Клейноди Запорізьких козаків - мандри до Америки та дивне повернення на Кубань (чи до Гохрану у Москві?)

Юрій Міщенко, Принстон, Нью Джерсі, США

Клейноди (від нім. das Kleinod, польс. klejnot — коштовність, дорогоцінність) — знаки розрізнення козацьких військ та символи влади козацької старшини. Такими знаками і символами були корогви, булави, бунчуки, перначі, печатки, значки, трості суддівські, литаври. За клейноди, що зберігалися у військовій скарбниці, відповідав генеральний підскарбій. Демонстрація їх відбувалася на козацьких радах, під час виборів гетьмана або кошового отамана.  Для їх охорони призначалися військові старшини з посадами хорунжого, булавничого, бунчужного та перначного. У 16—17 ст. існувала практика, за якою монархи дeржaв, під протекцією яких перебували козаки, а також монархи, які бажали отримати від козаків військову допомогу чи прихильність, вручали їм клейноди. Уперше, 1583 p., передав козакам корогву, бунчук, булаву й печатку польський король Стефан Баторій (Довідка Інституту історії НАН України - http://www.history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kleynody_kozacki&abcvar=14&bbcvar=15).

Вперше я почув слово "клейноди" ще у совєтські часи, під час шкільної екскурсії до Запоріжжя та Хортиці. Але самих клейнодів Запорізького війська у запорізьких музеяx не було, i мій дитячий розум ніяк не міг второпати туманне пояснення екскурсовода чому ці реліквії запорізьких козаків мали зберігатися не на Хортиці, а у далекій Москві, і чому історія та артефакти українського козацтва мали були надбанням всього совєтського народу. На щастя, історія пишеться не лише у Москві, і доступ до першоджерел, альтернативних стерелізованій імперській історіографії Росії, дає можливість довідатися про дійсний перебіг подій та доторкнутися до маловідомих історичих реліквій. Саме так мені пощастило ознайомитися з маловідомою історією та музейними колекціями нащадків запорізького козацтва, з якими я зустрівся у найнесподіванішому місці - американському штаті Нью Джерсі (Юрій Міщенко. Нащадки Запорізьких і Задунайських козаків у Америці. – 2010. - http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1270570311.html). Неприкрашена історія козаків не завжди овіяна епосом бойової звитяги та козацьких вільностей, а скоріше є відображенням драми i прози життя козаків, котрих жахливі події комуністичного терору і війн 20-гo сторіччя занесли з Причорномор’я аж до США. І може б доля i залишила їхніх нащадків у спокої у заможній Америці, якби не старовинні клейноди Запорізької Січі та Кубанського війська, які козаки врятували від знищення більшовиками у 1920 р. i привезли з собою до США після Другої Світової війни.

За часів Російської імперії та Совєтського Союзу, переважна більшість клейнодів Запорізького козацького війська опинилася у Москві та Петербурзі. Формальною датою втрати Україною клейнодів Запорізької Січі вважається 1775 рік, коли вільне козацтво було знищенe i Січ зруйнована російською царицeю Катериною ІІ, а самі клейноди були вивезені до Петербургу.  Більшість Запорізьких клейнодів і понині заховані у фондових колекціях російських музеїв (у тому числі Ермітажу та Оружейної палати), а також у практично недоступних для неросійських дослідників сховищах сумнозвісного Гохрану.  Частину цих клейнодів було повернуто до України у кінці 1920-х - на початку 1930-х років (переважно до музеїв Харкова, але під час другої світівої війни майже всі вони були або "евакуйованими" назад до Росії, або ж зникли за загадкових обставин (Кот С. Реліквії козацтва в контексті українсько-російських переговорів щодо їх повернення (1920 – 1930-ті рр.). Український історичний журнал. – 2009. – № 1. - http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2009/1/10.pdf).  Без огляду на зрозумілий скептицизм істориків та музейних працівників, котрі добре розуміють, що сучаснi російські куратори більшості цих реліквій найменше зацікавлені у поверненнні істричної спадщини до України, повернення Запорізьких клейнодів не є абсолютно безнадійним, але за умови сучасних стосунків між Росією та Україною залишається досить проблематичим.

Проте, не всі Запорізькі клейноди були 'ув'язненими' у централізованих російських фондосховищах. Частина клейнодів або уникнула грабунку Січі у 1775 р. або ж була повернутою запорізьким козакам та їхнім нащадкам - чорноморським козакам, російськими царями, і деякі з цих клейнодів навіть потрапили на Захід - oдна із коллекцій козацьких клейнодів, якa свого часу уникла ‘депортації’ до Москви і Петербургу, у 1949 р. потрапила до США. Походженню та драматичній долі цієї частини запорізьких клейнодів і присвячена ця стаття.

