11/22/2010 | Олександр Северин

Серед символічних актів президента Ющенка, до котрих поки ще не дотяглися пустливі ручки донецьких та донецькоорієнтованих судів, є указ №1618/2005 від 19.11.05 "Про день Свободи":

"З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив громадськості постановляю:
Установити в Україні День Свободи, який відзначати щорічно 22 листопада".

Чому, на відміну від "помаранчевих" написів на колоні київської Головпошти та ющенкових указів про Шухевича, Бандеру та учасників визвольних змагань, з указом про День Свободи дотепер не сталася якась халепа на кшталт як не тихесенького скасування так судового оскарження якимось особливо стурбованим співгромадянином – достеменно не відомо.

Можливо, пацани та кордебалет просто забули, можливо – не хочуть дратувати ще одним плювком у бік "свободи і демократичних цінностей" Захід – невідомо. Втім, можливо що саме в цю мить якийсь черговий мешканець Донбасу, обурений "врахуванням історичного значення революційних подій осені 2004", вже пише, "тому що послідовний", позовну заяву. Тож варто поспішати.

Віктор Янукович полюбляє поздоровляти посполитих з усілякими "днями", наприклад вельми розчуливши мене зверненням (на щастя – не особистим) з нагоди 60-ї річниці підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але от щодо Дня Свободи, то мені чомусь виглядає, що він нас не привітає. Це ж, врешті, не річниця СКМ.

То я б сам хотів його привітати сам.

Привітати його все ж таки не тому, що, коли розібратися, то Янукович і справді мав би 22-го листопада з'їсти івано-франківське яєчко та закусити його наколотим за рецептом першої леді помаранчем. Якби ті події набули іншого характеру або ж якби їх взагалі не було і Януковича було б тоді таки "посаджено" у президентське крісло – далеко не факт, що він би там довго і безпечно просидів з огляду на рішучі настрої значної частини українців, котрих певною мірою карнавальним характером осінніх подій 2004-року було радше заколисано (що потім і використала у свій шахраювато-жлобський спосіб "еліта").

І не з гуманізму та співчуття до травми (справа, звісно, не в івано-франківському яйці, а у шоці від самої поразки) шостирічної давности, наслідки якої виявляються різними акцентуаціями дотепер – хай вже його втішає хтось інший.

І, ясна річ, не тому, що на якомусь етапі бурхливої біографії Януковича мали місце факти виходу на свободу. Тодішні події та життєві обставини, можливо, і загартовували у певному розумінні характер майбутнього директора автобази, "залізного господаря", у своєрідний спосіб викшталтовуючи його у сьогоднішнього тому-що-лідера, але навряд чи мають прямий чи опосередкований сутнісний стосунок до "ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуттів національної гідности".

Але Янукович все ж заслужив на привітання.

Сьогодні це не лише Азаров з Колесніковим, Тігіпком, кнопкодавами та іншими "кровосісями" вбивають малий бізнес, не лише з Ландика раптом (а може не раптом?) лізе маленький доморощений пол пот з бажанням "закрити кордони і виробляти власний продукт, будувати ферми", не лише "служивиє" Хорошковського "разрабативают" істориків, журналістів, студентів та іноземні фонди, не лише Діма Табачник саботує уроки пам'яти жертв Голодомору, і не конче сам Вадим Колесніченко віщує про "топор мясніка". У кожному з них є трохи Януковича. Він не лише їхній тому-що-лідер, він – велика біло-блакитна губка для всотування і уособлення паскудств очолюваної їм влади.

Відтак, Янукович заслужив на привітання з огляду на його і тодішню і теперішню роль у поступовому осягненні українцями цінности свободи, у поступовому вивільненні людей від патерналістських ілюзій що щастя досягається лише зміною персоналій і партійних кольорів при владі, зрештою – за роль в якщо не доконечному вже об'єднанні, то у триваючому процесі "дефрагментації" України, єднання різних людей різних країв у неприйнятті пацанів, котре врешті може і втілитися у новітнє "посполите рушення".

Кажуть злі язики, що Янукович брежневізується, що його основною функцією є не стільки правити, скльки мироточити ясним біло-блакитним сяйвом, розпросторюючи ауру "стабільности", себто бути величним, так би мовити, символом того, що "ми прийшли і нас зі влади не вичавити". Втім, походячи з суворих країв і суворих часів, Янукович мав би знати тамтешню приказку: "большой шкаф громче падает".

Нема свободи без вільного вибору, нема її без права організовуватися, вільно заробляти, вільно мислити і вільно висловлюватися. Дедалі обмежуючи і заперечуючи такі можливости у намаганні "стабілізувати" Україну під себе до точки, де настає стабільний стабілізець, влада імені Януковича наривається на системний спротив в ім'я Свободи.

Не варто за це красно дякувати Януковичу, достатньо привітати з шостою річницею першого Майдану. Далі буде.


^{Олександр Северин, к.ю.н.}