10/01/2010 | Віктор Пушкар, канд.психол.наук

На розляд ВР подано надзвичайний, просто таки фейєричний текст, що викликає числені асоціації з творами російської класики. Спершу згадується законотворчість Козьми Пруткова, за якою теж стояло троє співавторів. І тільки згодом починаєш розуміти всю глибину задуму - це все-таки більше вплив Тургєнєва з його Opus Magnum. Маються на увазі не упадницькі “Батьки і діти”, а... присутні носії загадкової слов'янської душі вже здогадались, який саме твір мається на увазі.

Але годі вільних художніх асоціацій. Спробуймо розібратись по суті пропозиції. Чи депутати від всіх трьох партій правлячої коаліції пропонують остаточно вирішити мовноязичне питання з особливим цінізмом? Чи остаточно заплутати, щоб згодом перевести з категорії складних у категорію хронічно невирішуваних? Також можна припустити, що цей хитрий хід зроблено для відволікання публікума від провального проекта Податкового кодекса, наступу центральної влади на місцеву та відміни “політреформи” 2004 року. Далі — переважно про прагматичні властивості тексту № 1015-3 Про мови в Україні.

1. Від самого початку - внутрішньо суперечлива, алогічна термінологія. Мовною групою пропонується вважати групу людей, що вживають певну мову, поза залежністю від сфери вжитку, мотивації до вживання та загальнокультурного контексту. Територія поширення мови може співпадати з межами “однієї або кількох” адміністративних одиниць, від області до села (Ст.1)

Таким чином одною з функцій законодавства стає легітимізаця примусу до вживання певної мови на локальному рівні. Оскільки окремим “мовним регіоном” зможе себе проголосити кожне неасфальтоване село або депресивне селище з трьох напіврозвалених заводських гуртожитків. Раніше відмова спілкуватись “по-мєсному” в Україні періодично вважалась браком поваги до співрозмовника на розсуд окремої людини. Тепер це стане предметом довгих колективних розборок. Особливо там, де не очікується підйому локальної економіки і владі терміново треба чимось зайняти людей.

Загалом дуже симпатична теза, що “кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування” (Ст.3). На цьому варто було поставити крапку. Але в межах тієї самої статті знаходимо сумнівне припущення, що мовою користуються незалежно від самоідентифікації, етнічного походження і місця проживання. Яким чином ця псевдо-незалежність узгоджується з наявністю територій поширення мов? Що за сумісництвом звуться в тексті ареалами, наче йдеться про поширення пташок чи жабок. В Ст.5 ці ареали пропонується... “поважати”. Як державні кордони, чи тільки як межі адміністративних одиниць, чи в сенсі, який вкладав герой Чєхова в пасаж про “глубокоуважаемый шкаф”?

Там же (Ст.5, п.4) з'являється свіжа і оригінальна думка, що між мовними групами мають місце культурні взаємини. Чи маються на увазі мовні взаємини між культурними групами? Чи взаємини все-таки мають місце переважно між окремими громадянами, наприклад, в межах малої сім'ї? Добре, що в проект не потрапили, наприклад, внутрішні зносини. Авторам таки варто було спочатку реалізувати свій гарний намір — матеріально підтримати наукові дослідження (п.3), а вже потім писати про [не]достатньо відомий ним предмет.

2. Автори законопроекту посилаються на Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних або міноритарних мов», але лише один раз — напряму на текст Хартії, з метою обгрунтувати (чи виправдати?) складений ними список регіональних мов. Хоча зроблений вибір суперечить як формальним критеріям, встановленим Хартією, так і загальній її філософії.

Більш того, автори або незнайомі з рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи від 7 липня 2010 року щодо застосування Хартії в Україні; або, ймовірніше, колективно вирішили врахувати в розробці лише вигідні з їхньої точки зору рекомендації [2].

3. В проекті наявні асиметричні і малообгрунтовані пропозиції щодо різних мов:
— українська визнається державною, але не рідною для українців;
- російська визнається... російською. В різних контекстах вона є мовою меншини, мовою мовної групи, регіональною мовою, мовою міжнародного спілкування, а також... загальноприйнятою (Ст.7) Де збирався цей “загал”, в якому складі, і в якому вигляді можна ознайомитись з його рішенням про загальну прийнятність? В цьому списку бракує хіба що рідної мови росіян України і державної мови РФ;
— регіональні мови, а саме: російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька та угорська. Цей список викликає сумніви як в локальних науковців та громадських діячів, так і в експертів Ради Європи [2];
- англійська, дещо більш передбачувано, визнається англійською. Але без додаткових заходів на підтримку англомовного населення України. І без реальних шансів оголосити її регіональною, наприклад, на Печерську.

Хоча... Оскільки автори відмовляються враховувати різницю між меншиною і корінним народом, вони тим самим уможливлюють різні сюрпризи. Наприклад, вимогу регіонального статуса валійської мови в м.Юзовка, заснованому валійським підприємцем. Або підвищення статуса італійської на історично загальноприйнятих базах генуезького флоту в Криму.

На думку авторів, володіння російською забезпечує громадянам України доступ до світової науки і культури. Дійсно, про що тільки не дізнаєшся цією чудовою мовою. До якої тільки культури не доступишся. Від популярних астрологічних прогнозів до настільки ж популярних нанотехнологій; наслухаєшся хоч питомого шансона, а хоч і ісконного техно. Але що з того принципово відсутнє в німецькій чи французькій версії? Уявіть, навіть Пушкіна можна адекватно перекласти. І годі шукати якусь -фобію в бажанні читати гарні тексти рідною мовою. Це скоріше -філія.

