11/05/2010 | Леонід Пінчук

Відритий лист Любові Голота.
Шановна Любов Василівна ! Виконуючи Ваше бажання, цитую Вашого листа повністю, хоч не мав намірів це робити із поваги до тижневика “Слово просвіти”, де Ви є головним редактором, та із поваги до ВУТ “Просвіта”, де Ви є членом Правління і , здається, членом Великої ради. На мій погляд, своїм наполяганням на цитуванні повністю листа, Ви запустили бумеранг непорядного, прикрого ставлення до дописувачів, коментаторів, який повернеться до Вас і стане ще одним прикрим розчаруванням особисто Вами, як людиною і редактором шанованого тижневика, Правлінням і Головною радою шанованого ВУТ »Просвіта». Бо лист Ваш , надісланий після тривалого замовчування неодноразових звернень і дописів в редакцію тижневика , в Правління ВУТ “Просвіта” з конкретними пропозиціями, не містить жодного зауваження чи спростування по суті висловленого в дописах, коментарях, зверненнях, по змісту пропозицій. Натомість, в листі присутні огульні звинувачення та відомі непорядні прийоми: використовуючи своє ім’я і положення головного редактора, облити брудом автора, намалювати його непривадливий імідж, після якого пропадає бажання читати ним написане, вкласти в голову автора свої домисли і успішно їх розвінчати як авторські. Пишу відкритого листа, бо Ваше ставлення до правди Анатолія Погрібного в принцових питаннях є показовим і має цікавити всіх.
То ж читаємо Ваші листи, запускаємо бумеранг: “Шановний пане Пінчук!Будь-ласка, коли будете писати Ваші дадзибао, цитуйте мого листа
повністю. Удачі!Шановний пане Леоніде!Прочитали Вашого листа. Враження від нього, як і від ваших попередніх коментарів та дописів до редакції двояке: або Ви не розумієте, про що
йдеться в матеріалах газети, або ж у Вас є певна мета - "поливати"просвітян, що б вони не робили.
Анатолій Григорович Погрібний, на якого Ви неоднораз посилаєтеся, радивкожному починати з себе. Що Ви конкретно зробили або робите в Миколаєві? Організували пікет, увійшли в конгрес порятунку України, пропонували місцевій "Просвіті" якісь акції, самоорганізувалися самі й інших
організували? Ні. Ви припадаєте до комп'ютера і пишете нам листи, які ненесуть свіжих думок, ідей, пропозицій.Позиція Ваша теж зрозуміла. Минулого місяця Ви дотримувалися досить
інтернаціональних поглядів, сьогодні - за "рух українців занаціональністю". Державна мова для всіх громадян, а не для автохтонів. "Хвороба нації" не в самій нації, а у взаємному пожиранні "патріотів", до яких, даруйте, зараховую й Вас.До речі, про словники. Їх Україні бракує і "Просвіта" робить усе для того, аби вони з'являлися. Для людей, які вчаться так, як треба, вони
потрібні як повітря.Якщо Ви, пане Леоніде, не розумієте що таке "законопроект про мови" від
регіоналів і вважаєте наші дії "пустими балачками" (людина, яка читає словники, написала б "порожніми"), то, очевидно, у нас різна мета. Ви - вільна людина - шукайте собі інших адресатів для довгих безпредметних суплік. Не наполягаю на нашому подальшому спілкуванні.Л. Голота”
З огляду на згадані причини не беручи до уваги образи на адресу автора, за Вашим безпредметним визначенням, “датзибао” і “довгих безпредметних суплік”, спробую відповісти на вказані Вами принцицові речі: інтернаціоналізм і націоналізм, хвороба української нації і захист державної мови через порожні балачки (пам’ятаю, у мене було ще і “товкти воду в ступі”) чи в інший спосіб, згадуючи Анатолія Погрібного.
