04/09/2010 | Олександр Северин

^{"Наказу відступати не буде, хлопці"
Cлова командира 93-го Шотландського гірського піхотного полку
лейтенант-полковника Коліна Кемпбела у битві при Балаклаві}



Ще Томас Гоббс у своєму "Левіафані" сказав, що "війна полягає не лише у битві чи бойовій дії, а й у проміжку часу, коли дається достатньо взнаки воля до змагання у битві". Сучасні клаузевіци слушно розвивають це твердження, додаючи, що сьогодні власне воєнні дії – лише один з етапів війни, при тому – необов'язковий, котрого може і не бути, якщо агресор досягнув мети іншою зброєю. Державу можна підривати чи знищувати по-різному.

Можна – ззовні, розпочавши збройну агресію, або ж поволі здійснюючи економічне, інформаційне, ідеологічне проникнення і відкусюючи шматок суверенітету за шматком.
Можна ж і зсередини: з умислу чи глупства. Підточуючи її структурний інституційний каркас, бездіяльністю чи інспірацією судомних рухів атрофуючи її м'язи і мозок, занапащуючи її національну душу і – знищуючи її правову систему, до якої напрошується порівняння з системою нервовою, адже саме завдяки існуванню і дотриманню чітких і ефективних процедур держава здатна оперативно, точно, адекватно, підчас майже автоматично реагувати на виклики і загрози.

Історія української правової системи після 1991 року - це історія хвороби. Спочатку вона здавалася нетяжкою і дитячою, котру можна перерости, потім вона пустила метастази, а зрештою вірус всеперемагаючої (вкупі з розумом) Доцільности ¹ хвору остаточно занапастив. Правнича професія в Україні є схожою на ремесло астролога, мої співчуття колегам – "вони шукають те, чого нема, щоб довести що його не існує". Не можна, не маючи звички звати чорне білим, стверджувати про наявність в Україні основи права – рівної міри справедливости для всіх. А без цього право – не право, а лише нормативний інструмент в руках найспритнішого і найнахабнішого. Зовнішньо схожий на дишло.

Ясна справа, це сталося не вчора, що цього йшло багато років, але цьогорічні дві події є схожими на підпис і печатку під висновком аутопсії:
- скасування Верховною Радою 16.02.10 місцевих виборів, раніше призначених на 30.05.10, про брутальну, хамську неконституційність чого не казав відтоді хіба ледачий;
- зворушливу єдність "гілок влади" у визнанні конституційним неконституційного – "тушкованої коаліції", складеної, як виглядає, у спосіб "мечем і калачем", за участи окремих народних обранців, а не лише фракцій.

Сталося як гадалося, а не як хотілося чи сподівалося: Конституційний Суд України, остаточний, обов'язковий і неоскаржуваний, 07.04.10 урочисто висік самого себе, а заразом і Конституцію, натлумачивши, що "положення частини шостої ст.83 Конституції України, частини четвертої ст.59 Регламенту Верховної Ради України [...] слід розуміти так, що окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій […], мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України".

Відмінність цього свого рішення від попереднього (котре ніхто не скасував і котре містить висновок, що коаліцію формують фракції) судді пояснили тим, що, мовляв "тлумачення положень частини шостої статті 83 Конституції України в Рішенні КСУ від 17 вересня 2008 року було дано без урахування […] регламенту […] Конституційне положення щодо встановлення засад формування коаліції Конституцією і Регламентом реалізоване з набуттям чинности 17.02.10 Законом України "Про Регламент Верховної Ради України", тому офіційне тлумачення відповідних положень Конституції України та Регламенту щодо формування коаліції має відбуватися в їх системному зв'язку".

Щоби побачити неспроможність і маніпулятивність цього твердження, не треба бути суддею КСУ, не треба бути д.ю.н. чи к.ю.н і навіть не треба мати юридичної освіти. Треба лише мати мінімум мініморум логічне мислення і сміливість звати речі власними іменами:

<sup>1. В усіх своїх відповідних нормах стаття 83 Конституції України каже про "коаліцію депутатських фракцій".

