11/03/2010 | Йосиф Сірка

Коли іракського президента Гусейна наставленики американців засудили до страти, то він гідно сприйняв смерть, що задокументували телефонною камерою. Про Гусейна, певно, ще довго не говоритимуть правду, бо це може перешкоджати окупаційному режимові, який замінив диктатуру іракського президента. Я певний, що прийде час і в Іраку, коли оцінюватимуть Гусейна без наглядачів, бо ж не можна вільно говорити у країні, яка втратила мільйони життів, тільки тому, що президент іншої, військово найсильнішої, країни вирішив „запровадити демократію” війною!

В Україні ж нема чужої військової сили (якщо не рахувати російський Чорноморський флот), яка б тисла на українську владу робити так, а не інакше. Тут цілковито інша сила! Підступна діяльність організації сумнозвісних вбивць українських національних провідників Коновальця, Бандери, Ребета та ін. досі залишається не розслідуваною. Члени імперської організації й установи КҐБ не тільки насолоджуються високими пенсіями, яким робітники заводів, чи працівники колгоспів можуть позаздрити, але й отримали нові посади, на яких успішно проводять в Україні антинародну політику на відбудову імперії. Такого стану можна досягти тільки завдяки повному хамству вчорашніх кагебістів та комсомольців, які загнали сьогодні народ знов у стан страху за власне існування.

Україна пережила не тільки Голодомори 1922-23, 1932-33, 1946-47 рр., вона зазнала й винищення всього інтелектуального українського не тільки в 30-х рр., але й у 60-х минулого століття. Колишні дисиденти та деякі інтелектуали не мають змоги протистояти організованій імперській машині, яка прийшла до влади через те, що 52 % населення не були здатними оцінити наслідки своєї байдужості. Ото „меншевики” перетворили свою меншість на „більшість” безкарною купівлею та шантажем депутатів, яким не йдеться про долю виборців, чи пак держави, але про тепле містечко, з якого можна ще довго тягти гроші для власної наживи. Беззаконність та безморальність запанували в політичному житті України, а щоб виглядало, що нова влада притримується якихось правил, то куплена (не обрана), чи шантажована більшість стала змінювати блискавично закони, реґламент ВР та навіть Конституцію. Фахівці пишуть про те, що ніхто, крім народу, не має права змінювати Основний Закон, але ж хто Їм заборонить? Ото й змінюють!

Найбільш наочним прикладом безвідповідального ставлення до країни, до молоді, до мови, до культури, до історії країни є новоспечений Валуєв 21 століття, який виріс на українському хлібі, а у голову йому „заклали” „Короткий курс історії ВКПб”, яким він керується на посаді міністра освіти. (Для менше поінформованих зазначимо, що Валуєв був міністром внутрішніх справ царського уряду і ним був підготовлений і підписаний 1863 р. Циркуляр про заборону українскої мови.

1876 р. слідував Указ про заборону української мови, підписаний самим царем Олекксандром ІІ у німецькому місті Емс.)

Вся діяльність Д.Табачника на посаді міністра освіти свідчить про те, що він не має елементарних знань про дійсну історію України, що він засліплений ненавістю до українського і безмежно закоханий у все російське (включно з царями, дворянами та поміщиками). Коли б це був собі просто Табачник, то нехай би і був собі, бо хіба мало хворих людей в Україні?! Але справа в тому, що коли люди, які потребують психіатра, потрапляють на відповідальні посади, то це приводить до трагедії, від якої страждають не вони самі, а мільйони інших – прикладом цього була влада Сталіна та Гітлера.

В цивілізованій країні, здавалось би, неможлива поява одної людини, яка самовільно змінює шкільну систему, забороняє конкурс української мови, який вже увійшов у традицію, переписує історію країни на бажання колишнього окупанта, починає створювати комісії, щоб запровадити спільні підручники з колишнім окупантом, а тоді вже й спільну мову в школах.

У всякій демократичній країні існують комісії, комітети фахівців, які враховують досвід інших країн, які досліджують можливості наблизити навчання до стандартів, які б дозволили вихідцям зі шкіл бути конкурентно здптними зі школярами, студентами інших країн; щоб свідоцтво, чи диплом були документом, який надає переконання, що ця людина має знання, які можна застосувати у будь-якій країні.

Запровадження системи в Україні, яка б уподібнювалась до системи колишнього окупанта без уваги на завдання і обов”язок країни, в якій живеш, є не тільки порушенням демократичного принципу влади, але й злочином проти підростаючого покоління, якому забирають можливість знати самого себе, знати своє коріння, знати сутність свого існування. В народі кажуть: Коли Господь хоче покарати когось, то відбирає йому розум! Якщо так воно з міністром, то це воля Божа, але такий міністр вже не повинен мати можливіть не допустити до розуму молодь.

