У моєму донецькому оточенні все сприймається адекватно
07/05/2010 | Ірен Роздобудько
розміщено в статтях Майдан-Востока тут:
// URL: http://maidan.org.ua/static/maivostok/1278335597.html
– Ірен, Ви людина, яка в українському питанні – питанні української державності, мови, культури, української соборності – здатна, на мій погляд, мислити об’єктивно, без перекосів, знаходячи золоту середину. Поясню, чому так вважаю: Ви народилися і виросли у Донецьку, зараз живете і працюєте в Києві, за покликом душі перейшли у своїй письменницькій роботі з російської на українську мову. Любите Львів, Галичину, свою долю поєднали з галичанином (28 червня минулого року вінчалися у Червонограді на Львівщині). Отож Ірен Роздобудько – така собі «ходяча соборність» України. Як ви сьогодні відчуваєте Україну? Чи можливо у час, коли з телеканалів, здається, витісняють все українське, випускають на екрани відвертих українофобів, витиснути з України українське? Проілюструйте, якщо можете, конкретними прикладами з життя…
– По-перше, дякую за влучне спостереження. Дійсно, сталося так, що я перебуваю посередині між «затятими псевдопатріотами» і «затятими манкуртами» (вибачте, що мушу вживати таких, можливо, не дуже шанобливих зворотів, але у даному випадку беру крайнощі). І гадаю, що таких людей, як я, у нас багато – тих, хто самотужки (не маючи певного виховання чи традицій – тих, які збереглися на заході України, проте, маючи «східну» впертість, все перевіряти на власній шкурі і досвіді) прийшли до твердого переконання, що... Україна була, є і буде. Що б ми (чи краще сказати, «вони», маючи на увазі політиків, олігархів, можновладців – всіх, хто бачить тут лише годівницю для себе) з нею не робили. В цьому плані я «локальний оптиміст». Локальний – тому, що багато спілкуюся з молоддю у вишах і Сходу, і Заходу. І на власні очі спостерігаю дивну річ: студенти Донецька, Запоріжжя, Харкова нічим не відрізняються від молоді Львова чи Івано-Франківська (Ірен Роздобудько викладає кінодраматургію у Київському національному універститеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, – ЗІК) . А тим, хто в це не вірить, – просто пропоную поїхати зі мною і впевнитись на власні очі. Тобто, молоді люди, дякувати Богові і... часу, не знають, що таке «Союз», вони вже звикли, що живуть в Україні, а не в «Союзі», і тому їх вже досить важко збити з пантелику навіть телепрограмами. Це біда середнього і старшого покоління – бути вівцями і йти за пастухом. Тому у мене велика надія саме на молодь. Звісно, тепер треба докласти трохи більше зусиль, щоб не втратити те, що здобули. Адже зараз знову піднімаються і мусуються ті питання, котрі було більш-менш вирішено: про мову, про державність, про геноцид, про відносини з Росією тощо. Тепер піднялася нова хвиля цих дискусій. Це прикро і нікому не потрібно, крім політиків. Треба це розуміти і... робити своє.
– У Вашому ставленні до сім’ї й родини, до виховання дочки присутні українські традиції?
– І загальнолюдські, і українські. Відверто кажучи, я для галочки нічого не роблю, аби родина виглядала показово українською. Для мене цілком природно, що Великдень і Різдво ми зустрічаємо так, як ці свята традиційно зустрічають в Україні. Під час жалобних днів – запалюємо свічки на вікні. Коли донька була маленькою, ми часто брали участь в святі Івана Купала, які проводила моя мама в тому ж Донецьку на березі річки. Навіть не знаю, які ще навести приклади...
У мого чоловіка, Ігоря Жука, є така іронічна пісня: «Я гордий, що я українець, а німець радіє, що німець, а поляк радіє, що поляк... А кролик радіє, що кролик!». Так-от, я не хочу радіти з того, що я кролик і кричати про це на кожному кроці, адже, як далі йдеться у пісні – «І кожен із себе радіє, хто більше нічого не вміє!». До речі, ще одне спостереження: українські традиції нині присутні в кожній другій родині. Можливо, десь на Сході жіночка, котра, скажімо, розписує яйця чи робить ляльку-мотанку, чи виставляє на стіл 12 страв, навіть гадки не має, що тим самим «підтримує традицію». Але вона це робить тому, що так робили її батьки, бабусі і прабабусі. І можливо, це виглядає «святішим», ніж те, як відстоюють якісь традиційні святкові служби чи покладають вінки наші можновладці – «для галочки» і телебачення.
