03/18/2010 | ukremigrantpt

17.03.2010
Шановні депутати Європейського парламенту!
Безумовно, процес вільного об’єднання країн у європейську спільноту приніс цим країнам економічну і соціальну стабільність, рівність прав її громадян. Засудивши та відмовившись від будь-яких дискримінацій (расових, національних, релігійних, тощо), врахувавши уроки історії, парламентарі ЄС спрямовують свою діяльність на добробут і права громадянина Європи, як головного суб’єкта економічної та політичної активності держав ЄС.

Але, об’єднання не означає відмова від історичних і культурних надбань націй , що заселяють Європу. Навпаки, збереження національних культур, мов, повага до історичного минулого, пошук компромісів у спірних питаннях, все це засадничі передумови членства у ЄС.
Європейська держава Україна, за всю свою довговікову історію ніколи не вела загарбницької політики, щодо інших народів. Але ставала полем битви загарбницьких імперій, втрачаючи при цьому: не тільки державність, але й генофонд.

Тільки, у минулому столітті українці були силоміць втягнуті у дві Світові війни. Внаслідок організованого Сталінським режимом Голодомору 1932-33 роках, загинуло близько 7 мільйонів етнічних українців. Протягом Другої світової війни в результаті агресії з боку нацистів та радянської влади Україна втратила приблизно 7,5 мільйонів людей. Окрім того, близько 2 мільйонів було вивезено в Німеччину на примусові роботи.

Такі колосальні втрати і нищівна політика загарбників, не могли не відобразитися на розвитку України та її нації.

25 лютого 2010 р. Європейський парламент прийняв резолюцію відносно ситуації в Україні, в якій заявив про те, що:

20. Глибоко шкодує з приводу постанови колишнього Президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням “Національного героя України” та “сподівається у зв’язку з цим, що нове українське керівництво перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям.

Цією рекомендацією, євродепутати фактично диктують українцям як вони повинні сприймати власну історію. Тим більше, на якій підставі виникло це рішення? Хіба існує вирок міжнародного суду, який би засудив Степана Бандеру і УПА, як колоборанта нациської Німеччини? Чи були проведені ґрунтовні поза політичні дослідження історії визвольних змагань українців за свою незалежність? Впевнені, що Україна готова говорити про це.

Важливо усвідомити, що Степан Бандера є беззаперечним символом довготривалої трагічної боротьби України за свою незалежність, яку вона здобула в 1991 р. Надихаючи не одне покоління борців за українську незалежність, він у той же час був об’єктом ненависті для всіх тих, хто мав імперіалістичні наміри по відношенню до України.

30 червня 1941 р., після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери проголосила відновлення незалежної України. Це був прямий виклик гітлерівським планам, у які входило перетворити Східну Європу в німецьку колонію. А тому німецька влада вимагала від провідників ОУН негайно відкликати Акт відновлення незалежності, від чого вони відмовились. За це провідників ОУН почали переслідувати, запроторювати до тюрем та фізично знищувати. Це змусило ОУН піти в підпілля, щоб воювати з обома – радянськими і нацистськими - окупантами України.

У липні 1941 р. Степана Бандеру арештували, а затим відправили до концентраційного табору Заксенгаузен, де він був ув’язнений до жовтня 1944 р. Його два брати були запроторені до концентраційного табору “Аушвіц” та жорстоко вбиті. Подібна доля спіткала і Степана Бандеру, якого у 1959 р. вбив у Мюнхені московський агент.

Під час Нюрнберзького процесу було оприлюднено секретне розпорядження нацистської Айнзацкоманди Ц/5 до своїх відділів, датоване 25 листопада 1941 р. Заявляючи наступне, воно розвіює всякі можливі аргументи про співпрацю ОУН під проводом Бандери з нацистами:

“Беззаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті, метою якого є створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ретельного допиту таємно знищені як грабіжники”.