4. Відповідно до Ст.6 довідники і словники з української затверджуються... Кабміном. Це явна дискримінація. Схоже, російські словники так і залишаться невнормованими. Кабмін міг би також затверджувати нормативний правопис гагаузькою та караїмською; адже загальновідомо, що головна проблема цих мов — незатвердженість їх нормативного правопису на Грушевського. До цієї новації варто додати ще одну норму - призначати міністрами лише філологів з науковим ступенем доктора наук. А міністрів та їх заступників, на чолі з прем'єром, працевлаштувати викладачами української, російської та інших регіональних мов.

5. Основними мовами інформатики пропонується зробити українську, російську та англійську (Ст.23). Хоча програмісти досі наївно вважають, що ними є (наприклад) C++, Pascal або Python. А українська (чи англійська) є лише мовами інтерфейсу користувача. В сучасних операційних системах питання вибору мови інтерфейсу давно вирішено зусиллями перекладачів-волонтерів. Без жодного втручання ВР України. Якби фахівці чекали відповідного закону, ми б досі мали лише криво локалізовану кирилицю, з однаковим знаком питання замість “І” та “Ї”. І глюкаві сервери, що завдяки титанічним зусиллям монополістів на ринку ПЗ “не понимают укрАинского”. І пошуковики, що індексують сторінки інтернет тільки одною мовою. Зовсім не англійською.

Отже, підвищення офіційного статусу Java та HTML поки відкладається. Як і державний захист мовної меншини програмістів на OpenGL. Але дякуючи тріо видатних знавців інформатики, хоча б приватним власникам комп'ютерних систем буде дозволено визначати їх мову самостійно.

6. Спроба “врегулювати” культурницьки чинники, що безпосередньо стосуються мовної сфери (Ст.24) має фрагментарний, випадковий характер. В чотирьох абзацах “регулюється” (чи розрегульовується?) творча діяльність в цілому, мова конферансу концертів, книговидання і кіно, включно з дубляжем. Із загадковою метою згадуються особи, які належать до різних мовних груп, і організатори виступів зарубіжних митців.

Висновки:

1. Проект закону “Про мови в Україні” спрямовано на привертання уваги до мовного питання, яке розглядається ізольовано від комплексу пов'язаних з ним проблем, поза культурним та соціальним контекстом. Пропонований для вирішення цих проблем інструментарій обирається, спираючись на застарілі, неповні або маніпулятивно викривлені дані. Отже, цей інструментарій напевне буде малоефективним.

2. В тексті спостерігається системна плутанина між соціальною бажаністю і соціальною реальністю, між правом та звичаями, вимогами сучасних міжнародних конвенцій та радянськими дискримінаційними практиками 1970-х. Міжнародні угоди в першу чергу використовуються для легітимізації власних PR-ходів, для символічного позначення “європейства” радянсько-консервативної за суттю внутрішньої політики. Пропоновані зміни законодавства означають значний регрес у мовній політиці порівняно з 1989 роком, коли було прийнято їх чинний відповідник — Закон про мови УРСР.

3. Варто окремо зауважити демонстративну позитивну дискримінацію російської мови, яка в сучасній Україні впевнено присутня в багатьох сферах вжитку, а також системно підтримується державними органами РФ; віднесення її до списку загрожуваних мов навряд є хоч якоюсь мірою коректним. Російська мова відповідно до проекту має отримати значно змінений, але невизначений статус; вточнення якого на локальному рівні за знов таки приблизно визначеними механізмами призведе до числених соціальних конфліктів.

4. Серед трьох політичних сил, представники яких презентували проект, декларативний інтернаціоналізм радянського взірця важливий в першу чергу для електората КПУ. На відміну, ПР за рахунок розглянутої нами “мовної політики” доводиться значною мірою жертвувати своїм ретельно конструйованим іміджем прагматиків, орієнтованих на економічні успіхи, і наближатись в очах електорату до радянських консерваторів, схожих на КПУ або навіть позапарламентську ПСПУ. НП Литвина також значною мірою втратить україномовну частину своїх виборців; але сумнівно, що зможе компенсувати цю втрату.

5. Хто саме отримає від владної коаліції найбільший електоральний подарунок, на сьогодні сказати важко. Оскільки важко наперед оцінити очікувану “чесність” наступних місцевих виборів. За відсутністю власне економічних успіхів; або ж “покращення-життя-вже-сьогодні” провладним партіям доводиться повертатись до випробуваних страшилок взірця 1990-х. Коли апелювання до шлунку обивателя перестає працювати, звертаються до інших органів тіла. Але, на жаль, звертань до головного мозку з боку політиків знову бракує.

Що ж є справжньою метою авторів — зміна офіційного статуса російської чи конфлікти локальних спільнот на мовному грунті? Спробуйте здогадатись самі. Дуже скоро дехто буде доводити, як бариня з класичного твору, що вони зовсім не наказували Ґєрасіму втопити свою Муму. Однак мав місце чи то ексцес виконавців, чи то перегини на місцях і запаморочення від успіхів. Тому Ґєрасім і далі сидітиме біля розбитого корита, поставленого йому замість звукової карти. І скоро, скоро, припливе до нього червоно-біло-блакитна рибка, і вимовить загальноприйнятою в казках для пост-радянського електорату мовою: “Извини, мужик, не получилось”.

Список посилань:
1. Законопроект № 1015-3 Про мови в Україні від 7 вересня 2010 року.

2. European Charter for Regional or Minority Languages. Application of the Charter in Ukraine. A report of the Committee of Experts on the Charter. Recommendations of the Committee of Ministers of the Counsel of Europe on the application of the Charter by Ukraine, - Strasbourg, 7 July 2010.

Ключові слова:
Мовна політика, мови меншин, статус русского языка, мовноязичне питання, радянський консерватизм, Ґєрасім.