09/21/2010 | Хвізик

http://community.livejournal.com/ukr_nationalism/1423996.html#cutid1
20 Вересня 2010

Шановний Вікторе Федоровичу!

Звертаюся до Вас із думкою про майбутнє нашої країни. Про те, яку країну творить наше покоління – і яку країну передамо нашим дітям.
Згадується безсмертне Шевченкове:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Буремна історія України демонструє: лише маючи власну державу, лише власноруч порядкуючи у власній хаті, український народ може жити, розвиватися, посідати гідне місце між іншими народами. Втрата своєї держави завжди означала муки і смерть, як для патріотів, так і тих, хто знищує українську Державу.
Українських людей використовували як гарматне м’ясо в ім’я чужих інтересів. Українські землі і багатства живили чужі амбіції. А «раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття» – керманичі, які сприяли втраті Україною волі – чи не першими ішли під ніж нових хазяїв.
Лише в минулому столітті Україна до дна випила чашу втрати незалежності. Коли Визвольні змагання зазнали поразки, український народ заплатив страшну ціну. У концтаборах від Донецька до Києва нищили тих, хто міг постати за свободу. Від Харкова до Одеси хліборобські землі вкриті могилами жертв Голодомору. Від Биківні під Києвом до Бережан під Тернополем сотні місцевостей стали місцями масового розстрілу ув’язнених НКВС. Вільна думка, українське слово зазнавали репресій; мислителі, властителі дум, які в інших країнах творили велич нації, в Україні ставали дисидентами.
Історія України вчить: здобувши незалежність, життєво необхідно її втримати і зміцнити.
Для цього в сьогоднішньому світі є три важливі передумови: суспільство буде вільним, держава – демократичною, а люди – свідомі історії своєї країни.
Вільна людина не дозволить повернути себе у рабство. Тому свобода слова, свобода вибору, вільний розвиток підприємництва – це головні запоруки вільного розвитку України.

Своєю чергою, лише демократична Україна може бути вільною і незалежною, бо вона спирається на підтримку всього суспільства. Демократичній владі не треба буде спиратися на чиюсь підтримку ззовні. Навіть програвши вибори, політики в демократичній країні розуміють, що зможуть перемогти наступного разу – і працюють на країну.
Зрештою, знання своєї історії, розуміння своїх коренів, чесна дискусія щодо подій минулого, які впливають на теперішнє і майбутнє, формують єдність нації – це найкраще щеплення від «меншовартості», «малоросійства». Як зазначала Леся Українка, малоросійство – це завжди капітуляція.
Тільки влада, яка свідома національних інтересів, впевнено їх захищає – користується повагою на міжнародній арені. У іншому випадку за словами дружби ховається використання у своїх цілях тих, хто не здатен обстоювати свій інтерес. Зрадою національних інтересів ще ніхто не домігся жодних значимих поступок.

Спроби використати подібні рецепти – приречені. Українське суспільство віддавна жило цінностями свободи. За вольності піднімалися повстання проти окупантів. У першій у світі писаній конституції – Конституції Пилипа Орлика – саме вольності стали основою суспільного ладу.
Саме тому суспільство не сприймає утисків свободи – слова, вибору, підприємництва.
Саме тому чим більше «консолідується» влада, чим більше повноважень централізується, чим більше слів про «порядок» чи «стабільність» лунають – тим менша підтримка такої влади в суспільстві.

Не варто тішити себе ілюзіями: це не «купка опозиціонерів» і не «зовнішні голоси» незадоволені тим, у якому напрямку іде країна. Своє невдоволення демонструє український народ.
Несприйняття і спротив викликають неоковирні спроби чиновників припинити або взяти під контроль відродження національної пам’яті.
Органам, які відповідають за безпеку країни, слід замислитись: чиї інтереси вони охороняють. України, яка має знати правду про свою історію – чи сусідньої держави, де представники влади намагаються виправдати злочини сталінізму – або заретушувати їх в історії? Це при тому, що 1 липня 2009 р. Парламентська асамблея ОБСЄ у своїй резолюції прирівняла сталінізм до нацизму та закликала до засудження тоталітарних режимів на міжнародному рівні.
У цьому контексті виглядає блюзнірством, що представники партії, яка вважає себе правонаступницею КПРС, яка не покаялася за її злочини – комуністів – керують установами, в руках яких знаходиться національна пам’ять. Це – Державний комітет архівів і Інститут національної пам’яті. Сподіваюсь, що у владній команді достатньо кваліфікованих фахівців, аби не лишати пам’ять народу в руках тих, хто прямо зацікавлений у її спотворенні.
Більше того, останнім часом влада перейшла до репресій проти конкретних учених і установ.
Ситуація із затриманням та порушенням кримінальної справи проти директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Р. Забілого, а згодом – обшук і вилучення історичних матеріалів з музею викликає обурення у всіх українських патріотів.
Такими діями влада хоче утвердити думку, що українська історія – секрет та налаштовує суспільство проти себе і об’єктивно грає на руку тим, хто хоче зупинити демократичний розвиток України, хто супроти консолідації суспільства – зовнішнім, недружнім силам.
На сьогодні очевидно, що без особистого оперативного втручання Президента України ця справа і далі ганьбитиме державу в очах своїх громадян і світової спільноти.

Шановний Вікторе Федоровичу!
Президент України за Конституцією є гарантом її суверенітету, прав і свобод її громадян. Це – високе звання і виняткова відповідальність.
Переконаний, що Ви не бажаєте, щоб Україна поступилась суверенітетом, щоб роль Президента зводилась до виконання розпоряджень іззовні.
Україна має шанс зберегти незалежність і стати однією з провідних країн Європи, лише якщо збереже свободу, демократичний лад і національну єдність.
Я, моя політична сила, громадські організації, українські громадяни є і залишатимуться твердими й непохитними прихильниками цього курсу країни.

З повагою,
Віктор Ющенко