Це аж ніяк не можна назвати історією співробітництва бандерівської ОУН з нацистами; навпаки, це історія народу, якого знищували дві потужні системи, керовані Гітлером і Сталіном.

У проекті українського телебачення "Великі українці" у 2008 р. за результатами незалежного інтерактивного опитування громадян України щодо місця і ролі видатних державних, політичних, культурних та релігійних діячів у національній і світовій історії С.Бандера посів третє місце.

Українці, що приїхали у Португалію у пошуках роботи, також внесли немалий вклад у розвиток економіки Португалії. Багато з нас, вже обрали Португалію, другою Батьківщиною, цікавлячись також і політичним життям у цій країні.

Тому, ми звертаємося до Вас, не тільки як українці, але і як потенційні виборці ініціювати відкликання 20-ї резолюції Європарламенту від 25 лютого 2010 р. у якій безпідставно звинувачують Героя України Степана Бандеру у співпраці з нацистською Німеччиною.

І провести незалежне розслідування ролі ОУН у боротьбі проти тоталітарних режимів Німеччини і СРСР за Незалежну Україну.

Голова Спілки українців у Португалії Павло Садоха

Голова Асоціації українців у Португалії "Собор" Олег Гуцько

Голова Спілки українців Алгарве Наталія Дмитрук


Степан Бандера

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (1 січня 1909, Старий Угринів — † 15 жовтня 1959, Мюнхен) — український політичний діяч, ідеолог українського національного руху ХХ століття, лідер найбільш відомої української визвольної організації ОУН (р) [Революційна Організація Українських Націоналістів]

Степан Бандера народився в сім'ї священика 1 січня 1909 року. Він народився в Галичині, яка тоді була провінцією Австро-Угорщини і мала статус Королівства Галичини і Лодомерії. Це давало провінції деякі права на самоврядування, а народу — поняття про демократію, відмінні від тих, що існували в царській Росії. Його батько був священиком, але водночас і громадським діячем, підтримував створення селянами кооператив, просвітницьких та сільськогосподарських організацій. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки він встановлював українську владу в Калуському повіті (районі), був депутатом парламенту ЗУНР від Калущини. Коли почалася війна, отець Андрій пішов в Українську Галицьку Армію капеланом. Таким чином Степан Бандера мав родинний досвід невдалої спроби встановити українську державу.

Восени 1919 року Степан Бандера вступає до української гімназії у Стрию, 70 км на південь від Львова, де мешкав його дід. В гімназії він вступає в українську скаутську організацію “Пласт”. У 1927 році Бандера закінчує гімназію, складає матуральні іспити. Він прагнув вступити до Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина), але польська влада не оформила йому паспорта для виїзду за кордон. Наступного року Степан Бандера подає документи на аґрономічний відділ університету Львівської Політехніки. Тут він вчиться до арешту в 1934 році. Студентський період в житті Степана — це час його становлення як особистості, усвідомлення свого місця в суспільстві, міри відповідальності перед народом і друзями-однодумцями в боротьбі, формування власних поглядів на механізми боротьби за Українську Державу.

Під час навчання у Львові він був членом українського товариства студентів Політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюро агрономічного товариства «Сільський Господар», в рамках діяльності «Просвіти» (організації, яка займалася культурно-просвітницькою роботою) здійснював по неділях і святах поїздки в довколишні села з доповідями та допомогою в організації різних заходів. Керував церковним хором у Дублянах біля Львова, де проходили 3-й та 4-й роки його навчання в університеті.

У студентські роки Степан Бандера став членом української визвольної організації ОУН. В червні 1933 року його призначають керівником цієї організації на Західних Українських Землях. За час його керівництва організація зосереджувалася в основному на суспільно-пропагандивній роботі, однак для зовнішнього спостерігача найбільш помітними були акції протесту проти масового вбивства людей голодом у СРСР та пацифікації українських сіл польською владою. В рамках першого протесту українські підпільники вбили у Львові представника НКВД (попередник КГБ) Майлова, а у відповідь на знущання польської жандармерії над беззбройними українськими селянами здійснили успішний замах на міністра внутрішніх справ Польщі. За це польський суд засудив Степана Бандеру, як керівника акцій до смертної кари, зміненої на підставі амністії на довічне ув’язнення.

