11/28/2010 | Мірко

Переклад з московської -
Алєксєй Шіропаєв

Про два різних народи

Оригінал публікації у «Живому журналі» знаходиться тут http://shiropaev.livejournal.com/57101.html

Все-таки у ставленні росіян до українців, до України таїться щось ключове, судьбоносное - для нас, росіян. Для українців Росія теж значима, але тільки як точка відштовхування, що допомагає усвідомленню своєї, української, інаковости. Для росіян же Україна, навпроти, точка постійного притягання, ревнивої уваги, об'єкт поглинання як чогось "споконвіку свого" і переробки за власним образом й подобою. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні розходження з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці розходження, то лише на рівні розходжень, скажімо, між Владимирщиной і Рязаньщиной, але ніяк не на рівні відносин двох різних народів.

Відома думка, що Росія без України в імперському плані є збиткова. Щось у цьому ж дусі говорив Бжезинский, та й не тільки він. Ця думка вірна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа насамперед у тім, що на традиційному російському ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному виді, усе ще існує. Підкреслюю: саме ставлення до України - не до Балтії, не до Кавказу - є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це ДІЙСНО інший народ - російський імперський міф впаде, а з ним неминуче скінчиться й імперія.

Треба сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці - народ, але - увага! - "братній народ". За цією лукавою формулою криється тверде переконання, що ми - росіяни й українці - ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про "братній український народ", більшість росіян сприймають українську мову й саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки злобливому впливу Литви й Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом- є вони самі?

Історично вивихнуті саме ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХІІІ столітті намітилися два протилежних історичних вектори, що визначили подальше формування українських і російських народів. Перший вектор - боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий - боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особистостях Данила Галицького й Олександра Невського. Перший вектор - природний і логічний у культурно-історичному плані. Другий вектор - найглибше перекручення з наслідками, що йдуть далеко: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило - знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Невський - знакова фігура Росії, її "ім'я". Таке джерело нинішніх російсько-українських відносин. Уже після цього говоритити про "два братні народи" не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча визначена вже цими двома історичними особистостями.

Їх можна назвати народоутворюючими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян - у своєму відношенні до права, волі, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшим або меншим ступенем ворожості, недовіри й заздрості, зворотним боком якої виступає месіанська зарозумілість і викривальний пафос у ставленні до "прогнилого Заходу". Європа для росіян - це "загублений рай", звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між споконвічною європейською природою й нав'язаним азіатизмом історії й державності визначив російський психотип, всі його комплекси й фобії. Всі російські неврози - від пияцтва до більшовизму - звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути - вони вирішили її зненавидіти, возлюбив при цьому своє історичне нещастя, весь цей нав'язаний їм долею азіатизм. Це психологічне й розумове перекручення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві й - так, так!- Речі Посполитої, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши споконвічну цивілізаційну ідентичність. І от це і є предметом нашій російськосьті, точніше московитських ревнощів, що визначає наше ставлення до України.

Ще на Переяславской раді (1654), на горезвісному "возз'єднанні", треба сказати, досить вимушеному з боку козаків, зустрілися два різних народи, що говорили на мовах різних культур. Мало хто знає, що в Переяславлі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вільностей. Тобто козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, що заявила, що "у нас не повелося, щоб царі давали підданим присягу, а вільності ваші Государем дотримані будуть". Видно, віра Москві в козаків особою не було: чотири полки цареві в Переяславлі так і не присягнули...

Як Росія "дотримала" козацькі вольності, добре відомо: всіма силами вона намагалася усунути українське "історичне непорозуміння". Уже незабаром після Переяславської ради почалася московізация України: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносів й т.д. В 1662 році був створений Малороссійский Приказ, що перебував у безпосереднім підпорядкуванні в царя. Через нього цар затверджував претендентів на гетьманство, саджав воєвод в українських містах, будував фортеці в Україні, спрямовував дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана й контролювало всі контакти українців з Московіею. Про Переяславські угоди в Кремлі вже й не згадували.

