З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
08/31/2010 | Олександр Северин
31.08., коли наші війська мали святочним маршем перейти Київ,
сталося те, що довго стискало серце кожного патріота...
Що сталося - не люблять оповідати, проте......за протоколярним виразом
"Наша армія дуже своєчасно відступила з-під Києва"
ховаються дуже прикрі спомини.
Генерал М.Омелянович-Павленко
Протягом 1918-1919 років Україна тричі втрачала свою столицю.
Вперше – в ніч з 7 на 8 лютого 1918, коли виснажені тижневими боями з большевицькими заколотниками в Києві, його оборонці – Січові Стрільці, Гайдамацький Кіш Симона Петлюри та кілька зукраїнізованих частин не могли вже втримати нового ворога – кількатисячний червоний загін Муравйова, який, обстрілюючи Київ з важкої артилерії, 5-го числа вдерся по залізнічному мосту через Дніпро. Центральна Рада під охороною СС тоді виїхала на Житомир.
Вдруге – майже рівно за рік – в ніч з 4 на 5 лютого 1919, коли зруйнований і розкладений безпорадністю Директорії, лівацькою пропагандою та відсутністю дисципліни серед поспіхом зібраних у нові полки під час протигетьманського повстання вчорашніх селян, Осадний Корпус без значного бою відступив на Фастів перед наближенням большевиків, а Директорія почала призвичаюватися до залізнично-вагонного побуту.
30 серпня 1919 року це сталося втретє - за обставин, котрі того зовні не віщували. Як же склалося, що день, що обіцяв стати днем тріумфу, став днем великої поразки, поклавши початок низці невдач, які у підсумку спричинили листопадову катастрофу в "трикутнику смерти"?
Навіть дрібниці нерідно складаються у драстичні висліди, тоді як тут йдеться про чинники, кожен з яких, будучи ілюстрацією Талейранового "це гірше за злочин – це помилка", міг спричинитися до великої поразки навіть поокремо.
З поваленням Гетьманату очолюваним Директорією повстанням і виведенням з України німецьких та австрійських військ, котрі були вагомим стримуючим фактором для большевиків, повільноплинуча червона інвазія перейшла у гарячу фазу. Залишивши взимку Київ, Армія УНР билася з червоними на Правобережжі зі змінним успіхом, допоки у липні становище нібито істотно не змінилося для неї на краще.
Зазнавши невдачі (великою мірою через активно пропольську позицію Антанти, передусім - Франції) у розпочатій в листопаді 1918 року борні з Польщею, Українська Галицька Армія під командою генерала М.Тарнавського 16-18 липня 1919 перейшла Збруч і на південно-західному Поділлі з'єдналася з Дієвою армією УНР. УГА нараховувала тоді 18000 готових до бою вояків, біля 600 скорострілів та 187 гармат (загальна чисельність бійців з тиловими і допоміжними частинами складала близько 53000), Дієва армія УНР – близько 10000 вояків бойового складу. Об'єднання двох українських армій істотно змінило ситуацію на большевицькому фронті, вже наприкінці липня червоним було завдано низку відчутних поразок, а західне Поділля було визволено від окупантів.
2 серпня 1919 року об'єднані і реорганізовані українські війська розпочали загальний наступ проти червоних, метою якого було звільнення всього Правобережжя включно з Києвом.
Проте ще раніше, розгромивши червоних на Дону і Донбасі, командувач "Збройних сил Південної Росії" генерал Антон Денікін віддав наказ Добровольчій армії генерала В.Мая-Маєвського вийти до Дніпра і зайняти Київ. ЗСПР нараховували назагал на той час до 150 тис. війська, ведучи з липня широкий наступ на Мосву, Київ, Причорномор'я, але безпосередньо взяти українську столицю мала 7-ма дівізія під командуванням генерала Ніколая Брєдова (3000 вояків), що рухалася з Полтави. Правим берегом з півдня на Київ йшла також 2-га Терська бригада (до 1500 чол).
Чисельність Українських військ була формально набагато більшою за денікінську потугу на відповідному терені. На середину-кінець серпня загальна чисельність об'єднаних українських армій сягала 85000 чоловік, однак безпосередньо до бою могло стати не більше 30000, через проблеми зі зброєю, боєприпасами та забезпеченням. Так, рушниць на той час було не більше 38000, шабель - 2000, кулеметів – 1000-1100, гармат – 340. Хронічною бідою війська, передусім – через низьку спроможність Директорії до урядування, була нестача амуніції, продовольства, медикаментів. Денікінські "ЗСПР", щедро спонсоровані Антантою і не маючи сентиментів щодо місцевого населення, подібних проблем не мали.
Серйозною вадою також була проблемна комунікація між Дієвою армією УНР та УГА. Командувач останньої М.Тарнавський рішуче заперечував проти її підпорядкування командуванню Дієвої армії (командувач полковник Василь Тютюнник, начальник штабу В.Сінклер), що призвело до необхідности створення при Головному Отамані спільного для двох армій Штабу Головного Отамана, який очолив генерал М.Юнаків
Безпосередньо на Київ через Білу Церкву та Фастів рухалася група генерала А.Кравса кількістю до 12000, до якої було зведено 1-й та 3-й корпуси УГА та Запорізьку групу.
Південніше вела бої з напіврозгромленою 12-ю большевицькою армією Київська група генерала Ю.Тютюнника, Волинська група, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії (загалом до 6000 чоловік), на напрямку Новоград-Волинський – Житомир наступала 7-тисячна група полковника А.Вольфа у складі Групи Січових Стрільців та 2-го корпусу УГА.
Припускаючи можливу похибку у погляді з відстані 90 років, все ж варто констатувати першу помилку українського командування – назвемо її оперативною.
Замість військової потуги, котра просто "напрошувалася" – у прямому і переносному розумінні – бути спрямованою на Київ – Січових Стрільців, на столицю було спрямовано інші частини. Замість СС з їхньою високою боєздатністю (так 23-го липня 10-та дивізія СС розгромила одну з найсильніших частин Червоної армії – Таращанську дивізію), суворою дисципліною (попри "розведеність" досвідчених ветеранів, "старої войни", новобранцями), досвідом вуличних боїв у Києві та відсутністю сентиментів до російського противника ще з часів УСС, до столиці увійшли хоча і нерідко відчайдушні в боях, але малодисципліновані, а підчас і свавільні Запорожці без знання міської і тим більш столичної специфіки, до того ж - під командою генерала, що вважав їх якщо і не чужими, то і не вповні своїми.
У "Причинках до історії Української революції" командант Січовиків Євген Коновалець писав: "Знаючи далі дуже добре на основі досвідів, пороблених у директоріянському періоді, які тягарі спадають на Армію разом із занняттям Києва, у балачках з пок.Головним Отаманом пропонували ми йому не спішитися з самим вступом у Київ, а раніше поширити базу на півдні. Коли-ж рішено таки вступати до Києва, то ми прохали Головне Командування вислати туди Січових Стрільців, що прекрасно визнавалися на київському терені та в київських відносинах. Головне Командування, думаючи, що нам залежить тільки на "чести" ввійти першими в Київ, відкинуло нашу пропозицію. Ця роля, як ми пізніше довідалися, припала Запорожцям. Яке практичне значіння мало знання київського терену і відносин, виявилося найкраще на подіях 30 серпня 1919р1".
Друга помилка була ще критичнішою і її варто назвати cтратегічною.
Зі звуженням території, контрольованої большевиками та наближенням українського та денікінського фронтів виникло питання про ставлення армії УНР до білогвардійців. "Як бути з Денікіним? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в бій з червоною армією, стає стає з кожним днем пекучішими" – занотовував генерал Омелянович-Павленко.
З не надто зрозумілих причин Головний отаман Симон Петлюра (став також головою Директорії з 09.05.19) був впевнений, що Денікін не наважиться на відкрите зіткнення з армією УНР. Пояснити цю його впевненість можна хіба що хибним розрахунком на настрої численного кубанського козацтва в лавах Добровольчої армії.
Своєю чергою, ще після переходу Збруча командант УГА М.Тарнавський висловлював сумніви у перспективах боротьби водночас і проти большевиків і проти денікінців, прагнучи насамперед до збереження УГА з огляду на перспективу очікуваної війни з Польщею за Галичину. У цьому він був не самотній, більш того, і в складі Армії УНР була певна кількість старшин з числа офіцерів колишньої російської армії, серед яких Денікін користувася певною популярністю і як можливий спільник проти червоних і навіть як носій ідеї "єдиной-нєдєлімой". До тих, хто вважав союз з денікінцями за доцільний, належали, зокрема, і колеги-штабісти генерали Юнаків та Сінклер.
Генерал Сінклер та полковник Капустянський розробили план спільних з білими дій проти большевиків, котрий було 30 липня презентовано військовій місії Антанти зустрічі в Кам'янці-Подільському. У подальшому цей план було передано представниками західних союзників до штабу Денікіна. Деякі російські генерали, як то командувач Кавказькою армією П.Врангель, радили Денікіну скористатися українською пропозицією для концентрації зусиль і резервів на московському напрямку, проте позиція Денікіна була однозначною – або повне підпорядкування українських армій Збройним Силам Півдня Росії, або – відсутність будь-якої співпраці з перспективою війни. "Йти разом з Петлюрою, - писав пізніше Денікін в "Очерках русской смути", - означало б розірвати з ідеєю єдиної, неподільної Росії, ідеєю, що глибоко вкорінілася у свідомости вождів і армії". Не бажаючи "йти разом з Петлюрою", Денікін, як виявилося, попрямував до катастрофи. На жаль – не сам.
16-го серпня Денікін через антантівських посередників передав українському командуванню фактичний ультиматум – перейти в підпорядкування Добровольчій армії, до такої ж думки врешті схилилися після деяких коливань західні аліянти.
І хоча ще 23 серпня міністр оборони Великої Британії Вінстон Черчілль телеграфічно переконував Денікіна, що "за сучасної політичної ситуації було б розумним слідувати, за можливости, назустріч українським сепаратистським тенденціям", справу було вирішено. Не зміг вплинути на cамовпевненого Денікіна і "Верховний правитель Росії" адмірал Колчак, котрий попереджав: "збройне зіткнення з Петлюрівськими військами може мати фатальні наслідки". Наголошуючи на головній меті "відновленні могутньої, єдиної і неподільної Росії", Денікін вважав український національний рух продуктом німецько-австрійських підступів. За словами Євгена Маланюка "...денікінщина...була більшовизмом другого сорту, "білим" ерзацом всеросійсько-босяцької "червоної" армії, яка разом з большевиками нищила в першу чергу "український сепаратизм".
Українське військо та Добровольці стримко наближалися одне до одного.
21-го серпня командуючий Армією УНР Василь Тютюнник офіційно попрохав Штаб Головного отамана однозначно визначитися зі ставленням до білогвардіців. Однак ні тоді ні пізніше прямої і конкретнкої відповіді надано не було – ані Штабом (генерал Юнаків не мав репутації надто рішучого) ані Петлюрою. Слід зауважити, що – у той самий час з аналогічною проблемою зіштовхнулась на іншому відтинку фронту і "гвардія УНР" - Січові Стрільці. Попри всі намагання СС домогтися від Петлюри висловлення чіткої позиції щодо наступаючих поляків, це не вдавалося. "Штаб мовчить та вказівок своїх не дає" - писав начальник штабу СС генерал Марко Безручко.