Після поділу Польщі відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, Бандера звільняється з тюрми, переходить на радянську сторону і знову організовує там підпілля. Потім переходить на німецьку сторону і починає готувати з тих українців, які були вимушені залишити зону радянської окупації, групи для організації української державної влади у випадку радянсько-німецької війни. Розуміючи, що домовитися з Радянським Союзом про незалежну Україну неможливо, він і його політична сила на початку намагалася не конфліктувати з німецькою стороною, щоб не створювати боротьби за незалежність відразу з двома світовими потугами. Він навіть намагався використати німецькі інтереси в боротьбі проти СРСР для підготовки майбутніх державних кадрів української держави, це стосувалося в першу чергу підготовки фахових офіцерів для армії. Однак політична реальність швидко скоригувала плани української визвольної організації і поставила її перед фронтом боротьби з обома учасниками конфлікту – і з Німеччиною, і з СРСР. На дев’ятий день війни між СРСР і Німеччиною ОУН проголосила у Львові, 30 червня 1941 року Акт відновлення Української держави і створила міжпартійний уряд. Німці відразу заарештували Степана Бандеру і прем’єр-міністра Ярослава Стецька, вимагали відкликати Акт, а після відмови ув’язнили обох в концтаборі Заксенгаузен. Разом з ними були ув’язнені інші міністри українського уряду. Двох братів Степана Бандери, Олександра і Василя, ув’язнюють в концтаборі Аушвіц, і там знищують, незважаючи навіть на те, що Олександр був одружений на племінниці італійського міністра закордонних справ Чіано, й італійський уряд, який був союзником Німеччини, намагався його визволити звідти. Одночасно ґестапо почало репресії та розстріли членів ОУН, про що свідчать численні документи в німецьких архівах. Практично в цей же час радянські репресивні органи розстрілюють в київській тюрмі батька Степана Бандери, отця Андрія, вказуючи у вироку, що основна вина розстріляного – лідерство в ОУН його сина.

Однак ОУН продовжила боротьбу з німцями, і напередодні Сталінградської битви, восени 1942 року об’єднала окремі партизанські загони в Українську Повстанську Армію, яка звільнила від німецької окупації значні райони північно-західної України. Командиром цієї армії став Роман Шухевич, близький соратник Степана Бандери. Більшість вищих офіцерів цієї армії встигли отримати військову освіту в німецькому війську до початку німецьких репресій проти ОУН. Однак була й частина офіцерів, які отримали освіту в радянській армії, і також прагнули боротися на незалежну Україну.

Після відступу німецьких військ з України, боротися проти незалежності України стали радянські війська, причому не фронтова армія, а спеціальні частини МГБ (попередника КГБ). Ця боротьба продовжувалася до середини 1950-х років, коли КГБ вдалося затримати останнього командира УПА Василя Кука. Однак члени ОУН продовжували боротьбу в радянських концентраційних таборах ГУЛАГу, організовували там повстання та вели пропагандивну роботу за розвал Радянського Союзу серед інших етнічних груп під загальним гаслом “Свобода народам – свобода людині!”. Вони отримали від радянського тоталітарного режиму довгі терміни ув’язнення, 25 років, а дехто й додаткові терміни, так що в тюрмах вони зустрілися з радянськими дисидентами періоду після Хрущова, і разом вели боротьбу за права людини.

