06/25/2010 | Петро Жук, Роман Соломонюк

Президент пообіцяв ввести Україну за 20 років до найрозвиненіших країн. Обіцяли реформування та модернізацію української економіки. Насправді ж за “реформами”поки що приховується “технологічна відсталість”.

Короткий курс економічної історії
Для початку хотілося б коротко звернутися до короткого схематичного викладу історії економіки, що дозволить зрозуміти сучасні тенденції.

Умовно можна виділити кілька великих етапів економічного розвитку людства:

1. Період збиральництва і полювання. Добробут людини і певного конкретного суспільного об’єднання повністю залежав від примх природи і мисливської вдачі.

2.Аграрний період. Основним продуктом економіки було вироблення продуктів харчування, їхній обмін. Відповідно у цей період найсильнішими ставали ті суспільні утворення (держави), котрі могли виробляти більше і відповідно більше продавати та обмінювати. Основними товарами була продукція сільського господарства та ремісництва.

3.Промисловий період, що розпочався в середині 19 століття і тривав до середини минулого століття. Основу економіки становила важка промисловість та її продукція. При цьому не особливо багато уваги зверталося на використання ресурсів. Головним “мірилом” потужності економіки була кількість виробленої сталі на душу населення (Очевидно, що цей показник пам’ятають більшість тих, хто навчався за часів СРСР).

4. Теперішній період економіки називають по різному: “інформаційний”, “інноваційний”, “постіндустріальний” Для цього періоду найбільш характерними є риси гнучкості, технологічності,ресурсозбереження.

Під гнучкістю розуміється швидка модернізація продукції і підлаштування її до потреб споживача. Тобто, немає необхідності у продукуванні непотрібного товару лише тому, що є ресурс. Тепер потрібно виробляти лише той товар, на який є запит у конкретний момент. Економічна модель нового типу передбачає швидку перебудову виробника, відповідно до запитів суспільства.

Важко уявити, щоб зараз у розвинутій країні 20-30 років поспіль випускалася одна і та ж модель автомобіля, яка неефективно використовує бензин. Хоча це було нормою, скажімо для Ірану, СРСР і багатьох інших порівняно відсталих країн. Це також було нормою для США початку 20 століття, коли Генрі Форд випустив свою власну модель “Форд-Т”,котра не сходила з конвеєра кілька десятиліть. Зараз же кожні п’ять років з’являється економніша, простіша у виробництві модель. З кожним роком період від розробки до запуску у серію зменшується, бо цього вимагають нові умови.

Технологічність передбачає велику наукомісткість виробництва товару. Тобто, для того, щоб зробити товар під конкретні потреби і зробити це швидко, потрібно залучати розробників, науковців, котрі здатні створити механізм вирішення навіть тієї проблеми, з якою раніше суспільство не стикалося.

Ресурсозбереження.Вже зараз зрозуміло, що ресурсів на землі,починаючи від нафти і закінчуючи звичайною питною водою стає дедалі менше. Використовувати їх потрібно обдумано та економно. В довготривалій перспективі вартість ресурсів зростатиме,а використання на виготовлення одиниці продукції зменшуватиметься.

Чим українці подібні до аборигенів Америки і чим різняться від них
Сучасна українська економіка зупинилася,на жаль, у промисловому періоді, тобто в тому, де не особливо звертали увагу на покращення технології виробництва шляхом зменшення використання ресурсів.

Більше того, після розвалу СРСР, мало що вкладалося у модернізацію економіки.В результатів Україна почала торгувати майже виключно сировиною та напівфабрикатами.

У той самий час, високорозвинений світ вже однією ногою перебуває у “інформаційній ері” та з радістю спродує “Третьому світу”, до якого з економічної точки зору належить і Україна, все те, що йому не потрібно.

Прикладів багато. Якщо повернутися до автомобілебудування, до 2009 року у ПАР вироблялася морально застаріла модель“VolkswagenGolf-1”, а в Україні досі з виробляється та продається дещо модернізована розробка Fiat124R зразка 1966 року. У харчовій галузі і виробництві будівельних матеріалів в Україні, також значною мірою панує“європейський секонд-хенд”, від якого відмовилися у більш розвиненій західній Європі.

Так вже склалося, що продають не найновіші технології, а те, що вже не може використовуватися в силу економічних, екологічних та інших причин у країні-експортері технологій.

