Чи стане Д. Табачник героєм Ізраїлю?
06/27/2010 | Святослав Караванський
Коли батько і вчитель усіх народів - Сталін - висунув М. Хрущова на пост першого секретаря ЦК КП(б)У, тобто на ґауляйтера України, він так прокоментував цей факт, маючи на увазі українців: “терпіли ляха [Косіора], терпіли жида [Кагановича], терпітимуть і москаля”. Цей цинічний коментар краще від усіх підручників історії розкриває справжню суть національної політики Кремля.
Відкидаючи національну боротьбу, комуністи твердили, що у світі точиться боротьба класів (багатих та бідних). Але на ділі Кремль під маркою нібито класової боротьби вів національну боротьбу і розпалював міжнаціонаьну ворожнечу. Отже, твердження про верховенство класової свідомости над національною – це лише личкування дійсних обставин.
Цей приклад з історії свідчить, що національні відмінності, національні пріоритети та інтереси окремих національностей ще рано списувати в архів. Вони існують у сучасному світі, і ще довго будуть існувати, а може, ніколи й не зникнуть.
У такій інтернаціонально складеній державі, як США, живуть і працюють різні раси й національності, об’єднані спільним громадянством та спільним американським патріотизмом. І держава не потребує відзначати в документах етнічну приналежність своїх громадян. Вони: американці, і цим усе сказано. Але поза тим, американців, приміром, кубинського походження найбільше цікавлять події на Кубі, вони створюють свої земляцькі організації, опікуються новоприбулими кубинцями, а не ким-іншим. Те саме можна сказати про амерканців італійського, ірляндського, польського, українського, японського тощо походження.
Це саме ми спостерігаємо і в Україні. Держава, на відміну від СССР, відмовилась від реєстрації етнічної приналежности своїх громадян. Усі нібито українці. Наївно було б думати, що одним розчерком пера можна із сотень представників різних націй зробити одну національну одиницю. Національні відмінності зберігаються і даються взнаки у різних обставинах. Грузини, що живуть в Україні, потерпають за події у Грузії більше, ніж за події у Чехії. Чехів же навпаки хвилюють новини з Праги, а не з Тбілісі. Поляка, що живе в Україні, цікаввить не лише життя у Польщі, але й те, щоб його дії в Україні якоюсь мірою не завдавали шкоди його землякам у Польщі, а також і те, що про нього думають на його історичній батьківщині. Те саме можна сказети про болгар, румун, гебреїв тощо. Це цілком нормальне явище в сучасному світі. Та глобалісти провидять, що ці “пережитки” з часом зникнуть, і всі нації зіллються в одну: майбутні японці будуть боліти за футбольну команду Пекіну, а не Токіо. Можливо, що це так і буде, але поки що цього ще нема. Реально ж є те, про що сказано вище.
Очевидно, що представники нацменшин в Україні не становлять винятку з уселюдської тенденції. Тому окремих, “розкручених” нацменів, не може не цікавити, як оцінять їхню діяльність у державі, з якої вони або їхні предки походять.
Під цим оглядом варто глянути на проденікінську діяльність міністра освіти України гебрейського походження Д. Табачника: який відгук знайдуть його дії в Ізраїлі. Можна, хоч і під великим сумнівом, припустити, що самого Табачника таке питання не цікавить і не хвилює. Але ми знаємо, що діями окремих осіб у широкому спектрі різноманітних проявів, цікавляться дослідники. Отже, й діяльність Табачника рано чи пізно опиниться під пильним зором спостерігачів, і то таки з його або його предків історичної батьківщини.
Як ці дослідники оцінять факт, що Табачник своєю діяльністю сприяє утвердженню в країнах СНД гегемоністичних амбіцій далеко не дружньої до Ізраїлю та ізраїльтян держави – Росії?
Про те, що Росія історично була абсолютно недружня до ізраїльтян навряд чи треба доводити. Згадати варто лише царську смугу осілости, обмеження права на освіту для гебреїв тощо, не кажучи про схвалений царською владою войовничий антисемітизм та погромницьку діяльність “Союзу русского народу”. Дехто скаже, що це вже історія, що зайшло багато змін. Та чи ж так воно є?
Минувши погроми троцькістів, розстріли членів Антифашистського Комітету, закриття гебрейських культурних вогнищ часів Сталіна, гляньмо на сучасну Російську Федерацію.
