11/02/2010 | Оk

Микола Рябчук

У недавній безплідній полеміці із колеґою з приводу Януковича Олександр Мотиль пригадав подібні дискусії тридцятилітньої давності із совєтами, в яких неможливо було дійти жодного порозуміння, оскільки опоненти ніякого порозуміння й не прагли. Вони були носіями абсолютної істини, сформульованої «Коротким курсом ВКП(б)» та подальшими партійними документами, і мали чітке завдання від КҐБ та КПСС – давати нещадну відсіч ідеологічним супротивникам:
«Ти кажеш: “А”, – вони кажуть: “Ні, мінус А”. Ти кажеш: “Б”, – вони кажуть: “Ні, навпаки! Мінус Б!” І врешті до тебе доходить, що ви живете у різних світах, маєте інші цінності, бачите кардинально відмінні речі і не можете насправді ні про що погодитися. Єдине, що вам залишається, це піднести чарки з горілкою і виголосити тост за мир».
Щось подібне і я відчув недавно на міжнародній конференції у Форлі, організованій, з італійського боку, Інститутом Центрально-Східної Європи та Балкан Болонського університету у співпраці з російським партнером – Міжреґіональною громадською організацією сприяння культурній співпраці з країнами ЄС. Тема конференції була щонайактуальнішою: «Європейський Союз та Росія у постсовєтському просторі: спільне сусідство чи поле бою за впливи?»
Як представник отого злощасного «поля бою», його, можна сказати, абориген, я, природно, нетерпеливився взнати, як євразійські та євроатлантичні титани уявляють собі найближче майбутнє цього клопітного об’єкта, що за нефортунним збігом обставин є не лише тереном проходження важливих нафто- та газопроводів, а й місцем проживання близько 80 мільйонів людей.
Італійські доповіді були досить різними, але цілком адекватними – у тому сенсі, що не виходили поза межі наукового дискурсу. Паоло Кальціні з Болонського університету сумлінно представив різні сценарії розвитку подій у постсовєтському просторі, висловивши делікатне сподівання, що Росія облишить свою традиційну політику «гри з нульовим результатом» («переможець отримує все») і прийме новочасні правила, пропонованої Євросоюзом, – правила взаємовигідної співпраці, від якої у підсумку виграють усі. Маріо Нуті з римського університету «Ля Сап’єнца» докладно проаналізував сьогоднішню кризу європейської соціальної моделі і спробував окреслити можливості «третього шляху». Стефано Б’янкіні з Болонського університету слушно відзначив засадничу амбівалентність постсовєтських країн, розташованих між Росією та Євросоюзом. А його пізанський колеґа Альберто Пілозі дозволив собі критично оцінити авторитарні тенденції у сьогоднішній Росії та її аґресивну політику щодо сусідів, насамперед щодо Грузії.
Навіть знані західні русофіли, на кшталт Род-Айлендського професора Ніколая Петро чи литовського посткомуніста, депутата Європарламенту Юстаса Палецкіса, трималися в межах академічного дискурсу, попри всю суперечливість і сумнівність їхніх тез. (Один обстоював свою давню улюблену ідею зближення України з Росією як передумови їхньої спільної інтеґрації до євроатлантичного світу; другий імпліцитно виправдовував дії росіян у Грузії, визнаючи Саакашвілі головним аґресором).
Справжнім шоком для мене виявилися виступи практично всіх (за винятком Марка Урнова) представників доволі численної (семеро осіб!) російської делеґації. Шокував, власне, не так зміст їхніх виступів (доповідями це справді назвати важко), як сам факт, що подібна безвідповідальна пропаґандистська балаканина може всерйоз представлятися і навіть вислуховуватися на наукових конференціях. З таким же успіхом можна було у залі поставити телевізор і ввімкнути яке-небудь ОРТ чи Russia Today із подібними «коментаторами» та «аналітиками» – без жодного зворотного зв’язку, – бо ж відповідати на незручні запитання та контрарґументи вся ця кремлівська публіка, схоже, не має ні бажання, ні вміння.
Першою виступала професорка Московського державного існтитуту міжнародних відносин, віце-президент Російської асоціації політологів Оксана Ґаман-Ґолутвіна, котра закликала Захід «деідеологізувати» свої стосунки з Росією, зокрема на постсовєтському просторі, і керуватися не якимись там цінностями, а інтересами, – як воно споконвіку було і повинно бути в політиці. На практиці, як з’ясувалося, ця «деідеологізація» означає, що Захід повинен «обмежити свою присутність у реґіоні, котрий Москва вважає життєво важливим для себе простором», «виявити більше розуміння російських інтересів», зокрема «зрозуміти важливість СНД для Росії». Про те, що країни «важливого для Москви реґіону» можуть мати якісь свої інтереси, не конче тотожні з російськими, у її виступі, як і у виступах інших її колеґ, не допускалося навіть імпліцитно.
