Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
03/19/2010 | Оксана ГАЛЬКО
Оксана ГАЛЬКО
Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Українське суспільство, навіть здобувши незалежність власної держави і проголосивши непересічні цінності демократії як основи свого подальшого розвитку, все ж за своєю ментальністю залишається пострадянським. Незважаючи на процес оновлення і відновлення, віднайдення історичних істин, пам'яті, що орієнтується на власну державу, героїв, які за неї боролися, частина суспільства, за вічними канонами регресії, постійно озирається назад, намагаючись видобути з минулого привиди комуністичних вождів та міфічне блаженство – життя у відродженому СРСР.
З цією метою, за негласним сприянням сусідньої держави, в нашій країні ще не демонтовано пам'ятники вождю світового пролетаріату та його приспішникам, а з небуття витягаються все нові постаті, які, на думку адептів комунізму, вимагають комеморації. На цей раз об'єктом поклоніння став "легендарний товариш" Троцький (Лев Давидович Бронштейн), якому, з нагоди "ювілею", Бобринецька міська рада Кіровоградської області хоче спорудити пам'ятник.
Лев Давидович Бронштейн (Троцький), революціонер-більшовик і теоретик-марксист, впливовий політик на початку становлення радянської влади, спершу як Народний комісар закордонних справ, а потім як засновник і головнокомандувач Червоної армії та Воєнний народний комісар, один із засновників Політбюро Компартії, теоретик перманентної революції, в подальшому, через розбіжності, ворог В. Леніна і Й. Сталіна. Завдяки його ідеям виникла нова течія комунізму – троцькізм.
Постать Л. Троцького є суперечливою і неоднозначною, але значення цієї фігури в тодішньому комуністичному політикумі важко переоцінити: Троцький і Ленін були фігурами одного масштабу, лідерами, хоча однодумцями їх назвати важко. Ленін і Троцький нерідко конфліктували, перший навіть називав Троцького "Іудушкою", а згодом характеризував його не як центральну фігуру компартії, а радше як адміністративного виконавця, пихатого й зарозумілого. Й. Сталін, вбачаючи в ньому конкурента (це було підтверджено Ленінським заповітом), виключив його з партії, щоби потім знищити руками найманого агента. Важливим є інший момент, який нас, українців, не може не турбувати. Це – ставлення Бронштейна-Троцького до України, на підставі чого український народ має вирішити, встановлювати йому пам'ятник чи ні.
Проблема "Україна і Троцький" потребує спеціального дослідження, адже Лейба Бройнштейн народився на території Херсонщини. Тому істина, як саме уродженець України встановлював радянську владу на рідній землі, цікавить особливо.
Л. Троцький рідко звертав увагу на власні етнічні ідентитети – він не відчував особливого пієтету до історичної Батьківщини та етнічного походження, він завжди позиціонував себе космополітом, який несе людству новий "прогресивний" розвиток – пролетарську революцію. Але його ставлення до України як очільника компартії та ЧА, було дійсно особливе – деструктивне, ненависницьке, скероване на підпорядкування і знищення. Тут Лейба Бронштейн, який (за висновками багатьох істориків, Роберта Конквеста зокрема) зневажав внутріпартійне інтриганство, вважав себе вищим цього, поводив себе як справжній провокатор, умілий інтриган, лицемір і кат.
До кожного соціального прошарку українського населення – селян, міщан, солдатів, інтелігенції у нього були власні виміри і ставлення.
1) Місце України в червоній імперії.
Перша і основна пастка червоного командарма для українського населення – переконання, що він – прихильник всього українського. Троцький чудово розумів, що являє собою Україна, чого для її приборкання треба уникати і хто є головним ворогом більшовизму. Тому козирем, який дезорієнтував би українське населення та відвернув увагу від головного задуму більшовицьких лідерів окупувати Україну, мала стати УСРР – радянська Україна з символічним розвитком української мови і культури. На початкових етапах – без надто інтенсивної русифікації, якої, як вважав Л. Бронштейн, українці бояться найбільше. Приспавши таким чином увагу українців, можна приступити до головного завдання – ламання хребта заможному українському селянину і знищення його як основного ворога революції.
У своїй доповіді на XVI Московській Губернській Конференції РКП(б) 25 березня 1920 року "Від перемог на фронтах до господарських перемог" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ.) він зазначав: "Украина как была, так и должна остаться самостоятельной частью Советской Федерации. Было время, когда и в среде наших украинских товарищей находились люди, утверждавшие, что не нужно более самостоятельности, отдельности Украины, и стоявшие, таким образом, за режим, хотя бы внешним образом похожий на русификаторский режим. Это могло бы, конечно, только оттолкнуть от нас широкие массы украинского крестьянства. Нам необходимо на Украине провести колоссальную работу классового политического расслоения, классовой организации бедноты и подавления ее врага – кулачества. Только таким путем будет достигнуто полное сближение России и Украины, но начинать его с того, чтобы надеть на Украину шапку единства сверху, прежде чем это будет подготовлено с низов путем классовой организации и классового сочетания, было бы совершенно нецелесообразно. Поэтому Украина останется как Украинская Республика".
В подальшому доля України була вирішеною – абсолютне злиття із "старшим братом" на всіх рівнях існування. Але для цього потрібно було активно попрацювати, в різних сферах, починаючи від "объединения наших военных организаций, железнодорожных организаций, Высовнархоза и почто-телеграфных организаций" і завершуючи повною інтеграцією.
2) Українське селянство.
Цей перманентний ворог українського і російського пролетаріату, акумулятор і носій духовних і матеріальних цінностей етносу, головний багатій в країні – бо володіє найважливішим для життя – хлібом, став злом № 1 для нової більшовицької влади, якій він затято опирався. Окрім впертого небажання ділитися, селянство довозило продукти своєї праці в місто, рятуючи його від тиску голодом, даючи, таким чином, йому можливість для боротьби.
Для "виправлення" ситуації і приборкання незадоволених мешканців села більшовики, для початку, запровадили політику воєнного комунізму і примусове вилучення хлібних запасів – продрозкладку. Вона мала припинити голод в армії та Росії, яка не здатна була забезпечити себе. Троцький з цього приводу зазначив: "...На обязанности коммунистов лежит глубокая работа по объединению, полному объединению низов украинского пролетариата с русским и борьбы против кулака. Что же касается деревенского кулака на Украине, то он для нас гораздо более опасен, чем русский кулак, ибо украинский кулак вооружен с ног до головы. На Украине в руках населения имеется масса оружия, и по вполне понятным причинам это оружие сосредоточивается в руках украинского кулачества, более сознательного, более сильного и богатого. Первейшим условием господства пролетариата на Украине является разоружение кулачества, извлечение оружия из деревни" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ)."...привыкшее обращаться с оружием украинское кулачество является елементом социального распада, хаоса, разрушения украинской государственности независимо от того, выступает ли оно под именем петлюровцев, махновцев или под другими именами" (Юрко Тютюнник. Записки генерал-хорунжого. – К.: Книга Роду, 2008. – С. 205.).
В.І.Ульянов, який заможного українського господаря вважав «мелкобуржуазной стихией» та «главным врагом диктатуры пролетариата, ежедневно и ежечасно порождающим капитализм» (Цит. за: Ленин В.И. Избранные произведения: В 3 т. Т.2. М., 1978. С. 615, 630). у власних висловлюваннях пішов ще далі – закликав до знищення заможних селян (рос.: кулаки): “Кулаки – бешенный враг Советской власти... Беспощадная война против кулаков! Смерть им!” (Цит. за: Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 37. – С.40, 41.) та ін.
Наступним етапом придушення селянина, закладеного в основі комуністичної політики Леніним і Троцьким, стане терор і знищення голодом. До слова сказане, запроваджувачем політики "надіндустріалізації", яка мала б відбуватися за рахунок надмірних визисків села, був Лев Давидович. Саме від лівих, одним з лідерів яких був Троцький, Сталін запозичив жупел "куркульська небезпека" і спрямував вістря репресій проти заможного селянства. Фактично, ідеї, проти кого потрібно боротися і кого знищувати, на чому акцентувати свою увагу, створено цинічними теоретиками комунізму – Леніним, Троцьким, Бухаріним та ін.; Сталін інтенсифікував їх втілення в життя.
3) Міщанство. На думку Бронштейна, некероване міщанство нівелює досягнення радянської влади в місті і підриває авторитет робітників – прямих спадкоємців революції пролетаріату. "В городах на Украине имеется большое число мещанского элемента, мелкобуржуазного элемента, среди которого большую роль играет еврейская мелкая буржуазия. Этот элемент мало связан с рабочим классом и еще меньше связан с крестьянской деревней. Это элемент подвижный, имеющий некоторые интеллигентские навыки, уменье читать, писать и проч. и проч. И вот в советском аппарате этот мелкобуржуазный городской элемент получает на Украине такое значение, на какое не имеет права ни по численности, ни по своей связи с рабочим классом. И несомненно, что эта мелкая буржуазия украинских городов сыграла отрицательную роль на Украине в деле утверждения советского режима, так как получилось обманчивое представление, что там создан советский аппарат, а на самом деле советские учреждения заполнил городской мещанский мелкобуржуазный элемент". Після аналізу деструктивного впливу міщанства на встановлення радянської влади в Україні Троцький виносить вердикт і йому: "Под надзор городское мещанство! Не пускайте его в рабочие организации, не пускайте его в партийные организации, не пускайте его на ответственные советские посты! Берите с низов крестьян-бедняков и учите их строить Советскую власть!".
