07/23/2010 | Леонід Пінчук

Такою одеською «хохмою».Л.Кравчук виклав своє бачення ситуації, яка склалася в Україні через 20 років після схвалення Верховною радою Декларації про державний суверенітет України. І додав, виступаючи на 5 каналі ТБ в програмі «Час»,що сьогодні не бачить політиків, які б щиро вболівали за Україну.Отак коротко відповів на питання, які дебатувалися патріотами, націонал-демократами за «круглими столами» і поза останніми: «на яку Україну ми сподівалися, яку маємо і яка Україна нас чекає». Як кажуть і як не прикро, але…приїхали.
Бо , збираючи докупи все сказане в дні відзначення 20-ої річниці Декларації,як не боляче, маємо зробити сумний висновок: корабель під назвою незалежна Україна, формально зорієнтований на проголошений Декларацією курс, фактично не те що має задній хід, а і дрейфує без керма і без вітрил під впливом знайомих з часів Радянського Союзу вітрів і течій на рифи соціалістичної республіки Україна чи Малоросії .Переконує в цьому,бодай, постійно діючий дев,ятий круглий стіл ВУТ «Просвіта» і надруковане в тижневику «Слово просвіти» число 28, 15-21 липня 2010 року з цього приводу.
Присутні, як вони себе йменують, «батьки» цього документа, а за суттю і «батьки» Української держави..», народні депутати України ,зокрема,Іван Заєць і Павло Мовчан стверджували, що «Україна як національна держава розвивається в кордонах, що існують,, через реалізацію права на самовизначення української нації». Як відомо, в преамбулі Конституції України за наполяганням «батьків» Української держави записано, що відбулося не тільки самовизначення української нації , а і українського народу.»Батьки» вважали, що як записано в Конституції, то таким воно є і в дійсності. На жаль, життя і дійсність всупереч задекларованому «батьками» в Декларації про державний суверенітет і в Конституції курсу дало задній хід кораблю Україна, про що нагадав не тільки Л.Кравчук.
В тому ж числі тижневика Руслан Морозовський пише: «Адже в Україні…. поки присутні, принаймні де- факто, і вчорашні українці.Чому вчорашні? Не тільки тому, що в усіх офіційних документах-паспортах, посвідченнях, анкетах ліквідовано графу про національність. А й тому, що преамбула Конституції України проголошується від імені «українського народу-громадян усіх національностей», а не від імені « українського народу та громадян інших національностей». Наведена юридична формула преамбули не враховує наявності в Україні корінної титульної нації. Тобто етнічні українці як споконвічна етнонаціональна спільнота опинилися поза Законом… преамбула Конституції України юридично ліквідує етнічну українську націю цілком, підмінюючи її ефімерною «політичною нацією»…заблоковані Конституцією квазівласної держави етнічні українці упродовж двох десятиліть демонструють байдужому світові повну безпорадність у справі облаштування державного і громадського життя».І це при тому, що саме етнічні українці,титульна нація,природна більшість суспільства і є тими животворними нерозгорнутими вітрилами корабля України, які б мали надати кораблю Україна хід «повний-вперед» на задекларованому курсі.Та не можуть,як не боляче, бо залишилися поза Законом і поза увагою «батьків», які тішаться задекларованим самовизначенням української нації, яке буцімто відбулося і чи могло відбутися в такому жалюгідному стані нації, про яке нагадав Р.Морозовський. І не тільки він.
Вже за «круглим столом» поряд з « батьками» народний депутат 1 скликання Володимир Шлемко, кажучи про Декларацію, стверджує: « Фундаментальним положенням її стало право української нації на самовизначення, на власну національну державу. Це право НЕРЕАЛІЗОВАНЕ, і НІХТО поки що НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ЙОГО РЕАЛІЗУВАТИ».
Там же Любомир Пиріг,доктор медичних наук , професор, вказуючи на невтішні реалії з виконанням Декларації і наводячи положення Декларації, більшість яких не виконані, вказує на те, що стало причиною таких невтішних реалій, бо « основою нашої національної політики має бути солідарність і єдність… А що маємо сьогодні?Доки існуватимуть ці особисті вузькопартійні амбіції політиків?»
В якійсь мірі відповідь на обурення Л.Пиріга і його запитання за тим же столом дав письменник Петро Осадчук : «,поки що у нас лунають лише , хто був першим, хто більше вклав, хто більше наговорив. Не кажучи вже , що сьогодні в нашому політикумі утворилися три категорії: націонал-патріоти, націонал-кар,єристи і націонал-щизофреники.І це страшенно заважає нашому розвитку». В тому ж числі тижневика Леонід Мужук нагадує, як Українець з великої літери Ю.Іллєнко гукав «українці,об,єднуймося!» і як голосу того так і не почули, зокрема, і «батьки», політикум український.