Все це нагадує ситуацію взаємовідносин колонізаторів та індіанців-аборигенів.У час масового розвитку вогнепальної зброї із цільним патроном, аборигенам продовжували продавати старі рушниці з кремнієвим запалом.

Для аборигенів тоді — це були “новітні технології”. Для колонізаторів — це був вже вчорашній день. Хто від цього виграв, зрозуміло без пояснень.

Проте є одна істотна відмінність України від аборигенів, якою чомусь вперто не користується українська політична еліта. СРСР серйозно протистояв США і мав розвинуті технології у військовій сфері. Україна за різними підрахунками давала до 40 % технологій. Таким чином,українці — це аборигени які здатні робити новітні технології, але не мають можливостей для цього. Фактично через податкові, адміністративні механізми створюються умови, коли немає запитів на вітчизняні технології.

Українські реалії

Коли повертаєшся до української дійсності, то тут бачимо два типи економічної еліти. Перші говорять, що можна і надалі продовжувати користуватися возом із запряженим у нього конем, бо“це працює”. Найбільше це визначення підходить до української металургії.Інші кажуть, що потрібно імпортувати паровоза для “технологічної модернізації”української економіки. Цей підхід проглядається у пропозиціях окремих урядовців стимулювати “імпорт технологій”. У той самий час, решта світу поступово пересідає на електромобілі,тобто створюють свої технології.

Саме до такого висновку можна прийти,проаналізувавши окремі положення нового податкового кодексу, де серед іншого передбачається нульова ставка ПДВ на імпорт обладнання для “модернізації економіки”.

Якщо б Україна була у всьому подібною до аборигенів, то такий імпорт був би корисним. Аборигени б імпортували більш-менш нові технології. Але біда полягає в тому, що український інтелекті можливості високі, а використання інтелектуального потенціалу одне найнижчих у світі. Про високий потенціал українських науковців свідчить робота наших фахівців за кордоном. Натомість,інтелект, який не використовується -атрофується. Найбільша небезпека втому, що може бути знищена інтелектуальна основа.

На перший погляд уряд переслідує шляхетну мету — за рахунок нульової ставки ПДВ імпортувати технології і модернізувати економіку. Проте при цьому не враховуються теперішні світові тенденції, котрі вказують на постійну зміну технологій сторону покращення. Зрозуміло, що продавати нам будуть не найкраще, та ще й на пільгових умовах (щонайменше на 20% дешевше ніж технології вироблені в Україні). У такій ситуації невигідно буде придумувати щось нове, бо подібне,можливо дещо старіше і не таке інноваційне можна буде купити за кордоном та ще й кошти зекономити.

Така “економія” вже за десять років може стати головною причиною перетворення нашої держави у сировинний придаток.Ми мало чим відрізнятимемось від відсталих країн Африки. У час, коли все дуже швидко змінюється, Україна постійно втрачатиме, оскільки випускатиме товар,котрий морально застарів, як і технологія,яку нам люб’язно продадуть.

У такій ситуації годі думати про підкорення європейських ринків. Можна хіба дбати про те, щоб зберегти свої позиції у країнах ще більше технологічно відсталих ніж Україна. Проте і тут є сильна конкуренція з боку Китаю, Індії,котрі мають значно більші ресурси для купівлі відносно нових технологій.Доволі часто вони купують їх навіть у нас. Поступово Україну витісняють навіть з ринків, де вона була традиційно сильною— озброєння, авіабудування, космічна галузь. Причина одна — немає нових технологій. Працюємо на “радянському спадку”.

Очевидно, що такий механізм “модернізації”є тупиковим і матиме наслідком перетворення України у сировинний додаток до решти світу, де населення буде зайняти виключно у промисловості, що продукує сировину і виробляє напівфабрикати. Трудозатрати будуть вищими ніж у конкурентів, а якість нижчою. Конкурувати на світовому ринку можна буде лише за рахунок низької ціни.Як результат, більшість зайнятого населення зубожітиме, лише еліта матиме змогу жити у цивілізованій Європі. Це дорога в нікуди і на ній ми стоїмо зараз.Подібною державною політикою програмується низький рівень життя більшості громадян України на довгі роки вперед.