Провідники РФ вважають за можливе брати особисту участь у акціях убезсмертнення пам’яті таких кривавих антисемітів, як генерал Денікін, не бачать шкоди у вшануванні пам’яті не менш кривавого “Союзу русского народу”. У зовнішній політиці РФ має найдружніші стосунки з рядом ворожих до Ізраїлю країн. Можна не сумніватися, що спецслужби РФ підтримують таємні контакти з організаціями, які ведуть відверту війну проти Ізраїлю, а також і проти США.
РФ цілком вороже ставиться до НАТО і до Европейського Союзу, без яких мир та цивілізація в Европі та на Близькому Сході були б неможливі. Тобто пріоритети політики Кремля цілком протилежні інтересам Ізраїлю.
Дмитра ж Табачника це не турбує. Він уважає за можливе зміцнювати позиції спадкоємців імперії зла у країнах СНД, виконуючи роль “гнівозводу” (подібно до громозводу) для руки Москви в Україні - Януковича.
Призначивши Д. Табачника на пост міністра освіти України, Янукович відвів від себе гнів українців, які замість гасла “Україна без Януковича!”, викинули гасло “Геть Табачника!”.
Припустімо, що Табачника змінять. Чи зміниться антиукраїнський курс міністерства освіти України, насправді накреслений не Табачником і не Януковичем, а Кремлем? Янукович має в особах замісника міністра освіти України та інших працівників міністерства людей, які не гірше від Табачника просуватимуть антиукраїнські тенденції в українську освіту.
Тенденції, які кличе до життя міністерство освіти України, полягають у тому, щоб замаскувати правду історії, закрити очі українцям на злочини СССР, Сталіна та комуністів, на злочини сучасних болільників за долю імперії зла, обернути українську молодь на “безрідних Іванів”, на сліпе знаряддя новітніх гітлерів та гітлерчуків, і цим зміцнити провідну роль РФ в СНД.
Створивши шляхом призначення Табачника на міністра освіти України гнівозвід від своєї особи, Янукович не відкрив Америки. До таких громозводів-гнівозводів удавався до Януковича й батько всіх народів, мавши на увазі таким кроком розпалювати міжнаціональну ворожнечу, а тоді мати в кулаці обох ворогів.
Чи ж можна сподіватися, що мудрі ізраїльські голови схвалять згоду Д.Табачника стати з волі Кремля громозводом для Януковича і заразом палієм міжнаціональної ворожнечі?
C.Караванський
Інші статті С. Караванського на Майдані: http://maidan.org.ua/wiki/index.php/Святослав_Караванський
Відкидаючи національну боротьбу, комуністи твердили, що у світі точиться боротьба класів (багатих та бідних). Але на ділі Кремль під маркою нібито класової боротьби вів національну боротьбу і розпалював міжнаціонаьну ворожнечу. Отже, твердження про верховенство класової свідомости над національною – це лише личкування дійсних обставин.
Цей приклад з історії свідчить, що національні відмінності, національні пріоритети та інтереси окремих національностей ще рано списувати в архів. Вони існують у сучасному світі, і ще довго будуть існувати, а може, ніколи й не зникнуть.
У такій інтернаціонально складеній державі, як США, живуть і працюють різні раси й національності, об’єднані спільним громадянством та спільним американським патріотизмом. І держава не потребує відзначати в документах етнічну приналежність своїх громадян. Вони: американці, і цим усе сказано. Але поза тим, американців, приміром, кубинського походження найбільше цікавлять події на Кубі, вони створюють свої земляцькі організації, опікуються новоприбулими кубинцями, а не ким-іншим. Те саме можна сказати про амерканців італійського, ірляндського, польського, українського, японського тощо походження.
Це саме ми спостерігаємо і в Україні. Держава, на відміну від СССР, відмовилась від реєстрації етнічної приналежности своїх громадян. Усі нібито українці. Наївно було б думати, що одним розчерком пера можна із сотень представників різних націй зробити одну національну одиницю. Національні відмінності зберігаються і даються взнаки у різних обставинах. Грузини, що живуть в Україні, потерпають за події у Грузії більше, ніж за події у Чехії. Чехів же навпаки хвилюють новини з Праги, а не з Тбілісі. Поляка, що живе в Україні, цікаввить не лише життя у Польщі, але й те, щоб його дії в Україні якоюсь мірою не завдавали шкоди його землякам у Польщі, а також і те, що про нього думають на його історичній батьківщині. Те саме можна сказети про болгар, румун, гебреїв тощо. Це цілком нормальне явище в сучасному світі. Та глобалісти провидять, що ці “пережитки” з часом зникнуть, і всі нації зіллються в одну: майбутні японці будуть боліти за футбольну команду Пекіну, а не Токіо. Можливо, що це так і буде, але поки що цього ще нема. Реально ж є те, про що сказано вище.