Тому, для ефектної і блискавичної боротьби з дрібнобуржуазним елементом (так називали більшовики міське населення), у містах вводилися трудові і хлібні картки. На їх дію уряд покладав великі сподівання: вони, за висловом В. Ульянова, мають відіграти велику роль у закріпленні там радянської влади: "Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных Советов, самым могучим средством учета и контроля..." (Ленин В.И. Удержат ли большевики государственную власть? // Просвещение. – 1917. – № 1-2). Таким чином, окрім терору і визискування, для формування нової радянської нації, покірної, керованої, як розтоплений віск у руках керівництва, вводилися нові аспекти управління – тотальної класифікації і контролю, шантажу і тиску методом маніпуляцій із найбільш насущним для людини – хлібом.
4) Армія і терор.
Роль Троцького у революції 1917-1921 рр. зводилася не тільки до формування політики партії та написання й проголошення палких промов. Лев Давидович був людиною дій, причому – дій активних і жорстоких. Більшовицькі лідери наголошували, що саме він перетворив безвідповідальні напівбанди в боєздатні, скуті залізною дисципліною воєнні частини ЧА. Жорстокі методи наведення порядку він пояснював самою ідеологією створення збройних сил: «Нельзя строить армию без репрессий, нельзя вести людей на смерть, не имея в своем арсенале смерти же. …командование должно ставить солдат между возможной смертью впереди и неизбежной смертью позади» (Троцкий Л. Моя жизнь). Саме йому належала ідея загороджувальних загонів, які відкривали вогонь по своїх, якщо бійці відступали або втікали з поля бою (перші загороджувальні загони з'явилися в серпні 1918 р. в 1-й армії М. Тухачевського). Він запровадив "децимізацію" – розстріл за провини (відступ з поля бою, втеча та ін.) кожного десятого солдата.
Не менш жорстокими та радикальними були його накази штабам діючих частин у випадку підкорення нових територій та їх підпорядкування більшовикам. Так, при захопленні ними міста чи району, завойовані регіони переходять в розпорядження окупантів. Слід зазначити, що "знаменита" армія Будьонного, Ногінська і Таращинська бригади отримували перемогу лише в тих випадках, коли об'єкт захоплення включав у себе цінне майно – фабрику, завод, склад спирту, магазини, заможне населення та ін. (ВЧК/ГПУ: документы и материалы. Ю. Г. Фельштинский. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 1995. – 272 с.).
Л. Троцький видавав декрети про придушення повстань проти політики радянської влади, навіть якщо ці повстання піднімали робітники або селянська біднота. Яскравим прикладом цього було придушення виступів астраханських робітників, поставлених у нелюдські умови існування. Власним вердиктом "расправиться беспощадно" він пустив під ніж тисячі, які до цього моменту були оплотом комунізму в регіоні: "И участь несчастных пленных рабочих была решена. Кровавое безумие царило на суше и на воде. В подвалах чрезвычайных комендатур и просто во дворах расстреливали. С пароходов и барж бросали прямо в Волгу. Некоторым несчастным привязывали камни на шею. Некоторым вязали руки и ноги и бросали с борта. Один из рабочих, оставшийся незамеченным в трюме, где-то около машины и оставшийся в живых рассказывал, что в одну ночь с парохода «Гоголь» было сброшено около ста восьмидесяти человек. А в городе в чрезвычайных комендатурах было так много расстрелянных, что их едва успевали свозить ночами на кладбище, где они грудами сваливались под видом "тифозных" (ЧЕ-КА. Материалы по деятельности чрезвычайных комиссий. – Берлин: Издание Центрального Бюро Партии Социалистов-революционеров, 1922).
Разом із Ульяновим, Бухаріним, Каменєвим, Зінов'євим, Троцький створив і запустив страшну машину масового знищення, ім'я якій – червоний терор. Він взагалі із захопленням ставився до методів фізичної розправи, а тероризм і терор викликали в нього особливий захват. Мабуть через це, ставши червоним командармом і маючи в своєму розпорядженні збройні сили більшовиків, він так активно відпрацьовував методику терору на ворогах революції: "Питання про те, кому панувати в країні, себто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох боків не посиланнями на параграфи конституції, але застосуванням всіх видів насильства. Скільки б Каутський не вивчав ... близькі та дальші обставини для визначення причин людської жорстокості, він не знайде в історії інших засобів зламати класову волю ворога, окрім доцільного й енергійного застосування насильства. Питання про форму репресії чи про її ступінь, ясна річ, не надто принципове. Це питання доцільності" (Цит. за: Білокінь С.І. Більшовицька теорія терору // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 500); "Доки існує класове суспільства, засноване на найглибших антагонізмах, репресії залишаються необхідним засобом для підкорення волі супротивника. Революція вимагає від революційного класу, аби він досягнув своєї мети усіма засобами. які існують в його розпорядженні: коли потрібно – збройними повстаннями, а коли потрібно – тероризмом" (Там само. – С. 501).
Після захоплення влади більшовики розпочали "тріумфальний хід" по території колишньої імперії, за допомогою терору радянізуючи захоплений простір. Перші хвилі масового знищення прокотилися по кримській землі, де, не встигнувши залишити територію України, перебували десятки тисяч білогвардійців Врангеля, есерів, меншовиків, козаків, повстанських загонів та ін.. 21 лютого 1918 р. РНК видала підписаний Леніним декрет: "Соціалістична вітчизна у небезпеці", у восьмому пункті якого писалося: "Ворожі агенти, спекулянти, погромники, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці". Отримавши таку директиву, матроси і червоноармійці інтенсифікували різанину та грабіж, перетворившись, за висловлюванням А.Слуцького (голови Таврійського ЦВК) "на банду мародерів" (Цит за: Бикова Т.Б. Червоний терор в Криму // Політичний терор і тероризм в Україні. – К.: Наукова думка, 2002. – 192-193.). Терор захопив усі верстви населення, не зважаючи на стать, вік чи етнічну приналежність. Крім "контрреволюційних елементів" знищувалися робітники, селяни, татарське населення.
У Російському державному архіві соціально-політичної історії збереглася частина записки, яка була написана Леніним наприкінці жовтня – на початку листопада 1920 р. й адресована помічнику Троцького Є. Склянському: "...чудовий план! Докінчуйте його разом із Дзержинським. Під видом "зелених" (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 карбованців за повішеного" (Там само. – С. 195-196.).
Лев Давидович, нарком військових і морських сил, що нарівні з Леніним давав вказівки своїм підлеглим, став, таким чином, головним винуватцем червоного терору в Криму 1918-1921 рр., який в останні роки набув організованого і планомірного характеру. Голова Кримського Ревкому Бела Кун з цього приводу зазначав: "Троцький сказав, що не прийде до Криму, поки хоч один контрреволюціонер залишиться в Криму. Крим – це пляшка, з якої жоден контрреволюціонер не вискочить. Оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, ми швидко піднімемо його до загального революційного рівня Росії..." (Там само. – С. 200). За підрахунками істориків у Криму 1918-1921 рр. було знищено від 56 до 120 тис. осіб, населення півострова зменшилася на 100 000 осіб, окремі татарські села були повністю ліквідовано.
Окремо можна розглядати питання Троцького і української армії. Тут нарком військових справ сповідував таку ж політику "подвійного дна", якої притримувався щодо УСРР. В його директивах стосовно армії зустрічалися просто надзвичайні настанови, які довірливі українці часто сприймали за чисту монету: наприклад, "Необходимо, чтобы во всех красноармейских частях, продвигающихся по Украине... были, по возможности, либо украинцы, либо лица, близко знакомые с украинскими условиями", "... создать красные украинские части из украинских рабочих и украинских крестьян, с украинским командным составом и командованием на украинском языке" та ін. Однак більш досвідчені в цьому плані люди, знайомі з підступами більшовиків, чітко вирізняли небезпеку ситуації. Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник так висловився з приводу сподівань українців на власну армію за спиною Москви: "Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оголошена в наказі Полтавського губерніяльного військового комісара. Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших "радистів", що, прикрившись червоним прапором, думали "обдурить москаля" і тихенько сформувати українську національну армію". Вже в першому пункті цитованого Тютюнником документу "О военной политике на Украине" Троцький пише: "...от 1-го июня 1920 года относительно полного объединения военной организации и военных сил Украины и всей России" для "сохранения и упрочения единства военной организации братских стран". Единство организации Федеративной Красной Армии Советской России и Советской Украины предполагает единство военно-административного аппарата. Вся территория освобожденной Украины должна представлять два военных округа, входящих в общую систему Федеративной Республики" (Юрко Тютюнник. Вказ. праця. – С. 202-210). Головну загрозу остаточного об'єднання Троцький вбачав у наростаючому українському визвольному русі, який він таврував як "язву профессионального партизанства, махновщины и бандитизма", питання ліквідації котрого є "вопросом жизни и смерти". Всі вони "должны быть немедленно разоружены и расформированы, сопротивляющиеся должны быть истреблены".
