04/25/2010 | Йосиф Сірка

„у нас на очах та завдяки нашій яловості Україна поволі перетворюється у
варварську, тоталітарну недоРосію, і совком у повітрі тхне,...”
(Ірена Карпа „Більшість населення цієї країни – раби, яким до вподоби,
коли об них ноги витирають”, Аратта. 13.4.2010).


Початком квітня в канадській пресі появилися інформації про міністра федерального уряду Гелену Джорджі (Helena Guergis), яка, мовляв, надавала можливість своєму чоловікові користуватися службовим телефоном та приміщенням. Чоловік Рагім Джаффер, колишній член парламенту, використовував жінку для свого бізнесу – так звучали обвинувачення. Справа з розслідуванням ще не закінчилася, але зразу після оприлюднення деяких фактів прем”єр-міністр Канади Гарпер (Harper) звільнив Джоржі з посади. В цивілізованому світі так ведеться, що за помилки, чи несумісні погляди з офіційною політикою уряду міністри змушені нести відповідальність. Найбільш гучною справою була тзв. Wattergatte, за яку вдруге обраний президент США Ніксон (R. Nixon) змушений був зрезиґнувати з президентства. Іншим відомим прикладом був відомий німецький політик В.Брандт (W. Brandt), який зрезиґнував з посади бундесканцлера через східнонімецького шпіона, що був його секретарем. Прикладів можна було б навести сотки, коли люди несуть відповідальність за свої вчинки та погляди, чи причетність до них.

Та не так воно в Україні тут президент на посаду міністра освіти призначив особу, яка б за свої висловлювання щодо нації країни, в якій займає політичну посаду і живе з людських грошей, у цивілізованій країні не потрапила б навіть у список державних службовців. Справа торкається відомого українофоба Дмитра Табачника, який „прославився” своїм незнанням історії України, історії української нації взагалі. На противагу протестові проти призначення Табачника міністром, нашвидко було організоване „видовище” (Табачник-шоу), яке показали на Інтері 2-ого квітня, а запасувало б воно краще на 1-у квітня.

У вечірній час (від 10-11 год.) були вибрані представники ЗМІ (які до української освіти не мають жодного відношення), серед яких особливо „визначився” представник газети Сегодня, який зразу на початку заявив про те, що він зібрав для свого друга Табачника 6000 підписів на підтримку – тобто було ясно чому це „шоу” відбувається. Запитань до міністра освіти й науки цей пан не мав, зрештою, це й можна зрозуміти, бо його і не цікавить освіта в Україні, але як підтримати антиукраїнського політика. Щоб виглядало „демократично”, то до питань була залучена і представниця львівської газети Високий замок, яка прямо запитала Табачника пояснити його твердження про відмирання української мови. На це міністр у найстислішій формі відповів, що цитата взяза з контексту, а яким був контекст він не пояснив.

Відповіді на запитання переросли на монологи Табачника, який своїми „реформами” відкрито взяв курс на ліквідацію української освіти в Україні. Дискусія була цілковито у стилі „добрих” совєтських часів, коли організували миттєво протестні демонстрації проти ворогів народу. Мені пригадується така „спонтанна” демонстрація у Києві проти письменника Пастернака, якого було нагороджено Нобелівською премією за роман „Доктор Живаґо” (здається, це було 1956 р.). Тоді засуджували роман, який ніхто не читав і не знав про що в ньому йдеться.

Питання щодо освіти в Україні до міністра ставили люди, які з освітою мало обізнані ( або так, як це представник газети Сегодня довів – жодного поняття про неї не мають), а ті, які могли йому ставити фахові запитання, на це „шоу” Табачника не були запрошені (чомусь не запросили до „дебати” ані одного з попередніх міністрів, а вони були б гідними не тільки ставити питання, але й дати фахове пояснення, чому так саме, а не інакше. Ґротескний виступ міністра був не відповідями на запитання, але монологом і пропаґандою змін до освіти, які в остаточній меті скеровані проти української мови як державної та української не фальшованої історії.

