Чи сталося? І чому не сталося, як гадалося?
08/06/2010 | Леонід Пінчук
• Кожного року постають ці запитання , мабуть, не тільки переді мною, а і перед багатьма людьми мого покоління, які в зрілому віці були свідками і учасниками подій часів становлення незалежності України.
• То ж маємо згадати те, що відбувалося, про що тоді гадалося, щоб зрозуміти, чому, як відзначають ті, хто не боїться глянути правді в очі і сказати, що не сталося ,як гадалося, що не відбулося головне із задекларованого і записаного навіть в преамбулі Конституції України, самовизначення української нації, не зупинено зросійщення і денаціоналізація українців, хоч перші рухівці тішили себе і всіх нас перспективою в короткий термін із «хохлів» зробити Українців з великої літери.
• А сьогодні один із правозахисників із Луганська Сергій Мельничук представляє свою книгу «Моя боротьба за мову» ( за українську в Україні на 19 році незалежності!!!) і каже, що він не бачить політичних чи громадських сил , які не те, щоб були здатні зупинити колесо і жорно зросійщення, які крутить нинішня влада, а і не мають щирого бажання зупинити зросійщення українців. Є потуги, а нема об,єднання зусиль.
• А перший Президент Л Кравчук зазначає, що він не бачить сьогодні політиків, які б вболівали за Україну, і тому маємо те, що маємо : задекларований курс – той же, тільки – хід задній. Це про корабель Україна. А з огляду на все сказане за «круглими столами» і поза ними в дні відзначення 20-их роковин проголошення Д екларації про державний суверінетет України можна зробити висновок, що корабель Україна без руля і вітрил дрейфує на рифи вчорашнього дня під впливом вітрів і течій.
• Пригадую рік !990, рік проголошення Декларації. Рік, коли по всій Україні, зокрема, розгорнулася підготовка і проведення перших дійсно демократичних виборів до рад всіх рівнів. Велася така робота і на суднобудівному заводі в Миколаєві, де я в той час працював. Серед багатьох висуванців колективів, самовисуванців був і відомий нині всій Україні політик, ім,я якого називати нема потреби. Тоді його підтримував партійний комітет заводу, а сам політик той вміло горнувся до демократів, противників КПУ. Завдяки підтримці парткому заводу він був затверджений на конференції колективу заводу як кандидат останнього в народні депутати України, а на виборах у окрузі переміг предс тавника райкому КПУ і став народним депутатом України уже завдяки підтримці демократів, насамперед, із багатотисячного колективу заводу.
• Подальша доля цього політика і відповідь на запитання, ким же він був, демократом чи кар,єристом, який вдало використовував і використовує ситуації, в великій мірі дає також відповідь, чому не сталося, як гадалося.Згадаймо лише коротко:при підтримці , зокрема, НРУ політик стає представником Л.Кравчука у Миколаївській області. На позачергових виборах Президента вже підтримує Л.Кучму і продовжує запоморочливу кар,єру: Президент(!!) асоціації підприємців, Голова облдержадміністрації, міністр, віце-міністр, Прем,єр-Міністр Уряду України, в перервах - народний депутат України, не втрачаючи іміджу демократа. А вже, коли похитнувся Л Кучма, наш політик подався до «помаранчевих», які вимушені були прийняти його і дати місце в Уряді, щоб мати підтрмку підприємців. Та політик швидко зметикував, що В.Ющенку не світить другий термін президентства з огляду на війну, яку той розгорнув в стані «помаранчевих» , і знову опинився серед своїх, серед «професіоналів»,подавшись до регіоналів, де сьогодні допомагає сіяти і виправдовувати можливіс ть і необхідність стабілізації влади з використанням правового бєспрєдєла, політики з прийомами лому.
• Чи повернеться наш політик знову до демократів, покаже час і та мізерна надія, що нова команда з прийомами лому залишить демократам шанс бути при владі. Треба віддати належне тому політику :заради кар,єри він вивчив і корист ується української мовою, хоч на почтку своєї кар,єри користувався виключно російської, чому демократи, націонал-патріоти,які штовхали політика, зокрема, в крісло представника Президента, не надали значення(!).
