03/22/2010 | Ukrpatriot(patriot)

Чого чекати і що робити?

Розгубленість панує в українському політикуму. Складається враження, що він не знає, що йому робити. Прогноз можливих варіантів розвитку ситуації в країні.

Переглядаючи щодня новини по телебаченню та в мережі, постійно ловиш себе на думці, що політичний бомонд, перебуває у певній розгубленості. Найбільше це притаманно зараз силам опозиції. Є звичайно заяви, вимоги, але все це - лише відповіді на зовнішні подразники і дії самоорганізованої громадськості. Тому виникає нагальна потреба все ж таки глибше проаналізувати чинники та можливі наслідки, як дій опозиції, так і дій влади.

Нова влада

Нашу увагу привернуло два моменти, які виглядають не зовсім логічними, як у діяльності кандидата у президенти В. Януковича, так і його команди після перемоги на президентських виборах.

Перше — це голосна заява у рідному Єнакієво напередодні другого туру виборів про державний статус російської мови. Нелогічною є така дія з кількох причин:

По-перше, будь-який кандидат, що прагне бути президентом обох берегів Дніпра мав би уникати різких дій.

По-друге, з політтехнологічної точки зору, цей крок завдав значної шкоди рейтингу Віктора Федоровича. Якщо подивитися тенденції на Заході України, то значна частина національно-патріотичного виборця готова була проголосувати проти обох кандидатів. Заява ж Януковича підштовхнула їх до обрання “меншого зла” у вигляді Тимошенко. Таким чином, різке зростання рейтингу Ю. Тимошенко більше пов’язано з “подарунком” лідера Партії регіонів, ніж з талантом самої “Леді Ю” переконувати людей.

Друге — це призначення Д. Табачника на посаду Міністра освіти і науки України. Це знову ж таки суперечить бажанню бути президентом всієї України, ще більше посилює розкол та послаблює позицію нової влади на Заході України.

Аналіз дозволяє виділити шість основних чинників, які на нашу думку, могли спричинити подібні дії з боку команди В. Януковича.

1) Авантюра. Виходимо з того, що команда лідера Парті регіонів просто не врахувала ситуації в країні, користувалася старими штампами щодо мотивації східноукраїнського виборця і вважала, що російська мова та Табачник дозволять спочатку наростити рейтинг за рахунок проросійськи налаштованих виборців, а потім закріпити такі настрої, не звертаючи уваги на решту України.

2) Самовпевненість. Виходимо з того, що команда Партії регіонів була переконана у своїй силі, а тому не було потреби звертати на настрої в країні і було зроблено ставку лише на власні сили, які дозволять задавити будь-який опозиційний опір.

3) Російський вплив. Виходимо з того, що Партія регіонів та її лідер мали певні зобов’язання перед російською стороною, або ж прагнули створити передумови для покращення відносин з нею.

4) Політично-комерційний чинник. Припускаємо, що Партія регіонів та її лідер - з одного боку виходили з потреби поторгуватися з проросійськими силами за електорат напередодні виборів, а з іншого — створювали можливості для “поступок” національно-демократичним силам, після виборів. Призначення ж Табачника та інших фігур — може бути платою для комуністів за коаліційну підтримку. Коли ж почнуться реальні торги, то з уряду можна усунути за певні послуги у політичній сфері (наприклад формування коаліції на законних легітимних підставах) неприйнятних для національно-демократичних сил фігур. При “регіонали” матимуть “залізобетонний аргумент” потреби єднатися “заради реформ”.

5) Експериментально-дослідницький чинник. Припускаємо, що Партія регіонів та її лідер таким чином вирішили перевірити, наскільки важливими є ідеологічні питання для української держави, її суспільства, політичних сил національно-демократичного табору. Російська мова і Табачник — це спроба оцінити можливий спротив різким, доволі авторитарним діям влади з боку суспільства і потенційної опозиції. Тобто, ініціатори виходять з простої експериментальної логіки. Якщо спротив буде достатньо сильним і загрозливим, тоді можна усунути передумови такого спротиву, наприклад, звільнивши Табачника і чітко ставши на проукраїнські та проєвропейські позиції. Робити це у Партії регіонів вміють, коли потрібно. Якщо згадаємо виборчі ролики 2006 року, то там В. Януковича показували саме в оточенні європейських політиків, а “проросійська карта” виглядала досить блідою. Крім того і сьогодні є певні кроки, які свідчать, що влада може піти за таким сценарієм. Це і вручення Шевченківської премії за книжки про ОУН-УПА, і заява про державний статус української мови під час відзначення Шевченківських днів у Каневі. Якщо ж, ані суспільство, ані політична опозиція, не зможуть чи не бажатимуть чинити спротив, тоді можна буде й надалі продовжувати політику “закручування гайок”, використовуючи для цього й ідеологічну сферу, не звертаючи уваги на поодинокі протести з боку інтелігенції, студентів та інших шарів українського суспільства.