Не може існувати жодної влади, жодної партії, окрім партії большевиків, будь-яке інакодумство повинно викорінюватися, прояви націоналізму – знищуватися, підтримувані військовими угрупуваннями – йти під трибунал: "Виновные в таких попытках должны предаваться трибуналу для суждений по законам военного времени, независимо от их прежних заслуг". Тих, кого не можна знищити таким шляхом, – дезорієнтувати, провокувати, втоптувати їх добре ім'я в болото за допомогою спеціальних агентів (для них Троцький писав спеціальні інструкції): наприклад, в одній із таких директив сказано: "Наперекір самостійникові Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам"; "Трудніше справи стоять з Петлюрою, бо українське селянство на нього покладає всі свої надії. Треба бути обережним. Тільки дурень або провокатор по всіх усюдах буде твердити, що воює з Петлюрою. Іноді, поки Денікін ще не розбитий дощенту, краще пускати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою" та ін.
Лейба Бронштейн (Троцький) є одним з теоретиком комунізму, ідеологом більшовизму, причетний до знищення, з ідеологічних міркувань, мільйонів безневинних жертв, в тому числі – українського селянства, міщанства, інтелігенції. Знищуючи цілі нації, захоплені модним у ті часи дарвінізмом, більшовицькі вожді виплавляли "унікальну" радянську людину на їх уламках. За словами М. Бухаріна: "...Пролетарський примус у всіх його формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, являє собою метод вироблення комуністичної людності із людського матеріалу капіталістичної доби...". Не відставав від нього і Троцький, зауваживши, що формування нової (радянської) людини мусить проходити "найскладніші методи штучного добору й психофізичного тренування" (Білокінь С.І. Що з того вийшло // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 532-533). Радянська нація, відшліфована від етнічних та загальнолюдських цінностей, власної історії та пам'яті, й досі процвітає в незалежній Україні. Праця Лейби Бронштейна не зникла безслідно – зомбована навіки комуністична людність прагне поклонятися і вшановувати своїх творців і сьогодні, ці постулати чітко закарбувалися у вихолощеній свідомості. На жаль, українські герої її хвилюють набагато менше. Свідомі ж громадяни України вважають, що встановлення пам'ятника Л.Д. Бронштейну є злочином проти українського народу та людської моральності взагалі.
Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Українське суспільство, навіть здобувши незалежність власної держави і проголосивши непересічні цінності демократії як основи свого подальшого розвитку, все ж за своєю ментальністю залишається пострадянським. Незважаючи на процес оновлення і відновлення, віднайдення історичних істин, пам'яті, що орієнтується на власну державу, героїв, які за неї боролися, частина суспільства, за вічними канонами регресії, постійно озирається назад, намагаючись видобути з минулого привиди комуністичних вождів та міфічне блаженство – життя у відродженому СРСР.
З цією метою, за негласним сприянням сусідньої держави, в нашій країні ще не демонтовано пам'ятники вождю світового пролетаріату та його приспішникам, а з небуття витягаються все нові постаті, які, на думку адептів комунізму, вимагають комеморації. На цей раз об'єктом поклоніння став "легендарний товариш" Троцький (Лев Давидович Бронштейн), якому, з нагоди "ювілею", Бобринецька міська рада Кіровоградської області хоче спорудити пам'ятник.
Лев Давидович Бронштейн (Троцький), революціонер-більшовик і теоретик-марксист, впливовий політик на початку становлення радянської влади, спершу як Народний комісар закордонних справ, а потім як засновник і головнокомандувач Червоної армії та Воєнний народний комісар, один із засновників Політбюро Компартії, теоретик перманентної революції, в подальшому, через розбіжності, ворог В. Леніна і Й. Сталіна. Завдяки його ідеям виникла нова течія комунізму – троцькізм.
Постать Л. Троцького є суперечливою і неоднозначною, але значення цієї фігури в тодішньому комуністичному політикумі важко переоцінити: Троцький і Ленін були фігурами одного масштабу, лідерами, хоча однодумцями їх назвати важко. Ленін і Троцький нерідко конфліктували, перший навіть називав Троцького "Іудушкою", а згодом характеризував його не як центральну фігуру компартії, а радше як адміністративного виконавця, пихатого й зарозумілого. Й. Сталін, вбачаючи в ньому конкурента (це було підтверджено Ленінським заповітом), виключив його з партії, щоби потім знищити руками найманого агента. Важливим є інший момент, який нас, українців, не може не турбувати. Це – ставлення Бронштейна-Троцького до України, на підставі чого український народ має вирішити, встановлювати йому пам'ятник чи ні.
Проблема "Україна і Троцький" потребує спеціального дослідження, адже Лейба Бройнштейн народився на території Херсонщини. Тому істина, як саме уродженець України встановлював радянську владу на рідній землі, цікавить особливо.
Л. Троцький рідко звертав увагу на власні етнічні ідентитети – він не відчував особливого пієтету до історичної Батьківщини та етнічного походження, він завжди позиціонував себе космополітом, який несе людству новий "прогресивний" розвиток – пролетарську революцію. Але його ставлення до України як очільника компартії та ЧА, було дійсно особливе – деструктивне, ненависницьке, скероване на підпорядкування і знищення. Тут Лейба Бронштейн, який (за висновками багатьох істориків, Роберта Конквеста зокрема) зневажав внутріпартійне інтриганство, вважав себе вищим цього, поводив себе як справжній провокатор, умілий інтриган, лицемір і кат.
До кожного соціального прошарку українського населення – селян, міщан, солдатів, інтелігенції у нього були власні виміри і ставлення.
1) Місце України в червоній імперії.
Перша і основна пастка червоного командарма для українського населення – переконання, що він – прихильник всього українського. Троцький чудово розумів, що являє собою Україна, чого для її приборкання треба уникати і хто є головним ворогом більшовизму. Тому козирем, який дезорієнтував би українське населення та відвернув увагу від головного задуму більшовицьких лідерів окупувати Україну, мала стати УСРР – радянська Україна з символічним розвитком української мови і культури. На початкових етапах – без надто інтенсивної русифікації, якої, як вважав Л. Бронштейн, українці бояться найбільше. Приспавши таким чином увагу українців, можна приступити до головного завдання – ламання хребта заможному українському селянину і знищення його як основного ворога революції.
У своїй доповіді на XVI Московській Губернській Конференції РКП(б) 25 березня 1920 року "Від перемог на фронтах до господарських перемог" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ.) він зазначав: "Украина как была, так и должна остаться самостоятельной частью Советской Федерации. Было время, когда и в среде наших украинских товарищей находились люди, утверждавшие, что не нужно более самостоятельности, отдельности Украины, и стоявшие, таким образом, за режим, хотя бы внешним образом похожий на русификаторский режим. Это могло бы, конечно, только оттолкнуть от нас широкие массы украинского крестьянства. Нам необходимо на Украине провести колоссальную работу классового политического расслоения, классовой организации бедноты и подавления ее врага – кулачества. Только таким путем будет достигнуто полное сближение России и Украины, но начинать его с того, чтобы надеть на Украину шапку единства сверху, прежде чем это будет подготовлено с низов путем классовой организации и классового сочетания, было бы совершенно нецелесообразно. Поэтому Украина останется как Украинская Республика".
В подальшому доля України була вирішеною – абсолютне злиття із "старшим братом" на всіх рівнях існування. Але для цього потрібно було активно попрацювати, в різних сферах, починаючи від "объединения наших военных организаций, железнодорожных организаций, Высовнархоза и почто-телеграфных организаций" і завершуючи повною інтеграцією.
2) Українське селянство.
Цей перманентний ворог українського і російського пролетаріату, акумулятор і носій духовних і матеріальних цінностей етносу, головний багатій в країні – бо володіє найважливішим для життя – хлібом, став злом № 1 для нової більшовицької влади, якій він затято опирався. Окрім впертого небажання ділитися, селянство довозило продукти своєї праці в місто, рятуючи його від тиску голодом, даючи, таким чином, йому можливість для боротьби.
Для "виправлення" ситуації і приборкання незадоволених мешканців села більшовики, для початку, запровадили політику воєнного комунізму і примусове вилучення хлібних запасів – продрозкладку. Вона мала припинити голод в армії та Росії, яка не здатна була забезпечити себе. Троцький з цього приводу зазначив: "...На обязанности коммунистов лежит глубокая работа по объединению, полному объединению низов украинского пролетариата с русским и борьбы против кулака. Что же касается деревенского кулака на Украине, то он для нас гораздо более опасен, чем русский кулак, ибо украинский кулак вооружен с ног до головы. На Украине в руках населения имеется масса оружия, и по вполне понятным причинам это оружие сосредоточивается в руках украинского кулачества, более сознательного, более сильного и богатого. Первейшим условием господства пролетариата на Украине является разоружение кулачества, извлечение оружия из деревни" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ)."...привыкшее обращаться с оружием украинское кулачество является елементом социального распада, хаоса, разрушения украинской государственности независимо от того, выступает ли оно под именем петлюровцев, махновцев или под другими именами" (Юрко Тютюнник. Записки генерал-хорунжого. – К.: Книга Роду, 2008. – С. 205.).
В.І.Ульянов, який заможного українського господаря вважав «мелкобуржуазной стихией» та «главным врагом диктатуры пролетариата, ежедневно и ежечасно порождающим капитализм» (Цит. за: Ленин В.И. Избранные произведения: В 3 т. Т.2. М., 1978. С. 615, 630). у власних висловлюваннях пішов ще далі – закликав до знищення заможних селян (рос.: кулаки): “Кулаки – бешенный враг Советской власти... Беспощадная война против кулаков! Смерть им!” (Цит. за: Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 37. – С.40, 41.) та ін.