2. У своїму рішенні №16-рп/2008 від 17.09.08 КСУ чітко і недвозначно (а також, як пам'ятаємо, "остаточно" і "обов'язково") заявив, що "Конституція України визначила суб'єктів формування коаліції депутатських фракцій – депутатські фракції". Крапка.
Таким чином, 2008 року КСУ зробив остаточний і обов'язковий висновок про те, що суб'єктами форумання коаліції є лише фракції, виходячи безпосередньо з конституційної норми.

3. Не має жодного значення, що про це записано в Законі "Про Регламент", адже питання про суб'єктів формування коаліції прямо врегульовано Основним Законом, "Конституція України маю найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії" (частина третя ст.8 Конституції). Бажаючі порахувати, скільки разів КСУ у своїх рішеннях та ухвалах посилався на це, запрошуються до самостійного перегляду відповідних документів.

4. Відповідно, КСУ вкусив себе за хвоста. Смачного!</sup>

У мене нема підстав звинувачувати суддів у корупції чи іншим чином обумовленій упереджености: можливо вони утнули це цілком щиро, за покликом тонкої і ранимої суддівської душі. Я лише скажу, що вони неправі і що у ставленні до Конституції вони виглядають мені не так тлумачами-інтерпретаторами, як грабарами. Rest in peace, Конституціє, на твоєму надгробку розпочинає свій фестиваль тушкована калоліція депутатських фрікций (позаяк вже відтепер нардепук, як той казав, "входить і виходить").

Драматичний і травматичний (від епітету "трагічний" утримуюсь з огляду на все ж таки оптимістичні сподівання, будучи песимістом, краще одразу робити сеппуку, йти у монастир чи виїздити за кордон і любити Україну звідти, не компостуючи мізки колишнім співвітчизникам) досвід українського державотворення був і є внутрішньо обумовленим, у загальних рисах, двома головними чинниками.

Перший чинник – неспроможність владоможців (тобто тих, хто мав чи міг мати у певний момент превалюючий вплив на визначення пріоритетів та шляхів їхнього досягнення) до буквального розуміння української державности, як двокомпонентної мета-сутности, де необхідними складниками є і українськість і державність.
Якщо простіше, хто превалював позірну українськість, той занехаював державність. Хто був здатен до державотворення, відмовлявся від українського змісту або вихолощував і профанував його. Раховані вийнятки це правило лише підтверджують.

Нав'язливий тандем з шароварних, спроможних на галас і позу, але не на державотворчість ура-патріотів (і примкнулих мімікруючих совків-клікуш) та позбавлених національного сентименту і способних на будівництво лише Малоросії "креолів" руйнівним танком кружляє сучасною Україною. І те, що одні витанцьовують чечьотку або "калінку-малінку", а інші шкварять все ж таки гопака – мала втіха для тих, хто бачить Україну сильною правовою державою євроатлантичної цивілізації, або для тих, хто просто читав кілька перших статей упослідженої псевдоелітою Конституції.

Другий чинник – відсутність національної традиції примушування владоможців бути українськими державниками та проактивно формувати з потенціалу цивільного суспільства реальну і потужну альтернативу тим, хто українськими державниками бути не хоче чи не може.

Назагал потуга цивільного суспільства складається з двох взаємопов'язаних компонентів – з інтелектуального, координаційного, комунікативного потенціалу окремих громадських організацій і окремих громадян, які усвідомлюють себе громадянами, а не непричетними мешканцями хат на околицях та з кумулятивної і стабільної готовности громадян "встати і вийти" тут і зараз на захист Конституції тому що "так треба".
Продемонструвавши зазначену мобілізаційну готовність повною мірою лише одного разу, а у наближенні – ще минулого літа, коли у нерозлучного дуету синьобілочервоних "всьо пропало", суспільство не навчилося щоденному опору недружнім проявам з боку не надто твердої (назвемо це м'яко) у захисті національних інтересів влади і нікчемного брехливого та порожнього політикуму.

