11/23/2010 | Світлана Мормель

Вчора, дивлячись на картинку з Майдану, мене не полишало відчуття внутрішньої невизначеності не лише організаторів, але й тих хто підтримує акцію. Сьогодні це відчуття лише посилилося. З одного боку, акція користується ледь не всеукраїнською підтримкою – щодня росте кількість людей, які розуміють, що у випадку з цією владою питати «по кому б’є дзвін» не має сенсу. Стає все більш очевидним, що регіональний бульдозер не омине нікого, окрім купки олігархів, якими він і керується.

З іншого боку, цілком зрозуміло і те, що традиційні політичні вимоги, в які зазвичай переростають вимоги економічні – відставка уряду, перевибори парламенту та навіть імпічмент – нині не те, що не є дієвими інструментами, а лише погіршать ситуацію. Це стосується навіть одіозного уряду Азарова – лава запасних у Регіоналів коротка , але її таки стане на те, щоб від перестановки складників сума не змінилася. Людей, які це розуміють, як демонструє нинішній стан Майдану, в країні навіть більше, ніж тих, що вважають, що треба змінити хоч щось, бо регіональний бульдозер наближується до кожного з нас невблаганно.

Принцип протидії регіональному бульдозеру відомий досить давно, і, виглядає, не погано працює навіть у нинішніх умовах. Він простий як двері і зовсім не схожий на щойно винайдений велосипед – самоорганізація суспільства та його структуризація до рівня громадянського незмінно призводить до покращення життя в оремо взятій країні. Проте на завершення процесу, кристалізацію форм і виникнення достатньо потужних центрів тяжіння у цьому рухові потрібен ще деякий час. Якого регіональний бульдозер українському суспільству не має наміру давати.

Осібно я бачу лише один вихід з цієї, на перший погляд, патової ситуації. Основний інструмент створення проблем для українського суспільства нинішня влада має таки в іпостасі Верховної Ради Україні. Мало лишилося тих, хто не розуміє, що ратифікацією Харківських угод та Податковим кодексом справа не обмежиться – далі буде. Причому як у казці – чим далі тим страшніше. Але й на перевибори цього монстра сьогодні відправляти не можна. Але можна – на переатестацію. Зрозуміло, що перша вимога страйкарів – ветування Президентом Податкового кодексу, має бути збережена. Але доповнена ще однією вимогою.

До часу чергових виборів Верховна Рада не має провадити пленарних засідань. Верховна Рада не працює так, як має працювати – на благо українського народу. Можливо, вони втратили кваліфікацію. Можливо, зламалося щось інше – є чудова традиція перш ніж викинути несправний прилад такої вартості (не дешева ж вона у нас, хто ще не знає) його відправляють на діагностику.

Бо лишати його працюючим теж не можна: цей несправний прилад здатен за кілька наступних місяців наприймати такого, що життя в країні стане повністю неможливим. Законодавство треба лишити в спокої – нинішні депутати покращити його нездатні та й не збиралися. А без погіршення ми якось обійдемося. Тому – ніяких пленарних засідань. Взагалі. Депутатів – у регіони, у виборчі округи. Хай кожен з них популярно пояснить своїм виборцям як вони дійшли до життя такого – ухвалення Податкового кодексу. Бульдозе хай охолоне.

Ось тоді прийде час програм і "дорожніх карт", з усіма тими "рівними умовами" і "відкритими кадастрами". Цю програму має написати суспільство. Власне, цей процес вже розпочався. Але не лише написати - чітко проконтролювати її виконання. Оце й буде змістом "Нового майдану". Бо очікуючи "політичної альтернативи" можна не лише її не діждати, але й державу втратити.

Тому, для початку:
Кодексу - вето.
Депутатів - у регіони.