08/15/2010 | Микола Рябчук

Дмитро Потєхін, один із чільних українських теоретиків і практиків ненасильницького спротиву, розіслав нещодавно і-мейлом кілька запитань, котрі виглядають, на перший погляд, суто риторичними, a проте, як і класичні запитання вольтерівського Кандіда, заслуговують серйознішого розгляду:

"Хіба це не дивно, що в країні, де

1) "уряд" нелеґітимний, оскільки призначений неконституційною більшістю голосів;

2) "парламент" нелеґітимний, оскільки, попри відсутність конституційної більшості, не був розпущений та переобраний;

3) судова система нелеґітимна, оскільки діє відповідно до "закону" ухваленого "парламентом";

4) "президент" нелеґітимний, оскільки не відновив конституційність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;

- блоґери незадоволені, що підписка цього угруповання видаляє повідомлення зі щоденників, але беруть якісь зобов’язання перед цією Службою безпеки узурпаторів, яка називає себе "Службою безпеки України";

- підприємці скаржаться, що податки занадто високі, але продовжують сплачувати – чи ухилятись від сплати – групі рекетирів, які називають себе "Державною податковою адміністрацією";

- правозахисники скаржаться, що "міністр" внутрішніх справ не збирає громадську раду послухати про порушення прав людини, пишуть "президенту" відкриті листи, але мовчать про те, що конституційної влади в країні нема;

- журналісти вимагають зупинити цензуру, але осіб з організованого доброчинного угруповання, яке зайняло урядові будівлі, вперто називають "президентом", "прем’єр-міністром", "міністрами" тощо;

- опозиція має намір взяти участь у виборах у відповідності з новим "законом", прийнятим цим "парламентом", але ніхто з депутатів і не подумав скласти мандат на знак протесту проти існування нелеґітимного парламенту (…)

Люди, про що ми говоримо?!!"

Простіше кажучи, чому фактичний парламентський путч і узурпація влади політичною меншістю була мовчки й, по суті, без спротиву прийнята політичною опозицією та суспільством загалом?

На це запитання є цілий ряд відповідей, котрі пояснюють, хоча й не виправдовують химерну ситуацію, описану вище.

По-перше, державний переворот був фактично схвалений Конституційним судом – дарма що той самий суд півтора роки тому прийняв протилежне рішення з подібного питання. Власне, авторитет цього суду був істотно надщерблений ще в 2003 р., коли тамтешні мудреці виключно з любові до істини, а не до грошей постановили, що Леонід Кучма може втретє кандидувати на посаду президента, бо перший термін, виявляється, не був справжнім. Кучма на нього, мовляв, вибирався за старою конституцією. Помаранчеві вожді не тільки не зробили нічого для європеїзації цієї середньоазіатської інституції, тобто її перетворення на справді фаховий і незалежний суд, а й самі приклалися до її подальшої інструменталізації та перетворення на сервільний, непотичний орган. Суспільство тим часом на це не зважало, тож тепер ми всі справедливо покарані за громадянську пасивність та опортунізм.

По-друге, західні уряди делікатно зіґнорували парламентський переворот та узурпацію влади донецькою кланом, чим поставили опозицію у доволі скрутне становище: важко заперечувати леґітимність національного уряду, коли його леґітимність залишається міжнародно визнаною чи, принаймні, не ставиться відверто під сумнів.

І по-третє, нездарне правління помаранчевих лідерів дискредитувало не тільки їх – як колишніх урядовців і теперішніх опозиціонерів, – а й демократію та пов’язані з нею цінності. Це посилило, своєю чергою, принадність авторитарної альтернативи для однієї частини суспільства та деморалізувало й відчужило іншу, ослабивши її здатність до опору. В такій ситуації, як відомо з історії, меншинна партія з відповідним ресурсом та належною мобілізацією здатна легко захопити всю владу – як це трапилося свого часу в Італії та Німеччині, а порівняно недавно – в Росії.

Таким чином можна сказати, що визнання леґітимності українського уряду є до певної міри умовним і великою мірою вимушеним – просто тому, що нема ані іншого уряду (оскільки Тимошенко несподівано легко віддала в березні виконавчу владу путчистам), ані нема реальної альтернативи (оскільки опозиція розбита й розгублена, а суспільство або розчароване і відчужене, або ж усе ще покладає надії на новообраного вождя).

