Пам’ятник Дмитру Соколовському
10/13/2010 | MV
Прес-реліз № 539
Пам’ятник Дмитру Соколовському
У неділю 17 жовтня о 12.00 на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області на могилі повстанського отамана Дмитра Соколовського буде відкрито пам’ятник.
Їхати через місто Черняхів та села Дівочки – Бежів – Головин або через Черняхів – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю, або через Радомишль – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю.
Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять Дмитра Соколовського, який підняв на боротьбу за волю України тисячі земляків!
Історичний клуб “Холодний Яр”
Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Koval_r@ukr.net
Біографічна довідка
СОКОЛОВСЬКИЙ Дмитро Тимофійович (23.10.1894, с. Горбулів Радомишльського пов., нині Черняхівський р-н Житомирської обл. – 8.08.1919, с. Горбулів). Військовий діяч, вчитель; отаман повстанської бригади (Волинь, 1919); військове звання – прапорщик російської армії.
Член Радомишльської групи українських соціалістів-революціонерів. Брат отаманів – Олекси, Василя і Олександри (“отаманша Маруся”). В повстанському русі були також батько (дяк) і брат Степан (священик). Загинув у рідному селі від руки зрадника. Похований на кладовищі села Корчівка.
Про один епізод життя Дмитра Соколовського
Саме вони...
На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.
Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря. На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, “привітали покійного гарматними стрілами”. Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.
Гарматні стріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на “столицю князівства Соколовського” – село Горбулів.
– Стучі, стучі, Сакольчік, – казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, – ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою “столицю” не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі. До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила...
Опівночі над Горбулевом вже верещало, гуло і белькотіло – це п’яна московська пісня гриміла над принишклими хатками.
Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Соколовського. На наказ отамана козаки залишили лише вільним вихід у бік Волині – в багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.
Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали в бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Росію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.
Ті, що потрапили в багна, загинули не всі. На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.
Роман КОВАЛЬ
Пам’ятник Дмитру Соколовському
У неділю 17 жовтня о 12.00 на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області на могилі повстанського отамана Дмитра Соколовського буде відкрито пам’ятник.
Їхати через місто Черняхів та села Дівочки – Бежів – Головин або через Черняхів – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю, або через Радомишль – Потіївку – Модулів – Горбулів – Свидю.
Запрошуємо небайдужих вшанувати пам’ять Дмитра Соколовського, який підняв на боротьбу за волю України тисячі земляків!
Історичний клуб “Холодний Яр”
Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35
Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Koval_r@ukr.net
Біографічна довідка
СОКОЛОВСЬКИЙ Дмитро Тимофійович (23.10.1894, с. Горбулів Радомишльського пов., нині Черняхівський р-н Житомирської обл. – 8.08.1919, с. Горбулів). Військовий діяч, вчитель; отаман повстанської бригади (Волинь, 1919); військове звання – прапорщик російської армії.
Член Радомишльської групи українських соціалістів-революціонерів. Брат отаманів – Олекси, Василя і Олександри (“отаманша Маруся”). В повстанському русі були також батько (дяк) і брат Степан (священик). Загинув у рідному селі від руки зрадника. Похований на кладовищі села Корчівка.
Про один епізод життя Дмитра Соколовського
Саме вони...
На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини “боронив селянську людність од кривди та сваволі” польських панів.
Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря. На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, “привітали покійного гарматними стрілами”. Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.
Гарматні стріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на “столицю князівства Соколовського” – село Горбулів.
– Стучі, стучі, Сакольчік, – казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, – ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою “столицю” не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі. До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила...
Опівночі над Горбулевом вже верещало, гуло і белькотіло – це п’яна московська пісня гриміла над принишклими хатками.
Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Соколовського. На наказ отамана козаки залишили лише вільним вихід у бік Волині – в багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.
Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали в бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Росію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.
Ті, що потрапили в багна, загинули не всі. На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.
Роман КОВАЛЬ
Відповіді
2010.10.18 | MV
Re: Пам’ятник Дмитру Соколовському
У Корчівці споруджено пам’ятник Дмитру СоколовськомуВолинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівський району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва. Загинув отаман в час наступу українського війська на Київ – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув з руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі села Корчівка.
Місце вічного спочинку Дмитра Соколовського зберігалося в таємниці 90 літ – на ній не було ні хреста, ні горбика. І ось 17 жовтня на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області урочисто відкрито ошатний пам’ятник.
Меморіальний мітинг відкрив Аркадій Янович, сільський голова с. Сліпчинці, до сільради якої належить Корчівка. У вшануваннях отамана взяли участь герой України Левко Лук’яненко, голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук, борець за волю України Василь Овсієнко, заступник голови Національної спілки письменників України Василя Шкляр; автор книжки про Марусю Соколовську Кость Завальнюк, бандурист Олександр Гончаренко, отаман Вінницького полку ім. Івана Богуна Володимир Воловодюк, заступник голови СОУ Євген Лупаков, представник Чорних запорожців Олександр Стець, Орест Стець, Василь Ільчишин, поет Володимир Кобилинський, учень Горбулівської школи Максим Войтенко, онучки отамана Василя Соколовського Ліза і Ніна Соколовські, онук повстанського священика Степана Соколовського Леонід Сколовський із дружиною Іриною, Олексій і Яна, правнуки отамана Василя Соколовського, правнуки отамана Василя Соколовського Валерій Соколовський та Андрій Соколовський, який прибув на вшанування з Парижа.
