12/11/2010 | Михайло Свистович

Михайло Свистович: Підприємці відродили моду на вуличні акції
Один із організаторів підприємницького протесту — про те, чи пахло на майдані революцією, про десятирічний ювілей «України без Кучми» та намір створити нову «Пору»
Володимир СЕМКІВ

У Михайла Свистовича, який сьогодні просуває громадянську мережу «Відсіч», добре розвинуте чуття на революцію. Він брав участь у студентській «Революції на граніті» двадцять років тому. У 2000–му був одним із тих активістів, у кого зародилася ідея акції «Україна без Кучми». У 2004 році, перед президентськими виборами, вирішив створити кампанію «Пора». Пізніше його ідею перехопив Владислав Каськів і створив «жовту» «Пору», а Свистович вів «чорну». Восени 2010–го Михайло — знову на барикадах: на маніфестаціях підприємців проти нвоого Податкового кодексу.

Для того, щоб займатися громадською діяльністю, 42–річний Михайло знову — як і в 2000–му — звільнився з роботи. Тоді — з банку, тепер — із видавництва. У розмові з «УМ» Свистович зізнався, що акція підприємців не могла перерости в нову революцію. Організатори вже почали обговорювати, коли можна припинити діяльність містечка, але влада спростила їм завдання, продемонструвавши свій авторитаризм. Утім Свистович має велике й благодатне поле для підготовки наступних протестів.

　
«Почувши про Тимошенко, багато людей відмовилися їхати на Київ»

— Пане Михайле, цього тижня міліція почала викликати на допити організаторів акції протесту на майдані Незалежності. Їх розпитують про пошкодження гранітних плит у центрі Києва. Міліція оцінює збитки у 200 тисяч гривень...

— Насправді я думаю, що там нема жодних пошкоджень. Кілки для наметів забивали поміж плит. Ми не перший раз розбиваємо наметове містечко на майдані й ніколи не мали із цим проблем. Якщо припустити, що пошкодження є, то там не було багато наметів. Вони й близько не могли пошкодити граніт на 200 тисяч гривень. Хіба що ті плити були золотими...

— Навіщо тоді міліція працює в цьому руслі?

— Думаю, вони просто хочуть залякати людей, які подавали заявку на проведення акції.

— Комунальні служби повернули майно, вилучене під час знесення наметового табору?

— Ні, не повернули. Зараз це майно розшукується. Формально воно було записане на народних депутатів: вони повісили таблички, що це їхні громадські приймальні. Думаю, депутатам частково вдасться повернути це майно, хоча щось, безумовно, зникне. Так уже було і в часи акції «Україна без Кучми».

— Чому, на ваш погляд, провалилася нова акція підприємців, скликана в цей понеділок?

— Ця акція чудово продемонструвала, хто чого вартий. Заклик іти на майдан подала людина, яка реально не стояла за організацією протестів, — Олександр Данилюк. Для того, щоб вийшов великий натовп, із людьми треба працювати, організовувати їх. Це дуже важка робота. Люди підуть за тими, кому довіряють.

— Окрім того, понеділкова акція була першою, на яку запросили політиків. Здається, це яскраво засвідчило, що поки що успішний спротив тепер не має бути партизованим...

— Справа не в політичних гаслах, а в тому, хто їх висуває. Бо в нас теж були політичні вимоги: відставка уряду Азарова, дострокові вибори Верховної Ради. Ці речі підтримала більшість підприємців. Бо уряд розробляв проект Податного кодексу, а Верховна Рада його затвердила.

Цей Майдан не був прихильником якоїсь політичної сили. Ситуативно люди погоджувалися співпрацювати з опозицією, але чудово розуміли, що, якби ця опозиція була сьогодні при владі, то повторила б деякі помилки.

Під час акцій протесту в нас були епізоди, коли люди відмовлялися їхати в Київ через політичну складову. Бо на трибуні з’явилася Юлія Тимошенко, а є такі, хто її не любить. Це факт: нам дзвонили люди. Багато підприємців не приїхало з Полтавщини, Донеччини, Криму, зі Львова саме через це.

— До речі, про довіру до політиків. Розкажіть, як підприємці реагували на те, коли на Майдані почали використовувати гасла Помаранчевої революції, а зі сцени лунали пісні 2004 року? Апофеозом були «Ґринджоли» і «Разом нас багато»...

— Реакція була досить позитивною. І більшість організаторів та учасників були на «помаранчевому» майдані. «Помаранчеві» пісні та гасла асоціюються в них не з вождями, а з перемогою. Якщо йдеться про людей, які голосували за Януковича, то, по–перше, вони в ньому розчаровувались, і в тій ситуації він став для них ворогом. А ті пісні — це певний символ перемоги над Януковичем.
«Президент боявся втратити авторитет»

— Як ви оцінюєте вчинок Президента, коли він наклав вето на Податковий кодекс? Здається, це була гра. Адміністрація Президента в будь–який момент могла внести правки до кодексу ще тоді, коли він розроблявся в Кабміні, коли слухався у Верховній Раді. Можливо, Януковичу хотілося публічно «опустити» уряд і відбілити власний імідж?