Під цим оглядом прогноз Олександра Мотиля та деяких інших аналітиків щодо швидкого падіння Януковичевого режиму – правдоподібно, 2012 року – виглядає сумнівним. І то зовсім не тому, що, як стверджує один із критиків цього погляду (David Marples, "Ukrainian leader puts economic recovery ahead of democracy", Edmonton Journal, 9.08.2010;, в Україні "помітно поліпшується економічна ситуація і зростає популярність Януковичевого керівництва". Насправді ані істотного поліпшення, ані зростання не відбувається. Відносне поліпшення пов’язане виключно із загальним виходом світової економіки з кризи, а також із дуже низькою базою для порівнювання. Ну, а відносна популярність зумовлена не вигаслими ще сподіваннями Януковичевого електорату на "поліпшення життя вже сьогодні" (Ющенко мав іще вищу популярність перших півроку, але зумів успішно допровадити її майже до нуля). В кожнім разі, жодних економічних реформ, які справді могли б забезпечити стале поліпшення економічної ситуації, в Україні не видно. А всі ті заходи, які уряд під тиском обставин та МВФ запроваджує, передбачають подальше затягування пасків для простих громадян (але аж ніяк не для самих урядовців та пов’язаних із ними олігархів), тож навряд чи президентова популярність за цих обставин зростатиме й надалі.

Мотилева помилка, гадаю, в іншому. Він вважає, що парламентські вибори 2012 року і президентські 2015-го будуть, як і за Ющенка, більш-менш чесними й справедливими. Тим часом, враховуючи темп і напрямок здійснюваних донецьким режимом політичних та правових "реформ", російська "керована демократія" буде збудована в Україні уже в найближчі місяці. Власне, місцеві вибори, перепризначені (теж, до речі, нелеґітимно) на жовтень, наочно покажуть, як далеко Партія реґіонів готова піти в ґвалтуванні демократичних інституцій та процедур задля забезпечення собі монопольної влади і наскільки українське суспільство, пригнічене помаранчевою поразкою, готове сьогодні цей ґвалт терпіти.

Поки що все те, що відбувається в Україні, не викликає особливого оптимізму. Радше – нагадує незабутні слова Януковича шестилітньої давності про те, що "мы пришли во власть и нас из власти не выдавишь". Як давній дослідник місцевої політичної антропології, я особисто не сумніваюся, що задля такої святої мети ці хлопці, на відміну від Ющенка чи Кравчука чи навіть Кучми, замочать кого-завгодно в сортирі, насамперед – не втримаюся знов від Януковичевої цитати шестилітньої давності – "тех козлов, которые мешают нам жить". Наразі "донецькі" обмежилися лише зачисткою медійного простору, чисткою кадрів, поверненням КҐБ-СБУ звичних функцій політичної охранки та профілактичним залякуванням усіх "козлів", які ще не зрозуміли, з ким мають справу. Ну, і звично змінили в останню мить закон про вибори на власну користь, аби суперники, що намірилися з ними зіграти в шахи, дістали натомість дошкою по голові. Те, що закон не може мати зворотної дії, а отже й не може вимагати, аби сьогоднішні учасники виборчого процесу зареєструвалися заднім числом рік тому, є очевидним, здавалося б, для кожного юриста-початківця, проте навряд чи котрийсь "незалежний" український суд наважиться належно це оцінити. Гра з правилами, а не за правилами є характерною рисою всіх українських "еліт", і в цьому сенсі новий режим відрізняється від попередніх лише більшою нахрапистістю та безсоромністю.

Тож саме час, мабуть, повернутися до простодушних запитань Дмитра Потєхіна і чесно сказати собі та іншим, що наш король та його свита насправді голі. Вони отримали сумнівний карт-бланш на запровадження закону й порядку та здійснення невідкладних реформ. Натомість вони запроваджують іще більший нелад і беззаконня, а "реформи", які вони здійснюють, слугують виключно їхнім місцевим бізнес-партнерам та московським патронам. Тому для початку постараймося скрізь, де можливо, вживати їхні звання та посади виключно у лапках чи з приміткою "так звані". Тому що насправді ми не маємо леґітимного уряду, леґітимного парламенту, леґітимного суду. Ми маємо просто людей, які себе називають "міністрами", "депутатами" й "суддями". Хай собі називають. Ми не зобов’язані їм підігрувати у цій їхній грі з правилами.

^{Микола Рябчук}


*****

On the Importance of Being Candid

Mykola Riabchuk

Dmytro Potekhin, an activist of the youth movement that played an important role during the Orange Revolution, has recently circulated a number of questions that may look rhetorical at first glance but, like the childish questions of Voltaire’s Candide, they deserve serious consideration.