Не стану розказувати, як я починав з самого себе і в чому , в яких справах до того, як почув по радіо передачу Анатолія Погрібного “Якби ми вчились так, як треба..” і повірив в правду людини, вченого, який прийшов до тієї правди через глибоке вивчення і знання, відтак, реального стану речей, української нації і самих українців за національністю, без намагання видавати бажане за дійсне, не ховаючи очі від правди , а дивлячись правді в очі і не соромлячись як і Т.Шевченко докоряти українцям за їхню байдужість, безпорадність, гукаючи вдарити у дзвони порятунку хворої нації і України.Повіривши в правду А.Погрібного, починаючи за його порадою з себе, став не соромлячись гукати українців за національністю, де б їх не зустрічав , відповідати українською на моє звернення до них українською, став дописувачем А.Погрібного. І був вражений, коли вже на перший лист отримав відповідь і книжечку А.Погрібного “Жива душа Донбасівського краю”, на першій сторінці якої рукою автора було написано :” В.Ш.п.Леонідові Пінчуку.З найбільшою вдячністю за Вашу позицію, за ініціативу стосовно акції “Спілкуймося українською!” У своїй радіопрограмі я лише до цього і кличу, і дякую, що маю таких діяльних спільників, як Ви. Спропагую Вашого листа по радіо.Щастя! З повагою А.Погрібний”.
Не пам.ятаю , як було по радіо, а вже в другій надісланій мені книжечці “Умію , та не хочу”, або про фальш одного етикету”, подає в розділі “Твій чин- спілкуймося українською” мого листа, листи інших дописувачів стосовно такої акції, зокрема, лист письменниці із Канади Лесі Храпливої –Щур, яка писала, погодьтеся, актуальні і сьогодні слова, “заклик утверджувати державну мову ініціативою і силами самого українського народу, який, саморятуючись від денаціоналізації, повинен рішучістю самих же громадян послідовно вживати свою мову “як в особистому,так і в приватному побуті”(“це й буде найпромовистіший та найвирішальний референдум”). Сам А.Погрібний зробив такий висновок : “ Ось тому і “спілкуймося українською”-рух, акція, до спопуляризування яких мали б долучитися всі наші національно- державницькі партії, громадські організації, установи, неодмінно-засоби масової інформації, власне, всі, хто розуміє важливість державозміцнювальних та націєзміцнювальних речей, про які я мовлю”(стор150,151,152,153) І додає після пояснень змісту того чину: ” Отже, мої читачі, спілкуймося українською. Аж ніяк не для зневажання інших мов, а для утвердження мови власної, національної. Як бо й може вона утвердитися, якщо під це не підствлятиме себе кожен, хто не вважає, що стан з нашою мовою вже нормальний? Хтось з наших громадян покладається тут на владу, на державу…Що й казати, від найвищої влади багато, дуже багато що залежить, але за однієї умови: щоб її позиція і прагнення збігалися з нашими. Та чи збігаються..?.... Маємо бо ситуацію, за якої мова- то незмірно ширше , масштабніше, ніж мова. Сама наша державність, її подальше зміцнення чи навпаки- її ослаблення, її соборність,..,ступінь просвітлення суспільства українською національною ідеєю, міра патріотизму наших громадян,- усе це напрямки пов’язане з належним утвердженням у нас державної української мови , значення якої для України достоту СПАСЕННЕ”.(ст.146,147,149)
Цитую А.Погрібного не для самореклами чи особистого піару, а щоб кожен мав змогу порівняти правду А.Погрібного у вирішенні проблеми утвердження української мови як державної з позицією Вашою і позицією сьогоднішніх лідерів національно-патріотичних сил, щоб кожен переконався, як розумів націоналізм взагалі і український націоналізм, зокрема, Анатолій Погрібний і як та для чого використовують український націоналізм як почуття патріотизму ті ж лідери, як Анатолій Погрібний шукав правду життя разом із своїми дописувачами і як Ви, сьогоднішні лідери, тікаєте від тієї правди, яка проситься ,зокрема, на сторінки тижневика , ба, тікаєте від неї навіть тоді, коли вона, та правда про прикрий стан української нації пробивається на сторінки тижневика, закриваєте очі на ту правду галасом навколо державної мови, товчите воду в ступі, вибачайте на слові. Прикладів втечі від правди мною наведено в дописах, коментарях більш ніж достатньо.Прикро, що Ви їх розцінюєте як намір “поливати “ просвітян”.До речі, не про просвітян йшла мова, а про редакцію тижневика, Правління ВУТ, Велику раду без намірів когось чи щось “ поливати”. До просвітян же були звернення з закликом дати оцінки і обрати нових провідників, які б шанували правду, продовжуючи справу А.Погрібного.