Очевидно, що представники нацменшин в Україні не становлять винятку з уселюдської тенденції. Тому окремих, “розкручених” нацменів, не може не цікавити, як оцінять їхню діяльність у державі, з якої вони або їхні предки походять.
Під цим оглядом варто глянути на проденікінську діяльність міністра освіти України гебрейського походження Д. Табачника: який відгук знайдуть його дії в Ізраїлі. Можна, хоч і під великим сумнівом, припустити, що самого Табачника таке питання не цікавить і не хвилює. Але ми знаємо, що діями окремих осіб у широкому спектрі різноманітних проявів, цікавляться дослідники. Отже, й діяльність Табачника рано чи пізно опиниться під пильним зором спостерігачів, і то таки з його або його предків історичної батьківщини.
Як ці дослідники оцінять факт, що Табачник своєю діяльністю сприяє утвердженню в країнах СНД гегемоністичних амбіцій далеко не дружньої до Ізраїлю та ізраїльтян держави – Росії?
Про те, що Росія історично була абсолютно недружня до ізраїльтян навряд чи треба доводити. Згадати варто лише царську смугу осілости, обмеження права на освіту для гебреїв тощо, не кажучи про схвалений царською владою войовничий антисемітизм та погромницьку діяльність “Союзу русского народу”. Дехто скаже, що це вже історія, що зайшло багато змін. Та чи ж так воно є?
Минувши погроми троцькістів, розстріли членів Антифашистського Комітету, закриття гебрейських культурних вогнищ часів Сталіна, гляньмо на сучасну Російську Федерацію.
Провідники РФ вважають за можливе брати особисту участь у акціях убезсмертнення пам’яті таких кривавих антисемітів, як генерал Денікін, не бачать шкоди у вшануванні пам’яті не менш кривавого “Союзу русского народу”. У зовнішній політиці РФ має найдружніші стосунки з рядом ворожих до Ізраїлю країн. Можна не сумніватися, що спецслужби РФ підтримують таємні контакти з організаціями, які ведуть відверту війну проти Ізраїлю, а також і проти США.
РФ цілком вороже ставиться до НАТО і до Европейського Союзу, без яких мир та цивілізація в Европі та на Близькому Сході були б неможливі. Тобто пріоритети політики Кремля цілком протилежні інтересам Ізраїлю.
Дмитра ж Табачника це не турбує. Він уважає за можливе зміцнювати позиції спадкоємців імперії зла у країнах СНД, виконуючи роль “гнівозводу” (подібно до громозводу) для руки Москви в Україні - Януковича.
Призначивши Д. Табачника на пост міністра освіти України, Янукович відвів від себе гнів українців, які замість гасла “Україна без Януковича!”, викинули гасло “Геть Табачника!”.
Припустімо, що Табачника змінять. Чи зміниться антиукраїнський курс міністерства освіти України, насправді накреслений не Табачником і не Януковичем, а Кремлем? Янукович має в особах замісника міністра освіти України та інших працівників міністерства людей, які не гірше від Табачника просуватимуть антиукраїнські тенденції в українську освіту.
Тенденції, які кличе до життя міністерство освіти України, полягають у тому, щоб замаскувати правду історії, закрити очі українцям на злочини СССР, Сталіна та комуністів, на злочини сучасних болільників за долю імперії зла, обернути українську молодь на “безрідних Іванів”, на сліпе знаряддя новітніх гітлерів та гітлерчуків, і цим зміцнити провідну роль РФ в СНД.
Створивши шляхом призначення Табачника на міністра освіти України гнівозвід від своєї особи, Янукович не відкрив Америки. До таких громозводів-гнівозводів удавався до Януковича й батько всіх народів, мавши на увазі таким кроком розпалювати міжнаціональну ворожнечу, а тоді мати в кулаці обох ворогів.
Чи ж можна сподіватися, що мудрі ізраїльські голови схвалять згоду Д.Табачника стати з волі Кремля громозводом для Януковича і заразом палієм міжнаціональної ворожнечі?