Чи почули все сказане уже за «круглим столом» «батьки»,політикум, зокрема і слова Олександра Пономаріва :»Тут говорили, що ми повертаємося до того, що було в радянській Україні.З деякими позиціями ще гірше»? То чи могло таке статися через 20 років, коли б, як стверджують «батьки», відбулося самовизначення української нації і ми дійсно, бодай, почали будувати українську національну державу? Очевидно, ні, не мало би бути таке сьогоднішнє ганебне явище, про яке соромно і говорити, якби «батьки», політикум український не забули, що дітище своє треба і поставити на ноги, що з огляду на стан української нації, яка щойно вийшла із проголошеної радянської безнаціональної російськомовної спільноти , треба добряче попрацювати, вкласти в голови етнічних українців ідеологію українського націоналізму як ідеологію консолідації української нації, щоб ідеологія українського націоналізму заволоділа розумом і серцем більшості етнічних українців і щоб самовизначення дійсно відбулося, щоб ,бодай,розпочалося будівництво дійсно української національної держави Україна. Бо задекларувати лише курс і заявити про своє «батьківство» , маючи на руках зросійщених, денаціоналізованих, залишених поза Законом етнічних українців, виявилося недостатнім, щоб розгорнути на повну силу животворні вітрила, якими на кораблі Україна є титульна українська нація, природна більшість суспільства, і надати кораблю хід «повний-вперед» на задекларованому курсі.
Тому перед «батьками», перед українським політикумом, перед українською громадою стояло ще і завдання оздоровлення української нації , насамперед, через активну роботу по поверненню так званих роійськомовних українців до рідної мови, по зупиненню подальшого зросійщення етнічних українців, по, як не прикро, українізації українців, а не примусу всіх громадян до української мови. Адже вітрила через «епідемічно хвору» українську націю були пошматованими і світилися дірками.Свого часу про нагальність такої роботи нагадував забутий нині професор Анатолій Погрібний, наголошуючи на необхідності загальнонаціонального руху під гаслом «українці, шануймо рідну мову,спілкуймося українською», що є актуальним і сьогодні. Якби ж почули і якби ж було кому взятися за роботу, а не за декларації. Натомість маємо сьогодні те, про що нагадав правозахисник Сергій Мельничук на представленні своєї книги під промовистою для України, де буцімто відбулося самовизначення української нації, назвою «Моя боротьба за мову»: «Сьогодні не бачу сил-політичних і громадських,- які могли б зупинити намагання нинішньої влади повернути колесо і жорно зросійщення. Більш того, не бачу сил, які щиро цього хотіли б. Спроби є, але потуг до об,єднання нема». І так всі 20 років, зі спробами без щирого бажання і без потуг до єдності, навіть на останніх виборах, коли вже грім грянув над головами «батьків», українського політикуму, над головами українців. І гримить…
Натомість «батьки», український політикум метушилися на палубі корабля, сварилися між собою, з,ясовуючи, хто патріот України, а хто- «рука Москви,Кремля», шукали серед останніх ворогів, хоч ворог сидів і сидить в самих українцях, які і нині перебувають за висловом А.Погрібного в стані «дурного хохла» чи за висловом О.Пахльовської в стані «не то українця,не то росіянина…Малорос з великої літери».Плутали самі поняття патріотизм і український націоналізм, почуття і ідеологію консолідації нації,захисту інтересів останньої, про що мав би нагадати і що наводить І.Магрицька, бодай , тлумачний словник Оксфордського університету(«Націоналіст-це захисник інтересів нації»).Плутанина ця заважала і заважає перейти від декларацій з вигуками «Слава Україні!» до буденної важкої роботи по вкладанню ідеології українського націоналізму в голови етнічних українців, переконанню суспільства, що український націоналізм як націоналізм віками пригнобленої нації нікому і нічим не загроржує, а, навпаки, несе з собою мир і злагоду зі стабільною більшістю в суспільстві за національною ознакою..Плутанина понять патріотизму і українського націоналізму завадила і заважає «батькам»,українському політикуму не те що працювати на інтереси української нації, її консолідацію, не те,що вимагати, а ,бодай, звернути увагу і постійно пам,ятати про наявність в Конституції України статті 11, за якою держава забезпечує консолідацію і розвиток української нації, розвиток мовної,культурної,етнічної,релігійної самобутності, всього того, що визначає здоров,я української нації, міцність і животворну силу вітрил корабля Україна.Як не прикро, за «круглими столами» і поза ними окрім слів про ганебний стан і закликів до єдності ми не почули слів про роботу по вкладанню в голови ідеології українського націоналізму, ідеології єдності української нації як і не почули, що ж робити сьогодні, де порятунок виходу із цього загрозливого стану,по виведенню корабля із дрейфу .