Наступним етапом придушення селянина, закладеного в основі комуністичної політики Леніним і Троцьким, стане терор і знищення голодом. До слова сказане, запроваджувачем політики "надіндустріалізації", яка мала б відбуватися за рахунок надмірних визисків села, був Лев Давидович. Саме від лівих, одним з лідерів яких був Троцький, Сталін запозичив жупел "куркульська небезпека" і спрямував вістря репресій проти заможного селянства. Фактично, ідеї, проти кого потрібно боротися і кого знищувати, на чому акцентувати свою увагу, створено цинічними теоретиками комунізму – Леніним, Троцьким, Бухаріним та ін.; Сталін інтенсифікував їх втілення в життя.
3) Міщанство. На думку Бронштейна, некероване міщанство нівелює досягнення радянської влади в місті і підриває авторитет робітників – прямих спадкоємців революції пролетаріату. "В городах на Украине имеется большое число мещанского элемента, мелкобуржуазного элемента, среди которого большую роль играет еврейская мелкая буржуазия. Этот элемент мало связан с рабочим классом и еще меньше связан с крестьянской деревней. Это элемент подвижный, имеющий некоторые интеллигентские навыки, уменье читать, писать и проч. и проч. И вот в советском аппарате этот мелкобуржуазный городской элемент получает на Украине такое значение, на какое не имеет права ни по численности, ни по своей связи с рабочим классом. И несомненно, что эта мелкая буржуазия украинских городов сыграла отрицательную роль на Украине в деле утверждения советского режима, так как получилось обманчивое представление, что там создан советский аппарат, а на самом деле советские учреждения заполнил городской мещанский мелкобуржуазный элемент". Після аналізу деструктивного впливу міщанства на встановлення радянської влади в Україні Троцький виносить вердикт і йому: "Под надзор городское мещанство! Не пускайте его в рабочие организации, не пускайте его в партийные организации, не пускайте его на ответственные советские посты! Берите с низов крестьян-бедняков и учите их строить Советскую власть!".
Тому, для ефектної і блискавичної боротьби з дрібнобуржуазним елементом (так називали більшовики міське населення), у містах вводилися трудові і хлібні картки. На їх дію уряд покладав великі сподівання: вони, за висловом В. Ульянова, мають відіграти велику роль у закріпленні там радянської влади: "Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных Советов, самым могучим средством учета и контроля..." (Ленин В.И. Удержат ли большевики государственную власть? // Просвещение. – 1917. – № 1-2). Таким чином, окрім терору і визискування, для формування нової радянської нації, покірної, керованої, як розтоплений віск у руках керівництва, вводилися нові аспекти управління – тотальної класифікації і контролю, шантажу і тиску методом маніпуляцій із найбільш насущним для людини – хлібом.
4) Армія і терор.
Роль Троцького у революції 1917-1921 рр. зводилася не тільки до формування політики партії та написання й проголошення палких промов. Лев Давидович був людиною дій, причому – дій активних і жорстоких. Більшовицькі лідери наголошували, що саме він перетворив безвідповідальні напівбанди в боєздатні, скуті залізною дисципліною воєнні частини ЧА. Жорстокі методи наведення порядку він пояснював самою ідеологією створення збройних сил: «Нельзя строить армию без репрессий, нельзя вести людей на смерть, не имея в своем арсенале смерти же. …командование должно ставить солдат между возможной смертью впереди и неизбежной смертью позади» (Троцкий Л. Моя жизнь). Саме йому належала ідея загороджувальних загонів, які відкривали вогонь по своїх, якщо бійці відступали або втікали з поля бою (перші загороджувальні загони з'явилися в серпні 1918 р. в 1-й армії М. Тухачевського). Він запровадив "децимізацію" – розстріл за провини (відступ з поля бою, втеча та ін.) кожного десятого солдата.
Не менш жорстокими та радикальними були його накази штабам діючих частин у випадку підкорення нових територій та їх підпорядкування більшовикам. Так, при захопленні ними міста чи району, завойовані регіони переходять в розпорядження окупантів. Слід зазначити, що "знаменита" армія Будьонного, Ногінська і Таращинська бригади отримували перемогу лише в тих випадках, коли об'єкт захоплення включав у себе цінне майно – фабрику, завод, склад спирту, магазини, заможне населення та ін. (ВЧК/ГПУ: документы и материалы. Ю. Г. Фельштинский. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 1995. – 272 с.).
Л. Троцький видавав декрети про придушення повстань проти політики радянської влади, навіть якщо ці повстання піднімали робітники або селянська біднота. Яскравим прикладом цього було придушення виступів астраханських робітників, поставлених у нелюдські умови існування. Власним вердиктом "расправиться беспощадно" він пустив під ніж тисячі, які до цього моменту були оплотом комунізму в регіоні: "И участь несчастных пленных рабочих была решена. Кровавое безумие царило на суше и на воде. В подвалах чрезвычайных комендатур и просто во дворах расстреливали. С пароходов и барж бросали прямо в Волгу. Некоторым несчастным привязывали камни на шею. Некоторым вязали руки и ноги и бросали с борта. Один из рабочих, оставшийся незамеченным в трюме, где-то около машины и оставшийся в живых рассказывал, что в одну ночь с парохода «Гоголь» было сброшено около ста восьмидесяти человек. А в городе в чрезвычайных комендатурах было так много расстрелянных, что их едва успевали свозить ночами на кладбище, где они грудами сваливались под видом "тифозных" (ЧЕ-КА. Материалы по деятельности чрезвычайных комиссий. – Берлин: Издание Центрального Бюро Партии Социалистов-революционеров, 1922).
Разом із Ульяновим, Бухаріним, Каменєвим, Зінов'євим, Троцький створив і запустив страшну машину масового знищення, ім'я якій – червоний терор. Він взагалі із захопленням ставився до методів фізичної розправи, а тероризм і терор викликали в нього особливий захват. Мабуть через це, ставши червоним командармом і маючи в своєму розпорядженні збройні сили більшовиків, він так активно відпрацьовував методику терору на ворогах революції: "Питання про те, кому панувати в країні, себто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох боків не посиланнями на параграфи конституції, але застосуванням всіх видів насильства. Скільки б Каутський не вивчав ... близькі та дальші обставини для визначення причин людської жорстокості, він не знайде в історії інших засобів зламати класову волю ворога, окрім доцільного й енергійного застосування насильства. Питання про форму репресії чи про її ступінь, ясна річ, не надто принципове. Це питання доцільності" (Цит. за: Білокінь С.І. Більшовицька теорія терору // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 500); "Доки існує класове суспільства, засноване на найглибших антагонізмах, репресії залишаються необхідним засобом для підкорення волі супротивника. Революція вимагає від революційного класу, аби він досягнув своєї мети усіма засобами. які існують в його розпорядженні: коли потрібно – збройними повстаннями, а коли потрібно – тероризмом" (Там само. – С. 501).
Після захоплення влади більшовики розпочали "тріумфальний хід" по території колишньої імперії, за допомогою терору радянізуючи захоплений простір. Перші хвилі масового знищення прокотилися по кримській землі, де, не встигнувши залишити територію України, перебували десятки тисяч білогвардійців Врангеля, есерів, меншовиків, козаків, повстанських загонів та ін.. 21 лютого 1918 р. РНК видала підписаний Леніним декрет: "Соціалістична вітчизна у небезпеці", у восьмому пункті якого писалося: "Ворожі агенти, спекулянти, погромники, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці". Отримавши таку директиву, матроси і червоноармійці інтенсифікували різанину та грабіж, перетворившись, за висловлюванням А.Слуцького (голови Таврійського ЦВК) "на банду мародерів" (Цит за: Бикова Т.Б. Червоний терор в Криму // Політичний терор і тероризм в Україні. – К.: Наукова думка, 2002. – 192-193.). Терор захопив усі верстви населення, не зважаючи на стать, вік чи етнічну приналежність. Крім "контрреволюційних елементів" знищувалися робітники, селяни, татарське населення.
У Російському державному архіві соціально-політичної історії збереглася частина записки, яка була написана Леніним наприкінці жовтня – на початку листопада 1920 р. й адресована помічнику Троцького Є. Склянському: "...чудовий план! Докінчуйте його разом із Дзержинським. Під видом "зелених" (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 карбованців за повішеного" (Там само. – С. 195-196.).
Лев Давидович, нарком військових і морських сил, що нарівні з Леніним давав вказівки своїм підлеглим, став, таким чином, головним винуватцем червоного терору в Криму 1918-1921 рр., який в останні роки набув організованого і планомірного характеру. Голова Кримського Ревкому Бела Кун з цього приводу зазначав: "Троцький сказав, що не прийде до Криму, поки хоч один контрреволюціонер залишиться в Криму. Крим – це пляшка, з якої жоден контрреволюціонер не вискочить. Оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, ми швидко піднімемо його до загального революційного рівня Росії..." (Там само. – С. 200). За підрахунками істориків у Криму 1918-1921 рр. було знищено від 56 до 120 тис. осіб, населення півострова зменшилася на 100 000 осіб, окремі татарські села були повністю ліквідовано.