Тим часом вже з 22-го числа на південній Київщині почались зустрічі українських військ з підрозділами російських добровольців, що супроводжувалися обережними перемовинами отамана Юрка Тютюнника з командиром 2-ї Терської бригади генералом Хазовим про встановлення демаркаційної лінії, котрі не призвели до конкретних наслідків. Українським перемовникам бракувало і повноважень і обізнаности щодо політичної позиції свого керівництва, котре навіть на вимоги обох Тютюнників визначитися і взяти на себе ініціативу, вустами послідовно обережного генерала Юнаківа ухильно повідомляло: "Головний Отаман бажає, щоб не було бойових сутичок між українськими військами і денікінцями".
Натомість куди як категоричніше визначився Денікін, котрий в наказі від 23 серпня недвозначно заявив: "Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони мають негайно здати зброю і розійтися, або ж приєнатися до нас....Якщо петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить вважати таким самим противником, як і большевиків". Слід звернути увагу, що йшлося тут саме про армію УНР, тоді як щодо Української Галицької Армії тон і наміри були зовсім іншими – до планів Денікіна входило відторгнення УГА від армії УНР (що і сталося в листопаді 1919). До речі, галицьке командування, своєю чергою, у ці самі дні в одному з наказів наголошувало, що "Денікін не є ворогом, а є приятелем".
Директиви Денікіна були прийняті до виконання. Новопризначений командир Терської бригади Бєлогорцев 28-го серпня у категоричній формі зажадав від української Запорізької групи залишити Фастів і Білу Церкву. Попри рішучість командира групи полковника Сальського до бою, його начальник – галицький генерал Кравс, по двох днях перемовин своїх відпоручників з денікінцями, наказав віддати Білу Церкву, що і було врешті затверджено Начальним вождем УГА Тарнавським.
Петлюру було поінформовано про проблему, але він обмежився словами про намір "напустити" на росіян повстанських отаманів Зеленого та Ангела (далі певних маневрів справа тоді не пішла). Жодної прямої відповіді на принципове питання "як бути з Денікіним" військам на фронті, від Головного отамана не дочекалися. Пізніше Тарнавський у спогадах стверджував, що Петлюра переконував його у тому, що небезпеки від денікінців нема, більш того, що наслідком зіткнення мав би бути....перехід білогвардійських вояків на бік УНР. У будь-якому випадку не так сталося.
30-го серпня група генерала А.Кравса у жорстоких боях вибила большевиків з Києва2. За нотатками полковника Капустянського "30.VIII. Центральна група по впертому бою проломила в районі Білогородки ворожу позицію і біля 8-ї години вечора здобула Київ. Ворог потерпів тяжкі втрати. Багато полонених дісталося до наших рук. Здобич не підлягала обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистарчало б на забезпечення всього нашого війська....Мети досягнено...Це був апогей успіхів Українського війська". Петлюра з Кам'янця-Подільського прислав урочисту телеграму: "Вписано ще одну незабутню й найкращу сторінку в історію нашої боротьби...". Втім, "найкраща сторінка" виявилася зіжмаканою та перегорнутою вже наступного дня, знаного як день "Київської катастрофи".
Третя українська помилка – тактична – полягала в необачности та бездіяльности після опанування Києва від большевиків, очевидно неприпустимими навіть за відсутности політичних рішень. Легковажена українським командуванням 7-ма піхотна дивізія російських добровольців, якою командував Ніколай Брєдов, розбивши большевиків в районі Борисполя і Дарниці, вранці 31-го серпня зайняла незабезпечені українцями мости через Дніпро та увійшла до Києва, маючи на чолі нечисленний авангард – Зведену Гвардійську бригаду генерала Штакельберга (складену з колишніх імператорських гвардійців). Швидким маршем, без жодного спротиву з боку дезорієнтованих частин 3-го галицького корпусу і Запорожців, денікінці увійшли до центру міста саме тоді, коли українське командування готувалося до параду.
Поставлений перед фактом Кравс на вимогу Штакельберга погодився на те, щоб на будівлі міської думи Києва було вивішено не лише жовто-блакитний український прапор, але і російський триколор. Обурені тим вояки полку Чорних запорожців зірвали російський прапор, кинувши його під ноги коням, через що в центрі міста зчинилися локальні бійки між українцями та росіянами. Більш того, денікінці, котрі чітко знали, що роблять, почали обеззброювати окремі українські частини, які, натомість, мали наказ уникати бою ("за всяку ціну обминати (? – О.С.) ворожих виступів") .
Того ж вечора Брєдов, штаб якого розмістився на Печерську, прямо заявив Кравсу, котрий прибув для переговорів, що "Київ ніколи українським не був і не буде", заперечивши можливість порозуміння з УНР в принципі і в ультимативній формі зажадавши вивести з Києва українські війська до 05:00 1 вересня. Після чотиригодинних і вельми гострих (за його власними свідченнями) перемовин Кравс погодився. За деякими даними, при цьому він підкреслював, що УГА "не має нічого спільного з Петлюрою".
Росіяни провели безсонну ніч, в тривозі очікуючи наступу численніших українських сил. Проте на ранок, на виконання угоди3 Кравса з Брєдовим та відповідного наказу Начального вождя УГА Тарнавського, в Києві не залишилося жодного українського вояка. Київ було здано втретє4. Парад у Києві відбувся, але це був російський парад.
У середині вересня між українськими частинами та добровольцями розпочалися з наростаючою інтенсивністю бойові сутички, котрі невдовзі переросли у повномасштабну війну. За словами Марка Безручка: "Після сутички, яка сталася між укранськими військами, що зайняли були 30 серпня Київ, і частинами московської Добровольчої армії, що підійшла на другий день до столиці України, та після того, як під натиском добровольців українські частини залишили її – стало ясним, що з Москвинами, чи то червоними, чи то білими – не може бути й мови про будь-яке порозуміння".
.24 вересня у відозві "Від Правительства Соборної України" Директорія та диктатор ЗУНР Є.Петрушевич виголосили Денікіну війну, закликавши "вставати до посліднього рішучого бою з нашим ворогом". Дарма, що сам ворог став до бою на місяць раніше.
Здача Києва стала cправжнім шоком для українського війська і напевно ніколи вже потому її бойовий дух не сягнув такого піднесення, як було у поході на Київ. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії", - писалося в газеті УГА "Стрілець". Це мав визнати врешті і Петлюра, котрий в телеграмі від 6 вересня констатував: "значна частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і правительство за будьто би зложену згоду з Денікіним. Слово "зрада" кружляє скрізь". Марко Безручко у "Від Проскурова до Чарториї" занотував: "Великий вплив на все українське військо зробило залишення українськими частинами тільки що взятої столиці України – Києва. Дух підупав, порив охолонув, у душу почала закрадатися зневіра в перемогу". "Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ", - писав прем'єр УНР Ісаак Мазепа.
Крім іншого, Київська катастрофа каталізувала суперечки і розбіжности між Петлюрою та наддріпнянцями з одного боку, та Начальною Командою Галицької Армії – з іншого. Вже 2 вересня Тарнавський пропонував диктатору ЗУНР Петрушевичу домагатися сепаратного союзу з Денікіним. Взаємні підозри та звинувачення у надскладний період, коли над усе була важливою єдність у рішеннях та їх виконанні, чимало долучилися до критичного становища, в якому невдовзі опинилися українські війська у безнадійній боротьбі проти кількох ворогів та страшної епідемії тифу. У листопаді 1919 Українська галицька армія увийшла у вимушений союз з Денікіним, а Дієва армія УНР - 3000 чоловік під проводом М.Омеляновича-Павленка з "трикутника смерти" вирушила у славетний Зимовий похід по запіллю білих і червоних окупантів. 17 грудня 1919 року, під час цього походу Чорні Запорожці отримали певну сатисфакцію – розгромивши у містечку Ставище денікінську частину і трохи не захопивши Ніколая Брєдова, котрий ледве втік на автівці. Сотнику Дяченку, котрий особисто очолив погоню, не пощастило через те, що у його коня відірвалася підкова. У полон потрапило 40 денікінських офіцерів, два десятки рядовиків та 30 фір з військовим майном та зброєю. Вже невдовзі денікінці сами прохали Омеляновича-Павленка про союз проти знову наступаючих большевиків - Але все те вже не мало великого військового значення. Визвольні змагання зазнали невдачі.
Своєю єдинонеделимською непримиренністю та зашореністю Антон Денікін поборював не лише справу настільки незрозумілої і чужої для нього самостійної України, але, врешті решт, і власну справу "Великої Росії" – коли переформована большевицька "РККА" вже у жовтні того року громила його дивізії під Орлом, напевно він згадував про приблизно 20-тисячну армію, зв'язану на українському фронті. Та навряд чи варто заперечувати, що, як це бувало і раніше в нашій історії, насамперед українці вчергове здолали самі себе.
Всі історичні аналогії неуникнено є тією чи іншою мірою штучними. Проводячи паралель між Директорією та умовним "помаранчевим" ("помаранчево-сердешним") табором 2005-2008 років, ризикуєш мимоволі впасти у гріх порівняння cучасного Заходу з Антантою, Росії путінської з білою Росією Денікіна і так недалеко аж до геть неадекватного порівняння Кучми зі Скоропадським (причому ще незрозуміло, куди за таких розкладів подіти Януковича). Тому я зроблю вигляд, що першу паралель тут і не проводжу.
Хотілося б натомість забити осиковий перпендикуляр – у ті українські рукотворні біди, у ті "розрухи в головах", що занапастили Україну тоді і знову несуть загрози сьогодні.
Олександр Северин
*Написано 2008 року. Публікується вдруге до чергової річниці і враховуючи специфіку ставлення чинного "временного правительства" до української історії.
1 Примітно, що схожа сумна ситуація вже мала місце під час антигетьманського повстання, коли 14 грудня 1918 року замість дисциплінованих СС до столиці на власну ініціативу увійшли "більш революційні" частини. Зі спогадів стрілецького старшини Василя Кучабського: "....Курені Дивізії Січових Стрільців забезпеченим маршем почали підходити під Київ до пасажирської станції. Але рівночасно рухнув увесь фронт Дніпровців "у город", найшвидше у Святошині. Безладними юрбами Дніпровці потягли чим швидче всіми доріжками, головним чином по житомирським шляху, щоби першими ввійти в столицю...Їхні безладні ватаги...роздобувши десь портрет Тараса Шевченка – понесли його вулицями столиці кількатисячною юрбою. Під вечір ось так дійшли аж на Хрещатик. Тут біля Думи зустрів їх малий відділ московських офіцирів скорострільним вогнем. Юрба в мить сколихнулася і в страшній паніці завернула назад...За пів години вулиці міста наче вимерли.
Таким сумним і віщим інцидентом почалася влада Директорії в столиці України. Він нагадував слова одного московського генерала з тих, що боронили Київ перед повстанчими військами: "бувають такі переможці, що подобають на переможених".