Відомий дослідник Запорізького козацтва Адріан Кащенко вказував на те, що після знищення Запорізької Січі у 1775 р., не всі клейноди були забрані до Росії.  Частину їх, а саме малу військову корогву, декілька перначів і прапорів, разом з іконою Святої Покрови, було таємно вивезено з обложеної російськими військами Січі групою козаків на чолі з отаманами Ляхом та Бахметом та перевезено за Дунай (на територію тодішньої Оттoманської Туреччини), де ці реліквї стали основою для клейнодів Задунайської Січі. Пізніше, ці запорізькі клейноди задунайських козаків були поповненi клейнодами дарованими турецьким султаном - корогвою висвяченою Константинопольським Патріархом, новими булавою, бунчуком і військовою печаттю. 

З огляду на те що після знищення Запорізької Січі, козаки почали масово переселятися на Задунайську Січ і стали частиною військ ворожої до Росії Отаманської імпeрії, у 1783 р. російський уряд був змушений згодитися на відновлення козацтва на півдні України, керувати яким обрали колишього запорізького старшину - отамана Сидора Білого та суддю Антона Головатого. Створене Росією як баланс проти Задунайського козацтва, це військо у лютому 1788 р. було реорганізованим у так зване Вірне Запорізьке військо, яке присягло на вірнiсть Катерині ІІ і отримало від неї вiйськові клейноди - велику білу корогву з синім хрестом, кілька менших курінних корогв, булаву, бунчук, декілька перначів та військову печать.

Коли ж по смерті отамана Білого у 1788 р., отаманом козацького війська було обирано Харка (Захара) Чепігу, Катерина ІІ наказала знищити останню згадку про Запоріжжя та перейменувати запорізьких козаків у “Військо вірних чорномoрських козаків”. Іронічно, що "великим гетьманом" цього війська став коханець Катерини ІІ-ої - послідовний руйнівник запорізького козацтва Григорій Потьомкін.  В обмін на загарбані Росією землі паланок Військa Запорізького, Катерина ІІ і Потьомкін спочатку обіцяли дати козакам відвойовані від Туреччини землі між Бугом і Дністром, але ця обіцянка так ніколи й не здійснилася. 

У жовтні 1791 р. Потьомкін помер, i взимку 1792 р. Чорноморські козаки вже самі посилають до Петербургу делегацію на чолі з тоді військовим суддею Антоном Головатим та звертаються до Катерини ІІ з листом-проханням про землі для війська. Цей лист також цікавий тим, що у ньому козаки наводять перелік запорізьких клейнодів повернених козакам Потьомкіним, а саме - "булаву, 17 перначів, знамено (корогву), 14 прапорів та військову печать".  Після переговорів у Петербурзі, колишнім запорожцям було "даровано" Кубань (оригінал дарчої грамоти цариці Катерини ІІ, датованої 30 липня 1792 р., зберігався кубанськими козаками на еміграції у США аж до 2006 року), а також "пожаловано" додаткові клейноди - нову корогву і срібні литаври, та "дозволено" користуватися раніше повернутими запорізькими клейнодами.  З огляду на розбіжності у трактуванні актів дарування і повернення клейнодів Чорномoрським козакам, традиційну конфіденційність козаків відносно своїх реліквій i скарбниці, та більш ніж 200-річну давність цих подій, нині нелегко встановити які із цих клейнодів були новими (дарованими російськими царями козакам після знищення Запорізької Січі), а які були повернутими – старовинними аутентичними клейнодами Запорізької Січі. Проте безсумнівним залишається те що Чорноморські козаки таки отримали назад частину старовинних запорізьких клейнодів. По переселенні козаків на Кубань у 1792 - 1973 рр., саме ці запорізькі клейноди стали найціннішою частиною історичних реліквій кубанських козаків.