Хтось дотепний сказав, що будь-яка влада є перманентним заколотом. Влада, що керується інстинктом самозбереження замість національних інтересів і діє не за правовим законом, а за власними забаганками – і поготів. Хотів би побачити докази, що виходці з суворих країв і суворих часів сильно змінилися з того часу, як я припинив регулярні польові спостереження, але досвід керування і кермування "стабільно реформаційної" коаліції (втім як і її попередниці) промовляє про інше. А перманентному заколоту можна протиставити лише перманентний спротив.

Не знаю, чи казав хтось і колись щось відповідне про опозицію. Якщо ні, то я цей пробіл усуваю – теперішня опозиція в Україні, скопом і порізну – є таким саме заколотом, тільки у гіршому, крикливішому і бездарнішому, виконанні.
На аверсі медалі – обличчя Януковича, гурт (себто те, що звично звемо "ребром") дбайливо викладено профілями і анфасами записних "опозиціонерів", а на аверсі починає вимальовуватися двоголовий орел, в одній руці якого, зовсім за сучасним класиком, молоток, а в іншому балалайка. Що символізують працездатність і незакомплексованість тварюки в "українському питанні".

І те що зветься владою, і те що пхається бути опозицією, нагадують навіть не дітей у пісочниці, а дебелих телепнів-переростків, які не просто розпилюють гілку, на якій сидять, але і затято намагаються відібрати один в одного пилу, щоби зробити вирішальний рух самому. На радість третьому – ще дебелішому і затятішому. Тому який з молотком і балалайкою.
У спогадах Дмитра Донцова про Київ 1918-го року є сумно-дотепна замальовка: "увечорі зайшов до Українського Клюбу. Попав на баль. Товариство неслося в танці попри мене. Гучно тупаючи ногами і взагалі виявляло свою веселість. Думав про танець на вулкані і про демократію нашу. Скоро пішов геть". Інтегральний Донцов не був у коридорах у залах теперішньої влади, де на тлі національних кольорів і під "ще не вмерла" скоро почнуть мироточити потрети Януковича у владних кабінетах…- це вправді інтегрально.

Здатність новоно гаранта одним махом знищити два безпекових інститути² виглядає на доказ або невідсвітуцьогощности гаранта і шкідництва в АП, або ж наявности у гаранта та АП спокійної впевнености у тому що про безпеку України подбають в іншому місці, а може навіть в іншому місті. Авжеж, там подбають. Тільки про яку безпеку якої України?

Наступ табачно-семиножного "гуманітарного блоку" уряду на українську мову у вишах, кінотеатрах та на телебаченні, ритуальне запрошення російських салдат до Києва, толерація намірів щодо встановлення, скажемо так, ентузіастами ідолів Сталіну, сприяння явним провокаціям ім.Дугіна-Затуліна³ якраз і відповідають на те питання: псевдоукраїни неукраїнської, де від вихолощеної сутности залишаться лише "шашечки". Заповідне глупство численних "ку" новостарої влади перед Москвою полягає ще у тому, що Москві ті "ку" сугубо по цимбалах: там де малоросійські гнучкошиєнки натужно присідають у кніксені, вважаючи це зручною позицією для гендля, у Кремлі бачать лише заволодіння тим, що ї так їхнє, а також проміжний етап для переведення гнучкошиєнків в іншу позицію, ще нижчу⁴.

Додамо остаточно доведену одностайність "гілок влади" у руйнації правового поля і їхню традиційну, попри різні коаліційні комбінації та уряди, вправність у жонглюванні Конституцією та законами – і отримаємо, за сукупністю доказів, демонтаж Української державности, що здійснюється хоч з колективного ідіотизму, хоч з прямого чи непрямого умислу.

