07/19/2010 | Леонід Пінчук

Сьогодні, слухаючи пояснення Г.Герман , ідеолога команди Президента України В.Януковича, про новітню ідеологію «духовної
автономії», яка нібито об,єднає суспільство, більшість громадян наших якось не замислюються, де корені такої новації і для чого, з якою метою її впроваджують. Дещо стає зрозумілим,правда, коли слухаємо, як Прем,єр-міністр України Микола Азаров безбожно коверкає українську мову, читаючи по написаному те, що мав донести до нашого відома. Скоріше намагається переконати затятих шанувальників української мови, що остання не може влаштовувати запити державних мужів, бо вимагає знань і поваги до держави, титульної нації , української, яка дала назву державі. Більше взнаємо про походження отого лиха, «духовної автономії» із публічними вправами Миколи Азарова з української мови, перечитуючи написане мовознавцями зокрема,Іриною Магрицькою із Луганська про перші вправи тоді невідомої ще в Україні Партії регіонів з регіональної грамоти в далекому 2002 році.
Читаючи наведений уривок із статті І.Магрицької, не хочеться вірити, що рішення приймалися і виконувалися депутатами ради, серед яких більшість українці, які б як і більшість українців, мешканців міста, мали б знати українську грамоту і, порівнюючи останню із регіональною луганською, мали б не тільки дивуватися, а й вимагати від місцевої влади поваги до Конституції України і законів. Та,як не прикро, в далекому 2002 –му як і нині маємо те, що маємо: правовий бєспрєдєл і його сумні наслідки, байдужість українців до рідної мови української, чим вправно користуються ,зокрема, В.Колесніченко, М.Левченко і багато інших українців, як не прикро, самозванних захисників прав російськомовних з намірами залишити останніми назавжди українців.
То ж перечитуємо і робимо висновки, бо з впровадженням ідеології «духовної автономії» ота регіональна грамота на кшталт луганської чекає на нас в кожному регіоні з огляду ще й на те, що нова редакція закону про місцеві вибори на думку фахівців приведе до появи більшості депутатів від партії регіонів в більшості, якщо не в усіх місцевих радах. А з досвіду відомо, що починають регіонали із вправ над мовою, впровадження регіональної грамоти. Запам,ятаймо це і спробуємо на недалеких вже виборах до місцевих рад серед кандидатів знайти українців, які не забули українську грамоту і не сприймають регіональну, не сприймають лукаве гасло захисту прав російськомовних, щоб не наступати знову і знову на граблі, як в Луганську і про що свого часу повідала Ірина Магрицька, попереджаючи нас про лихо з регіональною грамотою.
« Найперше завдання мовознавців сьогодні — “відновити перервану (після харківського правопису 1929 року. — І.М.) орфографічну традицію як знаковий засіб самоідентифікації української спільноти та її внутрішньої єдності” (І.Фаріон); “необхідно… вдягнути український правопис у національні шати, як це прийнято в цивілізованих країнах” (Л.Полюга).
Але коли за цю непросту справу беруться невігласи-безбатченки, то вона обов’язково перетворюється на трагікомічний фарс. Так, не чекаючи, поки мовознавці розберуться у складних правописних питаннях, луганські нефілологи від місцевої влади вирішили самі внести зміни до чинного українського правопису, зокрема щодо власних назв — топонімів, і навіть законодавчо оформили ці зміни. На шостій сесії 24-го скликання від 24 грудня 2002 року Луганська міська рада винесла рішення “Про найменування вулиць, провулків, кварталів, площ тощо у місті Луганську”. Додатком до цього рішення є об’ємний алфавітний перелік усіх топонімів обласного центру.
Відповідні служби взяли до виконання рішення, і в результаті на карті міста з’явилися суто “регіональні” найменування: провулки Лєнінскій, 18-го Партс’єзда, 1905 года, імені 1-го Мая, 1-й Бєлорусскій, 1-й Кірпічний, 5-й Садовопроєздной, Сєвєрозападний, Братьєв Сєродєдєнко, Кримскій, 1-й Товаріщєскій, 1-й Пятілєткі, Астрономічєскій; вулиці Совєтская, 300-лєтія Воссоєдінєнія, 40-лєтія Октября, 50-лєтія Образованія СССР, Лучістая, Звьоздная, Самольотная, 2-я Ізвєстковая, Тіхоокєанская, Камєнная, Опитноє полє, Алєксандра Нєвского, Юних Піонєров, Маяковского, Рєволюциі, Паріжской Коммуни; квартали Дзєржинского, 50-лєтія Октября, Гєроєв Брєстской крєпості; тупики 6-й Короткій, Бєлая Будка; усадьба (садиба? — І.М.) 1-го Трєста столових тощо. Зауважимо, що до цього “доленосного” рішення Луганської міської ради всі топонімічні назви в обласному центрі відповідали нормам української літературної мови.