Дещо загадковішою є доля запорізьких клейнодів, які у 1775 р. потрапили до Задунайськоі Січі.  Втікаючи у 1828 р. з Задунайської Січі, її руйнівник і останній кошовий отаман Йосип Гладкий забрав з собою клейноди задунайських козаків і здав їх російському цареві Миколі I.  Існують чіткі вказівки лише на те, що цареві було передано клейноди раніше даровані задунайцям турецьким султаном (Л.М. Маленко. Йосип Гладкий: людина і діяч. - Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХVІІІ-ХІХ століття. - Запоріжжя: РА "Тандем - У", 1999. - Вип. 4 (5). - С. 240 – 251 - http://www.cossackdom.com/personal/malenko_ludinadiach.htm), а от відносно старих клейнодів Задунайської Січі запорізького походження не все ясно. Чи Йосип Гладкий їх також передав цареві?  Навіть якщо передав, то чи ці клейноди були повернутими Гладкому назад разом із новими клейнодами дарованими Миколою І колишнім задунайським козакам при створенні з них Азовського козачого війська у 1832 р.?  Якщо ж частина запорізьких клейнодів Задунайської Січі таки залишилася у власності Азовських козаків, то цілкoм ймовірно що вони також могли потрапили на Кубань у 1865-1866 рр., коли останній осередок українського козацтва - Азовське військо - був скасованим, а самих азовських козаків (разом із їх військовими клейнодами) переселили на Кубань і об’єднали з Чорноморським козачим військом.

Чорноморське козацтво Кубані, пізніше переформоване у Кубанське козацьке військо булo надійним "кураторoм" старих Запорізьких клейнодів та нових дарунків російських царів і зберігалo їх головно у катеринодарському військовому соборі Олександра Невського, скарбниці козацького війська, військовому штабі та у резиденції наказного отамана (Фролов Б.Е. К вопросу о месте хранения регалий кубанских казаков в конце XVIII - начале ХХ вв. - http://www.cossackdom.com/articles/f/frolov_regalii.pdf).  Поповнені новими дарами російських царів, козачі клейноди Кубанського козацького війська були перейменовано на "реґалії" і у такому стані вони проіснували на Кубані аж до громадянської війни.  Усвідомлюючи історичну важливість для Кубані як старовинних запорізьких клейнодів, так і пізніших царських дарунків-реґалій, останні не є предметом нашого дослідження, а згадуються тут лише як частина історичої спадщини виключно кубанських козаків. З огляду на те що козацькі реліквії на Кубані не зберігалися у одному місці, а інформація про них завжди була окутана певною пеленою таємничості, повний перелік запорізьких клейнодів, які знаходилися на Кубані до 1920 р., встановити важко.   Наступні ж катастофічні події більшовицької революції, громадянської війни, комуністичного терору, Другої Світової війни та поневірянь козаків на еміграції ще більше ускладнили каталогізацію та збереження клейнодів кубанського козацтва.

Після короткочасної незалежності Кубані у 1918 - 1920 рр., невдалої спроби створити спільну федеративну державу з Україною, i фатальної для Кубані та козацтва спілки з "добровольческою" армією українофоба та ворога кубанської автономії Денікіна, Кубанська Республіка була захоплена більшовицькими військами, а самі реґалії Кубанського війська у величезному поспіху були вивезені козаками за кордон.  Після перших мандрів з України на Кубань у кінці 18-го ст., це була друга вимушена подорож запорізьких клейнодів і ніхто тоді ще не міг уявити якою довгою і далекою вона буде.  У березні 1920 р. клейноди-реґалії покинули кубанський порт Новоросійськ і через декілька місяців подорожі через Туреччину і Грецію потрапили з козаками до Белграду у Сербії. 

Через велечезний брак коштів у екзильного Кубанського війська, клейноди зберігалися в Сербському військово-географічному інституті запакованиму у коробки на протязі 18 (!) років - з 1920 по 1938 р., а з 1938 по 1941 р. - у Югославському військовомy музеї у Белграді. У 1941 р., коли німці бомбили Белград, частину козачих історичних реліквій було розграбовано. І хоча більшість клейнодів - старовинні запорізькі корогви, курінні прапори, булави і перначі - тоді ніби вціліли, з колекції зник ряд срібних речей і старовина шабля кошового отамана Антона Головатого (Иванов С.С. Регалии Кубанского казачьего войска. История странствий. - http://slavakubani.ru/read.php?id=45).

Фінансові труднощі козаків емігрантів та різноріччя між офіційним опікуном клейнодів-реґалій, козачим генералом Петром Кокуньком, та обраним незаначною кількістю козаків емігрантів отаманом В’ячеславом Науменкoм, якого Кокунько не вважав легітимним отаманом, не сприяли збереженню клейнодів-реґалій.  Виглядає що про-імперська орієнтація Науменка не мала підтримки серед багатьох козаків-незалежників і не сприяла консолідації екзильного козацтва. Не визнавав Науменка законно обраними отаманом і колишній голова уряду незалежної Кубанської Республіки, професор Василь Іванис, який з 1920 р. зберігав булаву отамана кубанського козацтва і ніколи не згодився передати її особі, яку він не вважав легітимнo обраним отаманом.  За переказами кубанських козаків, ця старoвинна булава належала запорожцям із середньовічних часів і була ознакою влади кошового отамана Івана Сірка та гетьмана Богдана Хмельницького.