6) Розумна провокація. Припускаємо, що Партія регіонів та її лідер свідомо провокують здорові сили суспільства, щоб не виконувати невигідних з української точки зору зобов’язань, ані перед комуністами, ані перед зовнішніми силами. Такий метод неодноразово застосовували попередники В. Януковича на посаді президента. У свій час Л. Кравчук постійно посилався на РУХ у діалозі з центральною владою у Москві і завжди наголошував, що він не проти збереження СРСР, але ж на Заході України може статися соціальний вибух. Те ж саме робив Л. Кучма, коли потрібно було знайти виправдання якимсь антиросійським діям. Тобто, як стверджувало багато українських політичних оглядачів, питання російської мови і проросійського вектору для команди В. Януковича насправді не настільки важливі, як це подається. Швидше навпаки — це те, чим готові торгувати за певні економічні та політичні вигоди. Виходячи з цього чинника, зараз з боку влади є очікування відповіді опозиції та суспільства. М’яч, як люблять казати коментатори, на полі здорових сил суспільства.

Підсумовуючи можна сказати, що в команді В. Януковича присутні всі шість цих чинників. Наскільки кожен з них є важливим покажуть поточні події.

Логіка української влади

Для прогнозування варіантів розвитку ситуації слід врахувати, що основні суперечності в Україні, як правило, виникають не між владою і опозицією, а всередині влади. Адже опозицію, в нашій політичній системі, переможець намагається позбавити всіх ресурсів. Натомість, переможці одержують все і основною проблемою для них стає те, як це “все” поділити між собою.

Що ж ділити? Передовсім, звичайно, “пряники” - політичні й економічні ресурси, які дає в Україні перебування при владі. На одержання цих “пряників” власне спрямована боротьба за владу. Цього прагнуть всі. Проте, за словами пісні Булата Окуджави: “Пряників завжди на всіх не вистачає”.

Слід зазначити, що ділити доведеться не тільки “пряники”, але й працю, точніше “розгрібання гноярень”, залишених попереднім урядом. Першою виникає проблема, як найефектніше змалювати ці “гноярні”, щоб якнайбільше зменшити свою відповідальність перед суспільством. Складається враження, що поки що нова влада займається тільки цим. Але ж рано чи пізно потрібно буде працювати. Від праці, представники влади, ніби і не відмовляються. Більше того, дехто з них усвідомлює, що працювати доведеться саме йому. Проте далеко не всі з них працювати вміють. Тому на цьому фланзі “боротьби” можна очікувати особливо активні дії тих, які реально не вміють “розгрібати гноярні”, але будуть максимально активно імітувати свою рішучість і діяльність. В новій коаліції найяскравішими представниками цих сил є комуністи та близькі до них політичні групи.

Наступне, що, на жаль для представників влади, рано чи пізно доведеться ділити — це “стусани долі” за непопулярні дії, невиконані обіцянки, відсутність швидких і стійких позитивних результатів. Адміністрування, як основний метод діяльності теперішньої влади, очевидно, не може забезпечити рішучого перелому на краще. Стару систему ніхто не демонтує і, як видно, демонтувати не збирається. Так що “ямкові ремонти” і “косметична побілка” можуть лише віддалити або повний крах, або початок справжніх реформ. Тому “гуль” і “синців” буде достатньо. Комусь доведеться підставляти свої “лоби”. Передбачливі політики вже тепер готують “своїх ближніх” на цю “почесну роль”.

Саме в контексті поділу “пряників”, “гноярень” і “стусанів” варто розглядати логіку дій теперішньої влади.

Що далі?

Інтрига з російською мовою і призначенням Табачника дає різним політичним силам поле діяльності для того, щоб:

а) вже зараз одержати якнайбільше ресурсів, які дає влада;
б) уникнути праці, яка була б неприємною та невдячною, чи якої вони просто не вміють робити;
в) заздалегідь вийти із зони посиленої відповідальності за невдачі.

Крім того, “російська мова і Табачник” дозволяють брати від влади вже зараз те, що можна взяти (користуватися плодами); перескочити від складніших проблем на простіші. При цьому процесі складніші проблеми залишать найбільш нерозторопним. Паралельно можна заручитися підтримкою або хоча б співчуттям громадськості, дві третини якої (згідно результатів президентських виборів) не підтримує теперішньої влади. Адже, коли справи будуть цілком погані, можна буде згадати і “принципову позицію щодо Табачника та мови”, і свою закулісну боротьбу проти того, що “виявилося таким негативним”.

Загалом, якщо українському суспільству зараз показати страшні наслідки русифікації і “табачнічества”, то пізніше буде дуже просто отримати прощення за всі економічні та соціальні негаразди, лише за відмову від Табачника.

Що робити?