• А скільки ж людей , починаючи з таких як наш політик і кінчаючи В.Ющенко , скористалися довірливістю і короткозорістю демократів, націонал-пат ріотів, дурили останнім і всім людям, всьому суспільству голови декларативними заявами і гучними словами про національні пріоритети, а, перебуваючи на протязі багатьох років у владних коридорах, нічого не робили і не роблять по україназації українців, поширенню української мови серед українців, консолідації і розвитку української нації, її мовної, культурної, релігійної , ЕТНІЧНОї самобутності, по вкладанню в голови українців ,насамперед, і всього суспільства ідеології українського націоналізму всупереч російському націоналізму, який поширювали і поширюють під гаслом захисту прав російськомовних, нічого не робили по реалізації всього того ,що записано в статті 11 Конституції України і визначало, чи станеться дійсно самовизначення української нації, чи стане влада дійсно українською, чи почнемо будівництво національної української держави?!.
• Нині демократи розводять руками, бо не сталося, як гадалося, як задекларували, і не бачимо сил, які б взялися нарешті за справу так, щоб сталося, позбувшися довірливості і короткозорості , амбіцій «батьків», зробивши висновки і зрозумівши нарешті, що не могло статися і не станеться, коли демократи, «батьки деларацій» і держави, як вони себе нині величають. штовхали до влади і оберігали в ній псевдодемократів, нар,єристів, декларативних патріотів, для яких українська справа була лише перепусткою до влади і кар,єри.
• Чим же пояснити вказану прикру короткозорість і довірливість демократів, якою користувалися і користуються оті всі «псевдо», які заполонили коридори влади?
• Знову пргадую рік 1990, в який почався масовий вихід комуністів із рядів КПРС і КПУ в Україні.Ті втікачі із лав КПУ і поповнили ряди демократів разом з безпартійними людьми, які до цього в більшості своїй були далекі від активної участі в політиці, а то і зовсім байдужі до неї. Із КПУ тікали, за окремими винятками, члени партії, теж далекі від активної участі в житті партійних організацій і партії в цілому, хоч до цього їх зобов.язували статут і програма партії: вони майже не виступали на зборах, не думали і не подавали пропозицій, не лізли в керівні органи, маючи на меті змінити партійне життя на краще, а слухняно голосували і підтримували лінію керівництва партії, організацій. Вони в більшості своїй складали так зване «партійне болото», головними правилами якого були відомі «не висовуватися» і « я-начальник,ти- дурень,ти –начальник,я- дурень». Послугами партійного «болота» користувалася партноменклатура в боротьбі з окремими малочисельними ентузіастами в рядах партії, які вимагали дотримання статуту і програми, демократичних норм партійного життя, думали, як зробити останнє таким, щоб відповідало вимогам часу, вносили чисельні пропозиції, писали в партійні і загальні ЗМІ - і наштовхувалися на стіну непорозуміння, відсічі, замовчування і байдужості «болота».
• Треба зазначити, що ці активісти, ентузіасти залишалися здебільшого до останнього в рядах КПУ, не втрачаюи сподівань переконати комуністів, насамперед, українців і проводячи роботу всередині партії на підтримку вимог про незалежніс ть України, на підтримку вимог про нагальність реформування самої КПУ, зокрема, вихід організацій із підприємств і установ і перехід до територіального принципу організації партійгної роботи, дозвіл на існування фракцій в КПУ і фракційної роботи, що демократизувало би КПУ і проклало би цивілізований шлях в подальшому по створенню партій і ведення політичного життя уже в незалежній Україні, і багато чого іншого. Акивістам доводилося витримувати шалений тиск: їм погрожували і неодноразово ставили питання про їх виключення із партії за підтримку вимог незалежності і підтримку на виборах кандидатів від демократичних сил, а не кандидатів від партійних організацій, їх виганяли із членів керівних органів, райкомів, обкомів із формуліровками часів 1937 року(«за невідповідність дій лінії партії»).Але активісти продовжували робити свою справу, справу українців, і їхня робота, їхні голоси вплинули без сумнівів і на поведінку, зокрема, народних депутатів від КПУ, які проголосували за Декларації про державний суверенітет і незалежність України.