Натомість багато і з почуттям говорилося про 7 мільйонів українців, що буцімто працюють у Росії, рятуючись від злиднів; про економічну катастрофу, яка неминуче спіткала би Україну в разі її гіпотетичного вступу до НАТО; про 22% росіян в Україні, яких усі мовці послідовно титулували «соотечественниками»; про 70% населення України, яке розмовляє російською мовою, а йому нав’язують українську; і, звичайно ж, про те, що за Ющенка Західна Україна намагалась накинути всій країні свою «галицийскую» ідеологію: одна мова, одна віра, один народ, плюс зоологічна ненависть до братів-росіян. Жодних доказів, посилань, цитат не наводилося, тож із таким самим успіхом можна було говорити і про 27 мільйонів українців, що працюють у Росії; і про 72% «соотечественников» в Україні; і про всі 100% населення України, які розмовляють російською мовою. (Кілька років тому, пригадується, в інтерв’ю журналові «Time» Владімір Путін заявив, що в Україні живе 17 мільйонів росіян – а не 17%, згідно з переписом. Це могло би скидатися на безневинну обмовку, коли би він потім послідовно не повторив тієї самої цифри – 17 мільйонів – ще у кількох виступах).
Річ, зрештою, не у фальшивих цифрах, які завжди можна уточнити та перевірити, а в загальному безапеляційному тоні, у зухвалому нанизуванні брехні й напівправди як речей буцімто самоочевидних і настільки загальновідомих, що й не потребують доведення.
Ілья Ройтман, президент вищезгаданої «громадської» (non-governmental, в англійській версії) організації, у вальяжному стилі, з істинно хлєстаковською безпосередністю розповідав довірливим іноземцям найбезглуздіші речі про Україну – на кшталт тогo, що української мови насправді немає, а є лише купа діалектів, серед яких домінує суржик; що це унікальна країна, де «глава уряду не знає державної мови», а отже (!) «держави нема як такої»; що населення України традиційно було мішане й етнічно невизначене, а українцями їх зробили більшовики, ввівши до паспортів графу «національність», отож українців в Україні, виявляється, так багато лише тому, що «зручніше було написати „українець"». Вершиною цього українознавчого стьобу був старий анекдот про галицького дядька, котрий прийняв совєтських акторів, які знімали фільм у його селі, за справжніх нацистів і запопадливо приніс їм списки всіх місцевих комуністів та комсомольців. З анекдоту можна було б навіть посміятися, коли б московський добродій не подавав його як автентичну історію, що буцімто насправді трапилися в Галичині з його друзями-кіношниками.
Коли я спробував був звернути увагу на деякі найкричущіші нісенітниці у промові цього «українознавця» (перелічити усі нісенітниці було просто неможливо, бо ж промова виключно з них і складалася), Ілья Ройтман дав геніальну у своєй лапідарності відповідь: як, мовляв, можна сумніватися у мої компетентності, коли я щороку відвідую Україну, маю там друзів, і, взагалі, чудово все знаю. Коли я запитав був його співвітчизницю пані Ґолутвіну, чи не занадто ризикованою є проведена нею паралель між відокремленням України від Росії та поділом Німеччини, вона натхненно відповіла, що сама є українкою, любить Україну не менш за Росію, і що їй щиро болить отой неприродний поділ. Коли один з італійців необачно попросив цю добродійку витлумачити юридичне значення терміну «соотечественники», натякнувши, що в міжнародному праві воно не вживається – якщо, звісно, не рахувати його використання нацистами щодо судетських німців, – добродійка голосом Лєвітана нагадала йому, що це саме Росія порятувала всіх від нацизму, а тому опонент мусить негайно вибачитися за аморальні паралелі між Гітлером та Сталіном, а тим більше Путіном. Коли ще хтось поцікавився у московського «науковця» Олєґа Матвєїчєва, чому Росія, на відміну від Швеції чи Швейцарії, так боїться бути оточеною зусібіч країнами НАТО, і чи справді загроза для росіян від сусідства з НАТО є більшою, ніж навпаки – для грузинів або естонців від сусідства з Росією, – професор Матвєїчєв нагадав забудькові, що Росія ніколи на Європу не нападала, натомість Європа супроти бідолашної Росії тільки те й робила. Ну, а до Праги та Будапешту, пояснив російський учений, совєтські війська ввійшли виключно на запрошення тамтешніх леґітимних урядів.
На цьому полеміка з росіянами припинилася, оскільки навіть найпростодушніші італійці, здається, збагнули, що дружна кремлівська команда зовсім не для того до них приїхала. Залишилося всім, за порадою Мотиля, піднести келихи з добрим італійським вином і випити за європейську співпрацю.
