08/31/2010 | Володимир В’ятрович

Протягнуті «за вуха» зміни до програми, на підставі яких чиновники від освіти змусили авторів переписувати підручники, не оформлені наказом. Так само, попри перехід на 11-річну освіту, на сайті МОН неможливо знайти програму з історії для школи – там де вона має бути, є лише файлик із програмою для п’ятикласників. Виглядає, що зараз у поті чола цензурують історію як Русі, так і козаччини, і, звісно, - буремного ХХ століття.

Сьогоднішня влада, перебуваючи в опозиції, нещадно критикувала «помаранчевих» за надмірне захопленням гуманітарною сферою. Проте вже перші кроки нових керівників держави показали, що це захоплення успадкували й вони. Розмов про репресії, Голодомор, УПА чи інші проблеми українського минулого в суспільстві стало не менше, і головними їх тлумачами виступають не професійні історики, а всезнаючі політики.
Навчені тим, що в українській політиці «переможець отримує все», вони вирішили поширити свою владу і на минуле. Почин цьому процесу заклав новообраний президент, який всупереч науковим дослідженням, міжнародному визнанню, рішенню українського суду та чинному в Україні закону публічно заперечив Голодомор як геноцид. Озвучена ним «нова» концепція цієї трагедії з точністю до останньої коми нагадувала кремлівські тези про «общєє горє» і «пєрєгіби на мєстах».

Стало модним оцінювати наше минуле з точки зору того, наскільки подобається воно нашим сусідам. А так як нашим сусідам вже кілька років ой як подобається «ефективний менеджер Йосиф Сталін», на якого активно рівняються сучасні російські менеджери – прем’єр та президент, то говорити про його злочини стало недоречно. Те, що про них говорять не лише історики, але й мільйони документів, теж не біда. Найважливіші з цих документів досі у сховищах спецслужб, а новий керівник СБУ, який швидко зрозумів своє місце і роль, у перший же день заявив — вся правда, яку треба було відкрити, вже відкрита. Тобто – досить з вас. Немає документів – немає минулого, є лише уявлення про нього, яке можна нав’язати через пропаганду. Класична модель тоталітарного контролю, випрацювана і апробована великими теоретиками та практиками історії Йосифом Віссаріоновичем та Адольфом Алоїзовичем.

Флагманом переоцінки української історії став Дмитро Табачник, який користається своєю посадою, аби нав’язати суспільству власні уявлення про нашу історію. Перші ж його заяви – про нові підручники та їх узгодження з російськими колегами. При цьому «історичними відкриттями від Табачника», які обов’язково мають скорегувати програму викладання історії, стали тези, що «голод в Україні не був штучним», «Сталін був переможцем у Другій світовій», «Бандера та Шухевич — нацистські колаборанти». Схоже, до рук доктора історичних наук Дмитра Табачника потрапив підручник історії, виданий у роки його буремної молодості, років двадцять п’ять тому, який він сприйняв за невичерпне джерело для власних історичних реформ. Адже нічого нового у запропонованому немає, про все це давно і дуже багато говорила радянська пропаганда. І що, помогло воно їй? Правда, випираючи як шило з мішка, розірвала не тільки радянський історичний міф, але й завалила усю, здавалося б нездоланну, імперію. Доктор історичних наук таки зле вчив предмет і не спиняє своєї марної, але активної роботи із цензурування історії України.

Більшість людей не читає історичних праць, мемуарів чи тим паче збірників документів. Їх уявлення про минуле формуються в шкільні роки, коли хочеш-не хочеш мусиш вивчати історію як окремий обов’язковий предмет. Тож в будь якому суспільстві головним інструментом формування уявлень про минуле є шкільний підручник історії. Недарма його іноді відносять до атрибутів державності поруч із гімном, прапором, гербом. Це прекрасно розумів ідейний натхненник теперішніх «реформаторів» Йосиф Сталін, що особисто брав участь у творенні радянського канону минулого. Його «Короткий курс історії ВКП(б)» був своєрідною матрицею, на базі якої мали розвиватися усі подальші дослідження історії СРСР. Уявлення про минуле наших політиків та можновладців досі регламентується цією матрицею, адже більшість з них не читали нічого іншого.

Та їх час невблаганно минає. За двадцять років незалежності виросло майже ціле покоління громадян з цілком іншим уявленням про минуле. І попри те, що часто вони живуть на вулицях Леніна, Дзержинського, Молотова, ходять на навчання чи на роботу попри їх монументи, вони розуміють, що влада, яка забрала життя мільйонів українців була злочинною. Вони розуміють, що та влада змогла реалізувати свої плани тільки завдяки мовчанню більшості. Вони розуміють, що таке зло більше не повинно повторитися. Ці молоді люди для політиків, що відверто чи приховано намагаються повернути Україну в «світле минуле», стали «втраченим» поколінням. Для майбутнього України вони ж стають генерацією надії. Тож, аби їх лави не поповнювалися з кожним роком, слід «відкоригувати» уявлення про минуле у підростаючих українців. Цю місію взяв на себе Дмитро Табачник.

1 вересня у День знань сотні тисяч п’ятикласників почнуть знайомство із минулим свого краю через підручники під назвою «Вступ до історії України». І хоч ця книжка не містить і не повинна містити великого об’єму історичної інформації, саме вона формуватиме перші уявлення про минуле у школяриків. Тож важко переоцінити її значення. Цьогорічні п’ятикласники бачитимуть дещо іншу картину минулого, як їхні на рік старші друзі. Тож спробуємо розібратися, що і чому прибрали із підручників для 5-того класу. Не менш цікавим буде з’ясувати, як це було зроблено.