– Вам привалило подвійне щастя щодо творчих талантів: Ви не лише письменниця, а й художниця. То спробуйте намалювати словами, якими є в Вашій уяві Східна, Західна, Центральна, Південна Україна?
– Це був би цілісний малюнок – без жодних кордонів і розподілів. Скрізь живуть люди...
Хіба що Захід я б намалювала зеленим, бо асоціюю його з природою, Схід – жовто-червоним, бо тут сконцентровано більше промисловості, Центр – як змішану палітру, а Південь, звісно, блакитний, як море.
– «Донецькі» – це які? Що відчуваєте, коли «наїжджають» на «донецьких»?
– Я б зараз прибрала з нашого лексикону такі визначення, як «донецькі» і «бандерівці» – і те, і те є образливим. І те, й інше ставить усіх нас по різні боки барикад, які... штучно створюють ті, кому це потрібно. А їм на руку я не граю. Навіть якщо дійсно існують ті славнозвісні «донецькі», котрих залякують, дезінформують і везуть в автобусах стояти на мітингах під Верховною Радою. Їх варто просто пошкодувати.
– Як часто буваєте у Донецьку? Ваші друзі, родичі, знайомі – як вони ставляться до Західної України, до присвоєння Бандері звання Героя, до пам’ятника Сталіну у Запоріжжі? Які «донецькі» у розмовах «на кухні»? Що нас може гарантовано зцементувати – Схід і Захід?
– Приблизно раз чи два на рік, коли дозволяють справи побути трохи у мами. Правду про Степана Бандеру в Донецьку мало хто знає – для цього ж треба напружити мізки, прочитати самотужки купу книжок, зробити висновки – СВОЇ, а не нав’язані. Звісно, є люди, котрі це можуть і хочуть робити – тоді у них відкривається зовсім інший погляд на нашу історію. Але це – для обраних. Більшість людей, як і скрізь, хочуть їсти, пити, мати гроші і розваги. Тому я й була приємно вражена зустрічами зі студентами Донецького університету – якраз вони все сприймають досить адекватно. І ситуацію з пам’ятником Сталіну в Запоріжжі також – як знущання і... старечу витівку колишніх (як би це чемно сказати...) «вертухаєв». В моєму донецькому оточенні все сприймається адекватно. А зцементувати Схід і Захід може культура. Скажімо, я була так само вражена тим, що на українських виставах в донецькому театрі – аншлаги. Ну і взагалі – культура як складова поведінки і виховання. Ми ж не «наїжджаємо», скажімо, на греків за те, що вони греки.
– Що значить бути сучасною українкою? Скажімо, героїні Вашого роману «Все, що я хотіла сьогодні», «Зів’ялі квіти викидають», «Дві хвилини правди», «Переформулювання», «Гра в пацьорки» та, зрештою, всіх Ваших книг, вони близькі, знайомі нам, їхні переживання – наші переживання. Але здається, вони не цікавляться політикою. У книгах це добре, бо й так нас всюди «грузять». Та все ж, спробуйте дати Ваше визначення сучасній українці.
– Всі різні. Особливо зараз. Це років двадцять і більше тому можна було чітко сказати, що тодішня сучасна жіночка – виконавиця своєї функції, де на першому місці була родина, потім – робота, піклування про батьків, мінус – можливість бути сміливою, подорожувати, бути незалежною, не боятися робити вчинки і рішучі кроки, що йдуть всупереч суспільної моралі. Адже і «мораль» була одна, і «гребінка» під яку «стригли» тих жіночок – також.
Нинішні жінки – «вибухова суміш контрастів». Але щось лишається незмінним: витривалість і терплячісь... до пори до часу. Тому нашим українським і неукраїнським чоловікам треба знати: сучасна українка – це вибуховий пристрій сповільненої дії. Треба навчитись лагідно з ним обходитись. Інакше, як співається в старовинній пісні: «Лишу тя діти, діти тя лишу – а сама піду за Дунай!»...
– Яким уявляєте свого читача (в тому числі я й про світогляд, політичні уподобання)?
– Я його не уявляю – я його часто бачу перед собою. І задоволена тим, що бачу. Це розумні і, здебільшого, «світлі» люди. Їхній світогляд і всі, в тому числі політичні уподобання дуже близькі всім моїм героям. Мої читачі – це герої моїх книжок. Інших мені не потрібно.