Які б так як і А.Погрібний націоналізм взагалі і український зокрема тлумачили як ідеологію єдності , консолідації української нації через активну роботу самої української громади над поширенням серед українців за національністю “першоелемента своєї національності- своєї мови”, по українізацї українців за національністю, як не прикро. по проведенню “саморятування від денаціоналізації” без особливих сподівань на владу, яка ще ніколи не була українською,а тому позиції і прагнення якої ще ніколи за часів незалежності, навіть за президентства В.Ющенка, не кажучи вже про нинішню , не співпадали з нагальною потребою оздоровлення української нації.
Які б як і А. Погрібний бачили шлях надійного утвердження і захисту української мови як державної від зазіхань любої влади саме в роботі по оздоровленню української нації, природного рідного для неї мовного середовища з більшістю населення України, а не в галасі навколо державної мови зі сподіваннями на владу і намаганнями виховувати владу через акції, мітинги, листи до Президента, проводячи у такий спосіб піар акції з імітацією своєї боротьби за держану мову. Згадайте ,будь ласка, той галас ми чуємо з перших днів незалежності і , як переконує життя, веде до погіршення стану справ з українською мовою в Україні. Останнє мало би давно примусити нинішніх лідерів замислитися, що робиться щось не те, що треба прислухатися до А.Погрібного ще за його життя і зробити належні висновки для себе. А Ви, шановна Любов Василівна, намагаєтеся сховатися від правди за спинами просвітян і сховати там же нинішніх лідерів , яким вже і на сторінках тижневика радять зійти з політичної сцени, про що я лише нагадував Вам і ім в “датзибао”. До речі, у багатьох постає питання, чому лідери не чують отих порад. Чи не тому,шановна Любов Василівна, що правда загрожує їм не те , що втратою можливості будь коли бути на політичній сцені, при владі. а загрожує буквально анафемою з боку народу, який запитає, куди ж Ви вели нас всі роки незалежності, до чого кликали?!
Сповідуючи український націоналізм як ідеологію консолідації української нації, тільки А.Погрібний поєднує статті 10, де йдеться про українську як державну, і 11 Конституції України, де йдеться про забезпечення консолідації і розвитку мовної самобутності, зокрема, української нації. Бо А.Погрібний вважав, що проголошене в статті 10 не можна реалізувати без виконання вимог статті 11.(“Раз ми є, то де?.Мова державна? Мова офіційна?”) Сьогодні Ви, шановна Любов Василівна, не прочитаєте і не почуєте жодного слова про проголошене в статті 11 і що потребує , погодьтеся, уваги і вимог до себе кожного націонал-патріота, відповідних вимог до влади. Якщо бажаємо не галасувати навколо статті 10 і української державної, а щиро бажаємо надійного утвердження останнього, протистояти щиро , зокрема , антиукраїнському закону про мови П.Симоненка і Ко з залученням до цього насамперед українців за національністю, зокрема, народних депутатів-українців. Ми ж, вибачайте на слові, з подачі провідників товчимо воду в ступі та ще й нещиро кажемо, що А.Погрібний і сьогодні з нами..