Щодо просування Табачником тестування в Україні різними мовами, мовляв, це демократично, чомусь міністр не користає з досвіду РФ, яка є федерацією, а навчання і тестування проводиться тут виключно російською. Зрештою, Табачник міг би поцікавитись, як освіта проводиться в европейських країнах, але ж не для того його призначили міністром.. Наприклад, в Німеччині, де живе 20 % не німців, а „інакомовних”, країна вживає заходів по вивченню німецької мови, щоб ненімці могли себе активно включати у суспільне і політичне життя. Прикладом інтеґрації чужинців у німецьке життя є колишня депутат турецького походження Лале Арґюн (Lale Akgün), яка приїхала в Німеччину 9-річною, але зуміла вивчити німецьку настільки, що її не відрізняють від „вроджених” німців. У федеративній землі Північної-Райн-Вестфалії (Nordrhein Westfalen) проживає 25% громадян не німецького походження і саме тут запроваджують додаткові програми по вивченню німецької мови, щоб уможливити всім краще себе інтеґрувати у суспільне і політичне життя країни! А в Україні навіть міністри не здатні вивчити державну мову, не зважаючи на те, що вони за походженням українці, або народилися тут як представники „братнього” народу і проживають тут усе життя! Україна - одинока країна у світі, де люди, які мали б служити прикладом дотримування Конституції – самі її порушують постійно – вистачить послухати деяких депутатів, чи державних посадовців. Отож, Табачник-шоу годилося б краще на 1 квітня, але на той час, можливо, вже були заплановані інші „сміховинки”.

Під кінець „шоу”-виступу Табачника його запитали про його ставлення до Бандери і Шухевича, на що „історик, професор, міністр” просто „авторитетно” збрехав перед присутніми та перед телезійною публікою. Він сказав, що С.Бандера носив німецьку уніформу, був колаборантом і бандитом. Своєю відповіддю він задокументував всім, хто його слухав, що історію України він знає лише з „Історії короткого курсу ВКПб”.

Досі в Україні мільйони людей не знають, що Степан Бандера був провідником українського національного руху, спрямованого на визволення України від загарбників коричневих і червоних. Німецької уніформи він не носив і колаборантом ніколи не був, як це були Сталін та Молотов, які з гітлерівцями проводили спільні паради та ділили Европу. С.Бандера провів майже чотири роки у концентраційному німецькому таборі, його двоє рідних братів знайшли смерть в німецьких концентраційних таборах, а бандитом він не був, зате революціонером його можна назвати. Батька Бандери – греко-католицького священика – совєтські „визволителі” жорстоко вбили, а двох сестер заслали у Сибір. Не знаю, чи то просто незнання, чи навмисна брехня міністра освіти України заводить людей в оману.

2.11.2006 р. колишній міністр освіти, відомий український науковець, який сам постраждав за свої погляди, Іван Дзюба звернувся в газеті „День” до Табачника з сімома запитаннями під назвою „Совість нації розшукує совість Табачника”. Виступ Табачника по телебаченню після майже чотирьох років лише підтверджує, що шукати можна те, що існує! Пан Табачник так і не відповів на запитання І.Дзюби до сьогодні, а шкода, що організатори „Табачнік – шоу” не запросили до дебати саме Дзюбу, бо він би ставив питання по суті, а не для показу.

Ще одне дуже суттєве питання було поставлене міністрові щодо пам”ятника Сталінові у Запоріжжі. Тут „політик” Табачник також збрехав і присутнім і тим, що слідкували за його монологом. Він сказав, що справа пам”ятників – це справа реґіональна, мовляв, кожне село, місто може вирішити кому поставити пам”ятник. Можете собі уявити, що коли б хтось має гроші на пам”ятник Гітлерові в Німеччині, чи Ізраїлі, то він би поставив пам”ятник лише тому, що має гроші!? Я певний, що в Німеччині таких би знайлошся. Отже, це не індивідуальна справа села, міста – це справа країни, нації, бо ж пам”ятники не стоять в чиємусь помешкання, але на привселюдних місцях, а тому вони не є справою особистою (між іншим, в Німеччині заборонено торгувати нацистською символікою, книгами Гітлера, чи його мистецькими творами – він також вправлявся у малярстві)!

