10/28/2010 | Степан Величенко (Унів.Торонто)

Чому Українські історики не повинні переписувати історію підросійської України
Степан Величенко (Унів.Торонто)

Теоретично незалежність не повинна впливати на розуміння минулого. Втім, на практиці вона впливає, позаяк історія інтерпретується інакше перед та після Незалежності. Приміром, те, що колишні піддані царської та советської імперій уважають російським «імперським наративом», росіяни трактують як «національну історію». «Hаціональна історія» і так має політичні функції. У підлеглих вона долає колоніальний дискурс, надає підстави для визвольних змагань і будування національних держав. Для паннуючих виправджує панування для підлеглих незалежність. Для обидвох націоналізує населення.

Як наукова категорія аналізу національна історія має і свої недоліки. Моноетнічних національних держав не існує, а встановлення культурних меж спричиняє суперечності. Відтак така історія може також бути упередженим конструктом, який або насильно вилучає одні, або включає інші, що воліли би бути вилученими. Наприклад, сучасні турецькі історики мають клопіт із тим, як витлумачити стосунки між центральноазійськими турками-мусульманами та нетюркськими, язичницькими/християнськими жителями Анатолії. У великому наративі «турецької» національної історії немає місця для Візантії. Після 1517 відсутні араби, і годі пояснити антитурецьку спрямованість мусульман-арабів. Турецька національна історія не вважає загарбанням чи гнітом османську окупацію Балкан, а їх пізніше відторгнення пояснює впливом принесених ззовні ідей та чужоземної агітації.

У деяких історіях Італії не згадується Рим, що суголосно з думкою Бенедета Кроче про історичну новизну «Італії». Історики і досі сперечаються про те як пов’язати історію півострова з імперією і коли розпочинати «італійську історію». Так само науковці замислюються, чи починається «грецька історія» з язичницької мінойської культури, і як далеко на північ сягають її кордони? Національні лідери протягом XIX століття відкидали пов’язання Грецького Королівства з Візантією.

Десятиліття критицизму одначе, змінили категорію «національна історія», порівняно з тим, якою вона була а державна незалежність трансформувала політичне й інтелектуальне тло наукових дебатів про національну історію.
Після 1918 р. національні наративи наражалися на критику за те, що вони виправдовували шовінізм, переносили пізніші етнополітичні розмежування в минуле (коли їх або не існувало, або вони щойно формувалися), й ігнорували субнаціональні групи. Міжнародні комісії в Європі покликані були усунути із підручників шовіністичні упередження й відділити національну історію від ексклюзивної політизації, зменшивши ймовірність використання історії для потреб політичного екстремізму.

Водночас методологічне урізноманітнення призвело до вивчення минулого всієї людської діяльності. Відтак нині історики послуговуються над-, під-, внутрішніми і не-національними категоріями аналізи, пильніше придивляються до меж, які розділяють націю, державу та групи, і намагаються не випустити, не применшити, проте й не перебільшити їхню взаємодію. Протягом останніх десятиліть XX століття відсутність імперських претензій, з одного боку, та реальна самостійність, з другого боку, дозволили історикам писати <<нову>> національну історію у згаданому стилі. Після 1991 року моделлю стала польсько-німецька історична комісія. Схожу роботу провела польсько-українська комісія.

Сучасні історики визнають, що держави мають меншини, аномалії та змішані регіони. Вони не трактують «народ» і правителів як культурно окреслені групи і зважають на взаємозв’язки. Дивляться на королів як на адміністраторів, а не виключно як на завойовників; трактують ідентичність і лояльність радше як щось змінне, інклюзивне та множинне, а не стале, ексклюзивне та одиноке. Вони надають більшого значення мирному опорові, припадковості та різноманіттю, аніж війнам, повстанням, долі та єдності.
Таким чином, національна історія побутує не як панівна форма історичного дискурсу, а лише як одна з-поміж багатьох інших у континуумі між глобальним та місцевим. У країнах що свого часу перебували під іноземним паннування, тепер в оповідях про минуле представляють старе імперське не як центральне та вічне, а як маргінальне й тимчасове. Чужинське панування було однією, і не обов’язково вирішальною силою, що впливала на події. «Багатокультурні» виклади національної історії, концентруються не тільки на освічених владних елітах, а й на об’єктах, як-от жінки, колективне та індивідуальне, творення ідентичності та свідомості, неетнічні меншини, злочинці та повсякденне життя. Отож сучасні європейські історики намагаються творити транснаціональні описи минулого.