Потім був показовий геноцид у Батурині (1708) - відповідь Петра Першого на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Потім пішли два знищення Запорізької Січі - Петром і, остаточне, Катериною. Потім було перетворення України в набір типових губерній, царська політика русифікації й, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, у часи Віктора Ющенко, ми бачили, як Москва боролася з українським "історичним непорозумінням" шляхом маніпуляцій з газпромівськими заглушками.

Звичайно, козакам у ХVІІ столітті не варто було вступати в настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближче козацтву, ніж московіти, незважаючи на їхнє православ'я. У свою чергу й гордим полякам треба було розуміти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє тільки Москва. Звичайно, була потрібна федеративна й правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише із двох суб'єктів - Польщі й Литви. Потрібно було визнати третій суб'єкт - Україну (Русь). Так і відбулося при заснуванні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, пізно: ненависть козаків до "ляхів" була вже занадто велика, і проект провалився. Виникни він раніше - і в України були б всі шанси існувати сьогодні в якості повноцінної європейської держави. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б у монструозну імперію, що зрештою розродилися більшовизмом. Московія неминуче ввійшла б до складу цивілізованішого і сильного сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз у Європі, не маючи за спиною Гулага й іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою...

Отже, "два братніх народи". Але, як бачимо, в остаточному підсумку культурно-історичні генезиси росіян і українців зовсім різні, навіть протилежні. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, які піддані якійсь неприємній мутації. Ми небезпечні, начебто несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно цураються всі, хто живе на захід: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай привалюється до нас усе щільніше...

Поряд з ідеєю "двох братніх народу", існує вже зовсім шалена ура-патріотична "концепція" "триєдиного російського народу", що нібито складається з великоросів, малорусів і білорусів. Ця міфологема розсипається при першому ж уважному розгляді. Язикова близькість? Упевнений, що більшість із адептів ідеї "триєдиного російського народу" не зможуть зрозуміти більшу частину розмовних фраз українською мовою . Мовні розходження між росіянами й українцями очевидні й значні. Мови в них, звичайно, споріднені, але, скажімо, сербська мова теж досить споріднена росіянинові, однак нікому з нормальних людей не спадає на думку вважати сербів і росіян одним народом. До речі, у сербів і хорватів мова взагалі та сама, але народи ці, незважаючи на загальний слов'янський корінь, аж ніяк не братні, а цивілізаційно різнонаспрямовані. Скажуть: їх розділила релігія. Добре, візьмемо сербів і чорногорців - одна мова, одна віра. Розходжень між ними в сотні разів менше, ніж між росіянами й українцями. Проте, незважаючи на великодержавне прагнення Сербії розглядати Чорногорію як своє продовження - не більше! - чорногорці вважають себе окремим народом із власною історією й культурою. Не буду тут вдаватися в подробиці, але, імовірно, мало хто знає, що приблизно в 1920-26 гг. чорногорці вели партизанську національно-визвольну війну проти сербської армії, що окупувала Чорногорію під приводом братньої допомоги. І якщо вже такі "близнюки-брати" як Сербія й Чорногорія зрештою розселилися по окремих квартирах, то що говорити про Росію й Україну?

На закінчення не можна не торкнутися ще одого моменту. Гаряча російсько-українська суперечка розгортається на исторіософському, економічному, політичному полях. Це велика суперечка про Україну як таку, про її суверенітет і переконливість. Йде вона і на поле культури. Тут, мабуть, головною стратегічною "висоткою", за яку борються росіяни, є ім'я й спадщина Гоголя. Аргументація російських ура-патріотів така: Гоголь писав російською мовою , називав себе росіянином - виходить, ніякої особливої української ідентичності не існує, можна говорити лише про її "обласну" малоросійську своєрідність, такий собі етнографічний відтінок. Зрозуміло, це звичайний виверт, покликаний виправдати імперську політику у ставленні до України й саме існування імперії. Пора, нарешті, сказати правду: Гоголь типологічно (я вже не говорю про походження) чисто український письменник, що мав ще й польське коріння, який писав російською мовою - в силу історичних і політичних обставин. Долю Гоголя визначила доля України в імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, що народився в колоніальній провінції? Зрозуміло, треба було їхати в імперський центр, у Пітер, писати по-російському, причому ідеологічно витримано. Скажемо, на "Тарасі Бульбе" - козирній карті наших ура-патріотів - лежить явна печатка політичного пристосовництва. Як відомо, було два варіанти повісті, і патетичні слова про "російського царя" у передсмертному монолозі Тараса з'явилися лише в другій редакції - по суті, Гоголь створив яскравий, поетичний псевдоісторичний лубок, який зробив вагомий внесок в імперську міфологему "возз'єднання України з Росією". Але щиросердного комфорту Гоголю це не принесло. У Росії він мучився, знемагав. Його "Вечора на хуторі біля Диканьки" - це втеча у вже неіснуючу Україну. По суті це плач про Україну, схований у сміх, у яскраві південні фарби, у казковість, у політ стилю. Згадаймо, як коваль Вакула потрапив на прийом до Катерини ІІ в складі делегації запорожців, які, передчуваючи свій швидкий кінець, прибули в Петербург в надії вмилостивити "матінку-государиню". Далеко не випадково Микола Васильович звів разом ці протилежні начала: крижаний імперський Петербург і вогненні посланці Січі. У різдвяну пастораль Гоголь сховав свою скорботу про загиблу козачу вільність, про Україну...