Тимчасом біля Кадетського Ліску скупчився трьохкурінний 1 полк Січових Стрільців. Коло 9 год. увечорі він спокійно ввійшов на пасажирську залізничну станцію і ніччю з 14 на 15 грудня постепенно заняв майже ціле місто з Хрещатиком, забезпечуючи стежами лад і спокій у столиці".
2 Телеграмма Реввоенсовета 12-й армії об оставлении советскими войсками г.Киева.
30 августа 1918 года.11 час.45 мин. [Из] Гомеля.
Предреввоенсовет Троцкому
НАПУР, копия - ЦИК коммунистов-большевиков, №6
30 августа вынужден оставить Киев. Отправились оттуда, когда петлюровцы зашли [в] предместье Пост-Волынский и снаряды тяжелой артиллерии стали ложиться на окраины. Дальнейшее сопротивление было невозможно по причинам, о которых сообщим дополнительно...Первая остановка [в] Любече, где, связавшись [с] частями, выясним дальнейшее направление.
№46. Члены Реввоенсовета Сафонов, Аралов.
3УГОДА
Начальник Полтавского отряда с одной стороны и командующий Киевской группой галицийских войск с другой стороны, ввиду отсутствия между ними всяких враждебных отношений, во имя общего блага и во избежание братского кровопролития между двумя народами, пришли к следующему соглашению:
1. Командующий Киевской группой отводит сегодня же свои войска из города Киева на такое расстояние, которое позволит время и по меньшей мере за линию железной дороги между Киевскими вокзалами, а затем 19 августа/1 сентября с утра далее на линию Игнатьевка-Васильково-Ирмановка, где Галицийские войска ожидают результатов переговоров между Главнім Командованием обоих армий – Добровольческой и Галицийской.
2. В свою очередь, Начальник Полтавского отряда принимает все меры, чтобы это движение Галицийской армии до указанной линии прошло беспрепятственно.
3. В равной степени Командующий Галицийской группы гарантинует,что Галицийские войска никаких выступлений против Добровольческой армии не предпринимут.
4. Командующий Киевской группой Галицийских войск заявляет, что Галицийская армия действует независимо от войск Петлюры, под собственным галицийским командованием,без всякой политической программы,с одной лишь целью борьбы с большевизмом.
5. Для гарантии соблюдения всех этих условий, а также в обеспечение того,что при эвакуации из города Киева Галицийские войска берут с собой только то, что они с собою привезли, с обеих сторон назначаються по 2 офицера,которые будут состоять при штабах уговаривающихся генералов до выезда штаба Командующего Галицийскими войсками из г.Киева.
6. Всем разоруженным частям обеих сторон возвращается оружие по соглашению Главного командования обоих сторон.
Командующий Полтавским отрядом Генерал-лейтенант Бредов.
Командующий Киевской группой Галицийских войск.
18/VIII-31/VIII 1919 года. Город Киев.
4 Старшина Запорожців Н.Авраменко записав: "Київ після бою зайняли частини 2-го Галицького корпусу і 7-ї Запорозької дивізії...Червоні одійшли на Лівобережжя, звідкіль ішов головний наступ на Київ денікінців. На мостах охорону несли наливайківці, в місто вступив мазепинський полк і кінний полк чорношличників...Полком командовав Дяченко.
Другого дня мав одбутися парад цих полків разом з призначеними частинами 2-го Галицького корпусу. Стосунки з денікінцями ще не були вияснені, і ніхто не мав вказівок, як поставиться, коли захотять вони увійни в Київ. Українських частин тут було мало, Республіканський і Богунівський полки разом з 8 і 9 дивізіями Запорозького корпусу були на фронті. Ідучи на парад, чорношличники побачили на будинкові міської думи величезний трьохцвітний російський прапор. З полком їхав командир (отаман) корпусу, Генерального штабу полковник Сальський. Спинив полк, казав знять той прапор і вивісить національний український. Виконав це заступник командира полку Божко, бувший ротмістр Дикої дивізії. Коли чорношличники рушили далі, величезна маса людей, що тут зібралась, підняла галас, на балконі думи появився офіцер-денікінець, скинув український прапор і знову повісив російський. В цім моменті спереду і з будинків полк обстріляно кулеметним огнем. Почулась стрілянина в інших містах. Чорношличники кинулися в бічні вулиці і вийшли з міста в розположення 7-ї дивізії. Туда одійшов Наливайківський полк і напівобіззброєний [денікінцями – О.С.] Мазепинський. Залишили місто і нечисленні галицькі частини. Місто опанували денікінці без бою".
Читайте за темою також:
І Мотовилівка – злодійка... http://maidanua.org/static/mai/1195291997.html
Або здобути, або загинути. http://maidanua.org/static/mai/1208337884.html
сталося те, що довго стискало серце кожного патріота...
Що сталося - не люблять оповідати, проте......за протоколярним виразом
"Наша армія дуже своєчасно відступила з-під Києва"
ховаються дуже прикрі спомини.
Генерал М.Омелянович-Павленко
Протягом 1918-1919 років Україна тричі втрачала свою столицю.
Вперше – в ніч з 7 на 8 лютого 1918, коли виснажені тижневими боями з большевицькими заколотниками в Києві, його оборонці – Січові Стрільці, Гайдамацький Кіш Симона Петлюри та кілька зукраїнізованих частин не могли вже втримати нового ворога – кількатисячний червоний загін Муравйова, який, обстрілюючи Київ з важкої артилерії, 5-го числа вдерся по залізнічному мосту через Дніпро. Центральна Рада під охороною СС тоді виїхала на Житомир.
Вдруге – майже рівно за рік – в ніч з 4 на 5 лютого 1919, коли зруйнований і розкладений безпорадністю Директорії, лівацькою пропагандою та відсутністю дисципліни серед поспіхом зібраних у нові полки під час протигетьманського повстання вчорашніх селян, Осадний Корпус без значного бою відступив на Фастів перед наближенням большевиків, а Директорія почала призвичаюватися до залізнично-вагонного побуту.
30 серпня 1919 року це сталося втретє - за обставин, котрі того зовні не віщували. Як же склалося, що день, що обіцяв стати днем тріумфу, став днем великої поразки, поклавши початок низці невдач, які у підсумку спричинили листопадову катастрофу в "трикутнику смерти"?
Навіть дрібниці нерідно складаються у драстичні висліди, тоді як тут йдеться про чинники, кожен з яких, будучи ілюстрацією Талейранового "це гірше за злочин – це помилка", міг спричинитися до великої поразки навіть поокремо.
З поваленням Гетьманату очолюваним Директорією повстанням і виведенням з України німецьких та австрійських військ, котрі були вагомим стримуючим фактором для большевиків, повільноплинуча червона інвазія перейшла у гарячу фазу. Залишивши взимку Київ, Армія УНР билася з червоними на Правобережжі зі змінним успіхом, допоки у липні становище нібито істотно не змінилося для неї на краще.
Зазнавши невдачі (великою мірою через активно пропольську позицію Антанти, передусім - Франції) у розпочатій в листопаді 1918 року борні з Польщею, Українська Галицька Армія під командою генерала М.Тарнавського 16-18 липня 1919 перейшла Збруч і на південно-західному Поділлі з'єдналася з Дієвою армією УНР. УГА нараховувала тоді 18000 готових до бою вояків, біля 600 скорострілів та 187 гармат (загальна чисельність бійців з тиловими і допоміжними частинами складала близько 53000), Дієва армія УНР – близько 10000 вояків бойового складу. Об'єднання двох українських армій істотно змінило ситуацію на большевицькому фронті, вже наприкінці липня червоним було завдано низку відчутних поразок, а західне Поділля було визволено від окупантів.
2 серпня 1919 року об'єднані і реорганізовані українські війська розпочали загальний наступ проти червоних, метою якого було звільнення всього Правобережжя включно з Києвом.
Проте ще раніше, розгромивши червоних на Дону і Донбасі, командувач "Збройних сил Південної Росії" генерал Антон Денікін віддав наказ Добровольчій армії генерала В.Мая-Маєвського вийти до Дніпра і зайняти Київ. ЗСПР нараховували назагал на той час до 150 тис. війська, ведучи з липня широкий наступ на Мосву, Київ, Причорномор'я, але безпосередньо взяти українську столицю мала 7-ма дівізія під командуванням генерала Ніколая Брєдова (3000 вояків), що рухалася з Полтави. Правим берегом з півдня на Київ йшла також 2-га Терська бригада (до 1500 чол).
Чисельність Українських військ була формально набагато більшою за денікінську потугу на відповідному терені. На середину-кінець серпня загальна чисельність об'єднаних українських армій сягала 85000 чоловік, однак безпосередньо до бою могло стати не більше 30000, через проблеми зі зброєю, боєприпасами та забезпеченням. Так, рушниць на той час було не більше 38000, шабель - 2000, кулеметів – 1000-1100, гармат – 340. Хронічною бідою війська, передусім – через низьку спроможність Директорії до урядування, була нестача амуніції, продовольства, медикаментів. Денікінські "ЗСПР", щедро спонсоровані Антантою і не маючи сентиментів щодо місцевого населення, подібних проблем не мали.
Серйозною вадою також була проблемна комунікація між Дієвою армією УНР та УГА. Командувач останньої М.Тарнавський рішуче заперечував проти її підпорядкування командуванню Дієвої армії (командувач полковник Василь Тютюнник, начальник штабу В.Сінклер), що призвело до необхідности створення при Головному Отамані спільного для двох армій Штабу Головного Отамана, який очолив генерал М.Юнаків
Безпосередньо на Київ через Білу Церкву та Фастів рухалася група генерала А.Кравса кількістю до 12000, до якої було зведено 1-й та 3-й корпуси УГА та Запорізьку групу.
Південніше вела бої з напіврозгромленою 12-ю большевицькою армією Київська група генерала Ю.Тютюнника, Волинська група, 3-тя Залізна та 9-та Залізнична дивізії (загалом до 6000 чоловік), на напрямку Новоград-Волинський – Житомир наступала 7-тисячна група полковника А.Вольфа у складі Групи Січових Стрільців та 2-го корпусу УГА.
Припускаючи можливу похибку у погляді з відстані 90 років, все ж варто констатувати першу помилку українського командування – назвемо її оперативною.
Замість військової потуги, котра просто "напрошувалася" – у прямому і переносному розумінні – бути спрямованою на Київ – Січових Стрільців, на столицю було спрямовано інші частини. Замість СС з їхньою високою боєздатністю (так 23-го липня 10-та дивізія СС розгромила одну з найсильніших частин Червоної армії – Таращанську дивізію), суворою дисципліною (попри "розведеність" досвідчених ветеранів, "старої войни", новобранцями), досвідом вуличних боїв у Києві та відсутністю сентиментів до російського противника ще з часів УСС, до столиці увійшли хоча і нерідко відчайдушні в боях, але малодисципліновані, а підчас і свавільні Запорожці без знання міської і тим більш столичної специфіки, до того ж - під командою генерала, що вважав їх якщо і не чужими, то і не вповні своїми.