Зміни до шкільних програм історії вносять періодично, адже з кожним роком дедалі більше стає подій, що стали історією, не зупиняють своєї роботи історики — віднаходять нові матеріали чи конструюють нові цікаві концепції. При цьому процедура внесення змін є доволі тривалою. Їй передують тривалі дискусії в наукових колах, на яких власне й апробуються ті чи інші бачення чи уточнення. За результатами дискусії слідують бюрократичні кроки міністерства освіти – пропозиції щодо змін чи уточнень обговорюються на робочих групах, нарадах, потім — колегії МОН за участю представників міністерства, істориків та викладачів, методистів. Власне за результатами цього обговорення приймаються ті чи інші зміни та уточнення до програми, які на останньому етапі оформлюються у відповідний наказ міністра. Таким чином, в ході тривалих публічних, часом доволі гострих, дискусій, після нарад за участю майже трьохсот істориків та вчителів історії зі всієї України, після тривалого громадського обговорення (проект програми після колегії до наказу міністра пройшов двомісячне публічне громадське обговорення) було прийнято останні зміни до програми в 2009 році.

Проте цієї програми, яка стала результатом роботи багатьох істориків, педагогів та методистів, вже чомусь немає на сайті міністерства. Тут, серед програм із інших предметів, вивішено лише певний текст, який попри те, що за формою схожий на програму курсу Вступ до історії у 5 класі, ніколи не обговорювався публічно. Ніде не повідомлялося про його розгляд колегією і ніхто не бачив наказу міністра.

Не менш цікавим є спосіб донесення інформації про зміни програми до авторів підручників, які мали відповідно адаптувати свої тексти. Про це розповів в інтерв’ю Українській правді Віктор Мисан: «Остання редакція програми затверджена МОН в 2005 році і відкоригована в 2009. Її автор - Віталій Власов. Хто вносив зміни до цьогорічної програми, мені не відомо. У телефонному режимі редактор видавництва назвала ці зміни. Свого тексту з правками я так і не бачив». Тож дискусії та відповідні бюрократичні процедури в терміновому порядку замінені на звичне для радянських часів телефонне право.

А тепер придивімося, які «зміни» вносилися до програми таким нахабним чином. Слово «зміни» зумисне пишу в лапках, адже мова може йти лише про одну зміну – прийнятий у світовій історіографії термін «Друга світова війна» знову замінили на придуманий сталінськими пропагандистами «Велика вітчизняна війна». Інше – просто вилучили. Після таких «витинанок» з програми історії для 5-того класу зникли наступні теми: «Українські січові стрільці. Мистецька творчість українських січових стрільців»; «Західноукраїнські землі в міжвоєнний період»; «Великий терор. Репресії»; «Український визвольний рух у роки війни (ОУН та УПА)»; «Завершення війни, післявоєнний період, придушення визвольного руху»; «Дисиденти»; «Національно-демократичний рух 1980 – 1990-х років». Тож витинанки були не випадковими, а робилися під кутом зору вилучення інформації про боротьбу українців за незалежність та її придушення окупантами.

Ця тенденція чітко проглядається, часом навіть в брутальнішому вигляді, не тільки в програмі, але й у «адаптованих» текстах підручників, з яких вилучено ще й інформацію про бій під Крутами, термін «штучний Голодомор», тексти та ілюстрації про УПА та Помаранчеву революцію. Як свідчить в своєму інтерв’ю вже згадуваний автор підручника Віктор Мисан, внесено зміни навіть у тексти, що стосуються козацьких часів. Більшість правок торкалися політики Росії на українських землях, їх метою було сформувати неагресивний образ нашої північно-східної сусідки. Українці мають забути чому сотні років перебували у колоніальному ярмі. Чи не для того аби не помітити його відновлення?

Що цікаво, на сайті МОН, де розміщені програми із всіх предметів, спромоглися поставити програму з історії лише для 5 класу. Очевидно забрати історичні факти із наступних років займає у чиновників більше часу. Але щоб потратити час на проведення публічного і фахового обговорення, підготовки наказу – такого мабуть і в думках не було. І що ми маємо тепер – за дзвінком зверху адаптовані підручники до незаконної програми (нагадаємо — наказу ніхто не бачив). І все – за побажанням однієї особи, яка претендує на роль глашатая єдино правильної версії історії.
Коли читаєш, як і які зміни вносяться в наші підручники історії, важко позбавитися нав’язливого відчуття дежавю. І справді, все це вже було. Совкові за формою і змістом псевдо реформи свідчать про ретроградство нової влади, її нездатність вирватися із полону радянського минулого, а отже — про її безперспективність.

У міністерства завжди залишиться можливість почати волати про «несправедливу критику» і посилатися на якісь нормативні акти щодо переходу на 11-річне навчання. Однак, зміна обсягу матеріалу, який вивчається в певному класі, не передбачає адміністративного вилучення явищ, держав, рухів, постатей чи навіть років і десятиліть із нашого минулого. Виглядає, що попри пафос нового міністра освіти, вийти із «новими» підходами до історії на публічне фахове обговорення він боїться. Бо минуле не можна затерти. Не можна знову закрити вже відкриті архіви, не можна спалити опубліковані документи, не можна витравити пам’ять. Історію розповідають не лише підручники, а й навіть заклопотані роботою батьки. І навіть якщо хтось пробує переписати підручник – він не накаже «стули пельку» нашим дідам і батькам. Не накаже навіть усім вчителям.

Отже – наша історія не зникне. І ще раз навчить, що минуле можна повторити в сьогоденні лише як фарс. Нині – ми є свідками перших актів постановки цього фарсу. А в кінцевому результаті те, в якій державі нам жити – в карикатурному СРСР чи в перспективній демократичній країні – залежить не тільки від влади, але й від її громадян.

Володимир В’ятрович, історик.