МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Олександр Северин: «Реформа», рефлекси і революція

10/10/2010 | Майдан-ІНФОРМ
Розлогі коментарі та односкладові емоційні оцінки, що долинають із середовища «політикуму» та від деяких громадських діячів і публіцистів із приводу скасування в Конституційному Суді України так званої «політреформи», і не дивують, і дивують водночас.

Не дивують – бо давно нема нічого незвичного у схильності багатьох постійних коментаторів братися, так би мовити, ad hoc аналізувати та оцінювати те, про що вони не мають зеленого поняття, рівно як і в сумному факті, що право в Україні схоже на футбол: спеціялістом себе вважає чи не кожен, хто і м’яча не торкався і, відповідно, в авдиторії юридичного вишу не сидів, а якщо й сидів, то вочевидь даремно. «Кликушество» політиканів, які вербалізують бажане, видаючи за дійсне, і спотворюють дійсне через його ситуативну для них небажаність – не новина і поготів.

Дивує інше...

Далі, на сайті часопису "Критика", тут:
http://krytyka.com/cms/front_content.php?idart=248

Відповіді

  • 2010.10.10 | svpaint

    Re: Олександр Северин: «Реформа», рефлекси і революція

    Не працює посилання.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2010.10.10 | Sean

      Текст тут

      (як кажуть обізнані люди, то у Вас, до речі, як і у мене, проблеми з ISP)


      «Реформа», рефлекси і революція

      Олександр Северин

      Розлогі коментарі та односкладові емоційні оцінки, що долинають із середовища «політикуму» та від деяких громадських діячів і публіцистів із приводу скасування в Конституційному Суді України так званої «політреформи», і не дивують, і дивують водночас.

      Не дивують – бо давно нема нічого незвичного у схильності багатьох постійних коментаторів братися, так би мовити, ad hoc аналізувати та оцінювати те, про що вони не мають зеленого поняття, рівно як і в сумному факті, що право в Україні схоже на футбол: спеціялістом себе вважає чи не кожен, хто і м’яча не торкався і, відповідно, в авдиторії юридичного вишу не сидів, а якщо й сидів, то вочевидь даремно. «Кликушество» політиканів, які вербалізують бажане, видаючи за дійсне, і спотворюють дійсне через його ситуативну для них небажаність – не новина і поготів.

      Дивує інше: легкість (що межує з інтелектуальною безвідповідальністю), з якою чимало з тих, хто протягом кількох років затято лаяв «політреформу», нині радикально змінив свою думку, сходячи тепер громами та блискавками у бік КСУ, а також теперішньої влади, котра, мовляв, стоїть за тим рішенням.

      Влада, ясна річ, напевно що стоїть, та й грому з блискавками цілком заслуговує. Але на що заслуговують співгромадяни з флю∂ерними переконаннями? На мій погляд – саме на таку владу, адже саме неспроможність значної частини суспільства чинити принциповий опір порушенням Конституції, незалежно від політичного забарвлення порушників, і відрізняти конституційне від неконституційного якраз і є дріжджами, на яких зростає вседозволеність, беззаконня, сваволя ре∂іональних «пацанів».

      Той, хто узалежнив своє ставлення до «політреформи» від того, які саме владці її скасували, уподібнюється до тих, хто, замість вимести сміття з двору, клопочеться тим, а хто ж то його засмітив і хто має прибирати. Тимчасом сміття залишається сміттям.

      Саме позаконституційним сміттям, продуктом переляканого подіями 2004 року псевдоелітного жлобства, й була «політреформа», неправова і за способом ухвалення, і за змістом. У принципі, це визнали самі її автори й апологети, з дерев’яною простотою охрестивши дітище не конституційною, а «політичною» реформою, що точно відбиває її сутність і наслідки: «зреформовано» сценарії залаштункових політичних оборудок, але ніяк не відносини громадянина з державою.