Ось що з цього приводу і з приводу хвороби української нації писала проста жінка із Палограда Галина Голота, яка не читала статті 11 про право всіх національних меншин і народів на розвиток мовної самобутності разом з українцями і лист якої наводить А.Погрібний в тій же статті “Раз ми є… : “ Я розумію, що для виправлення мовної ситуації, потрібні роки й десятиліття. Але біда в тому, що, як складається у мене враження, держава, влада цього НЕ ХОЧЕ… Я проти того, щоб силувати росіян розмовляти українською мовою. Адже російська-це їхня мова. Маємо отже бити у дзвони до самих українців, що відбилися від своєї мови. Ну чого й справді ми такі? Так ніхто і ніколи не буде нас поважати, якщо ми навіть першоелемент своєї національ ності- свою мову-не поважаємо!”
Чи чуємо щось подібне сьогодні, шановна Любов Василівна, від провідників національно-патріотичних сил, зокрема, ВУТ “Просвіта”, чи читають вони тижневик, в якому, треба подякувати Вам як редактору, багато авторів висловлюються за теж саме? То чому ж думки ці, правда не беруться до уваги тими, хто визначає напрямок діяльності національно-патріотичних сил, чому треба нагадувати в коментарях, дописах ? Невже правий С .Мельничук, який на сторінках тижневика сказав відверто, що він сьогодні не бачить сил, які б щиро бажали зупинити подальше зросійщення і денаціоналізацію українців?! То чи достукаємося до них, шановна Любов Василівна?
Так, Ви маєте ,мабуть, рацію, коли закидаєте мені, що в “датзибао” немає нічого нового.Я лише привертав увагу до даремно забутого, до висловленого А.Погрібним, його дописувачами, до правди А.Погрібного, до необхідності щиро ту правду сповідувати, вказував на споріднені думки авторів-дописувачів тижневика з приводу різних подій, стукав і стукаю із правдою А.Погрібного після його смерті у двері тих, хто за думкою А.Погрібного мав би підтримати акцію чи рух “Українці,спілкуймося українською!”. Двері не відчиняли, замовчували чисельні звернення, не бажаючи і чути про правду А.Погрібного.За весь час правда А.Погрібного знайшла відгук і підтримку на моє звернення від Центрального Проводу ОУН(д) і Павла Дорожинського, які оприлюднили відповідне звернення до всіх національно-патріотичних сил з закликом про підтримку. Відгукнулася лише НСНУ , яка висловила згоду брати участь, якщо інші будуть готові. Інші ж не відгукнулися, замовчуючи правду життя, правду А.Погрібного. Як і ВУТ “Просвіта” ,зокрема, як редакція тижневика, як Ви, шановна Любов Василівна. Ніколи не думав, що оте мовчання Ваше завершиться таким листом! Правда, були і схвальні відгуки про мою позицію,зокрема, від В.Цибулько, В.Яворівського і декого із не так відомих людей. Тому ,шануючи пам’ять А.Погрібного, я і надалі маю наміри стукати у двері, керуючись відомим “стукайте – і Вам відчинять “ : хтось відчинить з Вашими словами, а хтось , дасть Бог,відчинивши,візьме на озброєння правду А.Погрібного до слова і діла. До речі ,оту правду про “епідемічно хвору” українську націю, про хворобу, подальше замовчування якої веде до катастрофи. Як не прикро, останнього дотримуєтеся і Ви. Вбачаючи хворобу в іншому, в інших проявах, зокрема в мені, хоч сам А.Погрібний бачив її в українській нації, в українцях за національністю, давши вичерпний діагноз хвороби, її прояви і загрози розвитку в разі, якщо не прийняти термінових заходів по загальній і індивідуальній терапії. До речі, те, що Ви видаєте за хворобу української нації, насправді є хворобою лідерів нинішніх, які закривають очі собі і нам на правду життя, на дійсний стан речей, а в проблемах мови - на правду А.Погрібного. Натомість, за правду видають партійні програми, складені ними ж, через що не хочуть ні в чому поступитися і вічно гризуться.