• Про таке маємо згадати і знати, що перемога в !991 році була справою українців, які перебували не тільки серед демократів,націонал-патріотів, аі робили ту ж справу всередині КПУ, про що не згадують і нині демократи чи закидають отим українцям, активістам і ентузіастам відстоювання справи незалежності в КпУ, і нині , мовляв, деж ви були, коли ми бігали із синьо-жовтими прапорами, кричали «геть!».»Ганьба!» і « Слава Україні!», хоч добре знають, що активісти були з незалежною Україною і залишилися з нею, шукаючи і нині відповіді, чому не сталося. І тільки почувши у відповіідь запитання активістів «Де ж та слава України?» і інші колючі питання, ніяковіють на мить … і не цураються хибних шляхів з відсутністю думки і активної роботи по дотриманню задекларованого курсу корабля Україна з розгорнутими вітрилами і ходом «повний вперед».
• До слова будь сказано, саме активісти, ставши депутатми рад всіх рівнів, продовжували роботу по становленню незалежності, зокрема, впровадженню української мови в роботу рад і виконкомів, сесій рад, дотриманню законів і Конституції при цьому, перейменуванню вулиць і зміною написів українською мовою, організації і активній роботі перших дійсно демократичних комітетів виборців і депутатів, громадських організацій як захист прав с поживачів і інших. На жаль, не завжди маючи належну підтримку з боку тих українців, які вважали себе демократами і бачили активістів не українцями, з якими треба гуртуватися, консолідуючи нарешті українську націю, а продовжували ще довго і навіть ще і сьогодні бачити їх «комуняками», до яких треба ставитися з підозрою і не прислухатися до того, що пропонують активісти с ьогодні, щоб все таки сталося, сприймаючи оті пропозиції як наміри «построїти націонал-патріотів, демократів».
• А партійне «болото», заполонивши на хвилях часу демократичні ряди, рухи, партії, громадські організації, куди вже думаючих активістів не пускали чи ставилися з підозрою, перенесли туди і свої відомі правила життя, «не висовуватися» і «я –начальник, ти-дурень, ти-начальник, я-дурень.» Ці правили робили байдужими рядових членів вже демократичних неначе партій, громадських організацій до короткозорості і довірливості керівників в їх домовленостях із «псевдо» щодо влаштування останніх у владних коридорах, робили таким чином саме життя вже неначе і демократичних партій і громадських організацій далекими від дісно демортатичних норм , що маємо, як не прикро, і сьогодні. Останньому сприяло і те, що представники «болота», сідаючи в крісла керівників чи членів вищих органів неначе і демократичних партій і організацій, унеможливлювали взагалі встановлення дійсно демократичних норм життя, коли б думка і воля рядових членів партії стояли на перешкоді короткозорості і зрозумілої довірливості керівників до питань присутності псевдо при владі.
• Прикладів із партійного неначе вже і демократичного життя сучасних партій можна згадати безліч.Згадаймо лише долю Партії зелених України, яка зусиллями активістів, насамперед,керівників обласних організацій, добре знаних на місцях як щирих «зелених», в 1998 році на виборах несподівано здобула 19 мандатів народних депутатів, стала парламентською партією, а вже в 1999 році під тиском керівництва позбулася з порушеннями статуту всіх тих кервників обласних організацій, вичисливши їх незабаром і із партії. Сама ж ПЗУ вже ніколи не потрапляла в парламент.
• Можна згадати і долю Демократичної партії України, партії, яка мала б бути провідною в Україні за задумом і складом її організаторів , зокрема, В.Яворівського , та не стала, бо за допомогою вже демократичного «болота» із партії вичислили її організаторів, а партія фактично зникла із політичного життя України.
• Показовими є і доля та процеси,що розвивалися в народному русі за перебудову. Рік 1991. Рік проголошення незалежності України. Рік референдуму з небаченою підтримкою вимоги незалежності України і рік перших виборів Президента України, на яких переміг бувший секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук. Радісні обличчя громадян, дісно народні,небачені раніше гуляння на стадіоні «Молодіжному»в Корабельному районі міста Миколаєва,зокрема.