Попри загальну мерзенність пропаґандистського дискурсу московських бійців, він до певної міри мене все ж потішив своєю убогістю і, по суті, самовикривальністю. Він показав, що навіть за величезні газпромівсько-ефесбешні гроші нелегко знайти добрих професіоналів для брудної роботи. Тобто вони, звісно, є, але їх посилають на відповідальніші ділянки ідеологічного фронту – до ООН, ЄС, Ради Європи. Він показав також, що всі похапцем зліплені путіністами GONGO (government-organized non-government organization) заражені тим самим духом халтури й корупції, що й влада, яка їх створює. (Це було видно не лише з примітивних виступів московських «учених», а й із того, що конференція їх насправді не надто й цікавила. Половина з них, відстрілявши свої пропаґандистські набої, банально «змилася» з подальших сесій, знайшовши собі, вочевидь, цікавіші заняття на кшталт шопінґу тощо). Колоритна постать Ільї Ройтмана, котрий невтомно підкреслював свою ліберальність та причетність до демократичного руху часів перестройки та раннього Єльцина, справи не рятувала, оскільки великі вуха Луб’янки стирчали практично з усього, що мовили російські «європеїсти». (Як, зрештою, і зі специфічного складу наглядової ради Ройтманової «громадської організації», – де знайдемо і сумнозвісного депутата Сєрґєя Маркова, і Владіміра Жарихіна – заступника ще сумнозвіснішого Константіна Затуліна з Інституту країн СНД, – доволі дивного фахівця як на НДО, що займається начебто співпрацею з країнами ЄС).
Головні месиджі, сформульовані московськими «науковцями» у Форлі, мають суто пропаґандистський характер і цілком вписуються у загальну політику Кремля щодо так званого «ближнього зарубіжжя», насамперед України.
По-перше, це чітка пропозиція поділу сфер впливу, заклик до європейців облишити гру у «цінності» і подбати про «інтереси» – насамперед, зрозуміло, російські («леґітимні» і «привілейовані»), але також про власні – у вигляді нафти, газу, та інших економічних бонусів. При цьому виразною є тенденція розколоти західний світ, протиставляючи насамперед «хорошу», «конструктивну» Європу – «поганій», «геґемоністській» Америці, але також «хороші» країни в самій Європі – «поганим», себто «націоналістичним», «русофобським» та «проамериканським».
По-друге, це традиційне для російської пропаґанди останніх років представлення України як «неспроможної держави» (failed state, як окреслила це прямим текстом пані Ґолутвіна). "Украина не сложилась как государство", – стверджував її колеґа пан Ройтман, даючи зрозуміти, що без братньої російської опіки вона стане або експортером хаосу на всі боки, або ж мусить бути поділена ("отпустить Крым, еще какие-то части, которые хотели бы уйти", – це було б краще для всіх).
Гіпотетичний поділ України, власне, є третім месиджем, привезеним росіянами і, правду кажучи, лише він був для мене певною несподіванкою. Бо ж одна річ – ділити «помаранчеву» Україну, аби відірвати від неї бодай шматок для «Русского міра». Інша річ – ділити країну, яку місцеві колаборанти вже поклали практично всю до московського трону. Чи то була просто імпровізація «ліберала» Ройтмана – накатаний жарт, від якого шкода відмовитися, бо ж усіх забавляє? Чи інерція пропаґандистського дискурсу, брак своєчасних інструкцій з Кремля, випадковий недогляд? А чи, може, непевність у сьогоднішніх київських ґауляйтерах, недовіра до них, намагання зберегти запасний варіант на випадок їхньої зради або падіння?
В кожнім разі, хоч я й зарікся полемізувати з хуцпістами, у прикінцевому слові таки не стримався і зіграв за їхніми правилами. Із серйозною міною я повідомив присутнім, що поділ України був би справді найкращим виходом для всіх і що це, власне, єдиний пункт, де пан Ройтман цілком має рацію і де я з ним беззастережно згоден. Проблема лише у тім, що ніхто нас із п.Ройтманом в Україні, на жаль, не підтримує. Бо в Україні якщо й є реґіональний сепаратизм, то це сепаратизм-навпаки: галицькі сепаратисти хочуть відокремлення не Галичини, а Донбасу, подібно як і донбаські сеператисти прагнуть сепарації не свого реґіону, а галицького. Соціологічні опитування в усіх реґіонах (крім Криму) показують, що відокремлення свого реґіону підтримує не більше кількох відсотків опитаних.
Пити чарку із п. Ройтманом та його колеґами я, однак, не став.
http://zgroup.com.ua/print.php?articleid=4431