Міністр освіти, який не визнає українців нацією, а твердить про „узкий слой украиноязьічной интеллигенции”, коли б мав хоч трохи совісті, то добровільно б склав займану посаду, а не чекав поки його „складуть”.
Коротко після виборів президента України п. Г.Герман сказала журналістам, що такого прізвища, як Табачник серед членів уряду не буде, але після відвідин президентом Януковичем Москви, раптом появилося прізвище відомого українофоба і то на посаді міністра української освіти і науки. Саме тут напрошується питання, хто ж запропонував такого „вченого”, який українців не визнає, на міністра українцям? Чи президент незалежної країни одними відвідинами Москви втратив статус президента, а став ґубернатором, якому й призначають міністра в Москві!? Юдеї розіп”яли Христа руками римських вояків, а Москва хоче розіп”яти Україну руками Табачника, бо більш підходячої кандидатури у них не було! У Табачника не поставлена мета, як об”єднати країну, але як краще її роздрібнити хоч би за мовними ознаками, щоб потім краще довести свою теорію про заникнення української мови.
На тлі подій в Кіргізії та Тайланді слід і українському сучасному керівництву (за яке дві треті населення не голосували) подумати над курсом політики, бо ж одна третя населення за президента Януковича не була згодою всіх на поділ країни, який започатковує проводити міністр своїми „нововведеннями”, а президент поспішним підписуванням „пактів”.
Помаранчева революція показала, що українці не такі вже й беззубі, якими їх хоче бачити дехто вдома і в близькому закордонні.

Дуже дивує не тільки діяспорних українців, але й політиків взагалі „прискорена” швидкість, з якою взявся президент Янукович на всіх діляках ліквідувати українську самостійність. Спочатку його часті відвідини Москви здавалися, зусиллям президента до швидкого зближення двох країн, бо вже довго тривали „заморозки”. Після 50 днів спостережень за новим президентом, складається враження, що у Києві так само засіли на державних посадах „колеги” по КГБ, які прискореною швидкістю хочуть позбути українців мрії про самостійність. Саме в цьому плані слід дивитись на призначення українофоба міністром освіти.

Наступним наступом на незалежність була безвідповідальна заява президента про добровільну і безкоштовну здачу збагаченого урану та безапеляційне продовження перебування військової бази російського ЧФ. Людина зі здоровим глуздом не може збагнути, чому так спішить Янукович підписати продовження оренди, коли ще до кінця першого терміну залишається повних 7 років?! Чому про вступ до НАТО має відбутись референдум, а про втрату суверенітету вирішує без всякої інформації й попередження підпис президента!? Ми знаємо чим скінчилася тайна угода між Гітлером і Сталіним, то невже ж уроки історії не враховуються? Може Москва не певна, що Янукович протримається довше – це б пояснювало „космічну” швидкість підпису й ратифікації парламентом пакту Медведєва і Януковича. Декларативні заяви про европейську мету і конкретне запроторення України у наступне рабство це дві несумісні речі.

Можливо, що бути президентом значно важче, ніж бути ґубернатором, бо перший змушений сам приймати рішення і керувати, а другим керують, а рішення приймають інші. Так воно і виглядає, що рішення щодо України роблять не в Києві, але в Москві – так як цьому було вже понад 350 років!
А може президент впевнений, що дві треті України таки справді „козли”, бо інакше б не поводивсь так з українською територією, з українськими жертвами Голодомору, з українською історією, з українськими здобутками збагаченого урану, з українською освітою, як це він продемонстрував за перші дні свого президентства.

А.Чехов казав, що байдужість є початком смерти! Тому слід мати на увазі байдужість на рівні країни, якою дехто торгує мов власним шматком „сприхватизованої” ділянки! Треба приглянутись до тої „швидкості підписування”, яку зараз просувають КГБісти Москви разом з українськими „братами.” Потрібно самим взяти в руки свою долю, бо ж Москва вже не одного обездолила.

Пам”ятаймо, що разом нас багато і разом ми сила, а не козли і не „узкій слой” інтелігенції!


Торонто, 25.4.2010 р.