Освятив пам’ятник отець Василь (УПЦ КП).
Вів меморіальний мітинг Роман Коваль.
Основні організаційні турботи лягли на плечі краєзнавця Якова Грищука, голову Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35. Саме йому належить головна заслуга відкриття пам’ятників – родині Соколовських у Горбулеві 5 вересня і Дмитрові Соколовському 17 жовтня в Корчівці.
Спонсорами монументів стали старовіри з м. Хмельницького та баптисти Закарпаття. Пожертви на побудову пам’ятника в Корчівці склали також Олександр Ткачук, голова Черняхівської районної організації УНП Наталія Ковшевна, голова Житомирської обласної організації партії “За Україну” Валерій Колосівський, письменник Василь Шкляр та скульптор Петро Лантух, а Левко Лук’яненко та Василь Овсієнко подарували бібліотеці с. Сліпчинці, горбулівській школі та козацьким організаціям книги патріотичного змісту. Віктор Уколов, народний депутат України від партії “Батьківщина”, подарував футбольній команді горбулівської школи комплект футболок, трусів, гетрів, футбольних м’ячів та рукавички для воротаря.
У відкритті пам’ятника взяли участь делегації Історичного клубу “Холодний Яр”, Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, УНП, партії “За Україну”, Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, Черняхівської паланки МГО “Козацтво Запорозьке” на чолі з Олегом Шевцовим, Житомирської організації Українського козацтва на чолі зі Святославом Василенком, Овруцького гайдамацького полку та Коростенського гайдамацького полку, що входять до організації “Древлянське військо”.
Після урочистостей Ліза Соколовська запросила всіх учасників на поминальний обід в Горбулів – родинне село отамана, у школу, де він колись працював учителем.
Організатори вшанувань – Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, Історичний клуб “Холодний Яр” та родина отаманів Соколовських.
Пропонуємо Вашій увазі нарис Романа Коваля про Дмитра Соколовського
з книги “Багряні жнива Української революції” ( Київ: Діокор, 2006)
Життя і смерть отамана Соколовського
Зрадницький постріл пролунав уночі 8 серпня 1919 року. Це козак Матей, що спокусився на обіцяні більшовиками 7 мільйонів рублів, через вікно стріляв у свого отамана – відомого повстанського ватажка Дмитра Соколовського...
Матей був хоробрий і вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього до Горбулева села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалось, після того, що зробили більшовики з його рідним селом, він до смерті мститиметься їм. Та ні, спокусився на 7 мільйонів. Важко таке зрозуміти... 1
За свідченням інженера Миколи Фещенка-Чопівського, 1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Може, це й перебільшення, але отаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.
Від березня 1919 р. Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.
Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юліан Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси.
Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової. Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського – Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся...
Трагедія сталася в горбулівській гімназії. Отаман у колі рідних, старшин та вчителів вечеряв. Перед одинадцятою вечора, коли ніхто не чекав, через відкрите вікно пролунав постріл. Отаман помер миттєво: куля влучила в голову. За хвилю зрадник – для гарантії – кинув гранату. Її вибухом було поранено в ногу брата отамана – Василя.
Якби Матей з’явився на алярмову збірку, то, напевно, ніхто б не запідозрив його в зраді – адже він був довіреним козаком отамана. Та Матей утік і тим виказав себе...
Звістка про смерть отамана миттєво розлетілася по Київщині. Ніхто не хотів вірити, що Дмитра Соколовського вже немає, адже щойно перед тим прийшла вістка про його перемогу під Макаровом над трьома більшовицькими полками, що були кинуті на придушення селянського повстання. Народ святкував перемогу. І раптом...
Ось уривок із некролога, який опублікувала газета “Трудова громада”: “Втрата за втратою!.. Знову одержана сумна звістка. В ніч із 7-го на 8 серпня біжучого року... забито чесного борця за “Землю і Волю”, оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського. Не в бою, а потайки – з-за угла – настигла нагла смерть отамана... Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана (Олекса. – Ред.). Тепер настав його час!.. Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом... Він ніколи не зраджував Батьківщині! Тяжка втрата для селянства...”
У листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо... Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому... Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!”
Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але позбавлені елементарних людських почуттів більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним. І козаки розвернулися в бойову лаву. Ворога відкинули. Тіло ж отамана таємно поховали на кладовищі села Корчівки.
Отамана заступив брат Василь. Уже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено більшовицьку залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: “Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати”. Й більшовицькі історики не оминули цієї події. Ось як вони писали: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек”. Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж, очевидно, в Радомишлі в серпні 1919 р. достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.
Соколовські подарували Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю). Хоч родина Соколовських винятково багато зробила для нашої Батьківщини, все ж навіть у Горбулеві немає вулиці їхнього імені. Та головне, що народна пам’ять про них не вивітрилась: й досі жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а його селян – соколовцями. Радіє серце, що живуть у Горбулеві нащадки славного українського роду. Нехай цей соколиний рід не переривається. Нехай Соколовські подарують Україні нових героїв – будівничих Української держави!
____________________
1 Справжнє прізвище вбивці було Мазур. По-вуличному називали його Матеєм, а частіше глузливо – Матеяшко, тобто “недороблений Матей”. Козаки помстилися за смерть отамана і киями забили Матеяшка.
2010.10.18 | MV
+ Фото