– Журнали «Наталі», «Караван історій», аполітичні (хоч дуже внутрішньо українські) ваші романи… Що це? Так, як і у Ліни Костенко, внутрішня еміграція чи розуміння власних сил і можливостей? Ваш чоловік Ігор Жук – бард, якому близьке політичне звучання. Я чула, як він співає про хлопців-бандерівців, упівців, про Україну, і бачила реакцію простих людей – це сльози, загострення патріотичних почуттів, вдячність Ігорю. Чи ваш союз, ваше подружнє життя не призведе до того, що і Ви захопитеся такою тематикою? Розумію, що це з мого боку – провокація… Чи не «затягує» Ігор Жук Вас «у політику»? На які теми дискутуєте?
– Внутрішня еміграція не виключає активної громадської позиції. А я її висловлюю завжди. В тому числі і в книжках. Не кажучи про публіцистичні речі, які часом не можу не писати.
Якраз наші позиції в цьому з Ігорем дуже співпадають і дискутувати нема про що. Пісні ж Ігоря про Україну – так само не лобові і не ура-псевдопатріотичні, як і те, що я пишу в книжках. Можливо, тому вони і викликають стільки справжніх почуттів. Чого лише варта пісня, в якій Симон Петлюра говорить до своїх хлопців – це все людяно і просто. Так, як намагаюсь писати і я. Тільки в прозі. Патріотизм – досить затерте слово, особливо, якщо його вживають на кожному кроці. Для мене патріотизм – в тихій любові до звичайних людей. Часом вона робить більше, ніж гасла і заклики.
– Взагалі, чи не шкідлива внутрішня еміграція сьогодні, коли, здається, все українське згортається, а, скажімо, міністром освіти є одіозний Дмитро Табачник?
– Я не казала, що пішла в таку еміграцію, хоча, відверто кажучи, дуже хотілося... Хоча б для того, щоб мати хоч трошки часу для себе і родини, і... для нових книжок. Але, скажімо, за останні два місяці я, мов ненормальна, мала купу заходів в університетах, бібліотеках, книгарнях тощо. І все це задля того, аби люди знали, що українська книжка – є і буде, і що ми – ті, кого вони читають, – продовжуємо робити свою справу.
Щодо персон нашої нинішньої політики... Розподіл такий: їм своє робить – нам своє. Я писатиму книжки українською мовою, і ніхто мені це не заборонить. Як ніхто не заборонить читачам купувати їх у книгарнях і тим показувати, що українська книжка існує і буде існувати. Все залежить від нас. Персони приходять і йдуть, а... «музика вічна». І над усім цим – час і Бог. Все просто. Побачимо...
– Чи доводилося Вам зблизька спостерігати за політиками? Якщо так, які враження?
– Доводилось. Але ж ми всі маємо приємність спостерігати за ними по телевізору! Вони ж для більшості з нас, як браття і сестри. Ви помітили, що люди їх навіть називають по-простому – по іменах, порівнюють з різними звірятками: той на ведмедика схожий, а той на бегемота, а той, бідолашний, так говорить, що коні зі сміху дохнуть.
Я думаю, що до політиків варто ставитись, як до людей, яких ми – МИ ВСІ! – найняли на роботу. Люди, а пишніше кажучи, народ – їхні роботодавці. І не ми, а вони мають «трепетати», якщо не виправдали довіри. У нас поки що все навпаки.
– Можете дати рецепт під назвою «Виживання українського в умовах, не придатних для життя»? Адже Україна – це також жінка…)
– А я вже дала: нам своє робить!. Додам лише таке: ніколи не виживайте, а живіть. Тут і тепер.
– Яких новинок від Вас можемо очікувати на вересневому Форумі видавців у Львові? Що зараз порадите почитати Вашим шанувальникам (окрім, звісно, Ваших книжок)?
– Нещодавно у мене вийшла досить несподівана книжечка – детектив-трилер «Перейти темряву». Певно, вона буде на Форумі.
А порадити почитати можу те, що нині читаю сама – також досить несподівано – Януша Вишневського. Я знала, що це дуже популярний польський письменник, але до нього ніяк не доходили руки, мабуть, через цю його популярність (я до цього ставлюсь підозріло), але після того, як він досить галантно завітав на мою зустріч з читачами, вирішила прочитати. І захопилась. Гарна і відверта проза.