Окремо можна розглядати питання Троцького і української армії. Тут нарком військових справ сповідував таку ж політику "подвійного дна", якої притримувався щодо УСРР. В його директивах стосовно армії зустрічалися просто надзвичайні настанови, які довірливі українці часто сприймали за чисту монету: наприклад, "Необходимо, чтобы во всех красноармейских частях, продвигающихся по Украине... были, по возможности, либо украинцы, либо лица, близко знакомые с украинскими условиями", "... создать красные украинские части из украинских рабочих и украинских крестьян, с украинским командным составом и командованием на украинском языке" та ін. Однак більш досвідчені в цьому плані люди, знайомі з підступами більшовиків, чітко вирізняли небезпеку ситуації. Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник так висловився з приводу сподівань українців на власну армію за спиною Москви: "Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оголошена в наказі Полтавського губерніяльного військового комісара. Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших "радистів", що, прикрившись червоним прапором, думали "обдурить москаля" і тихенько сформувати українську національну армію". Вже в першому пункті цитованого Тютюнником документу "О военной политике на Украине" Троцький пише: "...от 1-го июня 1920 года относительно полного объединения военной организации и военных сил Украины и всей России" для "сохранения и упрочения единства военной организации братских стран". Единство организации Федеративной Красной Армии Советской России и Советской Украины предполагает единство военно-административного аппарата. Вся территория освобожденной Украины должна представлять два военных округа, входящих в общую систему Федеративной Республики" (Юрко Тютюнник. Вказ. праця. – С. 202-210). Головну загрозу остаточного об'єднання Троцький вбачав у наростаючому українському визвольному русі, який він таврував як "язву профессионального партизанства, махновщины и бандитизма", питання ліквідації котрого є "вопросом жизни и смерти". Всі вони "должны быть немедленно разоружены и расформированы, сопротивляющиеся должны быть истреблены".
Не може існувати жодної влади, жодної партії, окрім партії большевиків, будь-яке інакодумство повинно викорінюватися, прояви націоналізму – знищуватися, підтримувані військовими угрупуваннями – йти під трибунал: "Виновные в таких попытках должны предаваться трибуналу для суждений по законам военного времени, независимо от их прежних заслуг". Тих, кого не можна знищити таким шляхом, – дезорієнтувати, провокувати, втоптувати їх добре ім'я в болото за допомогою спеціальних агентів (для них Троцький писав спеціальні інструкції): наприклад, в одній із таких директив сказано: "Наперекір самостійникові Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам"; "Трудніше справи стоять з Петлюрою, бо українське селянство на нього покладає всі свої надії. Треба бути обережним. Тільки дурень або провокатор по всіх усюдах буде твердити, що воює з Петлюрою. Іноді, поки Денікін ще не розбитий дощенту, краще пускати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою" та ін.
Лейба Бронштейн (Троцький) є одним з теоретиком комунізму, ідеологом більшовизму, причетний до знищення, з ідеологічних міркувань, мільйонів безневинних жертв, в тому числі – українського селянства, міщанства, інтелігенції. Знищуючи цілі нації, захоплені модним у ті часи дарвінізмом, більшовицькі вожді виплавляли "унікальну" радянську людину на їх уламках. За словами М. Бухаріна: "...Пролетарський примус у всіх його формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, являє собою метод вироблення комуністичної людності із людського матеріалу капіталістичної доби...". Не відставав від нього і Троцький, зауваживши, що формування нової (радянської) людини мусить проходити "найскладніші методи штучного добору й психофізичного тренування" (Білокінь С.І. Що з того вийшло // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 532-533). Радянська нація, відшліфована від етнічних та загальнолюдських цінностей, власної історії та пам'яті, й досі процвітає в незалежній Україні. Праця Лейби Бронштейна не зникла безслідно – зомбована навіки комуністична людність прагне поклонятися і вшановувати своїх творців і сьогодні, ці постулати чітко закарбувалися у вихолощеній свідомості. На жаль, українські герої її хвилюють набагато менше. Свідомі ж громадяни України вважають, що встановлення пам'ятника Л.Д. Бронштейну є злочином проти українського народу та людської моральності взагалі.
Відповіді
2010.03.19 | Манул
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Троцький Лев Давидович (Бронштейн Лейба Давидович) – політичний діяч і літератор; народ. 26.10.1879 р. у с. Янівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в сім’ї колоніста, орендаря великого земельного маєтку; вчився в одеському реальному училищі, виявляв непересічні художні і літературні здібності, разом з однокласниками видавав рукописний альманах, писав вірші, перекладав байки Івана Крилова українською мовою, виступав з протестом проти вчителя російської словесності, який забороняв Троцькому писати вірші українською мовою, за що відсидів кілька діб у карцері. Середню освіту продовжив здобувати у миколаївському реальному училищі, після закінчення якого вступив вільним слухачем на математичний факультет Новоросійського університету (тепер – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова). Перебуваючи в Одесі, жив на квартирі свого родича Михайла Інбера, батька майбутньої поетки Віри Інбер, навчав Віру Інбер, а також малого Едика Дзюбіна (майбутнього поета Едуарда Багрицького) української мови, що доволі позначилося на їхній творчості, особливо Едуарда Багрицького (чит. поему «Дума про Опанаса», оперне лібрето «Думи про Опанаса», куди він увів додатково образ кобзаря та інших українських персонажів, а також переклади віршів Павла Тичини, Володимира Сосюри тощо).Революційну діяльність розпочав 1897 р. у молодіжній підпільній організації у місті Миколаєві під псевдонімом «Львов», був зв’язковим між миколаївською і одеською групами. Заарештований 28.01.1898 р., відсидів два роки у тюрмах Миколаєва, Херсона, Одеси. За вироком суду висланий на поселення до Східного Сибіру. В засланні займався літературною творчістю під псевдонімом «Антид Ото».
В серпні 1902 р. втік за підробленим паспортом на прізвище «Троцький», який виготовив сам, вписавши в наданий йому чистий бланк прізвище старшого наглядача одеської тюрми Троцького. На шляху із заслання виконував завдання соціал-демократичної спілки «Іскра» у Харкові, Полтаві, Києві, після чого через Відень поїхав у Лондон, де з поїзда прибув на квартиру до Леніна (Ульянова). Останній влаштував Троцькому іспит на ставлення до дискусії між Бернштейном і Каутським, після чого порекомендував зайнятися марксистською самоосвітою у гурті Засулич і Мартова.
В січні 1905 р. повернувся до Києва, затим виїхав у Петербург. У грудні 1905 р. за вироком суду мав їхати на заслання до Тобольської губернії, на шляху до заслання через Київ і Львів втік у Відень. Після переїзду редакції органу Української Соціал-Демократичної Спілки газети «Правда» до Відня спільно з Іоффе взяв до рук її видання, навколо редакції організував групу літераторів. Незважаючи на намагання більшовиків взяти під свою оруду газету «Правда» шляхом призначення в її редакцію свого представника Льва Каменєва, Троцький залишився на позиціях українських соціал-демократів.
1912 р. у Відні заснував літературно-публіцистичний часопис «Боротьба», співпрацював з відомим журналістом, членом Союзу Визволення України та РУП-УСДРП Миколою Троцьким, який у 1918-1922 рр. працював секретарем посольства УНР у Відні, автор повісті «На Москву» (1951), публіцистичних праць «Die Nation in Sowijetketten» (1932), «Der Staat ohne Natin» (1951), «Ідея і чин» (1958) тощо.
З початком 1-ї світової війни змушений був переїхати у Париж, де працював кореспондентом газет «Кієвская Мисль» і «Наше Слово». У статтях Троцький піддавав гострій критиці більшовиків за лозунги «поразки» у світовій війні з метою розв’язання «громадянської війни», замість «диктатури пролетаріату» висунув лозунг «соціалістичної диктатури». Французька влада вислала Троцького до Іспанії, звідти він змушений був переїхати в США.
З початком Лютневої буржуазно-демократичної революції намагався через Канаду виїхати в Росію, у місті Галіфакс заарештований поліцією і лише за вимогою Тимчасового уряду звільнився і приїхав до Петрограда в травні 1917 р., де вступив в організацію соціал-демократів (об’єднаних). У липні 1917 р. перейшов на платформу більшовиків, брав активну участь у підготовці Жовтневого перевороту.
23 вересня обраний головою Петроградської ради, керував Петроградським революційним комітетом при здійсненні контрреволюційного заколоту і більшовицького жовтневого перевороту. На посаді народного комісара із закордонних справ брав участь у мирних переговорах з Німеччиною у Бресті, відстоюючи всупереч інструкціям Леніна позицію «війну не вести, миру не підписувати». Затим очолив народний комісаріат шляхів сполучення, зайняв пост наркома з військових і морських справ, призначений головою Революційної військової ради.
Був прихильником т. зв. «воєнного комунізму» з одержавленням профспілок, використанням у мирний час методів господарювання часів війни, знищення дрібного селянського господарювання, а також т. зв. «соціалістичного накопичення» коштом селян. Виступав проти методів управління «старої гвардії», за омолодження РКП(б), свободу дискусій. 1924-го р. видав брошуру «Наука Жовтня», у якій піддав перегляду більшовицьку концепцію соціалістичної революції та диктатури пролетаріату і поклав в основу власної концепції теорію перманентної революції, виступав проти ревізії вождем більшовиків Леніним-Ульяновим вчення Карла Маркса, а саме - висунення ним помилкової тези (підтриманої Сталіним) про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні, тобто в капіталістичному оточенні.
07.11.1927 р. виключений з партії і засланий до Алма-Ати, 1929-го р. видалений з СРСР. За кордоном організував IV-й Інтернаціонал, який об’єднував ліві течії в комунізмі (троцькізм). Виступив з низкою статей на оборону самостійності України. Убитий аґентом НКВС Меркадером у Мехіко 1940 р. за завданням Сталіна (див.: Устинов Г. - Л. Д. Троцкий. – М., 1928; В. Невский. – Троцкий Лев Давидович. - Энциклопедический словарь Русского Библиографического Института Гранат. – М., 1930. - С. 151-159; Енциклопедія Українознавства. – Торонто, 1984. – Т. 9. – С. 3265).
