06/08/2010 | Ярослав Грицак

Одним з аргументів, чому Україна – не Польща чи Чехія, і чому їй нема місця в Європі, була теза, що вона ніколи не мала ані свого 1968, ані 1989 року. Майдан 2004 р. спростував цей аргумент. Він був революцією повсталої людської гідності.

І

На початку травня був на конференції у Варшаві, де говорили про сучасну ситуацію в Україні. Склад учасників , як з України, так і з Польщі (а також кілька гостей з-поза) був досить добрим. А тому можна було очікувати серйозної і притомної дискусії. Результат, однак, був жалюгідним: мало рефлексій та аналізу – багато плачу на тему «усе пропало».

То ж саме читаю в імейлах, котрі дістаю останні тижні від своїх знайомих істориків, як в Україні, так і поза Україною. Росія повертається до «збирання земель», як колись Іван Грозний починав з Казані. Спочатку Грузія – тепер Україна. Львівський «Експрес» помістив недавно дискусію на тему: наскільки в Україні може бути повторений сценарій поділу Польщі у 1772-1795 чи 1939 р.

Цим настроєм перейняті наші націонал-демократи. Створений ними комітет називається не більше і не менше як «Комітет порятунку України». Один з його ініціаторів Юрій Щербак твердить, що з приходом Януковича «впала Українська держава… – виник російський протекторат… ».

Пам'ятаю подібні настрої після других президентських виборів у 1994, коли переміг Кучма. Тоді «Ґазета Виборча» вийшла під заголовком «Прощай, Україно!».

Ясно, що Кучма – не Янукович. На тлі останнього, перший виглядає як розсудливий державний діяч, котрий дбав про національні інтереси. Але тоді, у 1994 році, що буде з Україною, ніхто ще не знав. За винятком декількох прозірливих аналітиків – таких, як Олександр Мотиль. Задовго до виборів він написав короткий і розумний текст «Чи переживе Україна 1994 рік?». «Переживе», - переконував він. І не тільки 1994 р., але й 1995 р., 1996 р та всі інші роки.

Тепер, навесні 2010 року, навіть Олександр Мотиль здався. Кілька тижнів тому він написав короткий текст під заголовком «Кінець України» - тим разом без знаку питання. Мотиль серйозно розглядає сценарій зникнення України з карти світу і з’ясовує, чия в тому вина. Зрозуміло, він пише про це в умовному способі, але звучить від цього не менш тривожно.

Я мав би перейнятися цією тривогою. Що більше: у своєму новішому тексті Мотиль наводить список осіб, проти яких у найближчому часі можна чекати репресій чи провокацій. Серед цих імен називає і моє. Тому я мав би боятися особливо, бо ж стосується мене особисто.

А мені все одно якось не страшно. Не тому, що я герой і не знаю страху. Просто я думаю, що зі всіх можливих сценаріїв розвитку української ситуації втрата Україною своєї незалежності є одним з найменш імовірних.

Послужуся тут аргументом, котрий навів колись Олександр Мотиль: від 1789 р. у світі появилися кількасот національних держав. У них декілька разів змогли помінятися політичні режими (як от у Франції між 1789 і 1944 р.) чи кордони, декотрі навіть попали під окупацією у час першої чи другої світової війни – жодній з них однак «не вдалося» зникнути з політичної карти світу

Я розумію, що багато з нас вірять, що Україна – унікальна. Я не вірю однак, що Україна є настільки унікальною, щоб стати єдиним у світі винятком у цьому загальному правилі.

Тому насправді Комітет порятунку України мав би називатися якось інакше – Комітет порятунку України від Януковича. Треба зізнатися собі, що під загрозою є не сама Україна. Так, насправді під загрозою є певна візія України: Україна, яка мала би бути демократичною, україномовною, інтегрованою в Європейську Унію та НАТО державою, вшановувати національних героїв. Це – візія, котра близька націонал-демократам, і саме її, а не саму Україну вони збираються рятувати.

Я не певен, чи вдасться врятувати кожен фрагмент цієї України. Однак деякі з них можна і треба. Скажімо, на найближчі десятки років Україні напевно не вдасться ввійти у НАТО – але її європейські перспективи залишаються відкритими.