“Isn’t it strange”, he wrote, “that in a country where

1) the government is not legitimate since it was formed by unconstitutional majority;

2) the parliament is not legitimate since the majority did not result from a revote nor was it dissolved and reelected;

3) the court system is not legitimate since it operates under the new ‘law’ passed by the ‘parliament’;

4) the ‘president’ is not legitimate since he has done nothing either with the ‘parliament’ or with the ‘government’ to reestablish constitutional rule,

- the key human rights activists are complaining that the ‘minister’ of interior is not gathering the public council to hear about human rights abuses, while saying nothing about the unconstitutional nature of the whole situation;

- the key freedom movement is ‘against censorship’, while its activists – journalists keep calling all these people who took over the institutions ‘president’, ‘prime minister’, ‘minister’ projecting their legitimacy;

- the bloggers wonder why the security service is removing posts from their blogs, but still call it Security Service of Ukraine, not Security Service of Usurpers;

- the businesses are complaining that the taxes are too high, while they are taken by a bunch of organized people who in the early 90s were called racketeers;

- the opposition is going to take part in the elections under the ‘law’ passed by a bunch of MPs still calling themselves deputies, none of whom get out of this fake Verhovna Rada […]

People, what are we talking about?!”*

To put it simply, why has a de-facto parliamentary coup d’etat and eventual usurpation of power by a minority clique been tacitly accepted by both the political opposition and society at large?

There are many answers that largely explain, albeit not justify, the odd situation.

First, the dubious takeover of power was approved by the Constitutional Court – even though the same Court a year and a half ago passed the opposite decision on a similar issue. Actually, the credibility of the Court was undermined long ago, in 2003, when the constitutional pundits recognized that Leonid Kuchma could run for presidency for the third time because his first term did not count – he had served it arguably under the old constitution. The Orange leaders put much more efforts into subduing the Court than making it really efficient and independent. Society never voiced strong concerns about this – and now we all are duly punished for our passivity and opportunism.

Secondly, the coup d’etat was accepted by Western governments with a benign neglect that placed the Ukrainian opposition in an odd situation: they had to deny the legitimacy of the government whose validity, in fact, was recognized (or at least not questioned) internationally.

And thirdly, the misrule of the Orange leaders has discredited not only them – as today’s opposition, but democracy in general. This boosted the attractiveness of the authoritarian alternative within one part of the society, and frustrated, demoralized, and alienated the other part, hindering its ability to resist. In such a situation, a minority party with sufficient resources and determination can easily capture the state – as happened in Italy or Germany long ago, and more recently in Russia.

So, I would say that the legitimacy of the Ukrainian government is recognized by default – simply because there is no other government (since Tymoshenko unexpectedly easily stepped down in March, passing authority to the usurpers), nor is there any viable alternative (since the opposition is still in disarray, and society either frustrated with everything or still trustful in the new duce).

In this regard, David Marples is probably right when questioning Alexander Motyl’s prediction of the imminent collapse of the Yanukovych presidency in Ukraine – probably by the year 2012 (Edmonton Journal, Aug. 9, 2010). It looks really overoptimistic – but not because of “perceptible economic recovery and increasing popularity of the Yanukovych leadership”, as Dr. Marples suggests. Neither “recovery” nor “popularity” are actually viable. The former is mostly connected to the post-crisis recovery of the entire world economy and to a very low base for comparison. The latter is related to the ‘honeymoon’ period of Yanukovych’s presidency and still high expectations of his electorate (actually, Yushchenko’s popularity at the time was even higher but has since fallen dramatically). So far, there are no economic reforms in sight to secure sustainable growth. And austerity measures designed to support this growth do not target officials or friendly oligarchs, so would hardly sustain the president’s popularity in the near future.

Motyl might be wrong for another reason. He expects that the 2012 parliamentary and 2015 presidential elections will be free and fair – as they used to be within the past five years. Not necessarily. Given the pace and direction of political and legal “reforms” introduced by the new regime, we may have Russia-style ‘managed democracy’ in Ukraine very soon. Actually, the local elections this Fall will provide a good litmus test for Ukraine’s democratic procedures and institutions. So far, the changes of the electoral law rubber-stamped by the parliament to advantage the ruling party a few months before the elections do not evoke much optimism. They introduced a number of retroactive requirements that should have been abolished by any impartial court if it happened to exist in Ukraine. And they confirmed once again the strong intention of the government to play with rules rather than play by rules.

So now might be a proper time to come back to the candid questions raised by Dmytro Potekhin and to remind the king and his court that they are naked. They got some carte-blanche, however dubious, to introduce law and order and much needed reforms. But instead, they bring even more lawlessness and disorder, and introduced very peculiar “reforms” that satisfy mostly their oligarchic friends and Moscow patrons. For the beginning, I suggest to mention, wherever possible, their titles and positions within the quotation marks or with the words “so called”.

Potekhin is right – we do not have a legitimate government, legitimate parliament, legitimate Court. We have people who call themselves “ministers”, “deputies”, and “judges”. Let them do it. But we should not accept their claims at face value.

<sup>*Potekhin’s text has been modified slightly for grammatical reasons. DRM

http://ukraineanalysis.wordpress.com/2010/08/14/on-the-importance-of-being-candid/</sup>