Степан Бандера після поразки Гітлера опинився в американській окупаційній зоні Німеччини і почав розбудовувати українські еміграційні організації, які мали на меті продовжити боротьбу за незалежність України. Він багато пише як публіцист, і в цій ролі так само був небезпечний для керівництва СРСР. Тому на найвищому рівні ЦК КПРС було прийнято рішення про його знищення, і КГБ послало в Німеччину добре навченого кілера зі зброєю, яка стріляла отрутою. Бандера був убитий в Мюнхені 15 жовтня 1959 року на порозі власного дому. Однак КГБ прорахувалось з вибором кілера – він боявся, що його теж знищать, і втік в американську зону Берліну за день до зведення Берлінської стіни, та здався в руки німецьким властям. В Карлсруе відбувся суд над ним, на якому німецькі судді визнали, що організатором і замовником вбивства є радянський уряд. Цілий світ дізнався, що Радянський Союз посилає своїх аґентів у інші країни, щоб знищувати невигідних для себе людей.

Вбивши Степана Бандеру, КГБ не змогло ані розгромити ОУН, ані послабити прагнення українського народу до незалежності. Українська держава існує під тими самими символами, за які боровся Степан Бандера. Інших політичних сил, які в період існування Радянського Союзу декларували б про прагнення створити незалежну українську державу, на території сучасної України просто не було. Гімн, прапор і герб сьогоднішньої України — ті ж, які проголошувалися ОУН тоді, коли ґестапо вимагало від Степана Бандери відкликати Акт відновлення Української Держави в червні 1941 року. А оскільки Україна просто не має іншого визвольного руху, який би так довго вів боротьбу при повній підтримці народу (за оцінками КГБ через УПА та підпілля пройшло біля 500 000 людей), то особа Степана Бандери стала символом боротьби українського народу за незалежність. Тому йому ставлять пам’ятники в містах і селах, називають його іменем вулиці, і навіть існують фольклорні пісні невідомих авторів періоду СРСР, присвячені саме йому. У Бандери немає конкурентів на місце цього символа в історії України, і тому незалежно від зовнішньої думки інших політичних сил, він залишиться для українців символом боротьби, за яку він спочатку сидів у польській тюрмі, потім в гітлерівському концтаборі, а врешті загинув від рук агента КГБ.

Постійна адреса:
http://spilka.pt/index.php?option=com_content&view=article&id=951%3A2010-03-15-12-52-04&catid=74%3A2009-10-20-18-47-36&Itemid=78〈=uk

.........................................................

(Лист надісланий португальською мовою)


17.03.2010

É hoje em dia consensual que o projecto europeu tem contribuído de forma decisiva para a estabilidade económica e social do Velho Continente e para a promoção da liberdade e igualdade dos cidadãos da Europa. Os seus representantes democraticamente eleitos consideram como principal objectivo da União Europeia garantir o bem-estar e a salvaguarda dos direitos dos cidadãos, sendo por isso, e com base nas lições da História, repudiada qualquer forma de discriminação (racial, étnica, religiosa, etc.). No entanto, isso não significa a negação do património histórico e cultural dos povos da Europa; pelo contrário, a preservação das culturas nacionais e das línguas oficiais e o respeito pelo passado histórico constituem alguns dos pré-requisitos essenciais para a adesão à UE.
A propósito de passado histórico importa lembrar que a Ucrânia nunca teve quaisquer ambições expansionistas, sendo, em contrapartida, o campo de batalha de imperialismos rivais, com a consequente perda da soberania e da identidade nacional. Durante a 2.ª Guerra Mundial, na sequência da agressão nazi e soviética, a Ucrânia perdeu cerca de 7,5 milhões de habitantes e aproximadamente 2 milhões de ucranianos foram deportados como mão-de-obra escrava para a Alemanha.

Por outro lado, foi também palco de tragédias totalitárias, sendo disso exemplo a Grande Fome de 1932-1933 (o Holodomor) – qualificada pelo Parlamento Europeu de “crime horrendo contra o povo ucraniano e contra a humanidade”– na qual morreram cerca de 7 milhões de ucranianos em resultado da fome provocada pela ditadura estalinista. Nessa ocasião, a Organização dos Nacionalistas Ucranianos (OUN), dirigida por Stepan Bandera, foi obrigada a recorrer à única linguagem entendida por um regime totalitário e que poderia despertar a atenção da comunidade internacional: a da força. Em 22 de Outubro de 1933, o cônsul soviético em Lviv foi morto por um militante da OUN como retaliação pelos milhões de ucranianos dizimados no genocídio..