У "Причинках до історії Української революції" командант Січовиків Євген Коновалець писав: "Знаючи далі дуже добре на основі досвідів, пороблених у директоріянському періоді, які тягарі спадають на Армію разом із занняттям Києва, у балачках з пок.Головним Отаманом пропонували ми йому не спішитися з самим вступом у Київ, а раніше поширити базу на півдні. Коли-ж рішено таки вступати до Києва, то ми прохали Головне Командування вислати туди Січових Стрільців, що прекрасно визнавалися на київському терені та в київських відносинах. Головне Командування, думаючи, що нам залежить тільки на "чести" ввійти першими в Київ, відкинуло нашу пропозицію. Ця роля, як ми пізніше довідалися, припала Запорожцям. Яке практичне значіння мало знання київського терену і відносин, виявилося найкраще на подіях 30 серпня 1919р1".
Друга помилка була ще критичнішою і її варто назвати cтратегічною.
Зі звуженням території, контрольованої большевиками та наближенням українського та денікінського фронтів виникло питання про ставлення армії УНР до білогвардійців. "Як бути з Денікіним? Ось те питання, яке з моменту, коли наші куріні рушили в бій з червоною армією, стає стає з кожним днем пекучішими" – занотовував генерал Омелянович-Павленко.
З не надто зрозумілих причин Головний отаман Симон Петлюра (став також головою Директорії з 09.05.19) був впевнений, що Денікін не наважиться на відкрите зіткнення з армією УНР. Пояснити цю його впевненість можна хіба що хибним розрахунком на настрої численного кубанського козацтва в лавах Добровольчої армії.
Своєю чергою, ще після переходу Збруча командант УГА М.Тарнавський висловлював сумніви у перспективах боротьби водночас і проти большевиків і проти денікінців, прагнучи насамперед до збереження УГА з огляду на перспективу очікуваної війни з Польщею за Галичину. У цьому він був не самотній, більш того, і в складі Армії УНР була певна кількість старшин з числа офіцерів колишньої російської армії, серед яких Денікін користувася певною популярністю і як можливий спільник проти червоних і навіть як носій ідеї "єдиной-нєдєлімой". До тих, хто вважав союз з денікінцями за доцільний, належали, зокрема, і колеги-штабісти генерали Юнаків та Сінклер.
Генерал Сінклер та полковник Капустянський розробили план спільних з білими дій проти большевиків, котрий було 30 липня презентовано військовій місії Антанти зустрічі в Кам'янці-Подільському. У подальшому цей план було передано представниками західних союзників до штабу Денікіна. Деякі російські генерали, як то командувач Кавказькою армією П.Врангель, радили Денікіну скористатися українською пропозицією для концентрації зусиль і резервів на московському напрямку, проте позиція Денікіна була однозначною – або повне підпорядкування українських армій Збройним Силам Півдня Росії, або – відсутність будь-якої співпраці з перспективою війни. "Йти разом з Петлюрою, - писав пізніше Денікін в "Очерках русской смути", - означало б розірвати з ідеєю єдиної, неподільної Росії, ідеєю, що глибоко вкорінілася у свідомости вождів і армії". Не бажаючи "йти разом з Петлюрою", Денікін, як виявилося, попрямував до катастрофи. На жаль – не сам.
16-го серпня Денікін через антантівських посередників передав українському командуванню фактичний ультиматум – перейти в підпорядкування Добровольчій армії, до такої ж думки врешті схилилися після деяких коливань західні аліянти.
І хоча ще 23 серпня міністр оборони Великої Британії Вінстон Черчілль телеграфічно переконував Денікіна, що "за сучасної політичної ситуації було б розумним слідувати, за можливости, назустріч українським сепаратистським тенденціям", справу було вирішено. Не зміг вплинути на cамовпевненого Денікіна і "Верховний правитель Росії" адмірал Колчак, котрий попереджав: "збройне зіткнення з Петлюрівськими військами може мати фатальні наслідки". Наголошуючи на головній меті "відновленні могутньої, єдиної і неподільної Росії", Денікін вважав український національний рух продуктом німецько-австрійських підступів. За словами Євгена Маланюка "...денікінщина...була більшовизмом другого сорту, "білим" ерзацом всеросійсько-босяцької "червоної" армії, яка разом з большевиками нищила в першу чергу "український сепаратизм".
Українське військо та Добровольці стримко наближалися одне до одного.
21-го серпня командуючий Армією УНР Василь Тютюнник офіційно попрохав Штаб Головного отамана однозначно визначитися зі ставленням до білогвардіців. Однак ні тоді ні пізніше прямої і конкретнкої відповіді надано не було – ані Штабом (генерал Юнаків не мав репутації надто рішучого) ані Петлюрою. Слід зауважити, що – у той самий час з аналогічною проблемою зіштовхнулась на іншому відтинку фронту і "гвардія УНР" - Січові Стрільці. Попри всі намагання СС домогтися від Петлюри висловлення чіткої позиції щодо наступаючих поляків, це не вдавалося. "Штаб мовчить та вказівок своїх не дає" - писав начальник штабу СС генерал Марко Безручко.
Тим часом вже з 22-го числа на південній Київщині почались зустрічі українських військ з підрозділами російських добровольців, що супроводжувалися обережними перемовинами отамана Юрка Тютюнника з командиром 2-ї Терської бригади генералом Хазовим про встановлення демаркаційної лінії, котрі не призвели до конкретних наслідків. Українським перемовникам бракувало і повноважень і обізнаности щодо політичної позиції свого керівництва, котре навіть на вимоги обох Тютюнників визначитися і взяти на себе ініціативу, вустами послідовно обережного генерала Юнаківа ухильно повідомляло: "Головний Отаман бажає, щоб не було бойових сутичок між українськими військами і денікінцями".
Натомість куди як категоричніше визначився Денікін, котрий в наказі від 23 серпня недвозначно заявив: "Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони мають негайно здати зброю і розійтися, або ж приєнатися до нас....Якщо петлюрівці не виконають цих вимог, то їх належить вважати таким самим противником, як і большевиків". Слід звернути увагу, що йшлося тут саме про армію УНР, тоді як щодо Української Галицької Армії тон і наміри були зовсім іншими – до планів Денікіна входило відторгнення УГА від армії УНР (що і сталося в листопаді 1919). До речі, галицьке командування, своєю чергою, у ці самі дні в одному з наказів наголошувало, що "Денікін не є ворогом, а є приятелем".
Директиви Денікіна були прийняті до виконання. Новопризначений командир Терської бригади Бєлогорцев 28-го серпня у категоричній формі зажадав від української Запорізької групи залишити Фастів і Білу Церкву. Попри рішучість командира групи полковника Сальського до бою, його начальник – галицький генерал Кравс, по двох днях перемовин своїх відпоручників з денікінцями, наказав віддати Білу Церкву, що і було врешті затверджено Начальним вождем УГА Тарнавським.
Петлюру було поінформовано про проблему, але він обмежився словами про намір "напустити" на росіян повстанських отаманів Зеленого та Ангела (далі певних маневрів справа тоді не пішла). Жодної прямої відповіді на принципове питання "як бути з Денікіним" військам на фронті, від Головного отамана не дочекалися. Пізніше Тарнавський у спогадах стверджував, що Петлюра переконував його у тому, що небезпеки від денікінців нема, більш того, що наслідком зіткнення мав би бути....перехід білогвардійських вояків на бік УНР. У будь-якому випадку не так сталося.
30-го серпня група генерала А.Кравса у жорстоких боях вибила большевиків з Києва2. За нотатками полковника Капустянського "30.VIII. Центральна група по впертому бою проломила в районі Білогородки ворожу позицію і біля 8-ї години вечора здобула Київ. Ворог потерпів тяжкі втрати. Багато полонених дісталося до наших рук. Здобич не підлягала обчисленню. Вогнеприпасу та різного майна вистарчало б на забезпечення всього нашого війська....Мети досягнено...Це був апогей успіхів Українського війська". Петлюра з Кам'янця-Подільського прислав урочисту телеграму: "Вписано ще одну незабутню й найкращу сторінку в історію нашої боротьби...". Втім, "найкраща сторінка" виявилася зіжмаканою та перегорнутою вже наступного дня, знаного як день "Київської катастрофи".
Третя українська помилка – тактична – полягала в необачности та бездіяльности після опанування Києва від большевиків, очевидно неприпустимими навіть за відсутности політичних рішень. Легковажена українським командуванням 7-ма піхотна дивізія російських добровольців, якою командував Ніколай Брєдов, розбивши большевиків в районі Борисполя і Дарниці, вранці 31-го серпня зайняла незабезпечені українцями мости через Дніпро та увійшла до Києва, маючи на чолі нечисленний авангард – Зведену Гвардійську бригаду генерала Штакельберга (складену з колишніх імператорських гвардійців). Швидким маршем, без жодного спротиву з боку дезорієнтованих частин 3-го галицького корпусу і Запорожців, денікінці увійшли до центру міста саме тоді, коли українське командування готувалося до параду.
Поставлений перед фактом Кравс на вимогу Штакельберга погодився на те, щоб на будівлі міської думи Києва було вивішено не лише жовто-блакитний український прапор, але і російський триколор. Обурені тим вояки полку Чорних запорожців зірвали російський прапор, кинувши його під ноги коням, через що в центрі міста зчинилися локальні бійки між українцями та росіянами. Більш того, денікінці, котрі чітко знали, що роблять, почали обеззброювати окремі українські частини, які, натомість, мали наказ уникати бою ("за всяку ціну обминати (? – О.С.) ворожих виступів") .
Того ж вечора Брєдов, штаб якого розмістився на Печерську, прямо заявив Кравсу, котрий прибув для переговорів, що "Київ ніколи українським не був і не буде", заперечивши можливість порозуміння з УНР в принципі і в ультимативній формі зажадавши вивести з Києва українські війська до 05:00 1 вересня. Після чотиригодинних і вельми гострих (за його власними свідченнями) перемовин Кравс погодився. За деякими даними, при цьому він підкреслював, що УГА "не має нічого спільного з Петлюрою".
Росіяни провели безсонну ніч, в тривозі очікуючи наступу численніших українських сил. Проте на ранок, на виконання угоди3 Кравса з Брєдовим та відповідного наказу Начального вождя УГА Тарнавського, в Києві не залишилося жодного українського вояка. Київ було здано втретє4. Парад у Києві відбувся, але це був російський парад.
У середині вересня між українськими частинами та добровольцями розпочалися з наростаючою інтенсивністю бойові сутички, котрі невдовзі переросли у повномасштабну війну. За словами Марка Безручка: "Після сутички, яка сталася між укранськими військами, що зайняли були 30 серпня Київ, і частинами московської Добровольчої армії, що підійшла на другий день до столиці України, та після того, як під натиском добровольців українські частини залишили її – стало ясним, що з Москвинами, чи то червоними, чи то білими – не може бути й мови про будь-яке порозуміння".
.24 вересня у відозві "Від Правительства Соборної України" Директорія та диктатор ЗУНР Є.Петрушевич виголосили Денікіну війну, закликавши "вставати до посліднього рішучого бою з нашим ворогом". Дарма, що сам ворог став до бою на місяць раніше.