Не цитуючи всього сказаного А.Погрібним з цього приводу ( впевнений, воно Вам добре відоме), нагадаю лише таке : “Окалічення душі з причини відступництва від рідної мови, ЗМІЯ ВЖАЛИЛА В СЕРЦЕ НАЦІЇ - такі влучні діягнози, що їх поставили І.Франко та Ліна Костенко. Стосуються ці діягнози, на жаль, вже ЕПІДЕМІЧНОЇ ХВОРОБИ.. Відтак маємо поки що атмосферу у країні, яка не сприяє поверненню маси українського люду до своєї родової мови.Діють усілякого роду психологічнні гальма, бракує суспільно-практичної мотивації, відсутня належна заохота з боку держави.”(“ Умію,та не хочу..”,стор.72.113)
Може бодай щось змінилося на краще з того часу? Бодай від чогось із означеного А.Погрібним ми звільнили українську націю: від яду змії, змінили атмосферу, зняли гальма, з’явилася мотивація, не кажучи вже про державу?! Погодьтеся, як не прикро ,ні, а хвороба посилюється, про що є чимало свідчень. Зокрема , на сайті www.lalak.org.ua при бажанні можете прочитати статтю «Коли і чи відбудеться взагалі українська нація в Україні», за якою українська нація сьогодні потребує вже не загальної і індивідуальної терапії, до чого гукав А.Погрібний, а невідкладних реанімаційних заходів. То, де ми і чи є ми, шановна Любов Василівна? Де провідники української нації, зокрема, ВУТ “Просвіта” з гаслом “Без мови немає нації!”? Чи мають вони в такій реанімаційній ситуації сподіватися на листи до Президента, Майдан, протестні заходи, Європу, акції з гаслами “проблема –бідність,а не мова”, “займіться ділом, а не язиком”, “справжнє мовне питання,де дешевий газ” і інші подібні, в яких немає жодної уяви про стан української нації і дійсну нагальну мовну проблему українізації українців, нема уявлення і спомину про правду А.Погрібного?!
У своєму звернені до українців ОлегТягнибок наводить таку думку китайського стратега і мислителя Сунь Цзи : “ Коли ти знаєш себе і знаєш ворога,то бийся хоч сто рахів- ти в безпеці, коли ти знаєш себе, але не знаєш ворога, то маєш лише пів-шансу на перемогу, але коли ти не знаєш ані себе , ані ворога, то раз по раз терпітимеш поразку”. Чи не тому ми терпимо поразки, що нинішні провідники української справи не знають ані української нації ,її стану,не хочуть чути правду А.Погрібного, ані ворога в обличчі Системи, яка їх адаптувала під свої потреби, про що писав на сторінках тижневика О.К.Романчук?!
Так,словники без сумніву потрібні, але їх можна писати,і відійшовши від керівництва патріотичними, демократичними силами, зокрема, ВУТ «Просвіта», прислухавшись до порад багатьох авторів на сторінках тижневика. бодай , до слів Леоніда Горлача :» І чи можна й далі сподіватися на краще при такому аморалізмі “провідників нації” й невіглавстві першодержвців та їхнього найближчого оточення? Ми що – приречені чекати? На кого?!”(“Слово просвіти”, число 43 , www.slovoprosviry.org). Погодьтеся, спасіння саме в тому ,щоб не чекати чогось і щось від “провідників нації”.
То ж допоможіть останнім,шановна Любов Василівна, почути правду і зробити висновки для себе, додавши свій голос до голосу тих, кого Ви друкуєте( велика Вам подяка за те!) і хто бачить ту правду, не закриває очі собі і іншим на правду Анатолія Погрібного. Ви – знана людина, Вас почують, Вам, можливо,скоріше відчинять двері з правдою А.Погрібногою . Щиро бажаю успіхів в тому, якщо маєте мужність на те. Час , погодьтеся, вимагає –мати.