08/29/2010 | Олесь Хмельницький

Олесь Хмельницький

Смердяковщина – аморальне підґрунтя сучасної гуманітарної політики в Україні

1. Вульгарний історицизм як методологія гуманітарної політики сучасної влади

11 серпня 2010 року Валерій Солдатенко – новопризначений голова Українського інституту національної пам’яті – на запитання журналу "Комерсант": "Як після вашого приходу будуть освітлюватися суперечливі історичні питання: голодомор, діяльність ОУН-УПА, події Другої світової війни?" відповів: "Перед нами не стоїть завдання виправдати злочинні методи колективізації і методи хлібозаготовок, які привели до таких наслідків, але потрібно враховувати, в якому геополітичному становищі знаходилася країна у той час, які процеси з невідворотністю вели до нової світової війни. Голод не був етноцидом українського народу. Ніхто, сидячи на троні, не приймав рішення про те, "як би мені заморити голодом українську націю".

Людина зазвичай обманює тоді, коли зовнішні обставини не дозволяють їй відверто говорити те, що вона думає. Але Солдатенко бреше натхненно – від душі, не соромлячись і не звертаючи увагу на пристойність. Його не мучить сумління за мільйони замучених голодною смертю мирних людей. Більше того, він по-людоїдському нахабно починає виправдовувати історичну необхідність Голодомору – стверджуючи, що завдяки геніальним передбаченням радянського керівництва (очевидно, Сталіна) через колективізацію та індустріалізацію було здійснено успішну підготовку до майбутньої війни.

Так, дійсно, радянська влада готувалася до війни, але не до оборонної проти Німеччини, а наступальної проти всього світу – прагнучи реалізувати головний принцип Комуністичного інтернаціоналу: світову революцію. І для підтвердження цієї думки сьогодні достатньо фактів, оприлюднених не лише на Заході, але й у Російській Федерації. Назвемо хоча б працю відомих російських істориків Дьякова Ю. Л. і Бушуєвої Т. С. Фашистский меч ковался в СССР. –М.: Советская Россия, 1992. Починаючи із середини 20-х років, СССР в обхід міжнародних санкцій – до того Німеччина у відповідності з Версальським мирним договором була суттєво роззброєною, зокрема, її збройні сили обмежувались 100-тисячною сухопутною армією, більшість військово-морського флоту було передано переможцям, скасовано обов’язкову військову службу тощо – бере безпосередню участь у мілітаризації Німеччини, відновленні її оборонної промисловості та підготовки військових кадрів.

Ці заходи, на думку більшовицьких лідерів, мали підштовхнути Німеччину до війни з головними їхніми противниками на світовій арені – США, Британією і Францією. Одночасно колишньому партійному історику − В.Ф. Солдатенку − варто нагадати, що Гітлер зайняв посаду канцлера лише 30 січня 1933 року. На той час у його уряді було лише два нацисти – Папен і Нойрат, а повне захоплення влади і широкомасштабні чистки в країні почалися на межі весни-літа 1933 року, тобто під кінець Голодомору. Ні про яку загрозу для СССР з боку Німеччини тоді не йшлося.

Співпраця нацистської Німеччини і радянської Росії завершилася підписанням пакту Рібентропа-Молотова і союзницькою аґресією проти Польщі. Ще раз наголосимо на спільному розв'язанні Другої світової війни двома тоталітарними режимами: нацистською Німеччиною і СССР.

Хибність висновків Солдатенка криється у його марксистському методі пізнання історії – "найбільш розвинутої і найбільш небезпечної форми історицизму", за словами Карла Поппера. Спрощено його можна сформулювати так: вдивляючись у минулі події, адепт такого методу пізнання минулого зі всього розмаїття історичних зв’язків вибирає лише ті, які вже відбулися. Поза його поглядом залишається море інших можливостей (можливих напрямків розвитку історії), але він бачить лише ті, які вже відбулися, і в нього складається хибне враження, "оптична ілюзія", що вони жорстко детермінують один одного. І що по-іншому ситуація не могла розвиватися. А згодом ця ілюзія екстраполюється на майбутнє, звідси Марксове пророкування невідворотного приходу комунізму.

Дійсно, в історії існують причинно-наслідкові зв’язки, але вони ніколи не є невідворотними, випадок може пробудити сили, що кардинально змінюють розвиток людства. Тобто ми точно знаємо, що відбувалося вчора, але ніколи не можемо передбачити майбутнє. І ілюстративним показником хибності марксової теорії є ставлення до комунізму – вчора він ще був очевидною для великої кількості людей реальністю, сьогодні майже для всіх, у тому числі комуністів, – суцільною ілюзією.