Здача Києва стала cправжнім шоком для українського війська і напевно ніколи вже потому її бойовий дух не сягнув такого піднесення, як було у поході на Київ. "Сором, який ми пережили в Києві, не має собі рівного в нашій історії", - писалося в газеті УГА "Стрілець". Це мав визнати врешті і Петлюра, котрий в телеграмі від 6 вересня констатував: "значна частина козаків запорожців, як і галичан, обвинувачує в зраді командний склад і правительство за будьто би зложену згоду з Денікіним. Слово "зрада" кружляє скрізь". Марко Безручко у "Від Проскурова до Чарториї" занотував: "Великий вплив на все українське військо зробило залишення українськими частинами тільки що взятої столиці України – Києва. Дух підупав, порив охолонув, у душу почала закрадатися зневіра в перемогу". "Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ", - писав прем'єр УНР Ісаак Мазепа.
Крім іншого, Київська катастрофа каталізувала суперечки і розбіжности між Петлюрою та наддріпнянцями з одного боку, та Начальною Командою Галицької Армії – з іншого. Вже 2 вересня Тарнавський пропонував диктатору ЗУНР Петрушевичу домагатися сепаратного союзу з Денікіним. Взаємні підозри та звинувачення у надскладний період, коли над усе була важливою єдність у рішеннях та їх виконанні, чимало долучилися до критичного становища, в якому невдовзі опинилися українські війська у безнадійній боротьбі проти кількох ворогів та страшної епідемії тифу. У листопаді 1919 Українська галицька армія увийшла у вимушений союз з Денікіним, а Дієва армія УНР - 3000 чоловік під проводом М.Омеляновича-Павленка з "трикутника смерти" вирушила у славетний Зимовий похід по запіллю білих і червоних окупантів. 17 грудня 1919 року, під час цього походу Чорні Запорожці отримали певну сатисфакцію – розгромивши у містечку Ставище денікінську частину і трохи не захопивши Ніколая Брєдова, котрий ледве втік на автівці. Сотнику Дяченку, котрий особисто очолив погоню, не пощастило через те, що у його коня відірвалася підкова. У полон потрапило 40 денікінських офіцерів, два десятки рядовиків та 30 фір з військовим майном та зброєю. Вже невдовзі денікінці сами прохали Омеляновича-Павленка про союз проти знову наступаючих большевиків - Але все те вже не мало великого військового значення. Визвольні змагання зазнали невдачі.
Своєю єдинонеделимською непримиренністю та зашореністю Антон Денікін поборював не лише справу настільки незрозумілої і чужої для нього самостійної України, але, врешті решт, і власну справу "Великої Росії" – коли переформована большевицька "РККА" вже у жовтні того року громила його дивізії під Орлом, напевно він згадував про приблизно 20-тисячну армію, зв'язану на українському фронті. Та навряд чи варто заперечувати, що, як це бувало і раніше в нашій історії, насамперед українці вчергове здолали самі себе.
Всі історичні аналогії неуникнено є тією чи іншою мірою штучними. Проводячи паралель між Директорією та умовним "помаранчевим" ("помаранчево-сердешним") табором 2005-2008 років, ризикуєш мимоволі впасти у гріх порівняння cучасного Заходу з Антантою, Росії путінської з білою Росією Денікіна і так недалеко аж до геть неадекватного порівняння Кучми зі Скоропадським (причому ще незрозуміло, куди за таких розкладів подіти Януковича). Тому я зроблю вигляд, що першу паралель тут і не проводжу.
Хотілося б натомість забити осиковий перпендикуляр – у ті українські рукотворні біди, у ті "розрухи в головах", що занапастили Україну тоді і знову несуть загрози сьогодні.
Олександр Северин
*Написано 2008 року. Публікується вдруге до чергової річниці і враховуючи специфіку ставлення чинного "временного правительства" до української історії.
1 Примітно, що схожа сумна ситуація вже мала місце під час антигетьманського повстання, коли 14 грудня 1918 року замість дисциплінованих СС до столиці на власну ініціативу увійшли "більш революційні" частини. Зі спогадів стрілецького старшини Василя Кучабського: "....Курені Дивізії Січових Стрільців забезпеченим маршем почали підходити під Київ до пасажирської станції. Але рівночасно рухнув увесь фронт Дніпровців "у город", найшвидше у Святошині. Безладними юрбами Дніпровці потягли чим швидче всіми доріжками, головним чином по житомирським шляху, щоби першими ввійти в столицю...Їхні безладні ватаги...роздобувши десь портрет Тараса Шевченка – понесли його вулицями столиці кількатисячною юрбою. Під вечір ось так дійшли аж на Хрещатик. Тут біля Думи зустрів їх малий відділ московських офіцирів скорострільним вогнем. Юрба в мить сколихнулася і в страшній паніці завернула назад...За пів години вулиці міста наче вимерли.
Таким сумним і віщим інцидентом почалася влада Директорії в столиці України. Він нагадував слова одного московського генерала з тих, що боронили Київ перед повстанчими військами: "бувають такі переможці, що подобають на переможених".
Тимчасом біля Кадетського Ліску скупчився трьохкурінний 1 полк Січових Стрільців. Коло 9 год. увечорі він спокійно ввійшов на пасажирську залізничну станцію і ніччю з 14 на 15 грудня постепенно заняв майже ціле місто з Хрещатиком, забезпечуючи стежами лад і спокій у столиці".
2 Телеграмма Реввоенсовета 12-й армії об оставлении советскими войсками г.Киева.
30 августа 1918 года.11 час.45 мин. [Из] Гомеля.
Предреввоенсовет Троцкому
НАПУР, копия - ЦИК коммунистов-большевиков, №6
30 августа вынужден оставить Киев. Отправились оттуда, когда петлюровцы зашли [в] предместье Пост-Волынский и снаряды тяжелой артиллерии стали ложиться на окраины. Дальнейшее сопротивление было невозможно по причинам, о которых сообщим дополнительно...Первая остановка [в] Любече, где, связавшись [с] частями, выясним дальнейшее направление.
№46. Члены Реввоенсовета Сафонов, Аралов.
3УГОДА
Начальник Полтавского отряда с одной стороны и командующий Киевской группой галицийских войск с другой стороны, ввиду отсутствия между ними всяких враждебных отношений, во имя общего блага и во избежание братского кровопролития между двумя народами, пришли к следующему соглашению:
1. Командующий Киевской группой отводит сегодня же свои войска из города Киева на такое расстояние, которое позволит время и по меньшей мере за линию железной дороги между Киевскими вокзалами, а затем 19 августа/1 сентября с утра далее на линию Игнатьевка-Васильково-Ирмановка, где Галицийские войска ожидают результатов переговоров между Главнім Командованием обоих армий – Добровольческой и Галицийской.
2. В свою очередь, Начальник Полтавского отряда принимает все меры, чтобы это движение Галицийской армии до указанной линии прошло беспрепятственно.
3. В равной степени Командующий Галицийской группы гарантинует,что Галицийские войска никаких выступлений против Добровольческой армии не предпринимут.
4. Командующий Киевской группой Галицийских войск заявляет, что Галицийская армия действует независимо от войск Петлюры, под собственным галицийским командованием,без всякой политической программы,с одной лишь целью борьбы с большевизмом.
5. Для гарантии соблюдения всех этих условий, а также в обеспечение того,что при эвакуации из города Киева Галицийские войска берут с собой только то, что они с собою привезли, с обеих сторон назначаються по 2 офицера,которые будут состоять при штабах уговаривающихся генералов до выезда штаба Командующего Галицийскими войсками из г.Киева.
6. Всем разоруженным частям обеих сторон возвращается оружие по соглашению Главного командования обоих сторон.
Командующий Полтавским отрядом Генерал-лейтенант Бредов.
Командующий Киевской группой Галицийских войск.
18/VIII-31/VIII 1919 года. Город Киев.
4 Старшина Запорожців Н.Авраменко записав: "Київ після бою зайняли частини 2-го Галицького корпусу і 7-ї Запорозької дивізії...Червоні одійшли на Лівобережжя, звідкіль ішов головний наступ на Київ денікінців. На мостах охорону несли наливайківці, в місто вступив мазепинський полк і кінний полк чорношличників...Полком командовав Дяченко.
Другого дня мав одбутися парад цих полків разом з призначеними частинами 2-го Галицького корпусу. Стосунки з денікінцями ще не були вияснені, і ніхто не мав вказівок, як поставиться, коли захотять вони увійни в Київ. Українських частин тут було мало, Республіканський і Богунівський полки разом з 8 і 9 дивізіями Запорозького корпусу були на фронті. Ідучи на парад, чорношличники побачили на будинкові міської думи величезний трьохцвітний російський прапор. З полком їхав командир (отаман) корпусу, Генерального штабу полковник Сальський. Спинив полк, казав знять той прапор і вивісить національний український. Виконав це заступник командира полку Божко, бувший ротмістр Дикої дивізії. Коли чорношличники рушили далі, величезна маса людей, що тут зібралась, підняла галас, на балконі думи появився офіцер-денікінець, скинув український прапор і знову повісив російський. В цім моменті спереду і з будинків полк обстріляно кулеметним огнем. Почулась стрілянина в інших містах. Чорношличники кинулися в бічні вулиці і вийшли з міста в розположення 7-ї дивізії. Туда одійшов Наливайківський полк і напівобіззброєний [денікінцями – О.С.] Мазепинський. Залишили місто і нечисленні галицькі частини. Місто опанували денікінці без бою".
Читайте за темою також:
І Мотовилівка – злодійка... http://maidanua.org/static/mai/1195291997.html
Або здобути, або загинути. http://maidanua.org/static/mai/1208337884.html
Відповіді
2010.09.01 | Bogun
Дякую!
Дякую, за статтю. Дуже люблю цей період української історії.Думаю, що предтечою тактичних та стратегічних помилок, була розділенність правлячої верхівки і звичайно, те що до влади прийшли люди з соціалістичними поглядами, які інтереси нації та держави ставили на друге місце після свого ідеологічного лайна. Крім того вся влада була пропитана фаворитизмом, закулісними політичними змовами і містечковістю, яка заважала керівникам стати справжніми лідерами нації. Більшість з них, включаючи Головного Отамана, так і залишились провінційними жлобками, яких революційна хвиля винесла на самий верх, а опинившись там вони так і не змогли зрозуміти, що від них вимагає час і тогочасна політична ситуація. А людей які дійсно могли стати біля керма держави, було дискредитовано і витіснено з влади.
На мою думку, в той період Україну могла врятувати, консолідація усіх державотворчих сил навколо Гетьмана Скоропадського. Але завдяки популізму та політичному та людському егоїзму цього не сталося.
Як це все схоже на сучасну Україну:(
2010.09.03 | PShtp
Минуле- модель сучасного. Україна 1917- США 2010(л, т)
WHAT'S PAST IS PROLOGUEhttp://financialsense.com/contributors/jr-nyquist/what-is-past-is-prologue
Submitted by JR Nyquist on Fri, 3 Sep 2010
Once upon a time there was a nation, free and proud. It was armed and ready for war. Its warriors were battle-ready and disciplined. But the leaders of this nation were socialists, and they were opposed to their own country's armed forces. In secret collaboration with a foreign power, they ordered their country's disarmament. They eliminated military units, they slashed military spending, and promoted commanders who were willing to disband their own armed forces.