      Щодо способу ухвалення, то відомо, що політреформенний Закон №2222-IV («чотири двійки») ухвалено:
      а) з порушенням установленої Конституцією України процедури проходження законопроєкту про внесення змін до Основного Закону через Конституційний Суд, унаслідок чого затверджено текст, який відрізнявся (не важить – докорінно чи в деталях) від розглянутого перед тим у КСУ;
      б) у не передбаченому жодним правовим актом «пакеті» з правовим актом нижчої юридичної сили.
      Відомий конституціоналіст Всеволод Речицький згадує і про третій чинник: внесення змін до Конституції за умов хоч і не оголошеного формально, але фактично наявного надзвичайного стану (тобто у розпал «оксамитової» Помаранчевої революції), тоді як за статтею 157 Основного Закону «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Гадаю, ця норма також потребує або витлумачення КСУ, або уточнювальних змін, але до того цей погляд мені видається правильним, адже ухвалення засадничого для держави та суспільства правового акту потребує абстрагування від вузькосьогоденної «доцільности», неминучої за екстремальних умов.

      Щодо змісту, то вважати «політреформу» актом політичного шахрайства в особливо великих розмірах і з особливим же цинізмом мені дає підстави те, що кілька сотень мандатоносних громадян між двома голосуваннями просто поцупили у мільйонів співвітчизників право обирати президента з тими повноваженнями, за здобуття яких точилася боротьба і щодо чого формувалася суспільна думка. Тимчасом усвідомлений вибір передбачає, що вам не все одно, кого вибрати: справді президента чи нібито президента.

      Тому, якщо керуватися правом, а не окозамилювальними для правника рефлексами «хороша влада – погана влада», рішення КСУ від 30 вересня 2010 року є цілком законним і абсолютно (від 2005 року) очікуваним. Конституційний Суд:
      а) належно відреа∂ував на пряме й очевидне порушення конституційної процедури (у повній відповідности до свого рішення №11-рп від 07.07.1998: «порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховної Ради України є підставою для визнання їх неконституційними – частина перша ст. 152 Конституції України»);
      б) слушно визнав, що «реформа» втратила чинність від дня ухвалення рішення (знов-таки у повній відповідності до статті 152 Конституції України) і що це (логічно!) веде до відновлення дії Конституції України в редакції 1996 року;
      в) поклав на органи державної влади обов’язок привести законодавство у відповідність до неспотвореної «реформою» Конституції (згідно з повноваженням, передбаченим статтею 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»), необхідність чого є очевидною, враховучи кількість (та й якість) актів, ухвалених під «політреформу».

      Закиди, нібито КСУ своїм рішенням змінив Конституцію, а це, мовляв, преро∂атива лише Верховної Ради, є юридично неспроможними: Суд не змінював Конституції, він, керуючись своїми законними повноваженнями, лише знешкодив її антиправову зміну, вчинену 2004 року у спосіб, що його важко назвати інакше, ніж заколотом.

      Тому вишукувати в рішенні КСУ «злочин» чи «переворот», або називати те рішення «святотатством» і «вбивством демократії»http://www.tymoshenko.ua/uk/article/3o3zxoz9, є заняттям, яке цілком пасує неврівноваженим, маніпулятивним та маніпульованим власними забаганками, комплексами і страхами політикам, але навряд чи личить громадянинові, котрий керується розумом і зважає на факти. (До речі, де були ті крикуни, коли Верховна Рада Укарїни з брутальним порушенням Конституції та двох рішень КСУ скасувала місцеві вибори 30 травня 2010 року?)

      Проте (можливо, тут доречно згадати про «ultra posse nemo obligatur»), скасувавши «політреформу», КСУ не зробив наступного кроку, котрий, дуже ймовірно, змусив би теперішніх обвинувачів навпаки, співати дитирамби: він не розв’язав питання щодо правових наслідків повернення до Конституції 1996 року в аспекті повноважень Віктора Януковича та депутатів Верховної Ради України нещасного шостого скликання.

      На мій погляд, існували два способи розв’язати новопосталу проблему (адже Януковича українські виборці обирали президентом зовсім на інші повноваження, як і цих депутатів ВРУ). Вибір будь-якого з них потребував від суддів КСУ певної сміливости, – але ж на те вони, на відміну від нас, смертних, у красивих пурпурових мантіях.
      Перший: чітко сказати, що, попри те, що «чотири двійки» втратили чинність, перерозподіл повноважень між президентом, Верховною Радою та Кабміном відбудеться зі вступом на посаду новообраного президента та з набуттям повноважень нового складу ВРУ – враховуючи зафіксований у статті 5 принцип народного суверенітету та за загальним принципом «переживання старого закону». Так, цю можливість прямо не прописано, але на те й існує принцип «переживання» (і моя впевненість у тому, що найвищий і недосяжний поки що в Україні пілотаж судді полягає у здатності відшукувати і застосовувати право у складній ситуації, де нема правового закону або де чинний закон є явно неправовим – узагалі чи ситуативно).
      Другий: реалізуючи повноваження, надані статтею 70 Закону «Про Конституційний Суд України», не просто «визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання», але й зобов’язати «відповідні державні органи» протягом певного часу провести позачергові вибори президента і парламента, оскільки осіб, що перебувають на посаді президента і мають мандати народних депутатів, обрано народом для виконання повноважень, відмінних від передбачених чинною (1996 року) Конституцією.