Продовження хороводу біля керма людей, для котрих Україна є можливо засобом, можливо – опцією, можливо – прикрою данністю, але навряд чи метою, з великою ймовірністю спричинить остаточну втрату шансу 1991-го року, після чого все доведеться починати [майже] спочатку. І яким буде той початок і яким буде там кінець і скільки чим буде сплачено – бозна.

Що нам залишається тут і зараз?

Історія каже, що 44-го жовтня 1854 року, у Балаклавській битві під час Кримської війни, 93-й Шотландський гірський піхотний полк опинився єдиною перепоною на шляху 2500 російських гусарів та козаків до малозахищеного британського табору. Командир полку сер Колін Кемпбел, не маючи іншої можливости захистити широкий фронт наступу кінної лави противника, порушив вимоги військового статуту і вишикував полк у дві стрілецькі лінії замість чотирьох. Вислухавши вищенаведений наказ командира, хоробрі шотландці дали три залпи, завдали росіянам великих втрат і примусили їх до відступу, за що ініціативний та мужній сер був невдовзі нагороджений Великим рицарським хрестом Британської імперії.

Історія, втім, має для особливо допитливих і іншу версію, за якою, по-перше, поруч з непохитними горянами російську кавалерію відбивали також не лише англійські морпіхи, але і турки, котрі зовсім не втекли з поля бою, як це прийнято вважати, а по-друге, атаку зупинили не стількі британські кулі, скільки побоювання враженого мужністю ворога російського командування, що козаків з гусарами заманюють "на живця". Менше з тим. Залишимо мадам Кліо розбиратися з версіями – для нас цікаво, що відтоді термін "тонка червона лінія" (британські війська тоді мали червоні однострої) вживається на ознаку незламної оборони з останніх сил у скрутній, якщо не майже безнадійній, ситуації.

Виглядає, українським державникам самий час формувати "тонку синьо-жовту лінію".

По-перше, варто залишити історії президентську виборчу кампанію – 2010 Ця битва (якщо вже послуговуюся тут воєнною термінологією) скінчилася у лютому, вже почалася інша, а багато хто ще дотепер сидить у старих засмічених шанцях, обслуговуючи заїржавілі партійно-блочні гівномети, придатні, як влучно висловилася одна хороша людина, лише для "маргінальних ар'єргардних боїв з привидами у власній голові". Ну і, звісно, для подальшого розсварення українців, замість єднання.
Не має вже значення хто за кого голосував, тепер ми – прихильники євроатлантичного вектору розвитку та реально незалежної правової держави – усі в одному човні ⁵. Голосуючи усвідомлено і агітуючи чесно – ми всі були праві (на відміну від фанатів та маніпуляторів). Розхитаємо тепер човна взаємними сварками – або підемо на дно, або опинимося знову в одному, але тоді вже шанці.

По-друге, якщо вже багато говориться (багато без натяку на розуміння про що йдеться) про необхідність люстрації, то її б варто розпочати з люстрації політичної, твердо поклавши собі не підтримувати політиків і політичні сили, що вже продемонстрували свою нікчемність, нищівність і ніякість. Позбутися їх всіх, як пише Тарас Возняк⁶. То все якщо і опозиція, то цідком декоративна, від приходу до влади якої можна чекати, як ми вже знаємо, лише зміни декорацій, але не зміни значущих сенсів.

Відтак (і це по-третє), справжня опозиція, що готова "не словом, а ділом", не переставляти ліжка у борделі, а змінювати систему, може виникнути не там, де лунають гучні і бучні заяви набридлих лузерів і нездар про створення-формування-гуртування чи де створюються курям на сміх потішні "опозиційні" та "тіньові" "уряди", а лише там, де достатня кількість громадян у процесі взаємної комунікації дійдуть до усвідомленого і спільного: "О! Позиція!"