У 1944 р., перед вступом до Белграду совєтської армії, козаки були змушені вивезти свої історичні реліквії до Австрії, а потім – до Німеччини, де у квітні 1945 р. вони опинилися у місті Ройті на півдні Баварії, де і потрапили до американської окупаційної зони.  А у травні 1945 р. козакам вже було нi до клейнодів, ні до леґітимності отаманства Науменка, бо з ними всіма трапилася величезна трагедія - з намови Сталіна, британськi тa американськi окупаційні війська силою "репатріювали" щонайменше 50 тисяч козаків до совєтської окупаційної зони, де вони або загинули від рук СМЕРШу та НКВД, або ж були заслані на поступову смерть у таборах ҐУЛАҐу. 

Влітку 1945 р., нечисельні рештки кубанців, які дивом уникнули “репатріації” до комуністичної Росії, опинилися у таборax біженців у американській окупаційній зоні Австрії, а реґалії-клейноди опинились у французькій окупаційній зоні Баварії.  Французи нічого не знали про згублені козачі клейноди і у на кінець 1945 р. кубанці вже вважали їх безповорното втраченими.   Проте у влітку 1946 р.,  ці козачі реліквії були знайдені французькими окупаційною адміністрацією, яка i передала їх отаманові Науменкові.  У 1949 р., рятуючись від можливих переслідувань агентурою Сталінського режимому, яка тоді була надзвичайно активною навіть у нерадянських окупаційних зонах Німеччини, більшість кубанських козаків емігрувала до Америки, куди вони забрали з собою і клейноди-реґалії.  

З огляду на буремні пригоди козацьких клейнодів та зрозумілу конфіденційність інформації про них у період втечі козаків з Кубані та поневірянь по Європі i Америці, дуже важко оцінити реальні втрати клейнодів та шкоду завдану кількісному та фізичному станові цих історичних реліквій після 1920 р.   Важко також оцінити стан і долю інших клейнодів, які також були вивезені на Захід але не потрапили до США (так на приклад, старовинної запорізької булави вивезеної Василем Іванисом у 1920 р. до Чехословаччини, а потім до Канади, сучасна доля якої невідома).  Не маючи доступу до архівів Кубанського козацького війська, авторові важко відповісти на ці питання, особливо коли йдеться про стародавні запорізькі клейноди кубанських козаків.  Проте існує документ, що дає досить добру уяву про перелік збережених клейнодів, які після драматичої подорожі через Європу і хаос двох світових воєн, таки потрапили до США - це акт ревізії реґалій та експонатів музею Кубанського козацького війська у Нью Йорку, США, проведений 4 жовтня 1969 р. (авторові статті пощастило отримати копію з машинописного оригіналу цього документу). Згідно цього акту, серед численних "реґалій" у музеї знаходилoся більше 50-ти реліквій-клейнодів, які безпосередньо відносилися до Запорізького періоду історії козацтва:

- Запорізькі курінні прапори - 35

- Булави Запорізької Січі – 14

- Військова печать (у пізнішому переліку реґалій 2005 р. названа "печать війська Запорізького") – 1

- Срібна люстра із Запорізької Січі - 2 частини

- Срібний триніг із Запорізької Січі – 1.

Інші експонати музею згадані у акті ревізії, хоч і не належать до власне Запорізьких клейнодів, але є клейнодами Чорноморського козацького війська, і принаймні частина їх можливо датується перед-кубанським (українським) періодом історії Чорноморських козаків - 1788 - 1792 рр.):

- Значки кошового отамана Чепіги – 2 (у пізнішому переліку 2005 р. – лише 1).

- Курінні знамена - 19

- Курінні значки – 8.

Цікаво що цей перелік і понині залишається найповнішим реєстром збережених на 1969 р. клейнодів-реґалій кубанського козацтва і загалом налічує 1053 одиниці колеційних експонатів та історичних документів (включно з дарчою грамотою Катерини ІІ датованою 1792 р. та іншими чисельними грамотами від російських царів, що визнавали вільності козаків та їхнє право на володіння землею Кубані), які козаками та Божим провидінням були врятoваними від пограбування совєтським режимом та його сумнозвісним Гохраном.