Тут залишимо осторонь дискусійні проблеми про переваги та хиби нової національної історії і ненаціональних підходів. Більш важливо зрозуміти що ці нові підходи і інтерпретації з’явилися та були поширені у країнах, які або не були колоніями, або перебували під владою чужинців так давно, що нині ця минула підпорядкованість є суто науковим питанням, позбавленого політичного змісту. В таких суспільствах, де ніхто не піддає сумніву факт існування держави, а громадяни позбавлені імперських колоніальних ідей і комплексу меншовартості ненаціональне постмодерністичне наукове переписування історії можливо й має якусь користь.

Приміром, ірландських, корейських та грецьких істориків, які в новому дусі переписують свою національну історію, критикують їхні опоненти. Але в тих країнах немає зовнішніх політичних загроз, оскільки ці держави в жодному разі не нео-колонії бувшої імперії. Ніхто не очікує, що англійці, японці чи турки використовують наукові дискусії до обґрунтувати нового панування. Завдячи тим що національна історіі бувшої імперіі не стара імперська шовиністична, а в бувших підлеглих країн десятки років плекання традиційної національної історії створило політичні нації, нові підходи до минулого бажані – і не тільки тому що створюють передумови до взаємного покаяння.

Натомість Україна є політично, але не економічно й культурно, незалежною менш, аніж двадцять років. Національно-державницька міфологізація робить лише перші кроки і наслідки її ще не суттєві. Нині побутує далі культурна `диктатура російської меншості` й імперські упередження та російська власність засобів продукціїї та ЗМІ. Кремлівські вожді від часів президентства Путіна послідовно відновлюють панування. Уряд Януковича представляє кремлівське крило партії регіонів, і разом із РПЦ та КПУ проводять у Києві прокремлівську політику. У Росії історики вимушені під наглядом Кремля вживати застарілу шовіністську історію в Росії, яка освячує існування імперії. Там нема культури покаяння. Історики згруповані навколо журналу «Аб імперіо» і Європейського університету, не мають великого впливу.

Водночас завдяки домінації російськомовного громадського простору та свідомої політики масованої завалювання українського ринку дешевою російською історичною літературою, писаною в дусі колишньої імперії, певна частина населення все ще вважає Україну частиною Росії. Вони не частина Української політичної нації й підтримують реінтеґрацію Малороссії в русском міре –як тепер звуть імперію.

Україна на сьогодні є єдина країна в світі, де найсильніша крайня правиця не складається з титульних етносів, які вважають ідеалом націоналістичну державу, а з переселенських меншини та з русифікованого титульного населення, котре хоче лишатися провінцією імперії. Як колись білі в Африці. Партія Н.Вітренко, Православне Братство, Русский Союз загалом за останні 10 років мають у два рази більш членів і голосів, аніж УНА-УНСО і СВОБОДА. Як колись скрайні німці в Судетенланд були підтримані зовнійшним силами ця `правиця колоністів` підтримані зовнійшним урядом партіям та людми як Ґундяев Затулін Лужков Ґельман та Корнілов.

За таких обставин чи переписування історії підросійської України на підставі постмодерністських ненаціональних методологій, вироблених у країнах, які давно або ніколи не загрожені колоніалізмом імперіалізмом та реваншизмом бажане? Чи означені обставини не вимагають далі уживання національної історії для ствердження незалежності і націоналізації населення? Чи Кремль просто не примушує Українських істориків із почуттям громадянської відповідальності відмовитися від постмодерністських транс-ненаціональних» методолоґій, xoч в дидактичній галузі, в імені потреби формування Української політичної нації?