• Народ чекав продовження свята щирих намірів, правди, злагоди і порозуміння, єдності, насамперед, серед українців, більшості суспільства , яка б повела за собою, в разі її єдності,консолідаціЇ, всіх громадян України по шляху розбудови незалежної ,демократично,української національної держави.Народ чекав, що з цього приводу скажуть демократи і що запропонують робити по консолідації українців, української нації, передумови всіх бажаних реформ, І почули…
• На третому з,їзді рух відкинув пропозицію Леоніда Кравчука про співпрацю, не послухав навіть керівників руху, І.Драча, М.Гориня і інших, які вбачали у співпраці перші кроки до гуртування українців незалежно від їхньої партійної належності нині чи в минулому. Рух тодішній пішов за непримиренними противниками «комуняк», які не хотіли бачити серед останніх українців.,з якими мали би виконати заповіт Т.Шевченка «обнімітеся,брати мої», провести так звану люстрацію, яка так і залишилася в спогадах, бо не отримала підтримки від українців в різних партіях, прихильників незалежності і української влади, через відсутність порозуміння, насамперед ,щирих намірів до єдності з боку демократів. Натомість,забувши про наміри із «хохла» зробити українця, про задекларовану самовизначеність української нації, на яку треба було спільно, всіма партіями і громадськими організаціями, єдиним РУХом ще активно працювати і працювати, консолідуючи спочатку українську націю,що була ще в полоні уявлень недалекого радянського минулого, провели рішення про так званій департизації руху, фактично, по розвалу єдиного руху.
• Потім була створена політична партія НРУ, яка невдовзі розвалилася,і сьогодні маємо те,що маємо: повне забуття необхідності активної роботи над виконанням статті 11 Конституції України,над задекларованими вимогами до держави і влади, які б мали сприяти розвитку,консолідації української нації, її самобутності. Мабуть ніколи було,бо вся увага була прикута до того,як проштовхатися до влади. А вже при владі….
• Приклад В.Ющенка показав, що, і маючи владу, демократи забули про статтю 11, забули про роботу на консолідацію української нації, що мало би забещпечити безпроблемне входження демократів і перебування їх при владі.
• Не згадали про вказане першочергове завдання і тоді, коли вдарив і калатав у дзвони Українець з великої літери незабутній Анатолій Погрібний, який на радіо в передачах « Якби ми вчлись так,як треба « разом з дописувачами гукав українців, еліту українську, демократів, зокрема, терміново проводити загальну і індивідуальну терапію «епідемічно хворої».української нації, вивести українців в більшості із стану «дурного хохла», зупинити зросійщення українців, проводити активно українізацію українців без примусовго нав,язування української мови громадянам інших національностей, консолідуючи українську націю ,насамперед,по мові. Не вчились, не почули, не підтримали і забули. А сьогодні і згадати не хочуть Анатолія Погрібного, хоч його заклик вдарити у дзвони і гукати українців до оздоровлення і єдності сьогодні з приходом відверто антиукраїнської влади набуває особливого значення.
• І в тому, що не вчились так, як треба,не слухали закликів до єдності і не працювали на конс олідацію української нації, забували про тих,хто бив у дзвони, потонувши у демократичному вже «болоті» ,мабуть, і є відповідь на запитання,,чому не сталося, як гадалося, як пропонували ті, хто вчилися,робили висновки із помилок, думали, пропонували і сподівалися на порозуміння,підтримку з боку демократів. І не дочекалися..
• А вже, чи станеться в майбутньому, як гадалося в 1990 чи 1991 роках, сьогодні зележить,погодимося, від того, як швидко позбудемося вже демократи чного болота і його відомих правил, чи почують,насамперед, лідери демократичних партій,громадських організацій, «батьки» думку О.Пахльвської про нинішніх українських «політиків –популістів» незалежно від прапорів, які розігрують країну як шулери колоду карт, спекулюючи станом «простих людей» , чи прислухаються до слів епіскопа Євстратія(Зорі),речника УПЦ Київський патріархат,що «батькам», нинішнім лідерам демократичного руху треба відійти від керівництва, бо вони були здатними лише до декларацій, до боротьби за незалежність і нездатні керувати державою,організувавши активну роботу по втіленню в життя ідеології українського націоналізму як ідеології консолідації української нації, захисту її інтересів, становленню самовизначення української нації через побудову української національної держави, через створення в суспільстві консолідованої більшості за національною ознакою,в Україні - -української, як передумови подолання нинішнього фактичного безвладдя.
• А так, як надія вмирає останною, то будемо сподіватися на нове молоде покоління українців,насамперед, із інтелектуальної еліти , які нарешті вдарять у дзвони Анатолія Погрібного, з іменем Т.Шевченка і А.Погрібного, всіх Українців з великої літери підуть до українців і переконають їх нарешті в необхідності зробити перші кроки до того, щоб влада була дісно українською, позбувшися «псевдо», уже на виборах до місцевих рад в жовтні ц.р., не реагуючи на заяви «політиків-популістів» знову йти до влади та ще й окремими списками. Для чого?!...