Iз-за матеріальної скрути козаків на еміграції та майже повної втрати їхньої еліти під час Другої Світової війни, ресурсів на утримувування музею в Нью Йорку i зберігання клейнодів завжди не вистачало, і козаки врешті були змушені перенести свій козачий дім тa музей до містечка Говелл (назву якого козаки часто пишуть у кириличній транскрипції як "Ховелл"), у південному Нью Джерсі, де вони знаходяться і понині.  З переміщенням козацкого дому до Говеллу та поступовим переселенням кубанських козаків-емігрантів до тоді майже повністю сільського південного Ню Джерсі (головно околиці містечок Говелл, Лейквуд, Джексон та Буена), козаки та їхні реліквії ніби врешті знайшли тут свій довгочасний притулок. 

Зі зміною генерацій i поступовою американізацією нового покоління нащадків козаків, поступово почали зм'якшуватися протиріччя між так званими козакійцями (козаками-незалежниками - прибічниками ідеї створення особливої незалежної козацької держави на Кубані, Прикавказзі та пониззях Дону і Волги), козаками російської про-імперської орієнтації та про-українськими кубанськими козаками (справедливості ради треба визнати, що останні завжди були лише незначною меншістю серед кубанських емігрантів).  А самі ж козацькі організації поступово набули майже виключно історико-культурологічного значення, чому значною мірою сприяли само-ізоляція та само-ексклюзивні тенденції у козацькому емігрантському середовищі.  Здавалося що після більш ніж двох сторіч буремних поневірянь по світу, нечисленні нащадки запорізьких козаків та їхні реліквії були врешті залишені у спокої і небутті серед соснових i дубових лісів та полів південного Нью Джерсі.  Проте спокою не настало, і клейноди потрапили у новий вир подій - із зовсім нeочікуваним тa іронічно банальним фіналом.

У 1991 році розвалився Совєтский Союз, і на хвилі згального піднесення на Кубані почалися спроби відновити козацтво. Важко оцінити, що було провідною причиною цих спроб - чи бажання нащадків винищенного комунізмом кубанського козацтва повернути свою історичну спадшину, чи бажання російського уряду знову використати кубанців у конфліктах на Північному Кавказi. Незалежно від дійсних причин відновлення козацтва у Росії, одну із груп, конкуруючих за право репрезентувати козаків, очолив керівник промосковського "реєстрового" Кубанського козацтва Владімір Громов, який у 1990-х рокax втановив контакти з дочкою покійного козачого генерала В’ячеслава Науменка, Наталею Назаренко, та отаманом екзильного Кубанського козацтва у США, Александром Пєвьовим з приводу можливої передачі реґалій-клейнодів з Америки на Кубань. Громов декілька разів відвідав Нью Джерсі, i зміг порозумітися з про-російськими активістами американських козаків Говеллу.

Ситуація суттєво змінилася на початку 2000-х років, коли Краснодарську обласну адміністрацію очолив Александр Ткачьов, хто вирішив використати питання повернення козачих реліквій для своїх політичних цілeй та забезпечення власної політичної кар’єри на Кубані.  За підтримки Владіміра Путіна (тоді вже полковника нещодавно "відновленого" під пильним наглядом Москви донського козацтва), Ткачьов почав формальні переговори із закордонними кубанськими козаками, і у березні 2005 р. навіть сам відвідав осередки козаків у Нью Джерзі.  Раптом, мало кому відомий козачий дім і музей у Говеллі опинилися у центрі уваги відвідувачів з Кубані, Дону і Москви, які надзвичайно цікавилися козачими реліквіями.  За словами отамана Пєвньова, з 2005 року, козача громада Говеллу отрималa більше телефонних дзвінків та відвідувачів, ніж за попередні 50 років перебування кубанців у Америці.  Така увага безперечо тішила самолюбство про-московських активістів козацької громади Говеллу і заохочувала їх до передачі козачих реґалій в Росію.

Варто також додати що на початок 2000-х років керівництво козацької громади у Говеллі вже було лише слабкою тінню колишнього вишколеного козачого офіцерства і її в той час уже очолювали нині 80-річний пенсіонер - отаман Александр Пєвньов та писар-секретар Джон Рімакіс - англомовний грек - працівник місцевого парку атракціонів жонатий на козачці. Без огляду на безперечні організаційні здібності, вони обоє не мають ні військового вишколу, ні політичного досвіду, і по-суті є лише громадськими активістами. Сама ж громада також вже складалася не лише з нащадків екзильного Кубанського козацтва, а поповнилася недавніми емігрантами з Росії, які називали себе козаками, але мали переважно совєтську уяву про історію та походження козацтва. Один із таких новоприбулих з Росії кубанців навіть переконував мене що предки кубанських козаків - запоріжці - були не українцями, а потомками черкесів та половців (!). Ці прості, і до певної міри наївні, люди стали легким предметом тиску та маніпуляцій з боку сучасного керівництва Кубані так і Росії, котрі не зупинялися ні перед ніякими методами, включно з підкупом.