Що ж робити? Незалежно від того, який з шести перелічених чинників є на сьогодні найважливішим для влади — призначення Табачника є справжнім подарунком для опозиції, так само, як для Юлії Тимошенко подарунком стала заява Януковича про російську мову перед другим туром. Разом з тим, Тимошенко, як і решта опозиційних сил, поки що не здатні прийняти цей подарунок.

У будь-якому випадку опозиція повинна діяти активно. Найважливіше у цій ситуації, що суспільство не потрібно готувати. Воно добре розуміє небезпеку дій, які були б наслідком реалізації політики Табачника. Воно добре розуміє, що удар по освіті — це удар по майбутньому, що саме у цій сфері попередня влада досягнула позитивних результатів. Студенти, вчителі, батьки вважають ситуацію в освіті життєво-важливою для себе. Тому будь-яка організована кампанія знайде благодатний ґрунт.

Ті політичні сили, які таку кампанію організували б, значно посилили б свій вплив навіть незалежно від результату кампанії. Але тоді б вони стали незалежними не лише від своїх лідерів та інвесторів, але і від громадськості, а цього вони, менш за все хочуть. Саме таке враження складається з оцінки поточної діяльності опозиційних сил.

Виходячи з вищевикладеного, пропонуємо розглянути кілька варіантів подальшого розвитку подій.

1) Авторитарний варіант. Опозиція слабка, суспільство реагує пасивно і найбільш важливим для влади стає чинник самовпевненості, коли влада просто придушує залишки опору і робить все, що їй заманеться.

2) Жорстко-реформістський варіант. Опозиція слабка, поступово скочується на маргінес, йде на співпрацю з владою і стає нецікавою для суспільства, як дієва одиниця. Натомість, суспільство, перш за все студенти, яким найбільше зараз загрожують призначення Табачника та Семиноженка, проявляє активність і таки виборює певні права. Наприклад, зберігається зовнішнє тестування, міністра Табачника відправляють у відставку, на посади гуманітарного блоку призначають нейтральних або ж проєвропейських управлінців. За умови відсутності реальної політичної опозиційної еліти, можуть з’явитися нові сили, які займуть національно-патріотичну нішу. Можлива поява нових лідерів з студентського середовища, середовища малого і середнього бізнесу, які вже жодним чином не прив’язані з кланово-олігархічною системою та готові захищати європейську модель держави. Початися все може із захисту європейської моделі освіти, котра відкриває широкі можливості для української молоді.

Таким чином, відбудеться оновлення політичних еліт, якого поки що не сталося через недоліки виборчої системи, монополію на ЗМІ з боку фінансово-промислових груп. Конфлікт з владою, активні акції протесту, розвиток комунікацій і можливість швидко обмінюватися інформацією, дозволять обійтися без класичних ЗМІ і створити достатній тиск для змін у законодавстві, що приведуть до влади нові сили та нових лідерів.

3) Компромісний варіант. Опозиція, перш за все національно-демократична, яка не схильна до авторитаризму, перестане бути надто обережною і почне активно співпрацювати із суспільством. Тобто, студенти, освітянська еліта, які вже піднялися, отримають потужну підтримку з боку різних груп українських політиків. Достатньо активна протидія владі, дозволить новим людям влитися до цих сил, оновити їх. Вони стануть партіями у європейському розумінні цього слова. Тобто діяльність буде прозорою, ідеологічною, а всі події у державі оцінюватимуться з точки зору програмних засад. Вплив “підкилимних домовленостей” буде суттєво зменшений. Фактично відбудеться оновлення еліт із частковим збереженням старих національно-демократичних еліт. За такого варіанту можна очікувати відставки Табачника, а пізніше, за умови досить активних дій, навіть відставки уряду. Більш важливим у цьому випадку для влади стане експериментально-дослідницький чинник і розумна провокація.

За будь-якого варіанту, очевидно, потрібні активні дії. Важливу роль у цьому процесі зараз можуть відіграти молодь та студентство. Саме молодь і студентство змінювали владу і робили революції. Політики, національно-демократичного табору, які поки що мають хоча б якийсь ресурс, повинні молоді сприяти всіма можливими засобами. Тоді для них ситуація розвиватиметься у більш сприятливому компромісному варіанті. Якщо ж цього не станеться, то вони можуть просто зникнути з політичної арени.

Незалежно від того, який варіант реалізовуватиметься, молодь та студенти мають зрозуміти безперспективність наявних політичних сил у відстоюванні їх політичних інтересів. Без зовнішнього громадянського сильного тиску нічого не зміниться. Саме молодь і студенти повинні творити потужний громадсько-політичний рух, з якого у подальшому мають виникнути не бутафорні, кишенькові, диванні, а справжні політичні сили через реформу старих національно-демократичних партій, чи появу зовсім нових, котрі б створили нову політичну структуру України, як європейської держави 21 століття.

Петро Жук, Роман Соломонюк
Лабораторія суспільно-політичного аналізу
Центру з інформаційних проблем територій
Національної Академії Наук України
http://ciptnews.blogspot.com/2010/03/blog-post_19.html