Хоча я й історик, я не вважаю, що у цьому списку найважливішим є створення національної візії українського минулого. Навпаки, я вважаю, що якби теперішня українська еліта була мудрішою, то вона наклала би мораторій на вживання минулого у політичних цілях – так, як це зробила політична еліта в Іспанії після падіння режиму Франко. Признаймося щиро: наше теперішнє суспільство і наша теперішня еліта не можуть дати собі ради з історичною пам’яттю. Тому визнаймо статус-кво і відкладімо історичні суперечки на 20-25 років – аж поки в Україні з’явиться нове покоління, яке ставитиметься до минулого більш виважено і менш емоційно. А поки що – за умови, що ми дійсно хочемо євроінтеграції – введімо у школи історію Європи, у якій Україна займатиме належне їй місце.

Про мову мала би бути окрема й велика розмова. Боюсь, однак, що вона до нічого суттєвого не приведе: позиції обох сторін чітко означені, й жодна не збирається йти на поступки. Мій єдиний аргумент у мовній дискусії зводиться до запитання: а Ви певні, що мова є цінністю, котру треба захищати за будь-яку ціну? Іншими словами, чи Ви готові віддати своє життя заради мови? Переконаний, що якщо Ви не Ірина Фаріон, то Ваша відповідь скоріше за все буде «ні» – хоча боюся, що навіть Ірини Фаріон не буде винятком.

Опитування показують, що коли запитувати батьків, яку мову обов’язково мають вивчати їхні діти у школі, більшість відповідає: англійську. То, може, варто говорити не про двомовну, а тримовну Україну, де кожна освічена людина має знати англійську – справжню мову міжнародного спілкування у світі? А особливо у Європі, в котрій Україна, судячи з заяв усіх більших українських партій, хоче бути? Українська освіта інтегрується у Болонську систему. То, може, для початку, варто поставити умову, що однією з фахових умов для кожного нового міністра освіти є знання англійської?

Піддавши ревізії по черзі усі елементи націонал-демократичної візії, залишається одне: головне, що досі робило Україну Україною, різко відрізняло її від Росії, була і є інша політична традиція, інший спосіб стосунків між державою і суспільством. За винятком Галичини, Україна у мовно-культурному сенсі є ближчою до Росії. Водночас, за винятком Донбасу і Криму, своєю політичною культурою вона ближча до Польщі. Як і в Польщі, в Україні партія влади ніколи не могла здомінувати над суспільством – і рано чи пізно мусила поступатися місцем своїм політичним опонентам. Час до часу така політична традиція ставила саме існування Польщі, як і України, під знак питання. Але як не як, вона вела до стабільності через нестабільність, до демократії через анархію Нічого такого не можна уявити собі у випадку Росії. Тут анархія приводила до авторитаризму, а досі ненаписана історія російської демократії за всіма ознаками мала би бути дуже тонкою книжкою.

Власне цю відмінну українську традицію і треба було б рятувати. І власне на неї скероване головне вістря атаки режиму Януковича. За активної підтримки Кремля та мовчазної згоди Заходу він прагне перетворити Україну у другорядну копію Росії – чи, точніше, у великий Донбас.

ІІ

Поразка не є доконче негативним чи винятковим явищем. Поразки – як помилки: їх не знає лише той, хто нічого не робить. Як кажуть мудрі люди: головне не вигравати кожну битву – головне виграти війну. З цієї точки зору поразки є не тільки часом для відступу, але й нагодою для передумування, що у нашій тактиці і стратегії спричинило поразку. Бо як правило, наш противник сильний не сам по собі – він сильний нашою слабкістю.

Як ілюстрацію хочу навести знову ж таки приклад з польської історії. Що в історії наших сусідів не бракувало поразок знає, мабуть, кожен – навіть той, хто не надто цікавиться історією. Я не буду заходити у дуже далеку польську історію, а подам приклад з відносно недавнього польського минулого. Однією з найкращих книжок, котрі прочитав останніми місяцями, є діалог між Адамом Міхніком та – на жаль уже покійним – о. Юзефом Тішнером (про останнього українським читачам треба було би багато сказати, але я відкладу розповідь про нього до кращої нагоди). Аж до самого падіння комунізму у Польщі (1989), обоє провадили свою власну війну проти місцевого режиму, й обоє були головними ідеологами опозиції. Тільки що один був неомарксистом, а другий – неотомістом, а тому довго не могли знайти між собою спільної мови. Різниця «ізмів» робила їх не те що ворогами, але не давала їм зійтися на спільному ґрунті боротьби проти спільного противника.