Esse facto ganha maior sentido se recordarmos que noutros momentos dramáticos do século XX, houve a necessidade de cometer actos semelhantes. Por exemplo, entre 1920-1922, militantes da Federação Revolucionária Arménia mataram vários dirigentes turcos, em resposta ao genocídio arménio; em 27 de Maio de 1942, agentes checoslovacos dos serviços secretos britânicos assassinaram o dirigente nazi Reinhard Heydrich, responsável pela política de terror na Boémia – Morávia e um dos principais mentores do genocídio da população judaica.

Ainda relativamente ao passado histórico, o Parlamento Europeu aprovou, em 25 de Fevereiro de 2010, uma resolução sobre a actual situação na Ucrânia, declarando que:

«20. Deplora profundamente a decisão do Presidente ucraniano cessante, Viktor Iouchtchenko, de conceder a título póstumo a Stepan Bandera, dirigente da Organização dos Nacionalista Ucranianos (OUN) que colaborou com a Alemanha nazi, o título de "herói nacional da Ucrânia"; espera que os novos dirigentes ucranianos reconsiderem este tipo de decisão e reafirmem o seu compromisso em favor dos valores europeus.»

Nesta deliberação, o Parlamento Europeu arroga-se do direito de indicar aos Ucranianos como devem interpretar a sua própria História. Além do mais, qual é a base desta decisão? Porventura existe alguma sentença emitida por um tribunal internacional que condene Stepan Bandera e o Exército Insurgente Ucraniano (UPA) por colaboração com a Alemanha nazi? Terá sido efectuada uma minuciosa investigação histórica sobre o movimento independentista ucraniano?

É importante perceber que Stepan Bandera simboliza, de forma indiscutível e trágica, a luta pela independência ucraniana, finalmente alcançada em 1991, sendo a figura inspiradora de sucessivas gerações de combatentes pela liberdade, e, simultaneamente, o alvo do ódio de todos aqueles que têm desígnios imperialistas relativamente à Ucrânia.

A 30 de Junho de 1941, na sequência da invasão alemã da União Soviética, a OUN proclamou a restauração da independência da Ucrânia. Este acto representou um claro desafio aos planos raciais e expansionistas de Hitler, o qual, por sua vez, pretendia converter a Europa de Leste num imenso império germânico. Por isso, as autoridades alemãs exigiram que os líderes da OUN abdicassem do seu objectivo, e perante a recusa, desencadearam uma campanha de violenta repressão, obrigando o movimento independentista a passar à clandestinidade e ao combate contra as duas potências ocupantes da Ucrânia: os soviéticos e os nazis.

Em Julho de 1941, Stepan Bandera foi preso e enviado para o campo de concentração de Sachsenhausen, aí permanecendo até Outubro de 1944. Dois dos seus irmãos foram deportados para o campo de extermínio de Auschwitz, acabando por ser brutalmente assassinados. Na ravina de Babi Yar, além de milhares de judeus, foram também chacinados centenas de militantes da OUN. O próprio Stepan Bandera conheceu um fim igualmente trágico, quando em 1959 faleceu em Munique, vítima de um agente secreto do KGB.

Por ocasião do Julgamento de Nuremberga de 1945 foi revelada um documento secreto do Einsatzkommando C/5, com data de 25 de Novembro de 1941, que invalida qualquer argumento acerca da alegada cumplicidade de Bandera e da OUN com os nazis:

«Está provado que o movimento de Bandera prepara uma revolta no Reichskommissariat,, cujo objectivo é criar uma Ucrânia independente. Todos os membros do movimento de Bandera devem ser imediatamente presos e, depois de um interrogatório exaustivo, secretamente aniquilados como bandidos.»