2010.03.20 | Олекса
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
А ще пишуть, що "рабочіє атряди Троцького", шастаючи по Балканах, призвели до І світової війни... Десь в "Уроці української", мабуть 2004 року, є стаття, присвячена 100-річчю від початку І світової війни, де проаналізовано події, які передували вбивству ерц-герцога, з якого й випливає, що саме вони й розбурхали війну, яку Ленін пізніше "правильно" обґрунтував... Бачте, які миротворці. Їм і пам"ятник. Чого там десь, у Бобринську. У Києві подавай! То Мазепі місця немає. А йому знайдеться, найкраще... Як активістові руху за звільнення України від українців.2010.03.20 | rais
Уламкам комбандсистеми потрібні пам'ятники своїм вождям.
2010.03.20 | Микола Гудкович
Звісно, ні
2010.03.20 | Pavlo
"Приспавши таким чином увагу українців"(с)
Це зовсім не про Троцького.2010.03.20 | Володимир
Re: "Приспавши таким чином увагу українців"(с)
Заслуговує. З льодорубом у голові.2010.03.20 | Олекса
Re: "Приспавши таким чином увагу українців"(с)
Заслуговує. З льодорубом у голові.Слушна думка. Це б було гарним нагадуванням усім служкам москидної імперії...
2010.03.20 | DL76
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Заслуговує за умови наявності в складі скульптурної композиції також тов. Меркадера з льодорубом.2010.03.20 | Манул
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Шумімо, браття і сестри, шумімо! Авторку більше турбує, чи з'явиться в селищі Бобринець Кіровоградської області пам'ятник Лейбі Давидовичу, і геть не турбує її, що та область на 20-му році Незалежности України ще називається Кіровоградською.Сумно.
Ідею про спорудження пам'ятника Троцькому у Бобринці придумали жартуни за пляшкою гарного самогону, і тепер вони сміються з усього цього резонансу. Не буде пам'ятника у Бобринці Лейбі Давидовичеві, а от, певно, від цих усіх свистків Кіровоградська область з цією назвою залишиться надовго.
А що важливіше?
Шумімо, браття і сестри!
Я вже давно не вживаю сю назву, говорю - місто Златопіль, Златопільська область. Так воно колись і буде, а коли? Саме тоді, коли припинять писати такі розлогі статті (а привід, ми ж бачимо: чи то провокаційний, чи гумористичний - не розуміє у нас народ гумору, занадто серйозний він став, у тому і всі наші біди).
В статті багато чого накручено, Троцького демонізували за подачею Сталіна, багато гріхів списали на нього (хоча грішний він був безумовно - і за Торою, і за Моральним кодексом будівника комунізму), Україною часів з 1918 року займався Сталін (чит. статтю "Більшовизм, Сталін, Голодомор"), Троцький (як і Сталін) і демонізований, і міфологізований (чи правильно міто-), під таким ракурсом ні історичні персоналії, ні історичні події розглядати не можна. Тому що той ракурс - пара у свисток.
Про Троцького треба говорити, і про Сталіна - теж, але річ не в персоналіях. Річ в режимі, який називається більшовизмом і який має бути засуджений на рівні міжнародного права як нацизм. У тому режимі, спадкоємці якого в Україні стали при владі отепер у складі коаліції.
От біда.
А ми шумимо про Троцького.
Сталін з того світу задоволено посміхається. Пишіть, браття і сестри, шуміте!
2010.03.20 | Олекса
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Дійсно. Чого це ми так завзято взялися возвеличувати Табачника, Троцького, хто там на черзі? Вони самі є жалкою жертвою. Хоч і "в окулярах" і з науковими ступенями, виданими промосковською ВАК... Втім, я зовсім не захищаю їх! Забагато честі.Не на те сили свої зараз витрачаємо!
Це результат нашої з вами діяльності під керівництвом наших професійних українських патріотів і навіть націоналістів..., які віддали східну, південну і інші частини України на пряму поталу московському імперіалістові, де немає і не було жодного спротиву всьому тому, що зараз символізує табачник, і на підмогу йому вигулькнув троцький...
Не ведімося на цих москидних робітників, які відпрацьовують московські срібняки. Чим менше ми будемо на них звертати безпосередньої уваги зараз, тим буде краще. Ми ще не вирішили головного питання - не розбили головні москидні кайдани. Хата наша стоїть розхристана, в ній порядкує фаховий злодій, який це вміло робить протягом багатьох століть... Хто це з українців усвідомив, має допомогти ще несвідомому українцю зрозуміти це, назвати окупанта окупантом. Цому окупантові зараз навіть не потрібно посилати танки й літаки з ракетами і бомбами на захоплення нашої території і людей-рабів-робітників. Це краще і спокійніше зроблять православні і інші попи та комуністи-соціалісти-воїни-інтернаціоналісти... Йде вже явна інформаційна війна, якої світ ще не бачив. І ти, українець, маєш або перемогти у цій борні, або згинути, ставши лише гноєм для цього підступного ворога. Він вже згоден навіть позірно перенести свою столицю до Києва, аби лише ми були у його череві і виконували його забаганки на загарбання усього світу. Що він, до речі, вже збирався робити на початку 19 сторіччя.
Як це не дивно, а на табачника кинулись першими студенти, а не обрані нами для цього депутати усіх рівнів, та активісти з так званих громадських організацій. Вони, мабуть, і далі спали б, як би не студенти... Чи не так?
2010.03.21 | Олег, Дніпропетровськ
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Ідея встановлення пам'ятника Троцькому в Україні рівнозначна ідеї встановлення пам'ятника Гітлеру в Ізраїлі.Проте є суттєва різниця: важко уявити, що б чекало в Ізраїлі особу, яка б виступила з ідеює увічнити пам'ять Адольфа. А у нас преспокійно пропонують вшановувати "діяча", за чиїм наказом знищені тисячі й тисячі українців.
2010.03.21 | Sean
ні
2010.03.21 | Hadjibei
Ініціатори заслуговують льюдорубом по голові
разів з двадцять.Дістали вже.
2010.03.22 | Олександр Федоренко
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Троцький - ворог української державності. Не потрібно рекламувати Троцького. Необхідно перемагати в інтелектуальних наукових боях за Україну.
Оксана ГАЛЬКО пише:
> Оксана ГАЛЬКО
>
> Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
>
> Українське суспільство, навіть здобувши незалежність власної держави і проголосивши непересічні цінності демократії як основи свого подальшого розвитку, все ж за своєю ментальністю залишається пострадянським. Незважаючи на процес оновлення і відновлення, віднайдення історичних істин, пам'яті, що орієнтується на власну державу, героїв, які за неї боролися, частина суспільства, за вічними канонами регресії, постійно озирається назад, намагаючись видобути з минулого привиди комуністичних вождів та міфічне блаженство – життя у відродженому СРСР.
>
> З цією метою, за негласним сприянням сусідньої держави, в нашій країні ще не демонтовано пам'ятники вождю світового пролетаріату та його приспішникам, а з небуття витягаються все нові постаті, які, на думку адептів комунізму, вимагають комеморації. На цей раз об'єктом поклоніння став "легендарний товариш" Троцький (Лев Давидович Бронштейн), якому, з нагоди "ювілею", Бобринецька міська рада Кіровоградської області хоче спорудити пам'ятник.
>
> Лев Давидович Бронштейн (Троцький), революціонер-більшовик і теоретик-марксист, впливовий політик на початку становлення радянської влади, спершу як Народний комісар закордонних справ, а потім як засновник і головнокомандувач Червоної армії та Воєнний народний комісар, один із засновників Політбюро Компартії, теоретик перманентної революції, в подальшому, через розбіжності, ворог В. Леніна і Й. Сталіна. Завдяки його ідеям виникла нова течія комунізму – троцькізм.
>
> Постать Л. Троцького є суперечливою і неоднозначною, але значення цієї фігури в тодішньому комуністичному політикумі важко переоцінити: Троцький і Ленін були фігурами одного масштабу, лідерами, хоча однодумцями їх назвати важко. Ленін і Троцький нерідко конфліктували, перший навіть називав Троцького "Іудушкою", а згодом характеризував його не як центральну фігуру компартії, а радше як адміністративного виконавця, пихатого й зарозумілого. Й. Сталін, вбачаючи в ньому конкурента (це було підтверджено Ленінським заповітом), виключив його з партії, щоби потім знищити руками найманого агента. Важливим є інший момент, який нас, українців, не може не турбувати. Це – ставлення Бронштейна-Троцького до України, на підставі чого український народ має вирішити, встановлювати йому пам'ятник чи ні.
>
> Проблема "Україна і Троцький" потребує спеціального дослідження, адже Лейба Бройнштейн народився на території Херсонщини. Тому істина, як саме уродженець України встановлював радянську владу на рідній землі, цікавить особливо.
>
> Л. Троцький рідко звертав увагу на власні етнічні ідентитети – він не відчував особливого пієтету до історичної Батьківщини та етнічного походження, він завжди позиціонував себе космополітом, який несе людству новий "прогресивний" розвиток – пролетарську революцію. Але його ставлення до України як очільника компартії та ЧА, було дійсно особливе – деструктивне, ненависницьке, скероване на підпорядкування і знищення. Тут Лейба Бронштейн, який (за висновками багатьох істориків, Роберта Конквеста зокрема) зневажав внутріпартійне інтриганство, вважав себе вищим цього, поводив себе як справжній провокатор, умілий інтриган, лицемір і кат.
