04/26/2010 | Георгий Сумской

http://www.sumynews.tv/txt/index.php/component/idoblog/viewpost/615

Через два тижні ми відсвяткуємо 65-ту річницю Великого Свята Перемоги, Перемоги в найстрашнішій війні за всю історію людства. Віддаючи данину подвигові наших дідів, ми не повинні забувати про ту ціну, яку заплатив увесь радянський народ у тій Великій Вітчизняній війні. Про справжню ціну…

Торік, ранком 9 травня, коли формувалася колона ветеранів біля пам’ятника Федьку до мене підійшла депутат обласної ради Діана Ігорівна Рохманова й хотіла прикріпити мені на лацкан піджака георгіївську стрічку – я категорично відмовився. Мені довелося вислухати досить таки безсторонню тираду на мою адресу. Увечері, після всіх заходів, я прийшов додому, сіл за комп’ютер і буквально за 20 хвилин написав текст, який і передав їй через пару днів.

Я не збирався його публікувати в яких-небудь виданнях, але у минулий понеділок на нараді у голови обласної державної адміністрації Юрія Чмиря комуністи виступили з ініціативою підтримати акцію «Георгіївська стрічка», яку ініціює в Україні партія «Родина» Ігоря Маркова: http://rodina.od.ua/action/georgievskaya-lentochka.html

Я категорично проти тези (мовою оригіналу): «C 2005 года проводится акция «Георгиевская ленточка». Привязав ленту на антенну машины или на свою одежду, мы можем отдать дань памяти подвигу наших предков.». Прив’язавши стрічку на антену свого автомобіля, ми ніяким образом не зможемо віддати данину пам’яті подвигові наших дідів – навпаки, саме цими стрічечками на «Мерседесах», «Лексусах» та «Тойотах» ми будемо як раз дискредитувати їхній подвиг. Надягати георгіївську стрічку, на мій погляд, мають право тільки самі ветерани, які брали участь у бойових діях! Права надягати цю стрічку всі інші не заслужили!

Отже:

http://i6.fastpic.ru/big/2010/0425/71/da083f92b4ed7d3965b18d23a663de71.jpg

Геннадій Мінаєв

Сумський міський голова

Прикра історична справедливість, або чому я не надягаю георгіївську стрічку?

Щороку, у переддень Дня Перемоги 9 Травня, мені чомусь згадуються долі двох мої дідів.

Перший з них, Митрофан Попов. У 20-х роках минулого століття він закінчив вищу радпартшколу, де лекції читав сам Микола Бухарін, але був виключений з лав ВКП(б) і посаджений у колонію за те, що, будучи одним з керівників Шебекінського району Курської області (нині Белгородської області), на початку 1930 року відмовився розкуркулювати рідне село, знаючи про те, що куркулів-те в ньому немає. У бабусі залишилися на руках четверо маленьких дітей і двоє з них не вижили під час голодомору. В 1937-му, усього через півроку після виходу з колонії, дід дивом уник повторного арешту. Його попередив його друг і сусід – голова сільської ради. Він пішов з дому ввечері в точно перед нічним арештом і довгий час поневірявся під чужими прізвищами на шахтах Донбасу, час від часу пересилаючи родині гроші.

Наприкінці червня 1941-го він повернувся додому і пішов у військкомат. Але замість фронту знову потрапив на зону. Загинув він улітку 1943 року на Курській дузі, усього в 40 кілометрах від рідної хати. Перед самою смертю, у травні 1943 року, у період фронтового затишшя, дід приходив на добу додому. Звання в нього не було, не було ні погонів, ні зірочки в пілотці. Мама з бабусею довгий час шукали місце поховання діда, але дізнатися докладно нічого не змогли.

Хоча знайшли свідків того, що майже весь його штрафний батальйон при локальному відступі «поклав» з кулеметів загороджувальний загін НКВС.