Na verdade, aquilo que se verificou foi a resistência corajosa e determinada do movimento independentista contra a violência praticada pelas potências totalitárias que pretendiam condenar a nação ucraniana.à escravatura e ao extermínio .

Nós, Ucranianos que viemos para Portugal em busca de trabalho e de uma vida melhor, temo-nos empenhado em contribuir para o progresso e bem-estar do país de acolhimento. Muitos de nós escolheram Portugal como a sua segunda pátria, adquirindo, por isso, cada vez maior visibilidade e relevância a nossa integração cívica.

Assim, na dupla qualidade de Ucranianos e de Concidadãos Portugueses apelamos à revogação do ponto 20 da Resolução do Parlamento Europeu de 25 de Fevereiro de 2010, no qual se acusa infundadamente o Herói Nacional da Ucrânia de colaborar com a tirania nazi. É um imperativo moral reconhecer Stepan Bandera como uma figura cimeira, não só da história da Ucrânia, mas também do combate universal pela liberdade e dignidade humana.



Com os nossos melhores cumprimentos,

Presidente da Associação dos ucranianos em Portugal - Pavlo Sadokha

Presidente da Associação dos ucranianos em Portugal “Sobor” – Oleg Hutsko

Presidente da Associação dos ucranianos Algarve – Natalia Dmytruk


Stepan Bandera

Stepan Bandera (1 de Janeiro de 1909, Calendário Velho - † 15 de Outubro de 1959, Munique) – político ucraniano, ideólogo do movimento nacional ucraniano século XX, líder da famosa organização para a libertação ucraniana, a Organização Revolucionária dos Nacionalistas Ucranianos.

Stepan Bandera nasceu numa família clerical, a 1 de Janeiro de 1909, na Galícia, que era então uma província Austro-húngara e tinha o estatuto de Reino da Galícia e Lodomeria. Isto dava a esta província o direito à autodeterminação – quanto ao povo, a sua noção de democracia diferia daquela que existia na Rússia czarista. O Pai de S. Bandera era um pároco, mas, ao mesmo tempo, filantropo, apoiando uma cooperativa de agricultores, e organizações educacionais e agrícolas. Após o colapso do Império Austro-Húngaro e a proclamação da República Popular da Ucrânia Ocidental, estabeleceu a autoridade ucraniana no concelho de Kalush e foi um deputado do parlamento da WUPR desse concelho. Contudo, quando a guerra começou, o Padre Andrey foi para capelão do exército galiciano ucraniano. Assim, Stepan Bandera foi criado com a imagem do pai a tentar estabelecer um Estado Ucraniano independente, apesar de essa tentativa nunca ter sido bem sucedida.

No Outono de 1919, Stepan Bandera entra num colégio ucraniano em Stryi, a 70 km a sul da cidade de Lvov, onde morava o seu avô. Na escola, ele entra na organização ucraniana de escoteiros "Plast”. Em 1927 termina o liceu, finalizando com sucesso todos os exames. Ele queria entrar na Academia de Economia Ucraniana em Podiebrad (antiga Checoslováquia), mas as autoridades polacas recusaram-lhe um passaporte com que pudesse viajar para o estrangeiro. No ano seguinte, Stepan Bandera inscreve-se no Departamento Agronómico da Universidade Politécnica de Lvov. Aqui ele estuda até à sua prisão, em 1934. Durante o período de estudante da vida de Stepan – este emerge como um cidadão activista, entendendo o seu lugar na sociedade e o grau de responsabilidade para com aqueles que partilhavam dos seus ideais, formando as suas próprias opiniões sobre os mecanismos de luta pelo Estado ucraniano.

Durante os seus estudos em Lvov, ele era um membro da Associação de Estudantes Ucraniana do Politécnico "Base" e membro da associação de estudantes camponeses. Durante algum tempo, trabalhou no escritório da sociedade agronómica "Agrícola" na área do "Iluminismo" (uma organização de actividades culturais e educativas). Realizava, aos domingos e feriados, viagens até às aldeias vizinhas com relatórios e assistência na organização de vários eventos. Supervisionou o coro da igreja em Dubliany perto de Lvov, onde passou o 3 º e 4 º anos dos seus estudos universitários.