Коли спостерігаєш за тим, що в Україні під сучасну пору діється, то дуже напрошується питання, а що сталося з тими мільйонами невдоволених, які були здатні вийти на Майдани 2004 р.?! Куди ділися студенти, які завжди були тим революційним мозком нації, який завжди проявляв сміливість і непокору? Де ж ті тисячі учнів, які брали участь у Конкурсі української мови, який, з „легкої руки”, викреслив Табачник?! Що сталося з жіноцтвом, яке не здатне на будь-який протест проти підвищення пенсійного віку?! Зрештою, якщо вам сьогодні підвищили ціну за ґас на 50%, а ще вчора казали ґас буде дешевим, бо продали Севастополь, то завтра підвищать ціни на хліб на 100 % і тоді вже взагалі буде неможливим вижити з пенсії, чи тої мізерної платні!

Богдан Орлик у статті „Ми не французи. Ми – раби.” (УП, 19.10.2010) висловив свою думку. Але ж і серед рабів був Спартак, який ще у 80-х р. до н.е. зумів організувати повстання проти рабства в Римській імперії. Чеський патріот Ян Гус згорів, але не піддався, а його народ сьогодні належить до найцивілізованіших та заможних.

Чеський студент Ян Палах у січні 1969 р. спалив себе на Вацлавській площі у Празі на знак протесту проти совєтської окупації, а його приклад наслідували Ян Заїц та Евжен Плоцек. Ярослава Мосерова, яка піклувалася спаленим тілом Палаха та розмовляла з ним, підтвердила мету студента:
„Йшлося не так про опозицію до совєтської окупації, як про деморалізацію, що почала проявлятися в тому, що люди втрачали віру, та в тому, що змирилися з окупантом. Він хотів припинити цю деморалізацію. Я думаю, що люди на вулиці, товпа людей, мовчазна, з сумними очима, поважними обличчами, які, якщо приглянутись до них, то зрозумієш, що всі вони розуміють, всі порядні люди, що стоять на межі здатися.”

Жертви чеських студентів не були даремними – сьогодні Чехія процвітаюча країна з високим життєвим рівнем не оліґархів, але усіх прошарків населення.
Деморалізація, яка запанувала сьогодні в Україні нічим не відрізняється від того, як було в Чехо-Словаччині перед 1969 р., різниця полягає лише в тому, що совєтська окупація була відвертою, а каґебівська в Україні прихована. Правда, результати однакові – пригляньтесь до людей на українських вулицях – байдужість, заклопотаність, щоб не потрапити в об”єктив відновлених каґебістів, стурбованість, чи не викине якийсь адміністратор з праці, чи вистачить грошей за вступ до університету, за складений іспит, чи не виженуть з праці, бо розмовляєш державною мовою і багатато, багато інших проблем, серед яких не менше клопоту заберає питання, а як платити за ґаз, електрику, воду, комунальні послуги, коли хочеш і хліба та молока купити!?

Микола Твердохліб дуже переконливо довів „Чому окупанти України боялися мови її народу?” (УП, 20.10.2010), але в Україні чомусь далі люди не розуміють, що з втратою мови, втратимо не тільки власне обличча, але й розум. Саме розум українців на перешкоді табачникам, які космічною швидкістю змінють шкільну програму, переписують історію країни, навчальні програми, щоб розум хоч притупити, коли його не знищити.

Згідно з законодавством зараз в Україні відповідальність за все несе президент, але ж хто несе відповідальність за невідповідального міністра освіти, який своїми вчинками проводить цілковито іншу політику, ніж ту, про яку говорить президент. Складається враження, що міністерство освіти України підпорядковане не українському президентові, але сусідній державі, бо ж навіть президент не в стані звільнити непрофесійну й шкідливу особу не тільки для президента, але й для освіти взагалі та для безпеки країни зокрема, країни, яка ще не оговталася від колоніяльних обіймів.

Складається враження, що Міністерством освіти України від того часу, коли став тзв. міністром Д. Табачник керують не в Україні, але з Москви. Якщо ж президент не може звільнити міністра, то постає питання, а що ж він може сам вирішити і для чого йому ті повноваження, які він придбав через ним призначених суддів Конституційного суду?!

Колись совєтські фільми показували своїх героїв, з якою гідністю вони боролися за Сталіна, за партію! Хто ж покаже українських героїв, які з гідністю вмирали за Україну, які загинули у Соловецьких та Сибірських концентраційних комуністичних таборах лише тому, що гідно відстоювали рідне слово?!

В арабських країнах і досі жорстоко карають за приниження гідності, то невже ж із 40 мільйонів українців важко знайти пару мільйонів, які б стали на захист гідності мови й історії своїх предків?

Дипломати чужих країн намагаються вивчити мову країни, до якої їх посилають, а українські посадовці, які виросли на українському хлібі не здатні вивчити мову народу, за податки якого розкішно живуть! Такі люди не гідні посади і повинні б мати совіть, яка б не дозволяла займати посади, яких вони не є гідними.

Часті вислови: Ми вже так звикли! коли вам держслужбовець не відповідає державною мовою не є виправданням, бо, як то кажуть, звинкути можна й до шибениці – важко лише перші кілька секунд!