— Віктор Янукович надурив народ, розігравши виставу з цим меморандумом. Його правки, звичайно, покращили документ, але залишили багато неприйнятних речей. Навряд чи він хотів відшмагати уряд. Думаю, Янукович вважав, що цей кодекс чудово пройде. Він не очікував, що протести набудуть такого розмаху, в тому числі у тих регіонах, які він вважав свою електоральною вотчиною. Тому він злякався. Злякався, звичайно, не революції — тут революцією і не пахло, — але настрашився, що його авторитет зазнає втрат.

— За наполяганням Президента в уряді було створено робочу групу, яка мала узгоджувати поправки із підприємцями. Ви брали участь у перемовинах. Розкажіть, у якій атмосфері в Кабінеті Міністрів проходили ці переговори?

— Була нормальна атмосфера. Представники уряду були чемні та милі (усміхається). Вони постійно намагалися схилити нас до домовленостей. Питали, що нас не влаштовує, пропонували виправити. А ми постійно наголошували, що для нас неприйнятний цілий кодекс. Він написаний з точки зору податкового інспектора.

— А чому ви виступали за відхилення цілого ПК, адже можна було й поправити?

— Ні, його неможливо виправити. Змінити його в кращий бік — все одно, що переписати. Звичайно, можна було піти шляхом змін і доповнень — але масив роботи був би той самий.
«Наше суспільство — це ліс, підмочений дощами. Не спалахне»

— Як далі розгорталася б акція, якби міліція не розігнала наметовий табір? Протест ішов на спад, на акції збиралося дедалі менше людей...

— Якби Майдан не розігнали, він, звичайно, розбігся б сам. Я вважав, що через деякий час наметовий табір усе одно доведеться згорнути, скажімо, під Новий рік. Набагато краще для самої влади було не чіпати наметове містечко і дати цьому Майданові самому закінчитись. Влада вирішила це питання за нас.

Це був протест, спрямований на розхитування влади, але не на її скидання. Народ поки що не готовий скинути владу. Люди, які виходили на протести, не наважуються йти до кінця. Вони стомилися і хотіли якомога швидше це завершити, малими жертвами. На кожній акції чекали результату і бідкались, якщо його не було... Хоча ми пояснювали: результат є, а влада вже почала хитатися. Адже кожен день протесту знижує авторитет влади, розхитує її підвалини, і рано чи пізно ця система завалиться. Люди це не розуміють — їм хочеться помацати результат руками.

Крім того, частина підприємців поступово відсіювалася. Їм не сподобався мітинг — наступного разу не приїхали. Комусь не дали слова — організація вже не приїздить. Таке теж було.

— Водночас, підприємцям вдалося зібрати найбільшу справді щиру масову акцію, певно, з часів Помаранчевої революції. На вашу думку, цей протест може відродити моду на вуличні заходи?

— Звичайно! Люди побачили, що протести все–таки діють. Усе залежить від розмаху акцій: від кількості людей на вулицях та їхньої рішучості.

— За цієї влади вже було кілька мітингів: проти утисків української мови, проти освітянських реформ, свавілля в міліції тощо. Але масову акцію зібрали лише підприємці. Невже для того, щоб вийти на протест, українцеві мусять залізти в кишеню?

— Саме так і є! Переважна більшість людей, на жаль, мислить своєю кишенею. У цьому нема нічого поганого. Людина має право на повну кишеню (якщо гроші зароблено чесно).

— Ви казали, що на Майдані не пахло революцією. А що має статися, щоб у народу знову з’явилося бажання боротися за свої права?

— Ця ситуація поступово визріватиме. Із часом дедалі більше українців почнуть усвідомлювати, що ця влада — антинародна. Неможливо вийти на Майдан, оголосити клич — і запалити Україну. Ні, це досить мокре паливо. Якщо порівняти стан нинішнього суспільства з лісом, то цей ліс добряче підмочений дощем. І нема дива, яке може його запалити. З людьми треба спілкуватися, пробуджувати у них громадянську свідомість. Я не бачу іншої альтернативи, крім створення структур і комітетів по горизонталі по всій Україні, в кожному містечку. Треба купу часу на роботу з людьми, мільйони листівок...
«Ми почали з ринків...»

— Було помітно, що головною проблемою цього Майдану була слабка організованість. Між лідерами існували протиріччя, а на сцену могла вийти кожна людина і говорити, вибачте, навіть відверті дурниці...

— Це був стихійний і справді народний протест. У нас не було одного лідера і навіть кількох лідерів. Там були більш–менш великі групи. Наприклад, Асамблея громадських організацій малого і середнього бізнесу, або так звана «група Продан». Це були київські ринки, яких координували ми — громадянська мережа «Відсіч»...

— Як це — «координували ринки»?