Here was a patriotic and warlike nation which had no hope of freedom or independence, because it lacked one simple advantage: It lacked leaders who were ready to defend the country's sovereignty. The educated strata of society, from which these leaders were drawn, had been indoctrinated to oppose national defense on ideological grounds. Instead of caring for their country, their ideal was to care for the international working class. In other words, they believed in something that has no real existence; and they were willing to betray their country in order to serve this unreal thing.
Is this a fairy tale? Not at all. The country I refer to is real, and its people suffered much more than the loss of their independence. They were conquered, and 10 million citizens from this country were systematically exterminated little more than a decade later. The final count of those exterminated throughout the period of enslavement (lasting 70 years), is staggering. The nation I refer to is Ukraine; and recent archival discoveries put the number of Ukrainians killed within the borders of the Soviet Union (between 1917 and 1991) at approximately 50 million.
I should like to quote a few passages on the betrayal of Ukraine by its leaders. The text is taken from Pavlo Shtepa's history, which I believe has not been translated into English until now. The title of Shtepa's book is difficult to render, but may be understood as [the study of] Moscow-ism. What the author refers to is a new type of power formation, centered on Moscow. It is a malignant formation, which spreads its tentacles methodically and irresistibly in every direction, employing agents in many countries. "Through secret coded telegrams," says Shtepa, "a [Ukrainian] socialist minister, Nikolai Porsh, reported to Lenin in 1917 what was planned and carried out by the UPR government in Kiev." Moscow needed detailed information on Ukrainian plans. This could best be provided by a reliable "partner" inside the Ukrainian government. Since socialists were prevalent in Ukrainian politics at the time, many sources were available to Lenin.
Based on Porsh's information, says Shtepa, "Lenin ordered his agents, who were socialists in the Ukrainian government, to demobilize the Ukrainian army while the Russian army mobilized to invade." In all respects, this is a simple strategy. Find willing partners inside a target country; tell them, in a friendly way, to disarm the country. Since socialist ideals have become popularized, such people are plentiful in politics. When they gain enough of a foothold within a political system, they are driven to act on principles that roughly approximate to national suicide.
How do these people justify their actions? In the case of Ukraine, Shtepa tells us: "The bankrupt leaders of the Ukrainian Central Council (UPR) excused themselves by claiming that Moscow was militarily stronger than Ukraine, and for purposes of defense Ukraine did not have the right national consciousness." As elegant as this excuse may sound, it admits a central fear on the part of socialist leaders; namely, that they cannot stay in power if the people beneath them remain under arms; for the people must eventually hate such rulers, and attempt to overthrow them. As it happened, Ukraine's people were ready to fight for their freedom, but their socialist leaders , in Shtepa's words, "opposed every expression of Ukrainian independence, and every spontaneous manifestation of Ukrainian autonomy." Local communities throughout Ukraine got together and demanded a national army. They formed regiments and sent them to Kiev. The country's socialist leaders, however, would not support an army that favored national independence. According to Shtepa, "They viewed such 'separatism' as an attempted reversal of their collaborationist strategy.... So they relied on peaceful disarmament propaganda, refusing to provide food or shelter to Ukrainian troops."
The Ukrainian people, nonetheless, raised troops and sent them to the government. Shtepa tells the story of the Bogdan Khmelnitsky Regiment from Poltava, under command of Captain Ivan Zabudsky. According to Shtepa, this regiment had 4,000 soldiers armed with heavy machine guns and armored vehicles. "When the regiment came to Kiev and entered the courtyard of the barracks," wrote Shtepa,"it received orders to assemble in the regimental yard. The regimental deputy commander, Alexander Shapoval, appeared before the troops." Shapoval told the troops that he was their new commander, and he suggested they return home. These men were veterans of the Great War, tough soldiers capable of withstanding every hardship. But now, says Shtepa, "They wept like children from disappointment, refusing to surrender their weapons." But it quickly became clear that they would not be fed or housed. At that very moment, a Russian force led by Soviet Col. M. Muravyov, was marching on Kiev.
Does this story sound impossible? It happened to a proud people and so it can happen to you. Leadership is everything, and if you elect the wrong leaders -- which you may have done already -- then you are finished as a country. There will be no escape from the destruction you have foolishly brought upon yourselves. If 50 million Ukrainians were killed during the Soviet tyranny in Ukraine, imagine how many would die if the same fate overtook your country. Do you think we are protected from such an outcome?
As these words are written, Moscow is preparing for some kind of "strategic event." The Russian navy has begun to aggressively hunt American, French and British ballistic missile submarines. Chinese military districts have been mobilizing. North Korea is positioning its defenses as if to withstand a tremendous counter-blow. Israel has purchased a large quantity of fuel, as if a Middle East war is about to break out. Something grim is on its way. Will our leaders be vigilant, or are they "partners" of Moscow?
Time may be running short.
JR Nyquist
2010.09.01 | Историк
Советизация, советская власть и пр. всегда были для Москвы
не продуктом идеологических догм (как упорно продолжают считать многие иностранцы), а прежде всего прикрытием наступтельно-агрессивной военной политики и стратегии. Стоит хотя бы повнимательнее прочитать труды советских военных теоретиков. Советский режим в этом смысле сродни оккупации и тыловому обеспечению (весь СССР был по сути огромной тыловой зоной, базой и плацдармом для глобальной экспансии). "Братская помощь", "международная солидарность" и т.д. - это не что иное как подрывная (в т.ч. диверсионно-террористическая) работа в тылу врага. В советском Генштабе и КГБ именно так и подходили к делу (уж точно там не было убежденных социалистов!). Украина же исстари рассматривалась Москвой как главная военная цель и добыча, подлежащая захвату и оккупации. Разные там социалистские теории и лозунги лишь прикрывали этот замысел. Отдельный вопрос - почему многие украинские деятели в этом не разобрались, обратившись тем самым в пособников врага...2010.09.01 | Bogun
Я думаю, що причина трагедії, крім описаних Вами вище
це неспроможність, тогочасної української еліти відмахнутися від своїх партійних ідеологій і розбіжностей і об'єднатися проти спільного ворога. Саме це відбулося в Польщі.2010.09.01 | АБВГ
За свої подвиги Денікін недавно перепохований Путіним в Росії
в Донському монастирі.Вчитель.
2010.09.01 | WWW
як там: you understand
in this electionis greatest risk we can take
is to try
the same old politics
with
the same old players
and expect
a different result.
Не вдаючись в контекст вислову,
за аналізом змагань висновок один:
рішуче боронити власну землю і місто від різноманітних загарбників.
2010.09.01 | Sean
Re: як там: you understand
WWW пише:> за аналізом змагань висновок один:
>
> рішуче боронити власну землю і місто від різноманітних загарбників.
Бачте, сотні тисяч, якщо не мільйони (ну, як виглядає) українців були готові битися проти різнокольорових москалів. Просто більшість хотіла битися лише за своє село. І це нмд не їх провина (це людське), це провина політиків.
2010.09.02 | WWW
who were "політики"?
Обама, якого я наводив, може і переобереться вдруге - бо у трійки що у Детройді, прибутки. Але як для статті краще цитувати Рейгана. Одного разу, перед зустріччу із соціал-деморатичним прем'єром Швеції Олафом Пальме, Рейган спитав у радників: "Чи не є ця людина комуністом?". Йому відповіли: "Ні, пане Президент, він антикомуніст". На що Рон. Рейган сказав: "Мене не обходить, якого той сорту комуніст".До чого це я?
За описаною схемою ("політики винуваті") виходить, що серед народу не знайшлося достатньої кількості громадян, у яких було достатньо мозків для самоорганізації та боротьбу за себе окремого разом із іншими (а це вже передбачає наявність ізвилини прогнозиста).
І не знайшлося (Черчіля, Пілсудського, Сталіна, Рейгана, Кривого Ріга etc.), який би залізною рукою не вправив би міщан до світлого національного майбутнього. Стратегія за фактом мистецтва можливого.
Бо ж єднання всіх навколо за одну ідею не проходило. І зараз не пройшло. І знову не буде. Бо кожний не те що не довіряє іншому, але собі на умі - стратегує для досягнення персонального максимуму, нє?
Коли не так останнє твердення та так попереднє Ваше із переформулюванням, то враховуючи поточний момент, пропоную себе на кривавого диктатора заради України.
Готовий залізною рукою витравити бандитів, тупих націоналістів, шпіонів ФСБ, "маленьких хохлів" (яких не люблю більше, ніж несправжніх пролетаріїв), та створити простір можливостей для вільних українців - щирих націоналістів.
Але за умов, що ми створимо коаліцію, та Ви згодитися виконувати мої розумні вказівки, як диктатора.
Як ні (не хочете мене у диктатори), то явно не "політики" (ака особи з великого бізнесу, спорту - який завжди велика політика) винуваті у тому, що маємо, а браття та сестри українці та українки - які є. І оце потрібно враховувати. А політики що: "підножки, грязь москви"
Та Ваша ж стаття про переваги єднання.
А мій пост - про соціальні закони та говоріння слова "халва".
2010.09.02 | Sean
Думаю, Ви знаєте, хто були ті політики
Дивиться склад ЦР, Директорії тощо.WWW пише:
> Коли не так останнє твердення та так попереднє Ваше із переформулюванням,
Нічого не зроузмів, перепрошую. Так саме, як і до чого в цій гілці Рейган з Пальме і кимось там ще.
> то враховуючи поточний момент, пропоную себе на кривавого диктатора заради України.
У Вас війська нема і мінімально необхідної підтримки та в народі нема
> Готовий залізною рукою витравити бандитів, тупих націоналістів, шпіонів ФСБ, "маленьких хохлів" (яких не люблю більше, ніж несправжніх пролетаріїв), та створити простір можливостей для вільних українців - щирих націоналістів.
Ні, не готові, див.вище. При тому Ваше демонстративне послуговування ярликами-штампами тут наводить на думку, що не готові не тільки тому, про що вище, а і взагалі.
> Але за умов, що ми створимо коаліцію, та Ви згодитися виконувати мої розумні вказівки, як диктатора.
Ні не створимо і не згоджуся, хоча б тому, що я Вас не знаю, але маю сильне враження, що Ви не готові стати диктатором - див.вище
> Та Ваша ж стаття про переваги єднання.
> А мій пост - про соціальні закони та говоріння слова "халва".
Cорі, Ви мабуть надто складно для мене пишете про соціальні закони та говоріння слова "халва", особливо в гілці, котра не про те. Я міркую і пишу простішими категоріями, хоча, можливо, це мене певним чином і характеризує
2010.09.02 | WWW
Думаю, то був "тонкий прошарок" (С)
їх участь (здебільшого через вакуум досвідчених у змаганнях державних діячів) у проголошених органах управління (здебільшого, що не виконували базові функції державного управління) ніяк не робить їх політиками.Sean пише:
> > Коли не так останнє твердення та так попереднє Ваше із переформулюванням,
> Нічого не зроузмів, перепрошую. Так саме, як і до чого в цій гілці Рейган з Пальме і кимось там ще.
"Справа в тому, що і сам Петлюра був комуністом" (С) - "не зовсім", - відповідаєте Ви.