Згідно з інтервю, яке у 2005 р. козаки дали американській газеті Star Ledger (нині доступне на інтернетному виданні Free Republic - http://www.freerepublic.com/focus/f-chat/1528594/posts), Александр Ткачьов дав Александрy Пєвньовy 50 тисяч доларів (за іншими джерелами - навіть 100 тисяч доларів) щоби ‘зацікавити’ його у ‘передачі’ реґалій-клейнодів до Росії. Виглядає що саме візит Ткачьовa став переломним моментом для отамана Певньова, котрий пообіцяв реґалії Ткачьову і трактував прийняті від кубанського губернатора гроші як “подарунок”, а не продажну ціну клейнодів.  Майже відразу після візиту Ткачьова, кампанія щодо передачі реґалій-клейнодів з Америки до Краснодару значно активізувалася.  Вже у травні 2005 р. Владімір Громов та іншi предтавники новоствореного “реєстрового” кубанського козацтва були запрошеними до Говеллу провести спільну інвентаризацію експонатів козачого музею (авторові статті вдалося отримати копію акту цієї ревізії датовану 13 травня 2005 р.).

Виглядає що про-московські активісти Говеллу сподівався що вивезення клейнодів-реґалій зі США до Росії буде елементарною формальністю. Але на їхнє здивування далеко не всі в американській козацькій громаді були згідні з передачею реґалій-клейнодів до путінської Росіі.  Багато екзильних козаків сумнівалися в аутентичності нового козацького руху на Кубані і небезпідставно підозрювали що його нові керівники є нещодавними апаратчиками комуністичного режиму та ставленниками Московської влади. Частина ж старих козаків взагалі не згоджувалася з самою ідеєю передачі козацьких історичих реліквій сучасним кубанським спадкоємцям совєтської комуністичної системи, яка раніше знищила кубанське козацтво та колективізувала його власність і землі. 

Cправа набула скандального забарвлення, бо pяд старих козаків-кубанців Нью Джерсі, в тому числі і такі шановані старійшини громади як Анатолій Сінченко, Віктор Бандурко, Петро Батенко, піддали сумніву доцільність безумовної передачі всіх історичних реліквій до Росії. Ці американські кубанці розуміли що клейноди-реґалії є історичним надбанням не лише козаків, а також Росії і України і хотіли вирішити їхнє майбутнє якомога справедливіше. Тому вони і запропонували передати частину їх - а саме запорізькі клейноди на істричну батьківщину - до України.  Анатолій Сінченко, хто і понині є отаманом осередку козаків-незалежників Нова Кубань поблизу містечка Буена у Нью Джерсі, i хто все життя збирав козацькі реліквії, i понині вважає, що безумвна передача старинних козацьких реліквій до Росії була рівноцінною продажі їх приватому колекціонерові антикваріату.  З огляду на безконтрольну корупцію у сучасній Росії, Сінченко небезпідставно побоювався за долю клейнодів. 

До того ж, ревізія проведена у травні 2005 р. виявила, що стан зберeження історичних реліквій у Говеллі був далеко не найкращим - ряд експонатів (включно зі старовинними запорізькими клейнодами) перебували у плачевному стані і вимагали негайної реставрації, а загальна кількість експонатів музею скоротилася з 1053 одиниць у 1969 р. до 226 у 2005 р. Навіть якщо допустити певні розбіжності у методології ревізій 1969 р. і 2005 р., таке драматичне скорочення колекції козацьких історичних артeфактів видається занадто разючим. A влітку 2005 р., вже після ревізії, між козаками спалахнув конфлікт зв’язаний з новим фактом зникнення музейних експонатів та пошкодженням їх із-за недбалого зберігання. А так як Сінченко тодi був головою ревізійної та юридичої комісій козачої громади Нью Джерсі, то у серпні 2005 р. він наказав тримати всі реґалії-клейноди під замком до скликання загальної козацької ради, яка мала би вирішити долю козачих реліквій.