Була ще одна причина, про котру не говорилося вголос: більшість польських дисидентів-неомарксистів були євреями, до того ж – євреями невіруючими. Такі люди, як Міхнік, не мали релігійного досвіду. А вже одне читання Біблії мало б приводити їх до думки, що пониження і терпіння може бути джерелом надії. Натомість католицизм вважався головною опорою польськості. У формулі «Польша – Христос народів» не було місця на плюралістичну візію польської культури, де було би місце євреям чи українцям. Церква принципово опиралася комуністичній владі, але не хотіла діалогу з потенційними союзниками-некатоликами. Вона дуже гордилася Іваном Павлом ІІ – але коли б сама вибирала Папу, ніколи б не вибрала Івана Павла ІІ.

У результаті на межі 1960-1970-х років і у Міхніка, і в Тішнера було сильне почуття поразки й самотності. Здавалося, що після розправи з черговою хвилею робітничих виступів, комуністи залишаться при владі у Польщі якщо не навічно, то на дуже довго. Може, так би і було, якби обидва крила польської опозиції не вдалися до радикального перегляду своєї ідеології. У 1976 р. Міхнік написав книжку «Kosciel, lewica, dialog» (Церква, лівиця, діалог). У ній він закликав неомарксистів зревізувати свою безкомпромісність щодо церкви. Приблизно у той самий час Тішнер почав виходити з тіні католицької традиції. Серед іншого, він запропонував таку візію польської культури, де існує місце для зустрічі та діалогу католиків, агностиків і протестантів.

Те, що сталося пізніше, назвали «польським чудом»: у 1978 р. поляк Кароль Войтила став Іваном Павлом ІІ, за 2-3 роки після цього у Польщі почалися масові страйки і постала «Солідарність», а ще майже за 10 років впала влада комуністів. Однак, навряд чи це чудо сталося б, якби польська опозиція не опанувала мистецтво бунтувати проти власних обмежень заради вищих цінностей. Вона здійснила великий переворот до елементарної правди, що внутрішні поділи у суспільстві не є принциповими. Особливо, коли заходить мова про людську гідність. Гідність є тою цінністю, котра об’єднує всіх. Кожна людина потребує чогось, що виходить за межі щоденного досвіду миски.

Важливим знайти мову і спосіб, в якій ця істина стає очевидною. Як пише Тішнер: «Священик, який говорить про розп’яття, може сказати: «Подивіться, які ви грішні і злі, бо ви розп’яли Сина Божого». Тоді він робить людей свідомими своєї вини і гріха, і до певної міри понижує їх у власних очах. Але він може також сказати: «Дивіться, які ви важливі, великі і гідні, що за Вас помер Син Божий».

Одним з аргументів, чому Україна – не Польща чи Чехія, і чому їй нема місця в Європі, була теза, що вона ніколи не мала ані свого 1968, ані 1989 року. Майдан 2004 р. спростував цей аргумент. Він був революцією повсталої людської гідності. Тому у цьому бунті було місце на різні політичні крила – від націоналістів до комуністів – і він говорив обома, українською і російською, мовами. Помаранчева еліта однак це дуже швидко забула. Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної – а тепер мусить за це розплачуватися..

Легко впадати у розпач. Це є, однак, останньою справою, коли на порядку дня стоїть припинення відступу. Потрібні заяви і тексти, які помагали б людям ставати на ноги. Опозиції варто навчитися нової мови. А для початку хоча би розрахуватися з власною ідентифікацією і шукати собі нових союзників – так, як це робили польські опозиціонери після своєї поразки 1970-х.

****


<sup>Від "Майдану":

Не можна погодитися з тезами автора щодо мови. По-перше, відомі приклади, коли за мову проливали кров: Східний Пакистан (нині Бангладеш), колишня Югославія. По-друге, не відповідає дійсності, що «Україна, крім Галичини, у мовно-культурному сенсі ближча до Росії». У Росії культура принципово монолінгвальна, українською там не говорять і не розуміють. А у нас українську (хоча б на рівні розуміння) знають майже всі, навіть ті, хто вважає себе російськомовними. В Україні принципово інша, набагато плюралістичніша мовна ситуація, ніж у Росії. Та й у суто культурному вимірі (моделі поведінки, тощо) відмінностей від Росії в Україні (не тільки на Заході) вистачає з лишком.</sup>