У часи «розвиненого соціалізму» мама мені про це зовсім нічого не розповідала. Один раз, в п’ятому або шостому класі (1975-1976), я запитав чому вона заслужений вчитель, більш того, директор самої величезної школи в районі, а не є членом КПРС. Вона відповіла дуже коротко: «Тому синку, що дід твій ніякий не герой війни, а досі ворог народу – більше я тобі нічого розповідати не буду й не запитуй!».

Але 9 травня 1990 року до нас у гості приїжджали два товариші діда по штрафному батальйону (один з них командир батальйону), які дивом вижили, і які розповіли мені всю правду про ту війну. Як виявилося, у фільмах «Звільнення», «Вони билися за Родину», «Гарячий сніг» та багатьох інших, правда була показана далеко не вся. Через місяць, у червні 1990 року (за рік до ДКЧП), я вийшов з рядів КПРС.

Другий мій дід – Дмитро Мінаєв – так склалося, що із усієї його великої рідні, дідівське прізвище носить тільки моя родина – загинув під Сталінградом на початку зими 1942 року, хоча в його петлицях і був невеликий темно-червоний мідний ромбик, і, саме собою, була присутня червона зірочка на кашкеті.

Бабусі прийшла «похоронка» тільки в осені 1943 році із зазначенням дати і місця загибелі діда, хоча їх невелике містечко в Тамбовський області не було окуповано німцями. Як виявилося, він був похований у братській могилі, на якій усього чотириста імен. При цьому, як стверджували очевидці, у цій могилі (звичайний донський яр) було поховано більше трьох тисяч радянських солдатів. Прізвища Мінаєв на могилі не було до 1975 року.

Не можна сказати, що я не здогадувався про справжні масштаби трагедії Великої Вітчизняної війни. Багато чого про справжню війну мені розповідав наш сусід, ветеран війни Роман Чертов, той самий голова сільради в 30-х роках – друг мого діда.

На День Перемоги він ніколи не ходив на святкові заходи, яке проводилися в нашому селі, біля школи та пам’ятника нашому односільчанину Герою Радянського Союзу льотчику Миколі Сурнєву.

У цей день дід Роман завжди надягав парадний костюм (не військовий), всі свої чотири ордени та купу медалей, ставив посередині двору стіл, який йому накривала донька, брав пляшку горілки і пив на одинці, майже нічого не закушуючи – у нього після третього поранення залишилася тільки чверть шлунка. Після того, як закінчувалася пляшка, він довго та гірко плакав… Усі сусіди давно звикли до такого стану речей – так він робив, як казала мама, з весни 1965 року, коли почали офіційно святкувати День Перемоги. І горілку пив він один раз на рік – 9 травня.

Роман Чертов на війні був артилеристом – командиром знаряддя. Захищав Москву, воював під Ржевом і Вязьмою. Двічі був в оточенні. Перший раз узимку 1942 року в складі 33-й армії генерала Єфремова, що не побажав залишати своїх бійців і летіти на присланому за ним Георгієм Жуковим літаку та загинув майже з усією армією. У другий раз улітку того ж року, але в складі вже 39-ой армії, яку в оточенні кинув її командуючий, що полетів на літаку в ставку. З оточення виходили вже під командуванням начальника штабу армії. Дійшов до Берліна. У квітні 1945 року був поранений в трете.

Помер дід Роман ранком 2 травня 1977 року, у той день йому виповнилося б рівно 80 років. І тільки через майже п’ятнадцять років після його смерті мені стало зрозумілим і очевидним те, про що гірко плакав він…

Спостерігаючи, як в останні роки з’явилася мода вішати на лацкани піджаків та блузок георгіївську стрічку, мене терзають сумніви в історичній справедливості такого кроку, у першу чергу, з боку молодих людей, які доладно нічого і не знають про події першої половини 20-го століття. Чи мають вони права взагалі надягати цю стрічку? Тем більш чіпляти цю стрічку на антени автомобілів?

І найголовніше, напевно цю стрічку, якщо були б живі, по праву одягли би мій дід Дмитро Мінаєв та можливо мій сусід Роман Чертов. А от в тім, що її одяг би мій інший дід – Митрофан Попов, я маю великі сумніві…