12/02/2010 | slovoidilo

Наріжною науковою проблемою для О.Партицького стала потреба у світлі нових досягнень європейського мовознавства розібратися в першоджерелах поняття «Русь»; що воно означало для людей ІХ ст.? Чи справді, як це доводив Д.Іловайський, уже тоді «руский» означало те, що тепер — «російський», тобто прикметник, застосовний виключно до Московської держави? Чи початок тієї загадкової «Русі» міг бути взагалі не слов’янським?
Шукаючи відповідей на ці питання, О.Партицький вдається до філологічного аналізу мовних виявів «Русі» — відомих з історичних джерел імен «руских» князів і княгинь, послів, «мужів», назв князівської дружини, географічних об’єктів Русі тощо. На щастя, цих назв збереглося в історичних документах чимало, тільки от звучать вони якось «не по-руски». Аби урельєфнити, унаочнити цю явну суперечність — неслов’янський характер найдавніших «руских» імен — О.Партицький використовує особливий риторичний засіб – багаторазове повторення, нагромаджуючи сполучення, самоочевидні у своїй суперечливості. Так, він подає в такий спосіб низку імен «руских» послів з договору Олега з греками 911 p.: руский посол Фарлоф... руский посол Фрелав... руский посол Всрмуд... руский посол Груалд... руский посол Труан... руский посол Ульфост... За кожним ім’ям у книжці дано його етимологічне пояснення, причому таки ж на скандинавському мовному матеріалі: far «перед» + lof «слава», fred «мир» + lof «слава», ver «боронити» + mund «добро, дар», hrod «слава» + vald «влада», hrod «слава» + har «військо», сканд. ім’я власне Throand «в успіхах щасливий», ulf «вовк» + fast «сильний, швидкий» та ін. Так учений показує, що всі ці «рускі» імена історично засвідчені як загальні іменники або й безпосередньо імена власні у мовах фризів, данців та інших скандинавів.
Через 34 роки — новий договір «руских» князів з Візантією (945 p.). І знову імена звучать по-чужинському: руский князь Гарфаст... руский князь Гакун... руский князь Турд... руский князь Гамунд... руский князь Ґунар... руский князь Етон... Неслов’янськість звучання цих імен очевидна навіть для нефахівця, проте, з іншого боку, відчувається їхня певна взаємопов’язаність у своєрідному «варварському» звуковому матеріалі та окремих повторюваних звукових підрізках. І тут до кожного імені дав О.Партицький етимологічний коментар. До цього знову придається йому скандинавський мовний маїеріал -har «військо» + fast «сильний», hakon «шляхтич», Thór «Перун», ha «високий» + mund «дар», gunn «війна» + har «військо», jótun «велетень». Щоправда, є серед цих «руских» нарешті й князь Ігор. Та однак це просто те скандинавське ім’я, яке поряд з Олегом і Ольгою утрималося досі в пас від княжих часів, і його складові — це ing + var тобто «богом збережений».
По 24 іменах князів під договором стоять ще 24 імені послів (по одному від кожного князя) — і знову: Івор, Вуєфаст, Ульб, Ґрімм, Кари, Шихберн, Шибрид, Сфирка... Далі ще 30 «руских» купців — Адун, Адулб, Инґивлад, Уліб, Турбід, Фурстин, Фрастин, Ґунастр, Руалд, Інґельд, Турберн... «Обговорив я досі, — завершує своє обстеження О.Партицький, — до 90 імен власних... перших руских князів: назви самі скандинавські, за винятком трьох у договорі Ігоря (Святослав, Володислав, Предслава)». Після вікової полеміки навіть опоненти тези про скандинавський початок Русі, скажімо в коментарях до російського перекладу книги Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», змушені визнати, що принаймні в документах X cm. «руский» означало «скандинавський». Свій історичний внесок до цього наукового завоювання зробив і О.Паргицький, який понад століття тому закликав опонентів зі свого наукового та суспільного середовища «лишень» побачити очевидне (для освіченої людини): «В договорах Олега й Ігоря з греками зовуть себе скандинави «від роду руского», а Константин зове знов «рускими» скандинавські назви Дніпрових порогів». Усіх власних імен і назв у договорах і книзі Константина Багрянородного понад 90 - «дійсно спорий словарець, що мов живий свідок голосно промовляє о народнім походженні перших наших князів і їх дружини. Скільки не розчитувався Іловайський в грецьких джерелах, нігде не міг він знайти свідчень на підпору теорії о слов’янськості руссів, зівсюди мов хором кличуть греки до нас: русси — то не слов’яни!».
Про рівень фахової підготовки О.Партицького можна судити хоча б з такого його коментаря до етимології імені «руского» князя Рурика — від Hródh + rikr «слава + могутній»: «Пізніше, при обговоренні договорів Олега і Ігоря з греками, викажу, — пише вчений, — що в заміщених там скандинавських словах кожне акцен¬товане (довге) й виразив писець після дунської (за данською — К.Т.) вимовою через у. Се буде і причина, для чого думський Rorik називався у нас Руриком (наші предки виговорювали скандинавські слова після вимови пануючих руссів)»
…
Неважко уявити собі дальшу долю варязьких імен еліти в київському слов’янському середовищі: за малим винятком (Ігор, Ольга, Олег) германські складники інших імен були скальковані по-слов’янському: Фарлоф «пред — слава» став Передславом, Фрелав «мир — слава» — Мирославом, Груалд «слава — влада» - Владиславом, Груар «слава — військо» — Воєславом і т.д. Така двоморфемна модель власних імен людей відома в різних мовах, однак те, що вона прийшла до давньоруських імен саме з германської, видно хоча б із відсутності її в тодішніх питомих слов’янських іменах на зразок Мал, Малуша, Добриня, Ждан, Неждан, Вадим, а з іншою боку — у її живучості в теперішньому германському світі, де досі широко вживані Фридрих «Миросил», Генрих «Домосил». Едвард «Власнобор», Гельмут «Здравомисл», Людвіг «Боєслав», Фердінан «Смілопут», Роберт «Блискослав», Рудольф «Вовчеслав», Вольфґанґ «Вовчехід», Ебергард «Сильний кабан» тощо. Не випадково літописне Ульфост «Швидкий Вовк» явно пов’язане з пізнішим ім’ям воєводи «Вовчий Хвіст» (незавершена калька), і навіть ім’я Володимир тепер визнається-таки ймовірним запозиченням з давньогерм. Вальдемар «Владослав».
Детальніше дивіться тут: http://www.slovoidilo.com/index.php?option=com_content&view=article&id=700:rus&catid=23:istoriya&Itemid=56