Росія душила Гоголя, він рвався з неї, але куди йому було податися? В Україну, перетворену в Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою, ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскрес духовно, звідти він писав відверті листи, у яких "Росія, Петербург, сніги, негідники" йшли в один рядок, через кому. В Італії він "прокидався на батьківщині". І чим усе скінчилося? Росія в особі попа- мракобіса Матвія задушила таки Гоголя. От і вся його історія коротенько.

Гоголь не зміг або побоявся розібратися в собі, і це його загубило. Українсько-польську самосвідомість, що жила в ньому (характерні його відверті бесіди з поляками в Італії), він старанно, але марно давив надбудованою російською самосвідомістю. Росію, її холод, обивателів, чиновників, дивну, безвихідну історію Гоголь не любив, хоч і боявся в цьому собі зізнатися. Звідси й "Мертві душі" - ця фантасмагорична фреска стає зрозумілої саме в такому ракурсі. Створивши її, Гоголь злякався самого себе й шарахнувся в покаяння, до попів, у моралізування, став проповідником і вбив у собі художника. Гоголь - це жертва Росії, вона зжерла його. Український письменник, що заплутався у своїй російській долі, як птах у сільцях...

Що ж, підсумуємо. Нам, росіянам, настав час усвідомити, що набуття Україною незалежності глибоко закономірно. Це історична справедливість, з якої необхідно не просто упокоритися - нам треба її зрозуміти й прийняти. Розуміння, що Україна дійсно інша країна, справжній закордон - це ключ до нашого самопізнання, самокритикі й самозвільнення, передумова зародження нової російської ментальности без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це відбудеться, все наше бачення історії й світу зміниться. Україна немов би ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно й безстрашно вдивитися в нього. І, як сказано в нашій же, російській, приказці, "на дзеркало не треба нарікати...".

Довідка про автора: Алєксєй Алєксєєвич Шіропаєвв (народився 23 серпня 1959, Москва, РСФСР) - російський публіцист, націоналіст, неоязичник. Автор великої кількості віршів.

Закінчив Московське Художнє училище, працював художником- реставратором. Із серпня 1986 року активно публікується в націоналістичні й право- радикальних виданнях.

У політику спочатку виступає з монархічних і православних позицій. В 1989-1992 є активістом Християнсько-патріотичного союзу, потім Союзу "Християнське відродження". Виступав за канонізацію Миколи ІІ. З початку 1990- х бере участь у ряді націоналістичних партій, зокрема Фронті націонал-революційної дії (ФНРД) і Народної національної партії (ННП). Публікувався в багатьох опозиційних газетах і журналах ("Земщина", "Наш марш", "Народний Лад", "Завтра" і т.д. ). Автор, разом із Пруссаковым В.А., що вийшла в 1993 р. брошури "Слава Росии!"[3]. У березні 2000 року погляди А. Шіропаєва еволюціонували убік активного антихристиянства, обвинувачення християнської церкви в інтернаціоналізмі. Широпаев стає критиком "імперської ідеології" Росії.