>
> До кожного соціального прошарку українського населення – селян, міщан, солдатів, інтелігенції у нього були власні виміри і ставлення.
>
> 1) Місце України в червоній імперії.
> Перша і основна пастка червоного командарма для українського населення – переконання, що він – прихильник всього українського. Троцький чудово розумів, що являє собою Україна, чого для її приборкання треба уникати і хто є головним ворогом більшовизму. Тому козирем, який дезорієнтував би українське населення та відвернув увагу від головного задуму більшовицьких лідерів окупувати Україну, мала стати УСРР – радянська Україна з символічним розвитком української мови і культури. На початкових етапах – без надто інтенсивної русифікації, якої, як вважав Л. Бронштейн, українці бояться найбільше. Приспавши таким чином увагу українців, можна приступити до головного завдання – ламання хребта заможному українському селянину і знищення його як основного ворога революції.
>
> У своїй доповіді на XVI Московській Губернській Конференції РКП(б) 25 березня 1920 року "Від перемог на фронтах до господарських перемог" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ.) він зазначав: "Украина как была, так и должна остаться самостоятельной частью Советской Федерации. Было время, когда и в среде наших украинских товарищей находились люди, утверждавшие, что не нужно более самостоятельности, отдельности Украины, и стоявшие, таким образом, за режим, хотя бы внешним образом похожий на русификаторский режим. Это могло бы, конечно, только оттолкнуть от нас широкие массы украинского крестьянства. Нам необходимо на Украине провести колоссальную работу классового политического расслоения, классовой организации бедноты и подавления ее врага – кулачества. Только таким путем будет достигнуто полное сближение России и Украины, но начинать его с того, чтобы надеть на Украину шапку единства сверху, прежде чем это будет подготовлено с низов путем классовой организации и классового сочетания, было бы совершенно нецелесообразно. Поэтому Украина останется как Украинская Республика".
>
> В подальшому доля України була вирішеною – абсолютне злиття із "старшим братом" на всіх рівнях існування. Але для цього потрібно було активно попрацювати, в різних сферах, починаючи від "объединения наших военных организаций, железнодорожных организаций, Высовнархоза и почто-телеграфных организаций" і завершуючи повною інтеграцією.
>
> 2) Українське селянство.
> Цей перманентний ворог українського і російського пролетаріату, акумулятор і носій духовних і матеріальних цінностей етносу, головний багатій в країні – бо володіє найважливішим для життя – хлібом, став злом № 1 для нової більшовицької влади, якій він затято опирався. Окрім впертого небажання ділитися, селянство довозило продукти своєї праці в місто, рятуючи його від тиску голодом, даючи, таким чином, йому можливість для боротьби.
>
> Для "виправлення" ситуації і приборкання незадоволених мешканців села більшовики, для початку, запровадили політику воєнного комунізму і примусове вилучення хлібних запасів – продрозкладку. Вона мала припинити голод в армії та Росії, яка не здатна була забезпечити себе. Троцький з цього приводу зазначив: "...На обязанности коммунистов лежит глубокая работа по объединению, полному объединению низов украинского пролетариата с русским и борьбы против кулака. Что же касается деревенского кулака на Украине, то он для нас гораздо более опасен, чем русский кулак, ибо украинский кулак вооружен с ног до головы. На Украине в руках населения имеется масса оружия, и по вполне понятным причинам это оружие сосредоточивается в руках украинского кулачества, более сознательного, более сильного и богатого. Первейшим условием господства пролетариата на Украине является разоружение кулачества, извлечение оружия из деревни" (Троцкий Л. Собрание сочинений: Советская Республика и капиталистический мир. – Часть ІІ)."...привыкшее обращаться с оружием украинское кулачество является елементом социального распада, хаоса, разрушения украинской государственности независимо от того, выступает ли оно под именем петлюровцев, махновцев или под другими именами" (Юрко Тютюнник. Записки генерал-хорунжого. – К.: Книга Роду, 2008. – С. 205.).
>
> В.І.Ульянов, який заможного українського господаря вважав «мелкобуржуазной стихией» та «главным врагом диктатуры пролетариата, ежедневно и ежечасно порождающим капитализм» (Цит. за: Ленин В.И. Избранные произведения: В 3 т. Т.2. М., 1978. С. 615, 630). у власних висловлюваннях пішов ще далі – закликав до знищення заможних селян (рос.: кулаки): “Кулаки – бешенный враг Советской власти... Беспощадная война против кулаков! Смерть им!” (Цит. за: Ленин В. И. Полное собрание сочинений. – Т. 37. – С.40, 41.) та ін.
>
> Наступним етапом придушення селянина, закладеного в основі комуністичної політики Леніним і Троцьким, стане терор і знищення голодом. До слова сказане, запроваджувачем політики "надіндустріалізації", яка мала б відбуватися за рахунок надмірних визисків села, був Лев Давидович. Саме від лівих, одним з лідерів яких був Троцький, Сталін запозичив жупел "куркульська небезпека" і спрямував вістря репресій проти заможного селянства. Фактично, ідеї, проти кого потрібно боротися і кого знищувати, на чому акцентувати свою увагу, створено цинічними теоретиками комунізму – Леніним, Троцьким, Бухаріним та ін.; Сталін інтенсифікував їх втілення в життя.
>
> 3) Міщанство. На думку Бронштейна, некероване міщанство нівелює досягнення радянської влади в місті і підриває авторитет робітників – прямих спадкоємців революції пролетаріату. "В городах на Украине имеется большое число мещанского элемента, мелкобуржуазного элемента, среди которого большую роль играет еврейская мелкая буржуазия. Этот элемент мало связан с рабочим классом и еще меньше связан с крестьянской деревней. Это элемент подвижный, имеющий некоторые интеллигентские навыки, уменье читать, писать и проч. и проч. И вот в советском аппарате этот мелкобуржуазный городской элемент получает на Украине такое значение, на какое не имеет права ни по численности, ни по своей связи с рабочим классом. И несомненно, что эта мелкая буржуазия украинских городов сыграла отрицательную роль на Украине в деле утверждения советского режима, так как получилось обманчивое представление, что там создан советский аппарат, а на самом деле советские учреждения заполнил городской мещанский мелкобуржуазный элемент". Після аналізу деструктивного впливу міщанства на встановлення радянської влади в Україні Троцький виносить вердикт і йому: "Под надзор городское мещанство! Не пускайте его в рабочие организации, не пускайте его в партийные организации, не пускайте его на ответственные советские посты! Берите с низов крестьян-бедняков и учите их строить Советскую власть!".
>
> Тому, для ефектної і блискавичної боротьби з дрібнобуржуазним елементом (так називали більшовики міське населення), у містах вводилися трудові і хлібні картки. На їх дію уряд покладав великі сподівання: вони, за висловом В. Ульянова, мають відіграти велику роль у закріпленні там радянської влади: "Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность являются в руках пролетарского государства, в руках полновластных Советов, самым могучим средством учета и контроля..." (Ленин В.И. Удержат ли большевики государственную власть? // Просвещение. – 1917. – № 1-2). Таким чином, окрім терору і визискування, для формування нової радянської нації, покірної, керованої, як розтоплений віск у руках керівництва, вводилися нові аспекти управління – тотальної класифікації і контролю, шантажу і тиску методом маніпуляцій із найбільш насущним для людини – хлібом.
>
> 4) Армія і терор.
> Роль Троцького у революції 1917-1921 рр. зводилася не тільки до формування політики партії та написання й проголошення палких промов. Лев Давидович був людиною дій, причому – дій активних і жорстоких. Більшовицькі лідери наголошували, що саме він перетворив безвідповідальні напівбанди в боєздатні, скуті залізною дисципліною воєнні частини ЧА. Жорстокі методи наведення порядку він пояснював самою ідеологією створення збройних сил: «Нельзя строить армию без репрессий, нельзя вести людей на смерть, не имея в своем арсенале смерти же. …командование должно ставить солдат между возможной смертью впереди и неизбежной смертью позади» (Троцкий Л. Моя жизнь). Саме йому належала ідея загороджувальних загонів, які відкривали вогонь по своїх, якщо бійці відступали або втікали з поля бою (перші загороджувальні загони з'явилися в серпні 1918 р. в 1-й армії М. Тухачевського). Він запровадив "децимізацію" – розстріл за провини (відступ з поля бою, втеча та ін.) кожного десятого солдата.
>
> Не менш жорстокими та радикальними були його накази штабам діючих частин у випадку підкорення нових територій та їх підпорядкування більшовикам. Так, при захопленні ними міста чи району, завойовані регіони переходять в розпорядження окупантів. Слід зазначити, що "знаменита" армія Будьонного, Ногінська і Таращинська бригади отримували перемогу лише в тих випадках, коли об'єкт захоплення включав у себе цінне майно – фабрику, завод, склад спирту, магазини, заможне населення та ін. (ВЧК/ГПУ: документы и материалы. Ю. Г. Фельштинский. – М.: Издательство гуманитарной литературы, 1995. – 272 с.).