• То ж маємо згадати те, що відбувалося, про що тоді гадалося, щоб зрозуміти, чому, як відзначають ті, хто не боїться глянути правді в очі і сказати, що не сталося ,як гадалося, що не відбулося головне із задекларованого і записаного навіть в преамбулі Конституції України, самовизначення української нації, не зупинено зросійщення і денаціоналізація українців, хоч перші рухівці тішили себе і всіх нас перспективою в короткий термін із «хохлів» зробити Українців з великої літери.
• А сьогодні один із правозахисників із Луганська Сергій Мельничук представляє свою книгу «Моя боротьба за мову» ( за українську в Україні на 19 році незалежності!!!) і каже, що він не бачить політичних чи громадських сил , які не те, щоб були здатні зупинити колесо і жорно зросійщення, які крутить нинішня влада, а і не мають щирого бажання зупинити зросійщення українців. Є потуги, а нема об,єднання зусиль.
• А перший Президент Л Кравчук зазначає, що він не бачить сьогодні політиків, які б вболівали за Україну, і тому маємо те, що маємо : задекларований курс – той же, тільки – хід задній. Це про корабель Україна. А з огляду на все сказане за «круглими столами» і поза ними в дні відзначення 20-их роковин проголошення Д екларації про державний суверінетет України можна зробити висновок, що корабель Україна без руля і вітрил дрейфує на рифи вчорашнього дня під впливом вітрів і течій.
• Пригадую рік !990, рік проголошення Декларації. Рік, коли по всій Україні, зокрема, розгорнулася підготовка і проведення перших дійсно демократичних виборів до рад всіх рівнів. Велася така робота і на суднобудівному заводі в Миколаєві, де я в той час працював. Серед багатьох висуванців колективів, самовисуванців був і відомий нині всій Україні політик, ім,я якого називати нема потреби. Тоді його підтримував партійний комітет заводу, а сам політик той вміло горнувся до демократів, противників КПУ. Завдяки підтримці парткому заводу він був затверджений на конференції колективу заводу як кандидат останнього в народні депутати України, а на виборах у окрузі переміг предс тавника райкому КПУ і став народним депутатом України уже завдяки підтримці демократів, насамперед, із багатотисячного колективу заводу.
• Подальша доля цього політика і відповідь на запитання, ким же він був, демократом чи кар,єристом, який вдало використовував і використовує ситуації, в великій мірі дає також відповідь, чому не сталося, як гадалося.Згадаймо лише коротко:при підтримці , зокрема, НРУ політик стає представником Л.Кравчука у Миколаївській області. На позачергових виборах Президента вже підтримує Л.Кучму і продовжує запоморочливу кар,єру: Президент(!!) асоціації підприємців, Голова облдержадміністрації, міністр, віце-міністр, Прем,єр-Міністр Уряду України, в перервах - народний депутат України, не втрачаючи іміджу демократа. А вже, коли похитнувся Л Кучма, наш політик подався до «помаранчевих», які вимушені були прийняти його і дати місце в Уряді, щоб мати підтрмку підприємців. Та політик швидко зметикував, що В.Ющенку не світить другий термін президентства з огляду на війну, яку той розгорнув в стані «помаранчевих» , і знову опинився серед своїх, серед «професіоналів»,подавшись до регіоналів, де сьогодні допомагає сіяти і виправдовувати можливіс ть і необхідність стабілізації влади з використанням правового бєспрєдєла, політики з прийомами лому.
• Чи повернеться наш політик знову до демократів, покаже час і та мізерна надія, що нова команда з прийомами лому залишить демократам шанс бути при владі. Треба віддати належне тому політику :заради кар,єри він вивчив і корист ується української мовою, хоч на почтку своєї кар,єри користувався виключно російської, чому демократи, націонал-патріоти,які штовхали політика, зокрема, в крісло представника Президента, не надали значення(!).