Автор книги "В'язниця Тюрьма народа: Русский взгляд на Россию" (М., 2001) і ряду інших, написаних у жанрі фолк-хистори, у яких висловлює антиросійські, норманістські й антиєвразійські погляди, протиставляючи "авторитарний" Московії "демократичну" Новгородську республіку. Згідно з А. Шіропаєвим, вся історія Росії являє собою поглинання білої раси, що її населяє, "азіатчиною", заміну історичної російської демократії авторитаризмом. Історична Русь - невід'ємна частина Європи, а традиційна для Росії антизахідницька позиція - спроба легітимувати владу. Визнає Голодомор геноцидом українців.

Ідеї "Мобілізації" А. Широпаев протиставляє ідею "Великого Національного Дембеля"[6].

У цей час є Співголовою суспільно-політичного руху Націонал-Демократичний Альянс.

Джерело: http://ru.wikipedia.org/Широпаев_Алексей_Алексеевич


Такий же погляд на це співвідношення озвучений в романі Скарб Ярослава:

"— Київ страшно потрібний Москалям для їхної власної само-поваги. Коли матимуть Київ, то буде у них Росiя, безмежна iмперiя евразiйських просторiв. Без Києва вони мусять погодитись з болючим фактом розпаду iмперiї,.. чи принаймi з майбутнiм її розпадом. А без тої iмперiї вони будуть змушенi відшукати свою iдентичнiсть, своє ототожнення, не як творцi iмперiї, а яко московський народ... Народ кому ще треба собі свою iсторiю написати. Народ, якому ще треба корiння пошукати, десь у фiнських племенах Мордви, Меря та Весь. Народ, якому треба кордони побудувати не на рiцi Амуру, а лише десь в Уральських горах.
Мусять вiдкинути фантазiї що вони спадкоємцi якої-небуть iмперiї. Спадщину горезвiсної Совiтської iмперiї треба їм вiдкинути. А фантазiю що вони спадкоємцi давної держави Русі, теж треба їм відкинути. Фактично, Ярку, власне цей, незрiлий, московський народ знищив Русь. Знищив її, як полiтичну одиницю, Андрiй Боголюбський, ще у 1169-му роцi, коли зруйнував Київ. Зруйнував, i поволiк здобич на пiвнiч у Суздаль... Ну, а вже про спадкоємство Вiзантiйської iмперiї, їхня концепцiя так званого третього Риму, це ще бiльша фантазiя... Фактично, Ярку, Московська iмперiя була продовженням, чи то радше перетворенням саме Монголської iмперiї, а не жодної iншої.
Сьогоднi iдея московської нацiї противажить iдеї Росiйської iмперiї. Московському нацiоналiзмовi дуже потрiбна, власне, незалежна Україна. А росiйському iмперiялiзмовi треба загарбати Київ та принаймi схiдну половину України. Все ж таки плацдарм усiх цих великих iдей, це Україна. — говорив отець.”

Та анґлійською мовою в романі Yaroslaw's Treasure:

" “After its destruction by the Mongols in 1240, Kyiv ceased to exist—at least as a political centre. Remnants of the Rus state survived in the west of Ukraine as the Halych-Volyn princedom for another 100 years. After that, it ended up being incorporated into Lithuania and then into the Lithuanian-Polish Commonwealth. Meanwhile, Muscovy was able to grow and expand on the carcass of a decaying Mongol Empire. This expansion was more like a creeping coup d’etat, a change of the ruling class in the empire, not an actual reconquest. In the eighteenth century, when they finally gained control of Kyiv and much of today’s Ukraine, the state of Muscovy was renamed using the Greek version of the name Rus, namely Rossia.
“Prior to that, there was no confusion between Rus-Ukraine in the south and Muscovy in the north. Due to this resulting confusion—and I’m talking barely a century ago — the Rus, or Rusyny, began calling themselves Ukrainians simply to differentiate themselves from the Muscovites-Rossiany.”
“And the conclusion is?“ prompted Yarko, who had heard this thousand year history a dozen times before.
“The conclusion is that without Kyiv and Rus-Ukraine within their borders, the very name Rossia becomes a lie. The existence of an independent Ukraine destroys their national myth,” explained Onufriy, “it challenges the lie at the heart of the Rossian mentality. Then Rossia, the empire, must revert to Muscovy, the nation-state.” "