискурс та агресивне клікушество замість громадянського діалогу. До сьогодні державні інституції розкладаються невіглаством, злодійкуватістю та підміною національного інтересу (властиво – це кумулятив узгоджених за легітимною процедурою окремих інтересів) доцільністю особи, групи, клану. На сьогодні конституційний лад де-факто повалено, докази чого вкотре прилінковувати до тексту мені просто ліньки – sapienti sat.
Відтак нам нічого не залишається як протиставляти вертикалі облуди осередки і мережу довіри, центри неформального впливу україноцентричних професіоналів, інтелектуалів, бізнесменів, одним словом – однодумців, своїх3. У повній відповідности до конституційних положень про народний суверенітет, пріоритетність прав і свобод та відповідальність влади.
Я б сказав, що у певному розумінні закликаю до створення паралельних [до офіційних органів] структур вливу неформального авторитету, але не скажу того. Бо по-перше не вмію якісно закликати, по-друге, взагалі краще не закликати, а пропонувати, по-третє, зовсім не вмію подібне організовувати, mea culpa. І взагалі мова не про орден, ложу чи якусь там аль-каєду, а про зовсім неформальну і навіть для початку цілком віртуальну спільноту (властиво – спочатку фрагментарну, з окремих спільнот) ідей і довіри4. Є таке гарне українське слово – товариство.
Відтак я всього лише пропоную раз і назавжди припинити колабораціонизм з чужими, різноманітними "меншими злами" і шукати своїх - за критерієм особистої довіри.
Шануймося! Бо ми свої і того варті.
І замість постскриптуму – улюблена дзенська байка, котру мені вже доводилося розповідати у виборчий та післявиборчий період у різних товариствах [сподіваюся що товариствах].
Мандруючи у давнину провінційною Японією, два дзенські монахи якось зупинилися перед величезною калюжею просто посеред дороги. Водночас з цього ж боку підійшла і стала у розгубленні, не знаючи, як подолати ту перешкоду, дуже красива дівчина. Не довго думаючи, один з монахів бере її на руки і переносить через калюжу (при тому дівчина обвиває його шию руками, мило посміхається тощо). Перенесши її через калюжу, монах ставить її на землю, та дякує і йде кудись іншим шляхом. Обидва монахи вирушають далі, раптом той, що ніс дівчину, помічає що його супутник дується, яко японська миша на японську ж крупу. "Ти чого?" – питає перший. "Та як же ж?" – прориває другого, - "ми ж є монахи, нам суворо заборонено торкатися жінок, а ти ж її ніс! А вона до тебе притискалася! А ти… а вона….". Перший з лагідною посмішкою доброго психіатра вислуховує ці виверження, та й каже: "я залишив дівчину там, а ти несеш її дотепер".
Час облишити ту дівчину і йти далі.
Олександр Северин, к.ю.н.
Примітки:
1Ю.Горліс-Горський, "Холодний Яр". У мережі можна знайти наприклад тут: http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=419
2У цьому зв'язку є цікавим (передусім метафорично, але хто зна) досвід соціальної мережі мікроблогів "Twitter", де два учасники стають "своїми", взаємно натиснувши кнопульки "follow" (якщо, звісно, усвідомлено, а не для кількости заради кількости).
3Принагідно згадуючи свого ж текста "Однодумці.ua" http://maidanua.org/static/mai/1247634548.html , безкоштовно пропоную скористатися тамтою ідеєю (якщо вона моя, бо спеціально не досліджував) створення інтернет-ресурсу для базованого на принципах пошуку і гуртування не інтимно-зацікавлених, а однодумців та колег – пропоную всім і кожному, хто добре втілить (розуміючи при тому, що щоби стати реальною, вартісною сутністю, такий ресурс сам має завоювати довіру, стати cвоїм).
4На сьогодні я не зустрічав кращої ідеї і нагоди для естетичного втілення ба навіть для концептуально-філософського унаочнення теми спільноти своїх/мережі довіри, як ідея проведення "народної Країни Мрій", висловлена у тексті Олесі Стратієнко http://maidanua.org/static/mai/1266492832.html
Відповіді
2010.02.28 | naturalist iaroslav
Re: Свої
добре сказано, варто уточнити деталі і наступні кроки.2010.02.28 | rais
Свої
Конституційний лад незалежної України повалений. Я про це і казав - Конституцію ігнорує владоможна "еліта" всі роки незалежності.Тому всі спроби примусити когось через суд, наприклад, дотримуватися того ж Регламенту у ВР виглядає формальним та таким що не вирішує стратегічних завдань... Така практична діяльність нажаль неефективна через ліцемірство системи державного керування. А про Віртуальний Уряд, Спільноту, Товариства вже багато було сказано - це найкращий захід дистанційного моніторінгу громадської думки. Ну, наприклад, пульс Майдану... Хтось його постійно вимірює. Чи свої?
2010.03.04 | Арій.
Гарна стаття. Сам якраз про це думаю.
Мабуть, дійсно-таки - ідеї витають в повітрі (в ефірі), варто їх лиш звідти розвіртуалити.Зазвичай, незгоден з постулатом "українцем є той, хто себе українцем відчуває", бо вважаю, що українцем є той, що ЗНАЄ, що він українець, але зараз нема часу детально доводити чому, зате пропоную ставати до реальних справ (щоб було те - СВОЄ, як і де його взяти, збільшити і не втратити, щоб було по що приходити СВОЄМУ), про які навряд чи ТУТ має сенс писати.
2010.03.04 | Володимир
Re: Гарна стаття. Сам якраз про це думаю.
ВО "Свобода" вже давно намагається сформувати систему "своїх", а дехто, замість збагнути ідею і підтримати її, свідомо чи несвідомо грає на руку борам кАлєсніковим, клюєвим собачнікам та прочєй антиукраїнській сарані, яка невдовзі залишить від України один лише скелет обгризений.