У людей, які мають знання з української мови хоча б на рівні початкової школи, такі назви викликають щонайменше здивування, адже вони не те що написані з помилками, а взагалі є далекими від української мови. Вочевидь, цей топонімічний “винахід” місцевого органу самоврядування виявляє найповнішу гармонію з фонологічними і граматичними закономірностями іншої мови, а саме — російської.
…… Можливо, в такий оригінальний спосіб (по-суті, по-російськи, тільки з використанням української графіки) передано топоніми національною мовою більшості населення Луганська? Але за останнім переписом населення росіян у Луганську менше, ніж українців — відповідно 47% і 50%. А може, такою своєрідною транскрипцією передано топоніми з мови оригіналу? Так ці назви не принесені з-поза меж України, вони існували тут ще за радянських часів.
Припускаємо, що автори місцевого лінгвістичного нововведення керувалися тим, що луганські топоніми не є власне українськими за своєю семантикою та культурним забарвленням. Тоді чому явно українські за походженням найменування, як-от: вулиці імені Квіткі-Основ’янєнко, Коцюбінского, Гулака-Артє¬мовского, Грушевского, Довженко, Кармєлюка, О.Коби¬лянской, П.Мірного, Украінская, Шевчєнко Т.Г., Шевчєнко В.В. — подано в російській транскрипції?
У цьому контексті можна зробити зауваження фахівцям з “топонімії по-луганськи”: вони не зовсім послідовні у винайдених ними правописних правилах: вулицю Донбаскую треба називати Донбасская, Соціалістічєскую — Социалістічєская, Пчєлінную — Пчєліная, Старих Большєвіков — Старих Большевіков, Лесі Українкі — Лесі Украінкі, Остапа Вишні — Остапа Вішні (хто знає російську мову, розуміє, що саме так ці назви передаються по-російськи). Імовірно, наступним рішенням щодо правопису назв топонімічних об’єктів Луганська міська рада “виправить” ситуацію.
Як це не прикро, але це горезвісне рішення місцевого органу влади, як ніяке інше, виконується бездоганно й послідовно. Топонімічні назви-покручі чуємо й бачимо в рекламних текстах українською мовою, їх фіксують органи юстиції як адреси утворених після грудня 2002 року підприємств та організацій, їх заносять у паспорти громадян міста.
У цивілізованих країнах мова в усіх її проявах є категорією не тільки лінгвістичною, а й політичною і державницькою. Там державна мова сприяє консолідації народів, які мешкають на території цих країн, у єдину націю.
В Україні ж природному розвиткові української мови як державної на заваді стоять різні штучні перешкоди — чи то у вигляді інспірування руху щодо надання російській мові статусу державної (або офіційної), чи то витіснення нашої державної мови з життєво важливих сфер (передусім освіти та ЗМІ) на периферію російською мовою, чи то здійснення відвертих та підступних заходів з метою зробити українську мову неприродною, безперспективною, просто — карикатурною.
Такі заходи Луганської міськради не назвеш інакше, як проявом антидержавницької мовної агресії. У результаті цього ганебного явища руйнується культура мови як цілісна система і виникає загроза зникнення мови або ж перетворення її на непотрібну, меншовартісну.»
Чи не нагадують нинішні заходи ,зокрема, законопроекти В.Колесніченка, з впровадження російської мови як регіональної голосами лише 10% депутатів місцевих рад, оті вправи Луганської міської ради з регіональної грамоти?! Коли ми ще й слухаємо мовчки пояснення В.Колесніченка, що така новація в правовому полі - то і є европейські норми демократії з захистом прав людини на рідну мову?!То чи змінилося щось після 2002 року? Чи змінилися ми, українці за національністю, чи залишилися такими ж байдужими і безпорадними, як в 2002-му в Луганську? Мабуть, правий Сергій Мельничук, українець із того ж Луганська, який в Україні(Луганськ-це теж Україна!Чи вже –ні?!) в судах відстоює своє право на рідну українську мову (!!!) і робить висновки : »Сьогодні не бачу сил-політичних і громадських,- які могли б зупинити нинішню владу в її намаганні повернути колесо і жорно зросійщення. Більш того, не бачу сил, які б щиро цього хотіли. Спроби є, але потуг до об,єднання нема.»Сказано в 2010 році, нещодавно і вже не про ситуацію в Луганську, а, як не боляче, по всій Україні.
То ,може, ми, побратими –українці, остання сила на шляху колеса зросійщення і яка щиро бажає залишитися українською , спробуємо вже на виборах до місцевих рад, якщо не зупинити, то, бодай поставити перші перешкоди тим лукавим жахливим жорнам , зробивши перші кроки до об,єднання українців, щоб обрати в ради Українців з великої літери?. А в майбутньому - і до Верховної ради України, щоб остання як і всі ради були зорієнтовані не на партійні інтереси, а на інтереси більшості суспільства, в Україні - української, 78% населення.
Поки не пізно, поки ми з вами ще не забули українську грамоту, поки нас не привчили остаточно до грамоти регіональної, залишивши назавжди вже не українцями, а якимись «російськомовними"