Альтернатива у “швидких технологіях”

Є звичайно аргумент. Подібним шляхом йшли багато азійських країн. Спочатку купували чужі технології, а потім виробляли свої. Проте слід зауважити,що з того часу, коли починали такі країни,як Японія, Пд. Корея та інші, суттєво змінилася економічна система. Україна з методами “азійських тигрів”запізнилася, як мінімум на 50-ть. років.

Вихід може бути одним. Збереження,відновлення та розвиток власної науково-технологічної бази. Робити це в умовах кризи можна через так звані “швидкі технології”. Поняття “швидких технологій”передбачає, що наукові ресурси спрямовуються на вирішення конкретних задач економіки.

Коли у економіці виникає певна проблема,то створюються міжвідомчі групи з інженерів і науковців, котрі виробляють протягом короткого періоду рішення.Україна має подібний досвід випробуваний на практиці. В часи найбільшого розвитку радянської науки існувала практика створення “швидких технологій”.Формувалися тимчасові міжгалузеві творчі наукові групи під вирішення конкретних проблем. Успіх “оборонки”багато в чому зав’язаний саме на “швидких технологіях”.

Очевидно, що “швидкі технології” можуть використовуватися і реальному секторі економіки. Якщо взяти, до прикладу,ринок молочної продукції, він реально монополізований. Відсутність конкуренції веде до пониження якості. Складається парадоксальна ситуація, коли у селах вирізується велика рогата худоба, а у містах бракує якісного молока.

Вирішити проблему можна було б за рахунок посилення конкуренції. Проте зробити це важко через відсутність невеликих молокозаводів, розрахованих на переробку невеликих об’ємів молока, котрі можна придбати селянському господарству за помірну ціну. Ставиться задача і створюється технологія. Підприємці отримують необхідний засіб виробництва за помірною ціною, а науковці отримують кошти необхідні для розвитку.

Те ж саме можна застосовувати у галузі будівництва сучасних залізничних локомотивів. Тоді українській залізниці не доведеться купувати їх у Пд. Кореї.Можливо у такому випадку, український президент літав би на літаку АКБ“Антонова”, а не європейському Airbus.

Залучення за допомогою “швидких технологій” кошти дозволять перейти до більш ґрунтовних і складних технологій.Головна перевага підтримки “швидких технологій”, а не імпорту закордонних полягає у створенні власної технологічної бази, котру неодноразово можна буде використовувати у майбутньому. Крім того, власні “швидкі технології”дозволять виробляти оптимальний продукт пристосований до українських реалій.Цього часто бракує у імпортних аналогах.

Слід зазначити, що Україна має порівняно кращі умови для переходу від “швидких”до складних технологій. Ми можемо пройти цей шлях швидше ніж захід, оскільки складні технології потребують глибоких фундаментальних знань, чому завжди приділяли велику увагу в СРСР. Тому Україна може тут виграти, на відміну від занадто “прагматичного” західного світу, де більша увага зверталася саме на прикладні знання.

Якщо згадати стару народну бізнесову мудрість, то “швидкі технології” - це та сама вудка, яка навчить українську економіку “ловити самій рибу”, замість того, щоб купувати її у багатших сусідів.Головне у цьому процесі прийняти правильне рішення зараз і спрямувати державний апарат на підтримку саме власних технологій.

На початку незалежності України і політичні і громадські діячі звертали увагу на потребу “швидких технологій”.Зокрема намагалися зробити програму український літак. Повний цикл забезпечення Україні ядерних електростанцій. Але тоді не було суспільного розуміння і економічні обставини не змушували до цього хоча інтелектуальна база була.Зараз змушують обставини і росте суспільне розуміння. Крім того тоді пропонувалися дещо автаркійної моделі, що мали ізолювати Україну від несприятливих впливів зовнішнього середовища,передовсім агресивних сусідів. У деяких окремих сферах, де немає можливостей робити виключно своє, звичайно можна використовувати і чуже, але в тому має бути тактична і стратегічна доцільність.

“Швидкі технології” дозволяють перейти до складних технологій. Натомість купівля“теперішніх” імпортних технологій,дозволить лише законсервувати власний розвиток і бігти позаду світу, як білка у колесі.

Петро Жук, Роман Соломонюк,
Центр з інформаційних проблем територій НАН України
Львів, вул. Джохара Дудаєва 15, к.32
тел./факс: +38 (032) 2611887