Натомість чуємо звинувачення на адресу нинішньої влади, пропозиції йти до влади і виховувати її в дусі шанування України і української справи, шанування Декларації і Конституції,чуємо заклики готуватися до зміни влади.Ось тільки,з ким?! Знову з «батьками», «націонал-патріотами, націонал-кар,єристами і націонал-щизофрениками»?! Згадаймо, час от часу,інколи народ виштовхував «батьків», представників українського патріотичного політикуму на капітанський місток корабля Україна, до влади, де вони хапалися за кермо , сварилися, примушуючи європейських політиків і пересічних українців хапатися за голови, забували, зокрема, як В.Ющенко про нагальність роботи по оздоровленню і консолідації української нації з використанням владних повноважень і шануючи статтю 11 Конституції України, безславно ,зокрема, як і В.Ющенко закінчували свої каденції, не залатавши і не піднявши вітрила на кораблі Україна.
То може прийшов час «батькам» і нинішньому українському політикуму,» націонал-патріотам,націонал-кар,єристам, націонал-шизофреникам», за висловом О.Пахльовської, »політикам-популістам», які «..розігрують країну-як шулери колоду карт» , зрозуміти, що час декларацій, час закликів, час їхнього перебування на капітанському містку корабля Україна, час намагань їхніх забратися на останній з використанням «простих людей» як «вітаміну для їхнього щоденного канібальського меню», пройшов.
Прийшов час пошуку шляхів нелегкої роботи по оздоровленню української нації, її консолідації, по розгортанню вітрил, щоб зупинити дрейф на небезпечні рифи.Прийшов час дітей, час молодого покоління, яке не побоїться буденної тяжкої роботи в ім,я майбутнього України, яке не побоїться глянути правді в очі і, зокрема,буде стояти на тому, щоб слова про самовизначення української нації із преамбули Конституції України перенести в статтю 11, бо самовизначення не відбулося і над останнім як і над консолідацією, розвитком української нації, розвитком мовної , етнічної, культурної, релігійної самобутності треба ще добряче попрацювати з забезпеченням і підтримкою влади, держави.
Сьогодні за галасом «політиків-популістів», за їхніми безкінечними акціями і піар-кампаніми, як нагадування про їхнє існування, голосу дітей, молодого покоління не чути і їх не видно, бо вони не сприймають нещирі наміри нинішнього українського патріотичного політикуму і не штовхаються серед останніх,чекаючи , коли їх покличе час, коли покличуть етнічні українці, природна більшість суспільства, єдина на сьогодні сила, яка здатна надати хід кораблю і зупинити дрейф на небезпечні рифи вчорашнього дня в разі одужання і розгортання животворних вітрил.
То ж шукаймо,побратими-українці, між собою, а не серед чисельних партій, українців, які шанують рідну мову і не підлаштовуються під реалії, які не сприймають лукаве антиконституційне гасло захисту прав російськомовних, які розуміють український націоналізм як ідеологію консолідації нації, захисту інтересів останної і нагальність активної роботи по оздоровленню нації, які є в останньому шанувальниками і провідниками справи Українця з великої літери Анатолія Погрібного, який своїми книжками, думками разом із своїми дописувачами на сьогодні має стати дзеркалом, апостолом правди, що кличе до діла і дії, для етнічних українців, для всього суспільства.
Без сумніву,такі українці є, шукаймо їх, гукаймо і будемо сподіватися, що вони самі про себе заявлять, почувши про наші з вами наміри змінити український політикум, маючи такі критерії в оцінках кандидатів.Будемо сподіватися, що в цих пошуках нам допоможуть і «батьки»,їхній досвід, їхнє розуміння веління часу. Приведемо нове покоління, дітей до влади уже восени цього року на виборах до місцевих рад. А в подальшому ,- на всіх прийдешніх виборах до рад всіх рівнів,щоб, пропустивши неодноразово через сито нашого пильного ока,спільної думки і довіри таких українців, отримати нарешті дійсних українських націоналістів на капітанському містку корабля Україна, які б, дбаючи про інтереси української нації, проводячи активну роботу по її оздоровленню, розгорнули вітрила і корабель отримав хід «повний вперед» на задекларованному «батьками « в Декларації і Конституції курсі, долаючи опір вітрів і течій вчорашнього дня, уникаючи рифів.