• А скільки ж людей , починаючи з таких як наш політик і кінчаючи В.Ющенко , скористалися довірливістю і короткозорістю демократів, націонал-пат ріотів, дурили останнім і всім людям, всьому суспільству голови декларативними заявами і гучними словами про національні пріоритети, а, перебуваючи на протязі багатьох років у владних коридорах, нічого не робили і не роблять по україназації українців, поширенню української мови серед українців, консолідації і розвитку української нації, її мовної, культурної, релігійної , ЕТНІЧНОї самобутності, по вкладанню в голови українців ,насамперед, і всього суспільства ідеології українського націоналізму всупереч російському націоналізму, який поширювали і поширюють під гаслом захисту прав російськомовних, нічого не робили по реалізації всього того ,що записано в статті 11 Конституції України і визначало, чи станеться дійсно самовизначення української нації, чи стане влада дійсно українською, чи почнемо будівництво національної української держави?!.
• Нині демократи розводять руками, бо не сталося, як гадалося, як задекларували, і не бачимо сил, які б взялися нарешті за справу так, щоб сталося, позбувшися довірливості і короткозорості , амбіцій «батьків», зробивши висновки і зрозумівши нарешті, що не могло статися і не станеться, коли демократи, «батьки деларацій» і держави, як вони себе нині величають. штовхали до влади і оберігали в ній псевдодемократів, нар,єристів, декларативних патріотів, для яких українська справа була лише перепусткою до влади і кар,єри.
• Чим же пояснити вказану прикру короткозорість і довірливість демократів, якою користувалися і користуються оті всі «псевдо», які заполонили коридори влади?
• Знову пргадую рік 1990, в який почався масовий вихід комуністів із рядів КПРС і КПУ в Україні.Ті втікачі із лав КПУ і поповнили ряди демократів разом з безпартійними людьми, які до цього в більшості своїй були далекі від активної участі в політиці, а то і зовсім байдужі до неї. Із КПУ тікали, за окремими винятками, члени партії, теж далекі від активної участі в житті партійних організацій і партії в цілому, хоч до цього їх зобов.язували статут і програма партії: вони майже не виступали на зборах, не думали і не подавали пропозицій, не лізли в керівні органи, маючи на меті змінити партійне життя на краще, а слухняно голосували і підтримували лінію керівництва партії, організацій. Вони в більшості своїй складали так зване «партійне болото», головними правилами якого були відомі «не висовуватися» і « я-начальник,ти- дурень,ти –начальник,я- дурень». Послугами партійного «болота» користувалася партноменклатура в боротьбі з окремими малочисельними ентузіастами в рядах партії, які вимагали дотримання статуту і програми, демократичних норм партійного життя, думали, як зробити останнє таким, щоб відповідало вимогам часу, вносили чисельні пропозиції, писали в партійні і загальні ЗМІ - і наштовхувалися на стіну непорозуміння, відсічі, замовчування і байдужості «болота».
• Треба зазначити, що ці активісти, ентузіасти залишалися здебільшого до останнього в рядах КПУ, не втрачаюи сподівань переконати комуністів, насамперед, українців і проводячи роботу всередині партії на підтримку вимог про незалежніс ть України, на підтримку вимог про нагальність реформування самої КПУ, зокрема, вихід організацій із підприємств і установ і перехід до територіального принципу організації партійгної роботи, дозвіл на існування фракцій в КПУ і фракційної роботи, що демократизувало би КПУ і проклало би цивілізований шлях в подальшому по створенню партій і ведення політичного життя уже в незалежній Україні, і багато чого іншого. Акивістам доводилося витримувати шалений тиск: їм погрожували і неодноразово ставили питання про їх виключення із партії за підтримку вимог незалежності і підтримку на виборах кандидатів від демократичних сил, а не кандидатів від партійних організацій, їх виганяли із членів керівних органів, райкомів, обкомів із формуліровками часів 1937 року(«за невідповідність дій лінії партії»).Але активісти продовжували робити свою справу, справу українців, і їхня робота, їхні голоси вплинули без сумнівів і на поведінку, зокрема, народних депутатів від КПУ, які проголосували за Декларації про державний суверенітет і незалежність України.
• Про таке маємо згадати і знати, що перемога в !991 році була справою українців, які перебували не тільки серед демократів,націонал-патріотів, аі робили ту ж справу всередині КПУ, про що не згадують і нині демократи чи закидають отим українцям, активістам і ентузіастам відстоювання справи незалежності в КпУ, і нині , мовляв, деж ви були, коли ми бігали із синьо-жовтими прапорами, кричали «геть!».»Ганьба!» і « Слава Україні!», хоч добре знають, що активісти були з незалежною Україною і залишилися з нею, шукаючи і нині відповіді, чому не сталося. І тільки почувши у відповіідь запитання активістів «Де ж та слава України?» і інші колючі питання, ніяковіють на мить … і не цураються хибних шляхів з відсутністю думки і активної роботи по дотриманню задекларованого курсу корабля Україна з розгорнутими вітрилами і ходом «повний вперед».