Незгоди щодо процесу передачі історичих реліквій розкололи козацьку громаду і посіяли недовіру як між різними осередками козаків у Нью Джерсі, так і між окремими козаками.  Перехід православної церковної церкви козаків Говеллу у підлеглість до Московського паріархату Росії і відмова інших козаків згодитися на ці церковні зміни, ще більш посилила розкіл.  Занепокоєний тим що американські кубанці перенесли рішення про долю клейнодів на чергову козачу раду, у листопаді 2005 р. до Говеллу з Росії знову приїхав Владімір Громов, котрий намагався видавити з козаків згоду на передачу клейнодів. Без огляду на тиск з боку Громова, рішення про передачу реґалій-клейнодів на цій раді так і не було прийнятe. Протистояння між прибічниками негайної передачі всіх клейнодів-реґалій до Росії (очолюваними отаманом Пєвньовим) та їх опонентами (очолюваними отаманом Сінченком) затягнулося, і в 2006 р. навіть потрапило у лімбо, аж поки 6 жовтня 2006 р. не трапилося непоправне. У цей день козаки довідалися що печатки на деверях музею у Говеллі були зірваними, а замки змінені - музей було відкрито без дозволу козачої ради. Підозріючи що трапилося щось дуже недобре, козаки подали заяву до поліції.

Розслідування поліції виявило зникнення з музею історичних реліквій, a з тогочасних публікацій у російській пресі стало також відомо що з музею були забрані найстаріші реліквії (головно, запорізькі клейноди), які було переправлено до Російського консульства у Нью Йорку. В той же час, oтаман Пєвньов не вбачав у цих подіях нічого протиправного чи не етичного і вважав що він лише дотримувався обіцянок даних відвідувачам з Кубані - Громову і Ткачьову відносно передачі реґалій до Росії. Обурені зникненням історичних реліквій, старійшини козацької громади Петро Батенко і Анатолій Сінченко звинуватили отамана Пєвньова та його оточення у пограбуванні музею, і вже 10 жовтня 2006 р. подали на них в суд.

Поки клейноди перебували у російському консульстві у Нью Йорку, було заднім числом “легалізовано” злом музею. У кінці жовтня 2006 р., було скликано козачу раду і проведено перевибори отамана та опікуна клейнодів-реґалій. Ця рада відбувалася за умов глибокого розколу у козачій громаді і активно координувалася не лише про-московською частиною громади, а й іншими, зовсім не американськими установами. Хтось організував участь на цій раді численних новоприбулих російськомовних емігрантів з Нью Йорку та Брайтон Бічу, і навіть оплатив автобуси для приїзду цих "козаків" до Говеллу. А так як на боці Пєвньова на той час були вже не лише про-московські активісти американської козачої громади, a також Російське консульство у Нью Йорку та Московський патріархат православної церкви, то об'єднані ресурси прибічників Пєвньова виявилися більшими, ніж ресурси прибічників Батенка і Сінченка, і отаманом було обрано Пєвньова.

Саме ця козача рада і виявилася визначальною подією у долі закордонного кубанського війська, бо дала можливість заднім числом затвердити ранішу таємничу передачу Запорізьких клейнодів до Росії та "зцементувала" відверто про-московську орієнтацію керівництва громади козаків Говеллу. Ця рада також стала фактичною ліквідацією Закордонного кубанського козачого війська, бо з передачею клейнодів-реґалій до Росії, американські козаки втратили статус охоронців козачих історичних скарбів і перетворилися у громаду фактично підлеглу козачим і церковним структурам Росії. З огляду на брак коштів на утримання козачого дому і церкви, деякі з говелльских козаків навіть раді цьому закордонному підпорядкуванню громади, а їхній англомовний секретар Джон Рімакіс повідав мені, що він сподіваєтьсю на фінансову підтримку президента Росії у ремонті козачого музею у Говеллі.

Козачих опозиціонерів-незалежників - Сінченка, Батенка і Бандурка усунули з керівних посад, і на їх місце призначили осіб лояльних отаманові Пєвньову та російському керівництву кубанських козаків. Судові ж слухання не призвели до однозначних рішень і врешті визнали як конфлікт у козачій громаді так і передачу реґалій до Росії внутрішніми справами козаків. Єдиними реальними результатами суду залишилися юридичні витрати (по 25 тисяч доларів з кожного боку), і це ще більше додало ворожнечі між конкуруючими громадами козаків. I на початку червня 2009 р., коли я вперше зустрівся з козаками Говеллу і відвідав їхній музей, більшість істричних реліквій вже були переданими до Росії.

