05/17/2010 | Мирослав Маринович

Я не згоден із Арсенієм Яценюком, буцімто Віктор Янукович і його команда не мають жодного плану. Вони його мають і стрімко виконують. Проблема лише в тому, що цей план склали не вони, а в Москві – під російські національні інтереси і під типову російську ментальність. Точніше, під совка, який гордиться, що він – «родом с Октября». А українським «старшинам», як завжди, випала почесна функція виконувати штабні команди і роздавати онучі…

Сценаріїв можливого розвитку подій багато. Зрозуміло одне: Росія взялась за Україну не для того, щоб знову програти. Бо коли ще випаде така нагода, щоб зарубати проект «демократична Україна» українськими ж руками? Чи боїться Путін стихійних українських протестів? Чи поступиться він, якщо ці протести наберуть жосткого характеру? Питання, вочевидь, риторичні. Путіну, навпаки, потрібні якомога масовіші й бурхливіші українські бунти – з яйцями, димовими шашками, а ще краще: з реальним насильством. Бо лише так можна буде досягти троякої мети: «скосити» у громадянському сенсі активну частину населення, легітимізувати свої дії в очах тих українців, які нажахані «кровожерністю бандерівців»; а при цьому й заспокоїти Захід, що належна «пацифікація» екстремістів-націоналістів забезпечить безперебійну подачу газу.

Що станеться, коли бунти не наберуть бажаної агресивності? Правильно: їх можна зімітувати. Чи ж не знайдеться у штабних стратегів достатньо вишиванок і розкішних козацьких вусів, щоб картинка на телеекранах виглядала якомога правдивіше? Зрештою, якщо є в Україні організації, в яких найбільшим патріотом є той, хто найбільше кричить, то кремлівський провокатор кричатиме, як завжди, найголосніше – йому ж то нічого не загрожує! Росія вивчила психологію українських бунтарів досконало, і якби наприкінці 1980-x ішлося лише про упокорення бунтарів, вона ніколи б не допустила втрати України. Але тоді карти випали проти Росії, сьогодні ж – за. Тоді український народ був на піднесенні, сьогодні він у глибокій зневірі. А в цьому випадку розчавити епізодичні бунти – завдання для першокласника. Першокласника в одвічній школі царської охранки/ КГБ / ФСБ.

Ось чому усім протестним колам в Україні треба бути максимально обачними. Особливо тим, які роблять ставку на спонтанну дію ланцюгового механізму: мовляв, поодинокі жертви відчайдухів неминуче запалять інших, і врешті-решт підніметься вся Україна. Не всяка жертва стає спусковим гачком революції – у цьому переконує вся історія України.

То яку ж альтернативу пропонує автор цих рядків? Ганебне мовчання, коли тобі плюють в обличчя? Чи, може, треба нам підставити Путіну ще й ліву щоку?

Цими днями увиразнилось те, чого ми не помічали упродовж усіх п’яти «помаранчевих» років: ми цілковито занапастили творення громадянського суспільства. Обравши «правильного» президента, ми з полегшенням зітхнули: «Ну, все. Тепер хай він розбудовує державу». А самі вернулися, щоб виховувати діточок і вирощувати огірочки на дачі. Отож, за п’ять років у нас атрофувалися навіть ті громадянські м’язи, що були накачані у період президенства Леоніда Кучми. Суспільство ж, яке у патерналістському стилі очікує всіх благ від держави, неминуче породжує державу радянського типу.

Велика відповідальність лежить і на помаранчевій команді. Щоразу дбаючи про успіх на найближчих виборах, вона так і не демонтувала стару радянську систему влади. Україна і далі є «Країною Рад» – неефективних і корумпованих. Преса і далі у влади на фінансовому гачку. На гачку в Міністерства освіти і всі державні університети. Куди не глянь – усюди «родимі плями» совєтизму. Чи ж міг він не вернутися, коли його так старанно викохують?

Ось приклади. Скільки ми апелювали до помаранчевої влади: «Створіть суспільне ТБ!»? Та куди там! Якісь мудрагелики в ньому завагалися: «Так можна і втратити контроль над суспільством, даючи козирі в руки ворогам». То де тепер їхній контроль над пресою? Свого часу на стіл Президентові Ющенку лягла була концепція університетської автономії. Чи підписав? Та ні, бо так же можна втратити контроль за університетами. То в кого в руках отой контроль тепер?

Звідси очевидний висновок: альтернативою гайдамацькому бунтарству є не покірне мовчання малороса чи гомо совєтікуса, а (1) відновлення м’язів громадянського суспільства і (2) вироблення альтернативної концепції Української держави.

Першої мети можна досягти шляхом творення розгалуженої мережі найрізноманітніших громадських організацій і спілок за інтересами. Головна їхня мета – не так протест проти Росії, як праця задля України. Пасивний народ візьмуть голими руками – по-громадянськи пружний народ так легко не дасться. Щоби хворий із атрофованими м’язами знову навчився ходити, у нього слід вселити віру, що це можливо. Починати треба з маленьких кроків, але – вже сьогодні, негайно.

Ще одна важлива передумова: діяти прямо протилежно до того, чого хоче чи до чого підштовхує нас влада. Від нас очікують сліпого агресивного бунтарства? Творімо атмосферу світлого креативного опору, на тлі якого будь-яка провокація виглядатиме штучною. Нас прагнуть «розвести» рефлекторним реагуванням на щоденні антиукраїнські акції влади? Зауважмо, що в такому разі ініціатива завжди буде в руках ворогів. Тому перейдімо у контрнаступ якнайширшим утвердженням українства, що його ми вочевидь занедбали за останні роки. Проти нас налаштговують Схід України і національні меншини? Доведімо, що братання на Майдані не було випадковістю, що людинолюбство і є справжнім обличчям модерної України.

Другої мети можна досягти, якщо об’єднати інтелектуальні сили Сходу і Заходу України задля випрацювання спільної платформи державотворення. Це завдання не раз урочисто декларувала помаранчева команда, але далі пошуків лояльних «підспівувачів», які б утверджували авторитет партійного лідера, справа не йшла. То, може, варто згадати гасло напівзабутого Мічуріна і сказати собі: «Нам нічого очікувати, що влада скличе Конституційну Асамблею: створити прообраз її самим – ось наше завдання!»

За двадцять років незалежності України виросло покоління, яке вже не знає смаку єгипетського рабства. Не даймо злій силі «викосити» його, як це було не раз в історії України. Ще не втрачено головне – Бог лише демонструє нам, щó ми можемо втратити, якщо не отямимось. Тому станьмо активними учасниками захопливих шоу «Україна має віру», щоб не впасти в параліч волі; «Україна має гідність», щоб не потягнуло назад у малоросійський «Єгипет»; «Україна має розум», щоб перекреслити плани, скроєні кремлівськими політтехнологами задля упокорення нашої землі.