Розмовляла Тетяна Вергелес,
Західна інформаційна корпорація
// URL: http://maidan.org.ua/static/maivostok/1278335597.html
– Ірен, Ви людина, яка в українському питанні – питанні української державності, мови, культури, української соборності – здатна, на мій погляд, мислити об’єктивно, без перекосів, знаходячи золоту середину. Поясню, чому так вважаю: Ви народилися і виросли у Донецьку, зараз живете і працюєте в Києві, за покликом душі перейшли у своїй письменницькій роботі з російської на українську мову. Любите Львів, Галичину, свою долю поєднали з галичанином (28 червня минулого року вінчалися у Червонограді на Львівщині). Отож Ірен Роздобудько – така собі «ходяча соборність» України. Як ви сьогодні відчуваєте Україну? Чи можливо у час, коли з телеканалів, здається, витісняють все українське, випускають на екрани відвертих українофобів, витиснути з України українське? Проілюструйте, якщо можете, конкретними прикладами з життя…
– По-перше, дякую за влучне спостереження. Дійсно, сталося так, що я перебуваю посередині між «затятими псевдопатріотами» і «затятими манкуртами» (вибачте, що мушу вживати таких, можливо, не дуже шанобливих зворотів, але у даному випадку беру крайнощі). І гадаю, що таких людей, як я, у нас багато – тих, хто самотужки (не маючи певного виховання чи традицій – тих, які збереглися на заході України, проте, маючи «східну» впертість, все перевіряти на власній шкурі і досвіді) прийшли до твердого переконання, що... Україна була, є і буде. Що б ми (чи краще сказати, «вони», маючи на увазі політиків, олігархів, можновладців – всіх, хто бачить тут лише годівницю для себе) з нею не робили. В цьому плані я «локальний оптиміст». Локальний – тому, що багато спілкуюся з молоддю у вишах і Сходу, і Заходу. І на власні очі спостерігаю дивну річ: студенти Донецька, Запоріжжя, Харкова нічим не відрізняються від молоді Львова чи Івано-Франківська (Ірен Роздобудько викладає кінодраматургію у Київському національному універститеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, – ЗІК) . А тим, хто в це не вірить, – просто пропоную поїхати зі мною і впевнитись на власні очі. Тобто, молоді люди, дякувати Богові і... часу, не знають, що таке «Союз», вони вже звикли, що живуть в Україні, а не в «Союзі», і тому їх вже досить важко збити з пантелику навіть телепрограмами. Це біда середнього і старшого покоління – бути вівцями і йти за пастухом. Тому у мене велика надія саме на молодь. Звісно, тепер треба докласти трохи більше зусиль, щоб не втратити те, що здобули. Адже зараз знову піднімаються і мусуються ті питання, котрі було більш-менш вирішено: про мову, про державність, про геноцид, про відносини з Росією тощо. Тепер піднялася нова хвиля цих дискусій. Це прикро і нікому не потрібно, крім політиків. Треба це розуміти і... робити своє.
– У Вашому ставленні до сім’ї й родини, до виховання дочки присутні українські традиції?
– І загальнолюдські, і українські. Відверто кажучи, я для галочки нічого не роблю, аби родина виглядала показово українською. Для мене цілком природно, що Великдень і Різдво ми зустрічаємо так, як ці свята традиційно зустрічають в Україні. Під час жалобних днів – запалюємо свічки на вікні. Коли донька була маленькою, ми часто брали участь в святі Івана Купала, які проводила моя мама в тому ж Донецьку на березі річки. Навіть не знаю, які ще навести приклади...
У мого чоловіка, Ігоря Жука, є така іронічна пісня: «Я гордий, що я українець, а німець радіє, що німець, а поляк радіє, що поляк... А кролик радіє, що кролик!». Так-от, я не хочу радіти з того, що я кролик і кричати про це на кожному кроці, адже, як далі йдеться у пісні – «І кожен із себе радіє, хто більше нічого не вміє!». До речі, ще одне спостереження: українські традиції нині присутні в кожній другій родині. Можливо, десь на Сході жіночка, котра, скажімо, розписує яйця чи робить ляльку-мотанку, чи виставляє на стіл 12 страв, навіть гадки не має, що тим самим «підтримує традицію». Але вона це робить тому, що так робили її батьки, бабусі і прабабусі. І можливо, це виглядає «святішим», ніж те, як відстоюють якісь традиційні святкові служби чи покладають вінки наші можновладці – «для галочки» і телебачення.