Durante os anos de estudante, Stepan Bandera tornou-se um membro da organização para a libertação ucraniana [Organização Revolucionária dos Nacionalistas Ucranianos] (doravante OUN). Em Junho de 1933, foi nomeado chefe desta organização nas terras ocidentais da Ucrânia. Durante a sua liderança, concentrou-se principalmente no trabalho social e de propaganda, no entanto, ficou famoso pelo protesto contra a matança em massa de pessoas pela fome provocada na URSS, e a pacificação das aldeias ucranianas de domínio polaco. No primeiro protesto, guerrilhas ucranianas mataram, em Lvov, o representante do NKVD (Comissariado Interno para os assuntos do povo), predecessor do KGB, A. Maylov, e em resposta às torturas da polícia polaca aos camponeses desarmados, assassinaram o Ministro da Administração Interna da Polónia. Por tudo isto, o tribunal polaco condenou o líder Stepan Bandera à pena de morte, pena alterada sob a amnistia para prisão perpétua.

Após a divisão da Polónia sob o Pacto Molotov-Ribbentrop, Bandera é libertado da prisão e vai para a região soviética, reorganizando lá outra guerrilha. Mais tarde muda-se para o lado alemão e começa a preparar os ucranianos (aqueles que foram forçados a deixar a zona de ocupação soviética) em grupos para a instituição das autoridades do Estado ucraniano, em caso de guerra entre os soviéticos e os alemães. Percebendo que o acordo com a União Soviética para Ucrânia independente era impossível, Bandera e sua força política tentam, de início, não arranjar conflitos com o lado alemão, senão, travariam a luta pela independência com duas potências mundiais ao mesmo tempo. Bandera tentou usar os interesses alemães na luta contra a URSS para a formação de pessoal para o futuro governo do Estado ucraniano, isto aplicava-se principalmente na formação profissional de oficiais do exército. No entanto, a realidade política rapidamente alterou os planos da organização de libertação ucraniana, colocando-os na frente do combate de ambas as partes em conflito - da Alemanha e da URSS. No nono dia da guerra entre a URSS e a Alemanha, em Lvov, a 30 de Junho de 1941, a OUN proclamou a renovação do acto do Estado ucraniano e criou um novo governo. Os alemães imediatamente detiveram Stepan Bandera e o primeiro-ministro, Yaroslav Stetsko, exigindo a anulação do acto. Como tal foi rejeitado, ambos foram presos no campo de concentração Sachsenhausen. Juntamente com eles, foram presos outros ministros do governo ucraniano. Dois irmãos de Stepan Bandera, Olexandr e Vasil, foram presos em Auschwitz, e lá foram aniquilados (apesar de Alexandre ser casado com a sobrinha do ministro do Exterior italiano, Chiano, e o governo italiano, um aliado da Alemanha, tentar salvá-lo de lá). Simultaneamente, a Gestapo começou com repressões e execuções de membros do OUN, como é evidenciado por inúmeros documentos em arquivos alemães. Quase ao mesmo tempo, os órgãos de repressão soviética matam o pai de Stepan Bandera, o Padre Andrey, numa prisão de Kiev, indicando que o factor principal da sua morte foi a liderança da OUN por parte do seu filho.

No entanto, a OUN continuou a lutar contra os alemães, e antes da batalha de Estalingrado, no Outono de 1942, juntou algumas unidades de guerrilha ao Exército Insurgente Ucraniano, o qual liberta da ocupação alemã áreas significativas do noroeste da Ucrânia. Roman Shukhevych tornou-se comandante do exército, aliado de Stepan Bandera. A maioria dos oficiais superiores do exército ucraniano recebera treino militar no exército alemão antes das represálias contra a OUN. No entanto, também faziam parte deste exército, os oficiais que receberam a sua formação no exército soviético, e que lutavam por uma Ucrânia independente.