      І тут я дозволю собі не погодитися з позицією пана Всеволода Речицькогоhttp://helsinki.org.ua/index.php?id=1286119384, який, розглядаючи «питання про те, чи не повинні, у зв’язку з відміною конституційних змін 2004 р., бути проведені дострокові вибори Президента і Верховної Ради України, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачає редакція Конституції 1996 р., обсягом повноважень» та споріднене питання про існування чи відсутність на сьогодні в Україні ле∂ітимної влади, стверджує, що «народ обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але не визначає їхніх повноважень у даній якості. Визначення компетенції державного органу чи повноважень посадової особи – у даному випадку Верховної Ради і Президента України, становить преро∂ативу Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення <...>. У нас подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки Президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять у собі подібних імперативів, про що й заявив 1 жовтня 2010 р. В. Литвин. <...> Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися. При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі не впливає на їх ле∂ітимність».

      Мене зовсім не дивує, що про це вже заявив Литвин (як і Лавриновичhttp://novynar.com.ua/politics/135525), вельми дивним було би протилежне; а от Всеволод Речицький – либонь, найкращий і найпослідовніший в Україні критик «політреформи» – тут, на мій погляд, припускається помилки, обумовленої якраз блискучим теоретичним вишколом, який у цьому випадку парадоксально заважає побачити просте.

      По-перше, усвідомлений вибір громадян щодо обрання певної особи на певну посаду формується не в останню чергу під впливом інформації (або уявлень) про обсяг повноважень, що їх ця посада надає (мені не все одно, кого обрати королем, кого клерком, кого блазнем). Отож зміна цих повноважень після виборів є у ∂рунті речей шахрайством щодо виборця.

      По-друге, обираючи особу на певну посаду, народ якраз і визначає повноваження такої особи – саме ті, які передбачає закон на момент народного волевиявлення, – довіряючи цій особі протягом певного періоду виконувати певні (і ніякі інші!) повноваження. Не якусь роботу в діяпазоні від обов’язків асенізатора до можливостей абсолютного монарха – залежно від примхи 450-х мандатоносців, а лише певні та конкретні повноваження. За рішенням КСУ від 10.04.2003 №7-рп/2003 «повноваження президента вичерпно визначені Конституцією», але президент – це не якесь атмосферне явище, це конкретна фізична особа, обрана «строком на п’ять років», і повноваження, передбачені Конституцією, мають відповідати повноваженням, що їх виборці «персоніфікували» для цієї особи.

      По-третє, зміна обсягу повноважень обраної на посаду особи веде до правового та причинно-наслідкового розриву між волею виборців, що обрали персоналію А на посаду Б та фактичним становищем. А також – до порушення принципу народного суверенітету, за яким саме народ є носієм суверенітету і джерелом влади (з рішення КСУ №6-рп від 05.10.2005: «…вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією України та законами України» – спробуйте здійснювати владу шляхом «вільного волевиявлення», якщо завтра його можуть перекреслити кількасот людей у порядку, аж ніяк не визначеному Конституцією та законами).

      Справді, Конституція не містить норми щодо автоматичного припинення повноважень президента та ВРУ в разі зміни їхніх повноважень, але так саме вона не містить і натяку на можливість зміни цих повноважень для вже обраних осіб. Як, між іншим, не містила вона і норми про третє голосування на президентських виборах, котре, одначе, стало і необхідним і цілком правомірним для відновлення брутально порушеного виборчого права.

      Крім того, ніхто не забороняє (а совість і громадянська відповідальність – радять) вимагати від Януковича добровільної чи то добровільно-примусової відставки, бо ніхто його на посаду з «новими», збільшеними повноваженнями не обирав – не те що «всенародно», але й узагалі.