– Вам привалило подвійне щастя щодо творчих талантів: Ви не лише письменниця, а й художниця. То спробуйте намалювати словами, якими є в Вашій уяві Східна, Західна, Центральна, Південна Україна?
– Це був би цілісний малюнок – без жодних кордонів і розподілів. Скрізь живуть люди...
Хіба що Захід я б намалювала зеленим, бо асоціюю його з природою, Схід – жовто-червоним, бо тут сконцентровано більше промисловості, Центр – як змішану палітру, а Південь, звісно, блакитний, як море.
– «Донецькі» – це які? Що відчуваєте, коли «наїжджають» на «донецьких»?
– Я б зараз прибрала з нашого лексикону такі визначення, як «донецькі» і «бандерівці» – і те, і те є образливим. І те, й інше ставить усіх нас по різні боки барикад, які... штучно створюють ті, кому це потрібно. А їм на руку я не граю. Навіть якщо дійсно існують ті славнозвісні «донецькі», котрих залякують, дезінформують і везуть в автобусах стояти на мітингах під Верховною Радою. Їх варто просто пошкодувати.
– Як часто буваєте у Донецьку? Ваші друзі, родичі, знайомі – як вони ставляться до Західної України, до присвоєння Бандері звання Героя, до пам’ятника Сталіну у Запоріжжі? Які «донецькі» у розмовах «на кухні»? Що нас може гарантовано зцементувати – Схід і Захід?
– Приблизно раз чи два на рік, коли дозволяють справи побути трохи у мами. Правду про Степана Бандеру в Донецьку мало хто знає – для цього ж треба напружити мізки, прочитати самотужки купу книжок, зробити висновки – СВОЇ, а не нав’язані. Звісно, є люди, котрі це можуть і хочуть робити – тоді у них відкривається зовсім інший погляд на нашу історію. Але це – для обраних. Більшість людей, як і скрізь, хочуть їсти, пити, мати гроші і розваги. Тому я й була приємно вражена зустрічами зі студентами Донецького університету – якраз вони все сприймають досить адекватно. І ситуацію з пам’ятником Сталіну в Запоріжжі також – як знущання і... старечу витівку колишніх (як би це чемно сказати...) «вертухаєв». В моєму донецькому оточенні все сприймається адекватно. А зцементувати Схід і Захід може культура. Скажімо, я була так само вражена тим, що на українських виставах в донецькому театрі – аншлаги. Ну і взагалі – культура як складова поведінки і виховання. Ми ж не «наїжджаємо», скажімо, на греків за те, що вони греки.
– Що значить бути сучасною українкою? Скажімо, героїні Вашого роману «Все, що я хотіла сьогодні», «Зів’ялі квіти викидають», «Дві хвилини правди», «Переформулювання», «Гра в пацьорки» та, зрештою, всіх Ваших книг, вони близькі, знайомі нам, їхні переживання – наші переживання. Але здається, вони не цікавляться політикою. У книгах це добре, бо й так нас всюди «грузять». Та все ж, спробуйте дати Ваше визначення сучасній українці.
– Всі різні. Особливо зараз. Це років двадцять і більше тому можна було чітко сказати, що тодішня сучасна жіночка – виконавиця своєї функції, де на першому місці була родина, потім – робота, піклування про батьків, мінус – можливість бути сміливою, подорожувати, бути незалежною, не боятися робити вчинки і рішучі кроки, що йдуть всупереч суспільної моралі. Адже і «мораль» була одна, і «гребінка» під яку «стригли» тих жіночок – також.
Нинішні жінки – «вибухова суміш контрастів». Але щось лишається незмінним: витривалість і терплячісь... до пори до часу. Тому нашим українським і неукраїнським чоловікам треба знати: сучасна українка – це вибуховий пристрій сповільненої дії. Треба навчитись лагідно з ним обходитись. Інакше, як співається в старовинній пісні: «Лишу тя діти, діти тя лишу – а сама піду за Дунай!»...
– Яким уявляєте свого читача (в тому числі я й про світогляд, політичні уподобання)?
– Я його не уявляю – я його часто бачу перед собою. І задоволена тим, що бачу. Це розумні і, здебільшого, «світлі» люди. Їхній світогляд і всі, в тому числі політичні уподобання дуже близькі всім моїм героям. Мої читачі – це герої моїх книжок. Інших мені не потрібно.