C.Караванський
Інші статті С. Караванського на Майдані: http://maidan.org.ua/wiki/index.php/Святослав_Караванський
Відповіді
2010.06.28 | Олекса
Re: Чи стане Д. Табачник героєм Ізраїлю?
Та воно то так... Але ж справа не в табачниках, москалі завжди знайдуть охочого гебрея, а потім на нього все й звалять, що це він, падлюка, жид... такий-сякий, не дружній до нашого брата-українця, або ж і "щирого хохла" знайдуть, що ще буде веселіше. Треба говорити про москаля як окупанта, шовініста, у якого одна думка - загарбати спочатку Україну, а потім - руками українців і решту світу загарбати. Геть підлу "політичну толерантність" про імперію зла, ці побрехеньки, зрозумілі тільки політологам, які з цього сало на хліб свій заробляють, а простий люд цього не розуміє. Тому у нас так і ведеться, що злодій, тобто Росія, сидить у нашій хаті, та ще й повчає з телевізора, кого і як нам шанувати і що нам робити, кого на шию саджати.2010.06.28 | igorg
На жаль ми дуже мало цікавимося Ізраїлем та його
внутрішньою й зовнішньою політикою, практично не знаємо його політиків і навіть практичних аспектів стосунків.Ми не раз спостерігали як досить багаті й впливові українські політики й бізнесмени туди втікають, відсиджуються й часто повертаються. Подібно як із Росією. З іншого боку Ізраїль постійно у стані війни з арабським світом й колосальну підтримку арабам надає саме Росія. Тож вузол стосунків доволі складний. І я навіть не знаю чи можна якось ототожнювати чи повязувати дії гебреїв-росіян (таких як Табачник й К) з державою Ізраїль.
Щодо нинішньої влади в Україні то її українськість мінімальна. Враження таке, що стримуючим від відверто атиукраїнських дій є тільки інстинкт самозбереження.
2010.06.28 | Володимир
Re: На жаль ми дуже мало цікавимося Ізраїлем та його
Щодо стримуючого фактора - абсолютно згоден.2010.06.28 | Уважний читач
Це була стаття для ізраїльської газети?
Чи реакція на включення кандидатури Табачника в список на нагородження героїв Ізраїлю? Яким боком держава Ізраїль до Табачника?Про те, що Росія історично була абсолютно недружня до українців навряд чи треба доводити. Чи ж мало прислужників імперії зла саме українського походження сьогодні мають які-завгодно нагороди і персональні пенсії в Україні? Як український дослідник Караванський оцінить цей факт? Невже в нього не лишилося питань до якихось географічно ближчих держав, ніж Ізраїль?
2010.06.28 | Сахаров
Героєм Ізраїлю - навряд чи стане
А от персональним російським пенсіонером "за заслугі пєрєд Россієй" після втечі з України цілком реально може стати. Бо вже заслужив і, можливо, ще заслужить.2010.07.03 | Alamire
Серцю не прикажеш...
Але ж є фактом, що для єврея більш типово бути симпатиком Росії, розмовляти російською мовою, та ще й з таким, знаєте, характерним інтелектуальним сталічним акцентом, і зневажати "холопську" українську культурну парадигму. Типовий єврей є російським культуртрегером, і тут справа зовсім не в ідейних міркуваннях. В такий же спосіб старий ашкеназі органічно з"єднаний з німецькою культурою та мовою, і ніякі фашисти цьому не завадять. Мені відомий навіть такий рідкісний тип як сільський єврей, він зазвичай є вперто російськомовним, всупереч суцільно україномовному оточенню. Так само російськомовні євреї на Поділлі чи Покутті. І ніякі класичні тези нацдемів на кшталт "Україна - новий Ізраїль" їх ні в чому не переконають - йому попросту комфортніше під великою та теплою вавілонською пахвою, наче медом там намазано - очевидно, тим цей вічний дядько викупляє свою колишню провину перед тими дочками Вавілону, яких він колись покинув, повіривши якимось 70 ненормальним.Особисто я вважаю це наслідком певної похибки у самоототожненні. Справа в тому, що для народів з такою складною долею як, скажімо, євреї, цигани, ірландці чи українці є характерною дуалізація (де-монізація) культури - вона починає ділитися на культуру для своїх (ромів, єгуді, щирих українців і т.п.) та на культуру для чужих (гоїв, ґоджо, панів і т.