      Ну, а теза п. Речицького про те, що «зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях» коментує сама себе, адже нормальних обставин в Україні вже традиційно нема. Що стосовно конкретних політичних доль, то, як на мій погляд, доля цілого українського суспільства є дещо важливішою, і це саме на ній не мають позначатися вибрики та наслідки девіяцій конкретних персонажів.
      Україна, як відомо, – не Росія, проте питання «хто винен?» та «що робити?» для нас так саме вічно актуальні.

      Хто винен – зрозуміло. Винні автори «політреформи», ті, хто за неї голосував, та її імплементатори. Винен трипільський даос президент Ющенко, котрий мав би знищити її ще 2005 року. Винна гнучка і різноманітна Юлія Тимошенко, котра то щосили лаяла «чотири двійки», то ховала подання з уже зібраними підписами щодо скасування «політреформи», то затівала разом із ре∂іоналами нову «реформу», не менш, на мій погляд, підлу. Винні, врешті, всі ми, бо своєчасно не винесли авторів з імплементаторами з крісел та не змусили «помаранчеву» владу зробити те, що вона мала зробити.
      КСУ в цьому контексті якщо в чомусь і винен, то лише у власній ухвалі від 05.02.2008, де він був відмовив у відкритті провадження за поданням щодо неконституційности Закону №2222-IV, надалі не пояснивши у новому рішенні причин своєї, як виглядає, процесуальної непослідовности. (Як пам’ятаємо, в ухвалі №6-у/2008 КСУ був заявив, що «положення закону про внесення змін до Конституції України після набрання ним чинности стають невід’ємною складовою Конституції України – окремими її положеннями, а сам закон вичерпує свою функцію», зробивши надалі висновок про «невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України». Не вигадуючи ровера, наведу цитату з окремої думки судді КСУ Івана Домбровського: «після набрання чинности всіма положеннями закону про внесення змін до Конституції України його положення змінюють відповідні положення Конституції України, проте сам закон діє принаймні до того моменту, поки усі положення Конституції України, які були змінені, не будуть знову змінені іншим законом».)
      Втім, бажаючи відставки суддів КСУ, відповідні вимоги можна об∂рунтовувати, наприклад, справді одіозним рішенням про «тушковану коалцію» №11-рп/2010 від 06.04.2010.

      Відповідь на запитання «що робити?», на відміну від з’ясування винуватця, не видається очевидною, якщо взяти до уваги розпорошеність та малу інформаційну представленість незгідних і бульдозерну поведінку ре∂іональних пацанів, не обтяжених ані правосвідомістю, ані відповідальністю, ані увагою та повагою до суспільної думки. Принагідно повторю висловлене за іншої нагоди: закликати до чогось має право лише той, хто вже сам робить те, до чого закликає, тому верески про надрадикальні дії варто вважати або ознакою неврівноважености, або свідомою провокацією.

      Дзенська байка оповідає, як на докучливі намагання неофіта дізнатися, що таке дзен, майстер відповів щось на кшталт: «хочеш їсти – їж, хочеш пити – пий, хочеш спати – спи тощо. Головне – не метушися». Довго спати нам не випадає, але до поради не метушитися варто прислухатися, уникаючи рефлекторних смиків, гучнопорожніх заяв та, з іншого боку, впадіння у гріх поразництва.

      Нема простих рецептів з ефектом панацеї, є прості речі, котрі треба робити.

      З огляду на скасування політреформи й очевидне небажання Януковича з компанією призначати нові вибори і спробувати набути ле∂ітимности є дуже доречним дослухатися до думки Миколи Рябчукаhttp://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4193, який слушно каже, що «ми не зобов’язані їм підігрувати у цій їхній грі з правилами», і радить «скрізь, де можливо, вживати їхні звання та посади виключно у лапках чи з приміткою “так звані”. Тому що насправді ми не маємо ле∂ітимного уряду, ле∂ітимного парламенту…». Відтепер, на мій погляд – і президента.

      Отже – творити навколо «них» вакуум довіри, деле∂ітимізуючи їх в очах українського суспільства та, наскільки це можливо, в очах притомних і потенційно притомних у ставленні до України зарубіжних кіл. Просвітлювати. Водночас – створювати власні мережі довіри, мережі «своїх», словом і ділом виявляючи солідарність у протидії порушенням прав і свобод із боку влади і «політикуму», всіляко поширювати інформацію про зловживання, правопорушення, викривати брехню та маніпуляції і бути готовим за потреби «встати і вийти». «Один за всіх, всі за одного» – сьогодні це не мушкетерська примовка з підліткової читанки, а поведінковий імператив.