• До слова будь сказано, саме активісти, ставши депутатми рад всіх рівнів, продовжували роботу по становленню незалежності, зокрема, впровадженню української мови в роботу рад і виконкомів, сесій рад, дотриманню законів і Конституції при цьому, перейменуванню вулиць і зміною написів українською мовою, організації і активній роботі перших дійсно демократичних комітетів виборців і депутатів, громадських організацій як захист прав с поживачів і інших. На жаль, не завжди маючи належну підтримку з боку тих українців, які вважали себе демократами і бачили активістів не українцями, з якими треба гуртуватися, консолідуючи нарешті українську націю, а продовжували ще довго і навіть ще і сьогодні бачити їх «комуняками», до яких треба ставитися з підозрою і не прислухатися до того, що пропонують активісти с ьогодні, щоб все таки сталося, сприймаючи оті пропозиції як наміри «построїти націонал-патріотів, демократів».
• А партійне «болото», заполонивши на хвилях часу демократичні ряди, рухи, партії, громадські організації, куди вже думаючих активістів не пускали чи ставилися з підозрою, перенесли туди і свої відомі правила життя, «не висовуватися» і «я –начальник, ти-дурень, ти-начальник, я-дурень.» Ці правили робили байдужими рядових членів вже демократичних неначе партій, громадських організацій до короткозорості і довірливості керівників в їх домовленостях із «псевдо» щодо влаштування останніх у владних коридорах, робили таким чином саме життя вже неначе і демократичних партій і громадських організацій далекими від дісно демортатичних норм , що маємо, як не прикро, і сьогодні. Останньому сприяло і те, що представники «болота», сідаючи в крісла керівників чи членів вищих органів неначе і демократичних партій і організацій, унеможливлювали взагалі встановлення дійсно демократичних норм життя, коли б думка і воля рядових членів партії стояли на перешкоді короткозорості і зрозумілої довірливості керівників до питань присутності псевдо при владі.
• Прикладів із партійного неначе вже і демократичного життя сучасних партій можна згадати безліч.Згадаймо лише долю Партії зелених України, яка зусиллями активістів, насамперед,керівників обласних організацій, добре знаних на місцях як щирих «зелених», в 1998 році на виборах несподівано здобула 19 мандатів народних депутатів, стала парламентською партією, а вже в 1999 році під тиском керівництва позбулася з порушеннями статуту всіх тих кервників обласних організацій, вичисливши їх незабаром і із партії. Сама ж ПЗУ вже ніколи не потрапляла в парламент.
• Можна згадати і долю Демократичної партії України, партії, яка мала б бути провідною в Україні за задумом і складом її організаторів , зокрема, В.Яворівського , та не стала, бо за допомогою вже демократичного «болота» із партії вичислили її організаторів, а партія фактично зникла із політичного життя України.
• Показовими є і доля та процеси,що розвивалися в народному русі за перебудову. Рік 1991. Рік проголошення незалежності України. Рік референдуму з небаченою підтримкою вимоги незалежності України і рік перших виборів Президента України, на яких переміг бувший секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук. Радісні обличчя громадян, дісно народні,небачені раніше гуляння на стадіоні «Молодіжному»в Корабельному районі міста Миколаєва,зокрема.