Гіркою іронією передачі реґалій-клейнодів до сучасної Росії було те що американські нащадки кубанських козаків, чиї діди врятували ці клeйноди у 1920 р. від пограбування і знищення більшовиками, віддали дідівські реліквії політичним спадкоємцям саме тих більшовиків котрі переслідували і нищили козацтво. Навіть старовинний оригінал грамоти Катерини ІІ-ї, який засвідчував акт дарування земель Кубані запорізьким козакам, був відданий їхніми наївними американськими пра-правнуками спадкоємцям тих совєтських злочинців, котрі конфіскували козацькі землі та вбили і заморили голодом більше мільйона кубанців. Коли ж при моїй зустрічі з отаманом Пєвньовим у 2009 році, я запитав його, як цe онуки та правнуки козаків анти-комуністів змогли віддати свої реліквії прямим спадкоємцям більшовиків та НКВДистів, він відповів: "А кому же там ещё передавать, они же всё-равно сейчас всю Россию контролируют."

Іншою іронією передачі кубанських історичих реліквій виявилося те що клейноди передавалися не прямо на Кубань (як на те козаки наївно сподівалися), а через Москву. А так як прецедент з передачею клейнодів до Москви черeз канали російської дипломатичної пошти був встановлений ще у 2006 р., то дуже швидко виявилося, що вирішальне слово у тому що їде до Кубані, а що залишається у централізованих сховищах Росії було не за козаками, а за московськими експертaми Гохрану (http://www.rsoc.ru/news/rsoc/news778.htm). З огляду на обіцянку повернути до Америки репліки історичних реліквій та неможливсть виготoвлення цих реплік на Кубані, адміністрація краю звернулася за допомогою до Москви. І коли ж американські кубанці побачили перші якісно виготовлені у Москві репліки зі старовинних знамен та грамот, то декого з них почали точити сумніви - а чи не такі ж копії передються і на Кубань. Отаман Сінченко відверто вважає, що за винятком поодиноких оригіналів, більшість із експонатів переданих до Краснодару через Москву є лише репліками.

Додатковою проблемою передачі козачих реліквій до Росії була нагальна потреба їх реставрації та подальшого збереження - знову ж не на Кубані, а у Москві. Поки що ж лише поодинокі реставровані експонати (чи їх репліки?) були показані у Краснодарі, а більшість оригіналів запорізьких клейнодів, переданих з Говеллу до Росії і понині залишається у Москві. Чи потраплять вони на Кубань, чи назавжди поповнять секретні фондові сховища Гохрану та Оружейної палати - невідомо.

Сама ж передача клейнодів козаками Америки до Москви i Кубані перетворилася на трагикомедійне дійство, єдиним відчутним результатом якого став розкол і ворожнеча серед американських кубанців. Навіть отаман "реєстрових" козаків Кубані Владімір Громов не зміг вислужитися перед своїми московськими босами. Із-за скандального розголосу відносно вивезення козачих реліквій зі США, його у 2008 році замінили менш одіозним Ніколаєм Долудою. Коло замкнулося - запорізькі клейноди врятовані від більшовицької Москви у 1920 році потрапили до ФБС-ної Москви у 2007 році. А самим кубанцям Америки лишилося сплачивати судові видатки та дивуватися - як їх у черговий спритно перехитрили з Москви. Один із говелльских козаків так прямо і сказав: "Знову москалі нас використали". І певно не в останнє...

Фотографії Запорізьких клейнодів та інших музейних експонатів збережених закордонними кубанськими козаками:

http://picasaweb.google.com/mischenko/HistoricRelicOfT02?authkey=Gv1sRgCNHc_u21qci3AQ#

 Автор висловляє щиру вдячність членам громад кубанських козаків США - Анатолію Сінченку, Алекандру Пєвньову, Василю Ляшку, Джону Рімакісу та іншим за їхнi інтерв'ю i допомогy y зборi матеріалів для цієї публікації.

Yuri Mischenko, PhD

Princeton, New Jersey, USA

Відповіді

• 2010.07.20 | роман

  Re: Клейноди Запорізьких козаків - дивне повернення на Кубань

  У великих подробицях подає автор історію деяких клейнодів Запорізьких козаків і їхних нащадків. Чомусь перебування і збереження цих клйнодів у США не була широко відоме. На питання "Чому велика Українська діяспора, яка так близько місця де перебували ці клейноди, не взяла участь у боротьбі за збереження цих клейнодів в Українських руках?" раціональної відповіді намає. Де були Історичні Секції НТШ-А, УВАН?
  Велике признання автору за висвітлення цеї болючої сторінки нашої історії.