>
> Л. Троцький видавав декрети про придушення повстань проти політики радянської влади, навіть якщо ці повстання піднімали робітники або селянська біднота. Яскравим прикладом цього було придушення виступів астраханських робітників, поставлених у нелюдські умови існування. Власним вердиктом "расправиться беспощадно" він пустив під ніж тисячі, які до цього моменту були оплотом комунізму в регіоні: "И участь несчастных пленных рабочих была решена. Кровавое безумие царило на суше и на воде. В подвалах чрезвычайных комендатур и просто во дворах расстреливали. С пароходов и барж бросали прямо в Волгу. Некоторым несчастным привязывали камни на шею. Некоторым вязали руки и ноги и бросали с борта. Один из рабочих, оставшийся незамеченным в трюме, где-то около машины и оставшийся в живых рассказывал, что в одну ночь с парохода «Гоголь» было сброшено около ста восьмидесяти человек. А в городе в чрезвычайных комендатурах было так много расстрелянных, что их едва успевали свозить ночами на кладбище, где они грудами сваливались под видом "тифозных" (ЧЕ-КА. Материалы по деятельности чрезвычайных комиссий. – Берлин: Издание Центрального Бюро Партии Социалистов-революционеров, 1922).
>
> Разом із Ульяновим, Бухаріним, Каменєвим, Зінов'євим, Троцький створив і запустив страшну машину масового знищення, ім'я якій – червоний терор. Він взагалі із захопленням ставився до методів фізичної розправи, а тероризм і терор викликали в нього особливий захват. Мабуть через це, ставши червоним командармом і маючи в своєму розпорядженні збройні сили більшовиків, він так активно відпрацьовував методику терору на ворогах революції: "Питання про те, кому панувати в країні, себто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох боків не посиланнями на параграфи конституції, але застосуванням всіх видів насильства. Скільки б Каутський не вивчав ... близькі та дальші обставини для визначення причин людської жорстокості, він не знайде в історії інших засобів зламати класову волю ворога, окрім доцільного й енергійного застосування насильства. Питання про форму репресії чи про її ступінь, ясна річ, не надто принципове. Це питання доцільності" (Цит. за: Білокінь С.І. Більшовицька теорія терору // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 500); "Доки існує класове суспільства, засноване на найглибших антагонізмах, репресії залишаються необхідним засобом для підкорення волі супротивника. Революція вимагає від революційного класу, аби він досягнув своєї мети усіма засобами. які існують в його розпорядженні: коли потрібно – збройними повстаннями, а коли потрібно – тероризмом" (Там само. – С. 501).
>
> Після захоплення влади більшовики розпочали "тріумфальний хід" по території колишньої імперії, за допомогою терору радянізуючи захоплений простір. Перші хвилі масового знищення прокотилися по кримській землі, де, не встигнувши залишити територію України, перебували десятки тисяч білогвардійців Врангеля, есерів, меншовиків, козаків, повстанських загонів та ін.. 21 лютого 1918 р. РНК видала підписаний Леніним декрет: "Соціалістична вітчизна у небезпеці", у восьмому пункті якого писалося: "Ворожі агенти, спекулянти, погромники, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці". Отримавши таку директиву, матроси і червоноармійці інтенсифікували різанину та грабіж, перетворившись, за висловлюванням А.Слуцького (голови Таврійського ЦВК) "на банду мародерів" (Цит за: Бикова Т.Б. Червоний терор в Криму // Політичний терор і тероризм в Україні. – К.: Наукова думка, 2002. – 192-193.). Терор захопив усі верстви населення, не зважаючи на стать, вік чи етнічну приналежність. Крім "контрреволюційних елементів" знищувалися робітники, селяни, татарське населення.
>
> У Російському державному архіві соціально-політичної історії збереглася частина записки, яка була написана Леніним наприкінці жовтня – на початку листопада 1920 р. й адресована помічнику Троцького Є. Склянському: "...чудовий план! Докінчуйте його разом із Дзержинським. Під видом "зелених" (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100 000 карбованців за повішеного" (Там само. – С. 195-196.).
>
> Лев Давидович, нарком військових і морських сил, що нарівні з Леніним давав вказівки своїм підлеглим, став, таким чином, головним винуватцем червоного терору в Криму 1918-1921 рр., який в останні роки набув організованого і планомірного характеру. Голова Кримського Ревкому Бела Кун з цього приводу зазначав: "Троцький сказав, що не прийде до Криму, поки хоч один контрреволюціонер залишиться в Криму. Крим – це пляшка, з якої жоден контрреволюціонер не вискочить. Оскільки Крим відстав на три роки у своєму революційному русі, ми швидко піднімемо його до загального революційного рівня Росії..." (Там само. – С. 200). За підрахунками істориків у Криму 1918-1921 рр. було знищено від 56 до 120 тис. осіб, населення півострова зменшилася на 100 000 осіб, окремі татарські села були повністю ліквідовано.
>
> Окремо можна розглядати питання Троцького і української армії. Тут нарком військових справ сповідував таку ж політику "подвійного дна", якої притримувався щодо УСРР. В його директивах стосовно армії зустрічалися просто надзвичайні настанови, які довірливі українці часто сприймали за чисту монету: наприклад, "Необходимо, чтобы во всех красноармейских частях, продвигающихся по Украине... были, по возможности, либо украинцы, либо лица, близко знакомые с украинскими условиями", "... создать красные украинские части из украинских рабочих и украинских крестьян, с украинским командным составом и командованием на украинском языке" та ін. Однак більш досвідчені в цьому плані люди, знайомі з підступами більшовиків, чітко вирізняли небезпеку ситуації. Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник так висловився з приводу сподівань українців на власну армію за спиною Москви: "Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оголошена в наказі Полтавського губерніяльного військового комісара. Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших "радистів", що, прикрившись червоним прапором, думали "обдурить москаля" і тихенько сформувати українську національну армію". Вже в першому пункті цитованого Тютюнником документу "О военной политике на Украине" Троцький пише: "...от 1-го июня 1920 года относительно полного объединения военной организации и военных сил Украины и всей России" для "сохранения и упрочения единства военной организации братских стран". Единство организации Федеративной Красной Армии Советской России и Советской Украины предполагает единство военно-административного аппарата. Вся территория освобожденной Украины должна представлять два военных округа, входящих в общую систему Федеративной Республики" (Юрко Тютюнник. Вказ. праця. – С. 202-210). Головну загрозу остаточного об'єднання Троцький вбачав у наростаючому українському визвольному русі, який він таврував як "язву профессионального партизанства, махновщины и бандитизма", питання ліквідації котрого є "вопросом жизни и смерти". Всі вони "должны быть немедленно разоружены и расформированы, сопротивляющиеся должны быть истреблены".
>
> Не може існувати жодної влади, жодної партії, окрім партії большевиків, будь-яке інакодумство повинно викорінюватися, прояви націоналізму – знищуватися, підтримувані військовими угрупуваннями – йти під трибунал: "Виновные в таких попытках должны предаваться трибуналу для суждений по законам военного времени, независимо от их прежних заслуг". Тих, кого не можна знищити таким шляхом, – дезорієнтувати, провокувати, втоптувати їх добре ім'я в болото за допомогою спеціальних агентів (для них Троцький писав спеціальні інструкції): наприклад, в одній із таких директив сказано: "Наперекір самостійникові Петлюрі та іншим говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам"; "Трудніше справи стоять з Петлюрою, бо українське селянство на нього покладає всі свої надії. Треба бути обережним. Тільки дурень або провокатор по всіх усюдах буде твердити, що воює з Петлюрою. Іноді, поки Денікін ще не розбитий дощенту, краще пускати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою" та ін.
>
> Лейба Бронштейн (Троцький) є одним з теоретиком комунізму, ідеологом більшовизму, причетний до знищення, з ідеологічних міркувань, мільйонів безневинних жертв, в тому числі – українського селянства, міщанства, інтелігенції. Знищуючи цілі нації, захоплені модним у ті часи дарвінізмом, більшовицькі вожді виплавляли "унікальну" радянську людину на їх уламках. За словами М. Бухаріна: "...Пролетарський примус у всіх його формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, являє собою метод вироблення комуністичної людності із людського матеріалу капіталістичної доби...". Не відставав від нього і Троцький, зауваживши, що формування нової (радянської) людини мусить проходити "найскладніші методи штучного добору й психофізичного тренування" (Білокінь С.І. Що з того вийшло // Політичний терор і тероризм в Україні. – С. 532-533). Радянська нація, відшліфована від етнічних та загальнолюдських цінностей, власної історії та пам'яті, й досі процвітає в незалежній Україні. Праця Лейби Бронштейна не зникла безслідно – зомбована навіки комуністична людність прагне поклонятися і вшановувати своїх творців і сьогодні, ці постулати чітко закарбувалися у вихолощеній свідомості. На жаль, українські герої її хвилюють набагато менше. Свідомі ж громадяни України вважають, що встановлення пам'ятника Л.Д. Бронштейну є злочином проти українського народу та людської моральності взагалі.
2010.03.27 | Антикремлин
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
На судебный трибунал он заслуживаеттроцкисты те же сталинисты троцкий был большим даже чем сталин фанатиком глобальной пирманентной революции.
он хотел стереть Нации во имя мнимого братства рабочих быдланов вроде янучар.
2010.03.26 | Олександр Федоренко
Re: Чи заслуговує Троцький пам'ятника?
Л. Троцький - це політичний злочинець. Посадові особи, які пропонуватимуть поставити йому памятник, будуть співучасниками кримінального злочину.