• Народ чекав продовження свята щирих намірів, правди, злагоди і порозуміння, єдності, насамперед, серед українців, більшості суспільства , яка б повела за собою, в разі її єдності,консолідаціЇ, всіх громадян України по шляху розбудови незалежної ,демократично,української національної держави.Народ чекав, що з цього приводу скажуть демократи і що запропонують робити по консолідації українців, української нації, передумови всіх бажаних реформ, І почули…
• На третому з,їзді рух відкинув пропозицію Леоніда Кравчука про співпрацю, не послухав навіть керівників руху, І.Драча, М.Гориня і інших, які вбачали у співпраці перші кроки до гуртування українців незалежно від їхньої партійної належності нині чи в минулому. Рух тодішній пішов за непримиренними противниками «комуняк», які не хотіли бачити серед останніх українців.,з якими мали би виконати заповіт Т.Шевченка «обнімітеся,брати мої», провести так звану люстрацію, яка так і залишилася в спогадах, бо не отримала підтримки від українців в різних партіях, прихильників незалежності і української влади, через відсутність порозуміння, насамперед ,щирих намірів до єдності з боку демократів. Натомість,забувши про наміри із «хохла» зробити українця, про задекларовану самовизначеність української нації, на яку треба було спільно, всіма партіями і громадськими організаціями, єдиним РУХом ще активно працювати і працювати, консолідуючи спочатку українську націю,що була ще в полоні уявлень недалекого радянського минулого, провели рішення про так званій департизації руху, фактично, по розвалу єдиного руху.
• Потім була створена політична партія НРУ, яка невдовзі розвалилася,і сьогодні маємо те,що маємо: повне забуття необхідності активної роботи над виконанням статті 11 Конституції України,над задекларованими вимогами до держави і влади, які б мали сприяти розвитку,консолідації української нації, її самобутності. Мабуть ніколи було,бо вся увага була прикута до того,як проштовхатися до влади. А вже при владі….
• Приклад В.Ющенка показав, що, і маючи владу, демократи забули про статтю 11, забули про роботу на консолідацію української нації, що мало би забещпечити безпроблемне входження демократів і перебування їх при владі.
• Не згадали про вказане першочергове завдання і тоді, коли вдарив і калатав у дзвони Українець з великої літери незабутній Анатолій Погрібний, який на радіо в передачах « Якби ми вчлись так,як треба « разом з дописувачами гукав українців, еліту українську, демократів, зокрема, терміново проводити загальну і індивідуальну терапію «епідемічно хворої».української нації, вивести українців в більшості із стану «дурного хохла», зупинити зросійщення українців, проводити активно українізацію українців без примусовго нав,язування української мови громадянам інших національностей, консолідуючи українську націю ,насамперед,по мові. Не вчились, не почули, не підтримали і забули. А сьогодні і згадати не хочуть Анатолія Погрібного, хоч його заклик вдарити у дзвони і гукати українців до оздоровлення і єдності сьогодні з приходом відверто антиукраїнської влади набуває особливого значення.
• І в тому, що не вчились так, як треба,не слухали закликів до єдності і не працювали на конс олідацію української нації, забували про тих,хто бив у дзвони, потонувши у демократичному вже «болоті» ,мабуть, і є відповідь на запитання,,чому не сталося, як гадалося, як пропонували ті, хто вчилися,робили висновки із помилок, думали, пропонували і сподівалися на порозуміння,підтримку з боку демократів. І не дочекалися..
• А вже, чи станеться в майбутньому, як гадалося в 1990 чи 1991 роках, сьогодні зележить,погодимося, від того, як швидко позбудемося вже демократи чного болота і його відомих правил, чи почують,насамперед, лідери демократичних партій,громадських організацій, «батьки» думку О.Пахльвської про нинішніх українських «політиків –популістів» незалежно від прапорів, які розігрують країну як шулери колоду карт, спекулюючи станом «простих людей» , чи прислухаються до слів епіскопа Євстратія(Зорі),речника УПЦ Київський патріархат,що «батькам», нинішнім лідерам демократичного руху треба відійти від керівництва, бо вони були здатними лише до декларацій, до боротьби за незалежність і нездатні керувати державою,організувавши активну роботу по втіленню в життя ідеології українського націоналізму як ідеології консолідації української нації, захисту її інтересів, становленню самовизначення української нації через побудову української національної держави, через створення в суспільстві консолідованої більшості за національною ознакою,в Україні - -української, як передумови подолання нинішнього фактичного безвладдя.
• А так, як надія вмирає останною, то будемо сподіватися на нове молоде покоління українців,насамперед, із інтелектуальної еліти , які нарешті вдарять у дзвони Анатолія Погрібного, з іменем Т.Шевченка і А.Погрібного, всіх Українців з великої літери підуть до українців і переконають їх нарешті в необхідності зробити перші кроки до того, щоб влада була дісно українською, позбувшися «псевдо», уже на виборах до місцевих рад в жовтні ц.р., не реагуючи на заяви «політиків-популістів» знову йти до влади та ще й окремими списками. Для чого?!...