Ззовні здавається, що в Україні національнa історія й далі має своє місце. Можна збалансувати оповідь про буття українців з оповіддю про не-українців — пам’ятаючи, що такі меншини крім росіян нині складають разом не більш аніж 5% населення і що частка росіян була незначною аж до кінця ХІХ ст. Можна вимагати бути обережним із загальниками та відокремити історію України від історії Українців. Варто приділяти більшої уваги щодо конкретних постатей, подавати різні інтерпретації та тлумачення що модерні нації не існували за часів середньовіччя. Треба вирізняти історію України від історії імперської політики щодо неї і описувати що українці як підлегле населення повсюдно брали участь у творінні й урядуванні в імперії. Адже без колаборантів ніяка імперія не могла б існувати. Різнилися тільки межі дозволеного.

Але чи бажано достосовувати постмодерністичні ненаціональні підходи і роздрібнювати загальну схему національної історії? Чи бажано славити малоросів, які робили кар’єри в імперіях чи розбудували її, й мордували інші народи заради розширення імперії? Британська імперія незалежно від експлуатації дала своїм колоніям `rule of law,` чесних урядовців і парламент. А що дала Російська імперія своїм підлеглим крім самоварів та каралюхів (тарганів)? У чому тут вишукувати гордість і пишатися?

Ані ревізіоністи ані історики совка, яких шукає собі Табачнік, не згадають колоніялізм і не відріжняють не паннуючих імміґрантних етнічних меншин, які присвоюють культуру і мову титульних, від паннуючих поселенських колоністичних меншин – які ту культуру і мову зневажають. Ірландці чи Корейці сьогодні описують, але не пишаються тим, що імперії, до яких належали їхні предки, були могутніми і славними, і давали їм вибір: розбудовувати імперську міць чи пасти корів. Але там Табачніків і йому подобних нема при уряді. Після здобуття незалежності історики в тих країнах не відновляли старий імперський наратив – вони його відкидали.

Едмунд Берк зауважив, що всі уряди засновані на акті узурпації і лише плин часу стирає пам`ять про цю несправедливість. Якщо корінне населення винищене або помре чи зассимилюється, і всі забудуть, що такі люди колись існували, тоді ясно, що не може бути ніякого колоніалізму в підручниках, ніякого комплексу жертви, а правителі перестають бути імперською владою. Тому Англійці нині не хвилюються про необхідність супротиву норманської колонізації, французи не переймаються щодо римлян, а росіяни щодо монголів. Втім, оскільки 200 років і голодомори так і не знищили українців, й не стерли їхню історичну пам’ять про несправедливість та кривду, а сучасна правляча еліта Москви відродила імперські проекти, то питання про російський колоніалізм, імперіалізм та чорносотенство нагальні й актуальні.

Зрозуміли чому совки-історики обминають ці контексти історіописання, які є засадними й показовими для інтелектуальної й політичної атмосфери в Україні. Чому ревізіоністи обминають ці контексти історіописання, які є засадними й показовими для інтелектуальної й політичної атмосфери в Україні, не зрозуміло. Тому, насамкінець, хотів би згадати слова Андреаса Каппелера. Він в 2007 році писав що `до тої міри`, до якої помаранчева революція показала, що Українська політична нація дозріла i позбулася старих імперських схем історіі, можна говорити про ненаціональні постмодерністичні ревізіі історіі.

Нині знаємо так не сталося. Синя- нео советска контр-революція тепер панує. Чорносотня ще не історія. Кремль підло використує льояльних етнічних Росіян в своїх політичних цілях.

Наукова ревізія історії підросійської України потрібна, і треба сподіватися що на це прийде час. Російські політики колись дозріють й перестануть сліпо наслідувати Американську правицю. Тоді і усвідомляють, що імперії нерентабельні, немодні й несуть титульним націям втрати, та стагнацію. Найоптимальніший момент для переписування минувшини настане, ясно, тоді коли Україна стане членом ЕС, а Росія провінцією Китаю.

Одне позитивне здається в данному моменті те, що справа з ректором Ґудзяком показала, що жорстоке публічне НІ! може на разі мати еффект.