– Журнали «Наталі», «Караван історій», аполітичні (хоч дуже внутрішньо українські) ваші романи… Що це? Так, як і у Ліни Костенко, внутрішня еміграція чи розуміння власних сил і можливостей? Ваш чоловік Ігор Жук – бард, якому близьке політичне звучання. Я чула, як він співає про хлопців-бандерівців, упівців, про Україну, і бачила реакцію простих людей – це сльози, загострення патріотичних почуттів, вдячність Ігорю. Чи ваш союз, ваше подружнє життя не призведе до того, що і Ви захопитеся такою тематикою? Розумію, що це з мого боку – провокація… Чи не «затягує» Ігор Жук Вас «у політику»? На які теми дискутуєте?
– Внутрішня еміграція не виключає активної громадської позиції. А я її висловлюю завжди. В тому числі і в книжках. Не кажучи про публіцистичні речі, які часом не можу не писати.
Якраз наші позиції в цьому з Ігорем дуже співпадають і дискутувати нема про що. Пісні ж Ігоря про Україну – так само не лобові і не ура-псевдопатріотичні, як і те, що я пишу в книжках. Можливо, тому вони і викликають стільки справжніх почуттів. Чого лише варта пісня, в якій Симон Петлюра говорить до своїх хлопців – це все людяно і просто. Так, як намагаюсь писати і я. Тільки в прозі. Патріотизм – досить затерте слово, особливо, якщо його вживають на кожному кроці. Для мене патріотизм – в тихій любові до звичайних людей. Часом вона робить більше, ніж гасла і заклики.
– Взагалі, чи не шкідлива внутрішня еміграція сьогодні, коли, здається, все українське згортається, а, скажімо, міністром освіти є одіозний Дмитро Табачник?
– Я не казала, що пішла в таку еміграцію, хоча, відверто кажучи, дуже хотілося... Хоча б для того, щоб мати хоч трошки часу для себе і родини, і... для нових книжок. Але, скажімо, за останні два місяці я, мов ненормальна, мала купу заходів в університетах, бібліотеках, книгарнях тощо. І все це задля того, аби люди знали, що українська книжка – є і буде, і що ми – ті, кого вони читають, – продовжуємо робити свою справу.
Щодо персон нашої нинішньої політики... Розподіл такий: їм своє робить – нам своє. Я писатиму книжки українською мовою, і ніхто мені це не заборонить. Як ніхто не заборонить читачам купувати їх у книгарнях і тим показувати, що українська книжка існує і буде існувати. Все залежить від нас. Персони приходять і йдуть, а... «музика вічна». І над усім цим – час і Бог. Все просто. Побачимо...
– Чи доводилося Вам зблизька спостерігати за політиками? Якщо так, які враження?
– Доводилось. Але ж ми всі маємо приємність спостерігати за ними по телевізору! Вони ж для більшості з нас, як браття і сестри. Ви помітили, що люди їх навіть називають по-простому – по іменах, порівнюють з різними звірятками: той на ведмедика схожий, а той на бегемота, а той, бідолашний, так говорить, що коні зі сміху дохнуть.
Я думаю, що до політиків варто ставитись, як до людей, яких ми – МИ ВСІ! – найняли на роботу. Люди, а пишніше кажучи, народ – їхні роботодавці. І не ми, а вони мають «трепетати», якщо не виправдали довіри. У нас поки що все навпаки.
– Можете дати рецепт під назвою «Виживання українського в умовах, не придатних для життя»? Адже Україна – це також жінка…)
– А я вже дала: нам своє робить!. Додам лише таке: ніколи не виживайте, а живіть. Тут і тепер.
– Яких новинок від Вас можемо очікувати на вересневому Форумі видавців у Львові? Що зараз порадите почитати Вашим шанувальникам (окрім, звісно, Ваших книжок)?
– Нещодавно у мене вийшла досить несподівана книжечка – детектив-трилер «Перейти темряву». Певно, вона буде на Форумі.
А порадити почитати можу те, що нині читаю сама – також досить несподівано – Януша Вишневського. Я знала, що це дуже популярний польський письменник, але до нього ніяк не доходили руки, мабуть, через цю його популярність (я до цього ставлюсь підозріло), але після того, як він досить галантно завітав на мою зустріч з читачами, вирішила прочитати. І захопилась. Гарна і відверта проза.
Розмовляла Тетяна Вергелес,
Західна інформаційна корпорація