п.). Нація набуває своєрідної культурної подвійності, лицемірства - собі вона береже подвиги, моральні принципи чи таємні книги, натомість назовні експортує театральний імідж, карикатурний, потішний та зазвичай для себе ганебний. Але як це зазвичай відбувається у жахливих казках, ця маска згодом приростає до обличчя, і тоді ром стає циганом, іудей - євреєм, українець хохлом, таджик чуркою і т.д. Натомість справжній етнонім стає навіть чимось образливим, це дуже характерний момент, коли російський (саме російський!) єврей ображається, коли його називають жидом, натомість преферує слово, що походить "гебреос" - прибулець, зайда, той хто весь час щось перетинає - принизливе призвісько, навішане іншим народом, в який би пишний спосіб воно б не було переінтерпретоване. Він не цікавиться вітхозавітною містикою, не переймається свіжими та правдивими спалахами духу пророків, натомість цінує алкогольне зажигалово, хохму (яка, звичайно, завжди гарантує присутність всесвітньої мудрості) та клезмерську музику. Те саме згодом відбувається і з "Новим Ізраїлем", тобто з Україною, коли вона починає на вимогу оточуючого світу видавати пустоцвіти на кшталт Поплавського або "Гоголь-Борделло", пррирікаючи себе на формат анекдоту та унеможливлюючи собі якийсь серйозний внесок у храм людського духу. відтоді правдивий козак є той що п"є горілку та жере сало, а правдивий єврей є той хто обманює та боїться води як огня. Тобто зусиллями таких культурмутантів відбувається приблизно те ж, що відбувається з людським суспільством завдяки зусиллям етномутантів - монголів та росіян: людству нав"язуються закони орди.
2010.07.03 | Михайло Свистович
Re: Серцю не прикажеш...
Alamire пише:> Але ж є фактом, що для єврея більш типово бути симпатиком Росії, розмовляти російською мовою, та ще й з таким, знаєте, характерним інтелектуальним сталічним акцентом, і зневажати "холопську" українську культурну парадигму. Типовий єврей є російським культуртрегером
Це не так
> Мені відомий навіть такий рідкісний тип як сільський єврей, він зазвичай є вперто російськомовним, всупереч суцільно україномовному оточенню
І це не так
> Так само російськомовні євреї на Поділлі чи Покутті
купа україномовних там, чому я сам свого часу здивувався, бо підсвідомо чомусь вважав, що лише українці мають бути україномовними
> І ніякі класичні тези нацдемів на кшталт "Україна - новий Ізраїль"
немає таких тез нацдемів, та ще й класичних
подальші міфи не хочеться навіть читати
2010.07.11 | Alamire
Шкода, що не розумієте
Хоч і не дуже то й сподівався - справді, трохи заскладний концепт. Просто захотілось виплеснути наболіле, вибачте за недоречність.А щодо "Нового Ізраїлю", то ця парадигма може й не дуже артикульована у соціальних програмах, але дуже яскраво представлена в художніх текстах - як правило, "Ізраїль" в творчості Франка, Шевченка, Куліша, Руданського чи то Котляревського є метафорою України, і всі біблейські мотиви дуже міцно пов"язані з українською проблематикою. А саме тоді, в ціх колах, власне, й закладалися підвалини національної демократії.
2010.07.04 | harnack
Re: Чи стане Д. Табачник героєм Ізраїлю?
> Під цим оглядом варто глянути на проденікінську діяльність міністра освіти України гебрейського походження Д. Табачника: який відгук знайдуть його дії в Ізраїлі. Можна, хоч і під великим сумнівом, припустити, що самого Табачника таке питання не цікавить і не хвилює. Але ми знаємо, що діями окремих осіб у широкому спектрі різноманітних проявів, цікавляться дослідники. Отже, й діяльність Табачника рано чи пізно опиниться під пильним зором спостерігачів, і то таки з його або його предків історичної батьківщини.ҐєбрєйскАВА Табачнїка - нїпанять
ЇбА у нЇВО свАя стать:
Кстатї - і кацапамать,
І кацап-атєц і ЇВО рать!
Та він виродок малакацап'ятко.
2010.07.06 | ЛП
Re: Чи стане Д. Табачник героєм Ізраїлю?
Цілком усе точно. Табачник димова завіса. Він так само потрібен Москві, як і Тягнибок. Це два взаємопороджуючих поюси, якщо не та сама фірма. Ще Петлюра писав про тактику Росії й більшовиків маніпулювання нацворожнечею. Дійсно, Табачник відволікає увагу від Янучарів...