Após a retirada das tropas alemãs da Ucrânia, as tropas soviéticas começaram a lutar contra a independência da Ucrânia – não as tropas da frente de combate, mas tropas especiais do MGB (antecessor do KGB). Essa luta continuou até meados de 1950, quando a KGB conseguiu prender o último comandante do UPA (Exército Insurgente Ucraniano), Vasyl Kuk. No entanto, os membros da OUN continuaram a lutar nos campos de concentração soviéticos Gulag, organizaram a rebelião e dirigiram o trabalho de propaganda para o colapso da União Soviética sob o lema geral "liberdade do povo - a liberdade do homem". Estes receberam do regime totalitário soviético penas de prisão de longo prazo, 25 anos ou mais, encontrando-se com dissidentes soviéticos do período pós-Khrushchev e, juntos, lutaram pelos direitos humanos.

Stepan Bandera, após a derrota de Hitler, estava na zona de ocupação Americana na Alemanha pós-guerra, e começou a desenvolver organizações de emigração ucraniana, que tinham como objectivo continuar a luta pela independência da Ucrânia. Bandera escreve frequentemente como um jornalista, e neste papel, é igualmente considerado perigoso para a URSS. Desta forma, o mais alto nível do Comité Central do PCUS (Comité Central do Partido Comunista da União Soviética) decidiu que este deveria de ser destruído – então, o KGB enviou para a Alemanha um assassino profissional com armas de balas de veneno. Bandera foi assassinado em Munique, a 15 de Outubro de 1959, na entrada da sua própria casa. Contudo, o KGB calculou mal a escolha do assassino – este temia ser também aniquilado e rendeu-se às autoridades alemãs, na zona americana de Berlim, um dia antes da construção do Muro de Berlim. Em Karlsruhe realiza-se um julgamento sobre este caso, no qual o juiz alemão reconhece que os organizadores e patrocinadores do assassinato pertenciam ao governo soviético. O mundo inteiro ficou a saber que a União Soviética enviava agentes para outros países com o objectivo de assassinar pessoas consideradas inconvenientes.

Com o assassinato de Stepan Bandera, o KGB não conseguiu destruir a OUN, nem enfraquecer o compromisso do povo ucraniano para a com independência. O Estado ucraniano existe com os mesmos símbolos pelos os quais lutou Stepan Bandera. Outras forças políticas que durante a União Soviética declararam o desejo de criar um estado independente ucraniano no território da Ucrânia moderna simplesmente não existiram. O hino nacional, a bandeira e o emblema da Ucrânia de hoje são aqueles propostos pela OUN quando a Gestapo exigiu a retirada de Stepan Bandera e a anulação do acto de renovação do governo ucraniano em Junho de 1941. E apenas porque a Ucrânia não teve outro movimento de libertação, lutou tanto tempo, contando com o total apoio da população (que, estimada pela KGB e pela UPA abrangia cerca de 500 000 pessoas). Stepan Bandera é o símbolo da luta do povo ucraniano pela independência, por isso foram construídos memoriais em sua homenagem em cidades e vilas, o seu nome foi dado a ruas, e há mesmo canções populares de autores desconhecidos do período soviético dedicadas a ele. Bandera não tem concorrentes para o lugar dele na História da Ucrânia, e assim, independentemente dos pontos de vista externos de outras forças políticas, continuará a ser o símbolo da luta pela independência ucraniana, pela qual esteve preso, primeiro em prisões polacas, depois em campos de concentração nazis, e, por fim, morto pelas mãos do agente da KGB.

Постійна адреса:
http://spilka.pt/index.php?option=com_content&view=article&id=955:carta-aberta-aos-eurodeputados-portugueses-do-parlamento-europeu&catid=74:2009-10-20-18-47-36&Itemid=78〈=pt