Наразі не йдеться і не може серйозно вестися про "об'єднану опозицію" як єдину політичну силу, вона не може зараз бути об'єднаною, позаяк у спільноті противників навіть не практичного курсу Януковича-Азарова, скільки явленої регіональної ідеології нема консенсусу щодо "за що". Власне і спільноти такої ще нема (немалою мірою зусиллями гівнометників – фахових та аматорів). Поки що йдеться про опозицію окремих громадянських позицій, котрі, неминучо розходячись у другорядних ідеологічних питаннях, сходяться в головному – пріоритетности захисту української суверенної державности, де сучасна, компактна, мобільна, правова форма перебувала б у гармонії з сучасним (вільним, позбавленим комплексів) українським змістом.

В огляді спільних загроз нам доведеться домовлятися поміж собою і це завжди складніше ніж посваритися. Однак це легше буде зробити, якщо відмовитися, принаймні на першому етапі, від винесення на обговорення довжелезних переліків власних вподобань і думок, зосередившись на кількох пріоритетах. Такі пріоритетні, ключові і максимально загальноприйнятні пункти, будучи сформульованими все ж достатньо конкретно і параметризовано, щоби не бути підхопленими і використаними опонентом, могли б разом стати своєрідним маркером для "своїх". Як синьо-жовта стрічка на одязі чи український рінгтон на мобілці.

Згода у засадничих питаннях ("за що?"), як то, наприклад,: євроатлантичний вектор, прийняття нової Конституції конституантою, формалізація прав власности, професіоналізація керівництва державними інституціями, безумовна державність та захист української мови, жорстке примушення владоможців до виконання закону (перепрошую, в дива і самоперевиховування не вірю) дозволить перевести і дискусію і, головне, дії – на спільний оперативно-тактичний рівень ("як саме?").

Думаю, Україну радше врятує не довготривалий та навіть дещо безпредметний спір українців "за того чи за цю", а єднання навколо кількох просто сформульованих завдань, з відкладенням менш суттєвого на потім. Тоді цей і ця і тим більш отетот підут геть, а замість них прийдуть ті, кого свідомо обере українська громада.

І тоді, можливо, тонка синьо-жовта лінія стане не такою вже і тонкою.


<sup>Олександр Северин, к.ю.н.
Товариство "Свої"

Примітки:

1У цьому контексті важко знайти щось більш зворушливе за нарікання Януковича під час засідання РНБОУ на "підмінювання законів принципами політичної доцільности" http://www.president.gov.ua/news/16852.html

2Указ Президента України №471/2010 від 02.04.10 http://www.president.gov.ua/documents/10776.html

3Маю на увазі виникнення і діяльність (наприклад – організацію явно провокативної виставки "Волинська різанина") нібито ГО "Русскоязичная Украина". Порівняйте з цим http://www.from-ua.com/politics/925733c7469fb.html

4До речі, викликає хіба розчулення оперативність, з якою вигулькнули http://lb.com.ua/news/politics/2010/03/31/35460_leviy_bereg_nachinaet_diskussiyu.html ентузіасти започаткування з цього вікопомного приводу публічної дискусії (а що ж ви думали, все як у людей, відкрито-прозоро, чікі-пікі, як каже одна моя знайома)

5Раджу ознайомитися з "Фундаментальними принципами Майдану", на яких вже багато років існує спільнота небайдужих українців навколо сайту "Майдан": http://maidan.org.ua/wiki/index.php/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%BF%D0%B8%D0%9C%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%83, звернувши увагу, зокрема, на "принцип відсутности минулого" (політиків це не стосується), "принцип особистого внеску", "принцип ідейної згуртованости".

6Тарас Возняк. "Для того щоб нічого не змінилося, треба змінити все, чи – мусимо їх позбутися, але всіх" http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/4bbb00d3c0d88/</sup>