Природодослідники сьогодні теж стверджують, що точно передбачити напрямок розвитку фізичного світу неможливо – все залежить від мільйонів випадковостей. Закономірність, детермінізм існує, але до певної точки становлення, у синергетиці її називають точкою біфуркації, а далі напрямок руху неможливо передбачити. Для тих, хто зацікавиться цією проблемою, порадимо почитати хоча б працю лауреата Нобелівської премії 1977 року Іллі Пригожина "Порядок із хаосу. Новий діалог людини з природою".

Новий керівник Інституту національної пам’яті Солдатенко очевидно такою літературою не цікавиться і, прив'язуючи Голодомор до Другої світової війни, максимально вульгаризує і так дискредитований марксистський метод. А як державний чиновник – дискредитує нинішню українську владу. Можна стверджувати, що невігластво є другою, після безсовісності, інтелектуальною рисою представника "академічної історії" товариша Солдатенка.

Мотивом організації Голодомору була для більшовиків не підготовка війни з Німеччиною, а бажання знищити головного внутрішнього ворога: динамічно зростаючу українську націю, демографічним джерелом розвитку якої було українське селянство – соціальна група населення, що за тодішньою своєю природою прагнула не до тоталітарного комунізму, а до незалежності. На цю загрозу для комуністів вказував свого часу ще Ленін, настирливо наголошуючи, що Україна є територією найменшого більшовицького впливу.

Багатомільйонна нація була міною уповільненої дії, яка могла в будь-який момент підірвати більшовицьку державу ізсередини.

Щоб убезпечити себе від цієї загрози, необхідно було знищити головний її ресурс: селянство як відносно незалежну соціальну групу та українську інтелігенцію – як носія політичної ідеї незалежності. Звідси і Голодомор 1932-33 рр. і репресії 1929-40 рр.

2. Героїв визнає народ, а не призначає чи скасовує влада

Відповідаючи на запитання про присвоєння Степанові Бандері та Роману Шухевичу звання Герой України, новий керманич Інституту національної пам’яті говорить навіть не мовою періоду застою, а в стилі сорокових років ХХ століття, коли українських патріотів, що зі зброєю в руках боролися проти тоталітарних режимів, називали не інакше як "німецько-українські буржуазні націоналісти". Солдатенко каже: "Я вважаю, що це була велика помилка – цього не потрібно було робити, тому що людина, яка носила військове звання держави-агресора, що воювала не тільки проти Радянського Союзу, але й проти половини Європи, не може бути героєм України. Шухевич носив звання офіцера вермахту. Присвоєння ж йому найвищого звання Героя – це з розряду вседозволеності, немов би, що хочемо, те і робимо. В наукових, академічних колах це рішення вважали необґрунтованим".

Щодо "академічного середовища", до якого себе записує Солдатенко, то це окрема розмова і ми ще до неї колись повернемось, а тут лише зауважимо, що себе можна назвати ким завгодно, навіть жирафою, але якщо ти свиня, то нею і залишишся, хоч би як не тягнув шию. Основною ознакою науковості/академічності є об’єктивізм, якого в Солдатенка, як колись і в товариша Сталіна, з мікроскопом не знайдеш, хоч обоє інтенсивно видавали якусь науковоподібну макулатуру.

Що ж до спроби Солдатенка через гіперболізацію тих чи інших тактичних вчинків історичної особистості робити узагальнюючі висновки (фактично підмінюючи поняття), то за подібною логікою оцінювання Богдана Хмельницького можна назвати татарським служакою – адже останній уклав із Кримським ханом союз проти Польщі. І поляки, можливо, так і оцінюють, але ми ж оцінюємо Богдана не з польських позицій, а з українських! Чи, скажімо, гетьмана Мазепу російським запроданцем – за його початковий союз із Петром І, але після цього були інші вчинки − завдяки яким він для українців безсумнівний герой.

Об’єктивна історична наука оцінює історичну постать не вириваючи якісь шматки з його біографії, а в цілому. Повна правда про роль Бандери і Шухевича у їх контактах із німецькою владою того періоду говорить про наступне: так, на перших порах в українських патріотів були ілюзії щодо союзницьких дій із Німеччиною. Та вони вже на самому початку війни були розсіяні німецькими репресіями проти ОУН. Бандера всю війну просидів у нацистському концтаборі, а Шухевич зі зброєю в руках воював спочатку проти німецьких нацистів, а згодом і з радянськими каральними органами. Ці люди пожертвували заради України не лише власним життям, а життям своїх родин. Святе Письмо стверджує, що немає любові більшої, ніж та, коли ти своє життя покладаєш заради друзів. Степан Бандера і Роман Шухевич поклали своє життя на вівтар батьківщини, і для українців вони завжди будуть безсумнівними героями.