      Ще одну тему підкинув нам сам Янукович, у своєму «зверненні до народу»http://www.president.gov.ua/news/18335.html сповістивши його «дорогим співвітчизникам», що, мовляв, підтримує «ідею Національної конституційної асамблеї як механізм для ефективної консолідації на шляху реформування політичної системи». Трохи дивує відсутність тут слова-фетишу «стабільність», але разом з тим: можна уявити явлення незабаром якогось указу про створення такої асамблеї та формування її персонального складу, у зв’язку з чим постане питання, чи слід зголошуватися туди людям, котрі ставляться до Януковича і компанії згідно з пропозицією Рябчука – як до «т.зв.».

      Можливо, мені надто просто казати, бо мене, на щастя, туди не впишуть, але й відповідь я пропоную просту: це залежить. Це – на розсуд кожного, тут ніхто нікому нічого не винен і ніхто нікому нічого не має права закидати. Залежить від того, чи, поклавши руку на серце, матиме конкретна особа якщо не переконаність, то бодай сподівання якось вплинути на той процес, окрім як мати приємність помилуватися своїм підписом на паперах. Я щодо таких можливостей мав би сумніви.

      «Помаранчева революція», попри всю її незавершеність, дала українцям знання (а справжнє знання, кажуть на Сході – лише знання власнонабуте), що ми їх можемо перемагати, але то була революція прекрасних мрій і почуттів.

      Так, сьогодні ре∂іональні пацани, уникаючи виборів, узурпуючи владу та влаштувавши психічну (імені Табачника) атаку на українське, підштовхують українців до різких дій тут і зараз, що дало би привід для репресій. І хоча насправді така їхня поведінка є не ознакою сили, а проявом слабкости та купи комплексів, нам варто діяти спокійно, виважено, за раціональним розрахунком, шукаючи асиметричних кроків.

      Успіння «політреформи» не лише «надало Януковичу повноваження Кучми», воно ще й якнайнаочніше зробило Януковича уособленням пацанського режиму з усіма його несимпатичними рисами і проявами. Проте «геть його!» це лише напівгасло там, де мова має йти про послідовну і принципову відсіч усій антидемократичній та антиукраїнській системі, у протистоянні з якою суспільству доведеться, зокрема, позбутися шкідливої звички до рефлекторного реа∂ування, навчившись натомість оцінювати і називати речі і явища такими, якими вони є.

  • 2010.10.10 | Сахаров

    Маємо вказівки до дії

    «скрізь, де можливо, вживати їхні звання та посади виключно у лапках чи з приміткою “так звані”. Тому що насправді ми не маємо леґітимного уряду, леґітимного парламенту…». Відтепер, на мій погляд – і президента.

    Отже – творити навколо «них» вакуум довіри, деле∂ітимізуючи їх в очах українського суспільства та, наскільки це можливо, в очах притомних і потенційно притомних у ставленні до України зарубіжних кіл. Просвітлювати. Водночас – створювати власні мережі довіри, мережі «своїх», словом і ділом виявляючи солідарність у протидії порушенням прав і свобод із боку влади і «політикуму», всіляко поширювати інформацію про зловживання, правопорушення, викривати брехню та маніпуляції і бути готовим за потреби «встати і вийти». «Один за всіх, всі за одного» – сьогодні це не мушкетерська примовка з підліткової читанки, а поведінковий імператив."

    Мусимо це робити усюди і повсякчас. Всіляко підкреслювати ницість, нещирість і облудність, на прикладах роз'яснювати людям, що вони обмануті, і лапкувати їх усюди, в усіх текстах В усній мові - завжди додавати "так званий". Це має вдіяти.

  • 2010.10.11 | Арій.

    Щодо вини Юльки не погоджуюсь.

    Вона ж була Прем"єром - то чи вона мала сама собі обрзання повноважень робити? Вона поступла логічно. Більш того - впевнений на 100%, що в разі її обрання Президентом в цьому році - вона так само би поступила логічно - скасувала б політреформу.
    Так само логічно поступив і яник.
    Нелогічним у всій цій історії (або ж таким, логіку якого нам не дано зрозуміти) є тільки Ющ.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".