Так само, перепрошую, і зауваження про нерозуміння: "Винуваті політики" еквівалентно тут "Не знайшлося національного диктатора (Пілсудського, Леніна - перетворюєшся майже у того, із ким змагаєшься на живіт)". Це випливає з Вашого твердження і є переформулюванням, яке не спрощує. Навіть якщо Ви так не вважаєте: я ж завжди пишу про те, що вважаю сам, логічно?
Ми ж хочемо розуміти речі, які настільки складні, якими вони є.
Чи Ви справді вважаєте, що дієва готовність мільйонів покласти душу й тіло за свободу України не була використана через кількох "політиків"?
Хоч тут і не до чого, але пригадалася ситуація із одним моїм американським знайомим, який розповідав нашим як у різних штатах можна економити на місцевих податках (якщо ти не місцевий та не платиш у магазині, а просиш надіслати - економиш на податку на продажах). Йому почали казати, як то не зручно: рахувати гроші.
Він відповів просто: хто гроші не хоче рахувати, як правило у підсумку, їх не має. Бо той, хто торгує та має з того кеш-флоу, не повинен спрощувати лохам життя за власний та штату рахунок.
З ворогами складніше: вони навіть здуру не зобов'язані нічого нікому дарувати.
>
> > то враховуючи поточний момент, пропоную себе на кривавого диктатора заради України.
>
> У Вас війська нема і мінімально необхідної підтримки та в народі нема
>
Незаконні формування такі незаконні. Стану головкомандувачем (і) з Вашою допомогою - буде військо. Я Народу не нагадив у Душу і, головне, не збираюся. Незважаючи на деяку приналежність до грошової системи, що та наявних побудованих об'єктів - стоять собі, і ніхто не пішов обкраденим. І це дуже у позитивному ключі відрізняє мене від "політиків". Це по перше.
По друге, а чому Ви згодні підтримати тільки того, у кого та підтримка є? Якась підтримка є у Юлі та у Тигіпки. Чому ту підтримку не створити своєю працею. Бо навіть підтримка Ваша та підтримка Ваших ближніх вже дає можливість стверджувати, про підтримку деякої частини народу (бо народ, богоносець, єдиним не буває). То Ваше бажання мати одразу у своїх диктаторах розкрученого - відповідає національним традиціям
Третє. Я не хочу, але вимушений. Реальним бандитам реальні тюрми, кілерам - смерть під час оперзаходів, як не здадуться. Крім того, я готовий умитися також власною кров'ю, як оперзаходи будуть невдалими (звісно, не хочу, але враховуємо ризики та звички ФСБ).
Четвертує. Маючи деякий бойовий досвід та репутацію у деяких колах, я б точно не розкручувався у політиці, коли потрібно було діяти штиком. На жаль, армія тільки тоді є абсолютним безкровним інструментом, коли її перевага над можливим ворогом абсолютна (кляті політики). Як не так - тільки відвага, спроможність та готовність самопожертви приводить до перемоги. Це чесна кров, у будь-то хто на неї готовий - також кривавий. Мораль та заповідь "не вбивай" на час війни ніхто не відміняв.
Якщо цей PR мене самого Вас не вдохновив, то Ви - імхо балуваний
(і) Мене вже веселять потуги, якщо чесно, не повторити історію та створювати паралельну державу в умовах неспроможності, граючи на меншому рівні енергії отримати владу у власній державі. Щодо "ми не будемо грати за їхніми правилами, бо програємо" наведу приклад Тернопільської облради. Інша справа результат, але хто кому що винен.
> Ні, не готові, див.вище. При тому Ваше демонстративне послуговування ярликами-штампами тут наводить на думку, що не готові не тільки тому, про що вище, а і взагалі.
>
Моя невідповідність Вашим уявленням про диктатора ніяк не пов'язана із мірою готовності і взагалі. Штампи в студію, але інколи використання штампів - шлях до підтримки заштампованого народу. Врахуємо це. Див. вище.
> Ні не створимо і не згоджуся, хоча б тому, що я Вас не знаю, але маю сильне враження, що Ви не готові стати диктатором - див.вище
>
Так і у часи, що Ви описуєте, люди теє керувалися сильними враженнями, а не необхідністю додержуватися відповідності мети та методів. Що тоді, що зараз - час змін. Див. вище.
> Cорі, Ви мабуть надто складно для мене пишете про соціальні закони та говоріння слова "халва", особливо в гілці, котра не про те. Я міркую і пишу простішими категоріями, хоча, можливо, це мене певним чином і характеризує
Чи то історія не про те категорія, щоб мати з того матеріалу вивчені уроки (звісно, якщо то не дисертація)? А Ви писали не дисертацію, я так думаю.
Про складність - див. вище. Я впевнений, що обрані мною категорії зовсім нескладні, якщо ми дійсно хочемо зрозуміти причини, а не одразу спрощувати ідеї до виду, придатного до пропаганди. І впевнений із великою вірогідністю, що Ви навіть ще у стопясотий раз підтвердите, що ніхто нікому не винний, якщо тільки сам не згодився.
Ну а ніки, що ніки. Буцімто то я банив за фактом реєстрації (це факт, а не обговорення - перепрошую, просто пояснення у контексті). Мій ПІБ є у КОД-9, і під іншим ніком я запам'ятався (конкретно Вам) не тільки ясністю мислення. Тож питання про міру знання теж потребує дефініцій: навіщо все спрощувати?
Щоб діяти ефективно на підставі уроків історії, відповідь на питання, наскільки потрібно знати людину, щоб за нею йти, також потребує усвідомлення відомими.
Під іншим ніком і конкретно Вам я завжди нагадував, що мої дописи завжди супроводжувалися смайликом. Хай так і буде: як Ви не підтримуєте,не хочу я тієї влади криваво-диктаторської
2010.09.01 | Историк
Большевики использовали русскую армию для того, к чему
она к тому времени была лучше всего приспособлена - для установления военной-полицейской диктатуры (ловко упакованной в марксистские, левацкие и интернационалистские лозунги, нацеленные на Россию и на Запад). По ходу ликвидировали тех, кто никак не вписывался в такой режим, пр.всего, крестьянство (в несколько заходов). Сложилось так, что военной контрсилы против большевиков (повезло с самоназванием!)тогда (и еще долго) не нашлось. Войну проиграла и Украина. Заслуга обсуждаемой статьи нмд в том, что она сфокусирована на военно-политической - главной и по сей день актуальной - стороне дела.2010.09.01 | Историк
Разница между СССР и РФ определяется тем, что нынче -
эпоха асимметричных войн (re 9/11). РФ в этой ситуации едва ли не опаснее, чем СССР, тем более что напрямую и тесно союзничает с такой ударной силой как Иран (т.е. "Корпус стражей...) и пр. Классическое сдерживание тут не действует. Тактика из Ирака и Афганистана - также. Что действует? Хрен знает (последняя оценка из Пентагона).Так вот, Табачник & Co осознают за собой эту силу, представляют ее и потому, как фактор и явление, весьма трудноодолимы...
2010.09.02 | ziggy_freud
сумніваюсь, що Тобббачьнєґ колись скористається
поясом шахіда. Не тому що "сміливий", або тому що "принциповий". В Україні йому та йому подібним поки нема чого підривати. Жодної інституції, яка послідовно працює на унеможливлення появи нових тоббачьнєґов (множина).Историк пише:
> эпоха асимметричных войн (re 9/11). РФ в этой ситуации едва ли не опаснее, чем СССР, тем более что напрямую и тесно союзничает с такой ударной силой как Иран (т.е. "Корпус стражей...) и пр. Классическое сдерживание тут не действует. Тактика из Ирака и Афганистана - также. Что действует? Хрен знает (последняя оценка из Пентагона).
якби вони менше слухали "цивілізологів" та "кремленологів", фінансованих об*єктом досліджень, могли б до чогось конструктивного і доперти. Колективний науковий потенціал в США все-таки явно вищий, ніж (наприклад) в України.
> Так вот, Табачник & Co осознают за собой эту силу, представляют ее и потому, как фактор и явление, весьма трудноодолимы...
хіба що влаштувати в Пентагоні "АнтиТабачну компанію"...
2010.09.02 | Историк
Всемогущество США и НАТО - тоже миф. Иначе мир выглядел бы
совсем по-другому. И как, кстати, говорил один мой бывший шеф, "не считай их умней себя". Конкретно, против такого "лома" как современный терроризм (организованный и оснащенный) эффективных приемов пока не найдено (если они вообще есть). В частности поэтому Запад вынужден считаться и возиться с осью Москва-Тегеран (с ее разными ответвлениями). Промосковский элемент знает, что Москва снова - игрок и действует соответственно, каждый, так сказать, на своем участке. А то что в Украине нет адекватной контрсилы - факт, позволяющий в основном ограничиться soft power...2010.09.04 | ziggy_freud
хіба справа в розумі окремо взятої людини...
скоріше в способах організації колективних розумових зусиль. Вам в дитинстві не казали, що "слішком умний"? Значить, не вчились в радянській школі з російською мовою викладання...Коли таке часто кажуть (або мають на увазі) навіть у ВНЗ та дослідницьких установах, країна може колективно зливати воду.
в Ірані теж багато розумних людей. І в Ізраїлі багато. І в палестинських арабів є свої інтелектуали. Воно їм сильно допоможе, як ідіоти у вузькому керівному колі приймуть чергове "вольове рішення"?
Историк пише:
> Промосковский элемент знает, что Москва снова - игрок и действует соответственно, каждый, так сказать, на своем участке. А то что в Украине нет адекватной контрсилы - факт, позволяющий в основном ограничиться soft power...
з цим погоджусь...
2010.09.01 | Bestt
Re: є ще й зовнішні біди = ЧК , ФСБ
окрім внутрішніх бід й розрізненності є ще й зовнішні біди,як сказав недавно в інтервью генерал Скіпальський "єдина іноземна розвідка яка працює в Україні на ліквідацію державності є розвідка східного сусіда"...
а якщо казати про історичні паралелі,
то справжній герой УНР Петро Боблочан вважав, що багато бід принесло оточення Петлюри, яке було агентурою ЧК.
26 січня 1919 року в Києві Болбочпн оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…»
за це його й вбили...
як і генерала УНР Володимира Оскілка...
2010.09.01 | Хвізик
Re: є ще й зовнішні біди = ЧК , ФСБ
Bestt пише:> то справжній герой УНР Петро Боблочан вважав, що багато бід принесло оточення Петлюри, яке було агентурою ЧК.
Справа в тому, що і сам Петлюра був комуністом
2010.09.01 | Sean
Ну не зовсім
Хвізик пише:> Справа в тому, що і сам Петлюра був комуністом
Хоча і нмд недалеко пішов.
До речі, факт, про те, що "з соціалістами держави не побудуєш". Свого часу коли наближався гаплик, Коновалець прийшов до Винниченка (як знаєте, це ще гірше за Петлюру) і пропонував підтримати його, Винниченка, диктатуру. Тобто хай вже Україна буде хоч соціалістична, але буде незалежна. Той, звісно, здриснув. І поїхав за кордон писати про "Відродження нації".
2010.09.01 | Хвізик
Петлюра і Вінниченко відрізняються НМСД тим, що перший "прозрів"
років на 10 раніше за другого.Думаю, правильніше сказати, "мав мужність прозріти"
а другий, навіть прозрівши (!), до кінця життя виправдань собі шукав
2010.09.01 | Bestt
Д. Яневський: Винниченко был большевистским агентом
Данило Яневський:Винниченко, і я це стверджую, був одним із найбільших політичних шахраїв, абсолютний чорт, який зробив максимальний внесок у руйнацію української державності.