3. Антиукраїнська політика закорінена у метафізичній природі зла

Теоретичними засадами нової гуманітарної політики є вульгарний історизм, що сублімується різноманітними євразійськими геополітичними концепціями, підтасовкою фактів та крайнім суб’єктивізмом, і все це псевдо-інтелектуальне вариво скріплюється внутрішнім психологічним анти-українізмом.

У політичному аспекті такий світогляд втілюється у системі політичних принципів (практик), що зорієнтовані на захист російських національних інтересів. Його ще можна кваліфікувати як новітню форму російського колабораціонізму.

У моральному вимірі підставою цієї політичної теорії та практики став своєрідний синтез малоросійського лакейства і нігілізму. У слов'янській літературі подібний психологічний тип поведінки асоціюється з образом Павла Смердякова.

Тим, хто погано обізнаний зі світовою літературою, нагадаємо, що Смердяков є одним із головним персонажів безсмертного твору Федора Достоєвського "Брати Карамазови". Власне Смердяков є четвертим, позашлюбним сином старого Карамазова із болящою бомжихою Смердящою.

Смердяков виховувався серед лакеїв, і його світогляд відображає своєрідний психологічний тип цієї соціальної групи людей. Це один із багатьох яскравих образів Достоєвського в його новаторському дослідженні внутрішнього світу «комуністичної людини», з її радикальним запереченням національної традиції та постійною готовністю до обману та руйнування. Моральний і національний релятивізм Смердякова є одним із таємних ключів до розкриття явища "комуністичної бісівщини", що почала набирати сили в Росії ХІХ ст. і розквітла буйним квітом в ХХ ст. І.С. Шмєльов свого часу писав: «Натасканий Іваном Федоровичом Карамазовим Смердяков, виявилося, виліз із своєї петлі і розперезався. Суцільна смердяковщина. О, геніальний Достоєвський! Що може бути гидотніше вульгарного розуму! Із призначеного йому кутка вискочив на вулицю... – як-його тепер загнати назад, заклясти?! Недо-у-мковатий розум!... Вульгарність стає джерелом кровавих метаморфоз». (Игорь Волгин. Достоевский в изгнании (Переписка И.С. Шмелёва и И.А. Ильина (1927-1950) // «Октябрь» 2007, №8).

Ідейно-психологічне коріння сучасної української гуманітарної політики проростає саме із тієї комуністичної вульгарності. Патологічний тотальний антиукраїнізм, народжений у тридцятих роках минулого століття, дає рецидиви сьогодні, прагнучи знову прорости на українській землі. Носіями цього вірусу є різні типи "людей", частина з яких сьогодні при владі.

У вбивстві Смердяковим власного батька (і звинуваченні у ньому рідного брата Дмитра) є два мотиви: побутово-кримінальний і містично-символічний. Побутовий проявлявся у заздрості і жадобі заволодіти грошима, містичний набагато складніший. Достоєвський, вкладаючи у текст слова "я не сторож своєму брату", робить пряме посилання на біблійний сюжет убивства Каїном свого брата Авеля. Він прагне наголосити на метафізичній природі зла, яке постійно прагне проявитися у людському бутті.

Прагнення нинішньої влади "вбити українську душу (культуру)" має ту саму природу "каїнової печаті". У діях нинішніх комісарів гуманітарної політики – Дмитра Табачника, Вадима Колісніченка, Петра Симоненка, Валерія Солдатенка та інших – яскраво проступають риси Смердякова. Їхній беззастережний нігілізм до всього українського і лакейське прагнення служити кремлівському господарю вказують, що вони є історичними спадкоємцями Смердякова.

Спостерігаючи за діями нинішньої влади, бачимо, як великі біси і маленькі чортенята повискакували із творів Достоєвського і попролазили в українську владу, обдивилися, обігрілися і почали всіх учити, як потрібно жити "по їхніх понятіях". Смердяковщина є аморальним підґрунтям нової гуманітарної політики в Україні.

Та майбутнього у цього типу політиків немає. Достоєвський не раз наголошував на безвихідності, згубності нігілізму: «Нігілізм – це лакейство думки. Нігіліст – це лакей думки». (Из архива Ф.М. Достоевского. Преступление и наказание. Неизданные материалы. ГИХЛ. М.-Л., 1931//Журавлёва Е.А. Художественная мотивировка преступления в романе Ф.М.Достоевського "Братья Карамазовы").

У сучасному політичному контексті така форма гуманітарної політики веде лише до поглиблення прірви між нинішньою владою і українським народом, прискорюючи невідворотний і безжальний її кінець. А завдання всіх, кому не байдуже майбутнє України, його максимально прискорити.
29.08. 2010.