Единственный Винниченко был большевистским агентом. Это величайшая мерзость в истории нашего народа. И это не моя оценка. У Мирослава Поповича в Институте философии, например, была написана диссертация, где анализировалось эпистолярное наследие Винниченко.
2010.09.01 | Хвізик
мда. петлюру вбили, а винниченко дожив до глибокої старості
2010.09.01 | Sean
Хіба Болбочана вбило ЧК?
Bestt пише:> то справжній герой УНР Петро Боблочан вважав, що багато бід принесло оточення Петлюри, яке було агентурою ЧК.
Так, нмд це один зі справжніх героїв України. При тому, що носив мундир царської армії, ордени і все таке. При тому посилав (українською мовою - "самі зніміть червоні ганчірки") В.Тютюнника та інших, коли вони вимагали начепити на його вояків червоні стрічки.
Однак навряд чи агентами ЧК були Чеботарів, Волох (котрі виконали цю пацавату справу) та сам Петлюра. Такі "державники".
> за це його й вбили...
> як і генерала УНР Володимира Оскілка...
Я, звісно, не знаю, хто вбив Оскілка. Але у мемуарах старшин УНР є натяки, що наприклад іншого справжнього героя - полковника Отмарштайна (за походженням швед) вбили за наказом чи то Ю.Тютюнника чи самого Петлюри. Без участи ЧК. "Стріляли, зрештою, свої" (с)
2010.09.01 | Bestt
Re:так. арештовували й вбивали агенти ЧК
Непорозуміння між Болбочаном та Петлюрою почали виникати відразу ж по закінченні антигетьманського повстання. На Слобожанщину почала наступати Червона Армія. Під тиском соціалістів Петлюра вимагав від Болбочана вести не бойові дії з червоними, а... розпочати переговориОмелян Волох (почитайте біографію) арештував полковника Петра Болбочана.
А прем'єр-міністр Директорії Борис Мартос (теж цікава біографія) стверджував, що Болбочана арештували як "зрадника", хоч саме до нього, Мартоса, якраз і підходило це визначення.
під час розстрілу жоден із вояків не відкрив вогонь – Петра Болбочана вбив із власної зброї офіцер контррозвідки Чеботарьов (польська контррозвідка протримала його у в'язниці за підозрою у співпраці з ЧК).
ось так .
знову на тіж граблі.
2010.09.02 | Sean
Знаєте, скільки читав, про ЧК ніхто не каже
а кажуть про помисливість і комплекси Петлюри, якому Болбочана висвітлювали як "Бонапарта", заздрість і ненавість "рожевих" отаманчиків та особисті якости Чеботаріва.А Волох... Волох - то "просто поц" (с) До речі, улюбленець Петлюри. Був. Поки не сп...вкрав держскарбницю.
Думаю що ЧК у цьому випадку не до чого
2010.09.01 | Pavlo Z.
Те, чого не знав. Дякую!
2010.09.01 | Sean
дякую й Вам.
Тут таке - нмд за умов табачникізму та переписування історії варто викладати хто що знає і про що може написати.Не обіцяю, але сподіваюся мати час і натхнення з початку зими викладати на Майдан певні літописи Перших визвольних.
2010.09.03 | Pavlo Z.
Супер!
Sean пише:> Тут таке - нмд за умов табачникізму та переписування історії варто викладати хто що знає і про що може написати.
>
> Не обіцяю, але сподіваюся мати час і натхнення з початку зими викладати на Майдан певні літописи Перших визвольних.
Може доведеться створювати "uniwersytety podziemne", як поляки за окупації
2010.09.01 | Историк
Все же, кого можно считать главными военными стратегами Украины
того времени?2010.09.01 | Sean
Відсутність стратегів - біда тогочасної України
стратега я назву одного - Скоропадського. Але і він помилився.А операторів і тактиків - дуже багато. Питання саме в проблемній стратегії і нездатности політичного уряду до власне урядування і адміністрування. Нмд звісно.
2010.09.01 | Bestt
Re: адмірал Остроградський, той же Болбочан
адмірал, командува флоту УНР Михайло Остроградський,ті ж Болбочан , Оскілко, Скоропадський..
стратеги були
проблема в тому, що вони , як кадрові військові покладались на цивільну владу.
а ось з цивільною владою УНР тоді дійно дуже непощастило...
а в військових не вистачило рішучості взяти їх всіх під варту,
й як Пілсудський або Манергейм
витягти самотужки країну з більшовицької петлі....
2010.09.02 | Sean
Нмд ми з Вами трохи по різному розуміємо термін
Bestt пише:Bestt пише:
> проблема в тому, що вони , як кадрові військові покладались на цивільну владу.
> а ось з цивільною владою УНР тоді дійно дуже непощастило...
>
> а в військових не вистачило рішучості взяти їх всіх під варту,
Цілком згоден.
2010.09.02 | Историк
Нет ничего полезнее честного анализа поражений. Эскапизм
губителен. Кстати, не привязывает ли правительство Украины свои экономические планы к официальным данным по России? Если да, то опять же напрасно:http://www.ng.ru/editorial/2010-09-02/2_red.html
2010.09.02 | Оксана
Re: З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
Може б узв'язку з "табачізмом", про який уже тут згадали, на "Майдані" започаткувати окремий проект "Урок історії", де б викладати такі статті і де б вони були разом? Панові Северину - величезна шана!2010.09.02 | Sean
Re: З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
Оксана пише:> Може б узв'язку з "табачізмом", про який уже тут згадали, на "Майдані" започаткувати окремий проект "Урок історії", де б викладати такі статті і де б вони були разом?
Було б кому те робити, Ви ж розумієте. Побачимо, що є матеріали - тоді мабуть можна буде і зробити якусь окрему схованку
> Панові Северину - величезна шана!
Дяк, але, як розумієте, я тут лише компілятор з того, що прочитав:) З повагою навзаєм
2010.09.03 | Remal
Re: З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
мда, не хватило мудрости объединиться с Деникиным в тот моментВозможно удалось бы избежать большевизма
А так получилось на руку большевикам играли
2010.09.03 | Sean
Re: З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
Remal пише:> мда, не хватило мудрости объединиться с Деникиным в тот момент
Мда, не вистачило мудрости Денікіну об'єднатися з українцями в той момент (ну або вже повіситися)
> Возможно удалось бы избежать большевизма
Можливо, вдалося б уникнути большевизму
> А так получилось на руку большевикам играли
А так, вийшло, на руку большевикам зіграв. Що, до речі, визнавали багато хто у білому русі.
2010.09.03 | Remal
Re: З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
> Мда, не вистачило мудрости Денікіну об'єднатися з українцями в той момент (ну або вже повіситися)Ну по итогу кто больше потерпел от большевиков?
Не нужно было заострять на противоположных идеях единой неделимой и незалежной. Потом бы разобрались. Вряд ли бы конечно украинцы победили но по крайней мере жили бы те 70 лет при режиме вроде Путинского, до голодомора белые офицеры бы никогда не додумались. А вот красные шариковы запросто
> Можливо, вдалося б уникнути большевизму
ага
> А так, вийшло, на руку большевикам зіграв. Що, до речі, визнавали багато хто у білому русі.
Ну не мог же он войску своему сказать, что это они за незалежну воюют... Нужно было опустить этот скользкий момент
2010.09.03 | Sean
Re: З історії українських граблів. "Київська катастрофа" *
Remal пише:> > Мда, не вистачило мудрости Денікіну об'єднатися з українцями в той момент (ну або вже повіситися)
>
> Ну по итогу кто больше потерпел от большевиков?
Україна є. Денікіна і білого руху - нема. Сорі, якщо Ви скажете, що це Медвєпутінізм, то це не так.
> Не нужно было заострять на противоположных идеях единой неделимой и незалежной.
Йому - так, не треба було. Як думали і Колчак, і Врангель. Та і ті самі полк.Яковлев і як там його ще, чия кіннота влилася в армію УНР.
> Потом бы разобрались. Вряд ли бы конечно украинцы победили но по крайней мере жили бы те 70 лет при режиме вроде Путинского,
Думаю, що "путінський режим" в ті часи, це режим як не Сталіна, то ген.Келлера, коли в Києві арештовували і саджали за вишиванки і викидали з вікон портрети Шевченка.
> до голодомора белые офицеры бы никогда не додумались. А вот красные шариковы запросто
Білі офіцери без комплексів (ще з часів "каратєльних отрядов" за Скоропадського, а потім підчас походів Мая-Маєвського, Брєдова та інших) грабували селянство, чим, врешті, і налаштували остаточно проти себе. Ну а про Келлера я вже казав - див. спогади Скоропадського.
> > Можливо, вдалося б уникнути большевизму
>
> ага
>
> > А так, вийшло, на руку большевикам зіграв. Що, до речі, визнавали багато хто у білому русі.
>
> Ну не мог же он войску своему сказать, что это они за незалежну воюют... Нужно было опустить этот скользкий момент
Ні. Він міг просто сказати, що воюють проти спільного ворога - большевиків.
До речі, вже в розпал Зимового походу, отримавши від червоних та українських повстанців і Махна по писку, білі намагалися домовитися (хоча і казали, що давайте, мовляв, домовимося про спільну війну, а політику залишимо на потім). Пізно.
Г-н Антон Денікін може і г-н, а повівся об'єктивно зовсім як тов. Вислід його дій в Україні - триндюліна за відсутности резервів (зав'язлих в Україні) під Орлом і Кромами, подальший гаплик, втеча за кордон і залишення розгромленого війська на Врангеля (котрий не був українофобом, але вже, повторюся, було пізно) і перемога большевизму.
2010.09.04 | Isoлято
Ой, а можно атсюдава поподробнее?
Remal пише:> Ну по итогу кто больше потерпел от большевиков?
Тут, знаете, разные Тоббачьнеки нам вещают, что от них больше всего "потерпел" именно РУSSКИЙ НАРОД (а потому Украина у РФ как правопреемника "большевицкого государства" никаких компенсаций требовать не имеет права). У Вас, насколько я понял, другие данные?
2010.09.03 | Историк
Существенная разница между белыми и красными была лишь та, что
первые делали ставку на западных союзников, вторые же - на измену союзникам (плюс дефолт по долгам), сепаратный сговор с Германией, ее последующий разгром союзниками и неизбежный внутренний кризис в ней же ("восстание германского пролетариата"). И немцы, и союзники тем самым сработали на Ленина-Троцкого, которые по части стратегии и тактики оказались на две головы выше лидеров белого движения. При этом как белые, так и красные безусловно восстанавливали бы империю всеми доступными средствами. За власть над ней и шла война.Второй раз разыграть Германию против Запада (и наоборот) удалось Сталину. Попытался и Горбачев, да, блин, не сложилось.
Работу Запада над собственными ошибками можно усмотреть и в том, что бундесвер был единственной армией НАТО, полностью интегрированной в структуры альянса ("Germans down").
Путин с компанией тоже дергались в похожем направлении, но это было уже смешно..