— Це означає, що, фактично, ми їх підняли на протест. Перший раз «Відсіч» вийшла на акцію 4 вересня — це була перша маніфестація проти Податкового кодексу; її якраз проводила «група Продан». На тому мітингу не було киян. Ми скинулись грішми, надрукували листівки і пішли по ринках. Там відразу з’явились активні люди — потім вони вже самі роздавали листівки, проводили зустрічі на базарах. Ми створили ініціативні групи та об’єднали їх. Ми постійно зустрічалися і обговорювали те, що будемо робити далі (саме від імені київських ринків Михайло Свистович входив у переговорну групу. — Авт.)

— Ви зустрічалися з дирекцією чи звичайними торговцями?

— Ні, ми говорили зі звичайними людьми. Дирекція нам часто заважала.

— Пане Михайле, а що вивело вас на акцію протесту? Ви підприємець?

— Я зареєстрований як підприємець, але це не є основним доходом. Я рідко можу на цьому заробити: це консультаційні, друкарські послуги. Мені не вистачає часу, щоб цим займатися. Донедавна я працював керівником відділу збуту державного видавництва «Вища школа», але мусив залишити посаду, бо хотів зосередитись на громадській роботі.

Що мене спонукало вийти на Майдан? Обурило, що Податковий кодекс несправедливий. Він знищує середній клас, а це основа громадянського суспільства. Зрештою, це протест проти антинародної влади. Тобто це шанс пояснити великому прошарку людей — я маю на увазі підприємців, — що влада чинить неправильні речі. На акціях ми постійно роздавали листівки, у яких було гасло «Не Податковим кодексом єдиним!».
«Наша мета — «Солідарність». Але хай буде хоч нова «Пора»

— Розкажіть детальніше про вашу нову «Відсіч». Із цим проектом ви хочете повторити успіх «Пори–2004»?

— Фактично це те саме, що «Пора». У нас захмарне бажання перетворити її на польську «Солідарність» (посміхається). Але ми чудово розуміємо, що цей ідеал недосяжний у нашому суспільстві... Тому, якщо вийде хоча б «Пора», — буде дуже добре. Звичайно, я не маю на увазі «жовту» «Пору», партію «Пора».

— У кого ж усе–таки вперше виникла ідея про створення «Пори»?

— «Пору» створили середовище інтернет–сайту «Майдан» і львівський комітет «Опір молоді». Було ще третє середовище — «Студентське братство» Олега Яценка, яке відійшло від нас ще до того, як почалася «Пора». Ми стартували весною 2004 року, розклеїли листівки «Що таке кучмізм?». За одну ніч було заарештовано 14 наших людей. Владислав Каськів прекрасно знав, хто ми, але за три тижні організація з такою самою назвою виникла у Мукачеві, на виборах мера.

Тоді наші активісти обурились, хотіли скликати прес–конференцію, але я вперше використав свій авторитет диктаторським чином (посміхається) і виступив проти цієї ідеї. Моя мотивація була така: фактично ті люди працюють на те саме, що й ми, — на революцію. Якщо ми сказали б, що ми були правильні, а вони — неправильні, то народ не пішов би ні до тих, ні до тих. Люди сказали б: «Вони не можуть між собою розібратись — чого туди пхатися?». Я сказав своїм хлопцям: правда на нашому боці. Але головне не те. А те, що революція відбулася.

　
Про десяту річницю «України без Кучми»

— Пане Михайле, 15 грудня буде 10 років від початку акції «Україна без Кучми». Кажуть, ви людина, яка забила перший кілок під час встановлення наметового містечка «УБК». Як це було?

— Я не вмію напинати намети — перший кілок забивав Луценко (посміхається). Я був одним з ініціаторів акції. Нас було двоє — я та адвокат Олег Левицький. Моя дружина в той час сиділа вдома з дітьми: доньці не було й року, а малому — два роки... Потім ми пішли до Володимира Чемериса, поговорили з Андрієм Підпалим. Ми вирішили залучити й опозиційних політиків. Чемерис переговорив із Луценком, із Морозом, а я — з Максимом Стріхою, який був заступником Анатолія Матвієнка в партії «Собор». Так усе почалося.

А намети вирішили поставити тільки для того, щоб мокрий сніг не пошкодив нам листівки. Ніхто не думав залишатися на ніч на майдані, ніхто не сподівався, що це буде надовго і вийде так багато людей. Спершу ми хотіли просто висловити свою позицію. Перші три ночі ми думали: все, завтра йдемо. Але народ не розходився — приїздили люди зі своїми наметами. На третій день ухвалили рішення робити демонстрацію. Коли ми побачили, скільки зібралося людей (а було від 5 до 7 тисяч осіб, це було дуже багато!), ми зрозуміли, що акція набирає серйозних обертів. І тільки тоді вирішили, що будемо залишатись у наметовому таборі.

— Ви кажете, що на акції ходили багато людей. Але могло ж бути й більше!

— На той час це була ду–у–уже велика чисельність. Тоді в Україні взагалі не було масових акцій.

— Чи був тоді шанс дотиснути режим Кучми?

— Я вважаю, що був. На відміну від нинішнього протесту, ми могли дотиснути Кучму. Але знову ж таки, була слабка організація... Багато середовищ, організацій. Поки вони поділять лаври — мине багато часу. На підприємницькому майдані ще не так багато лаврів ділилося, як там, тоді. Шанс був, але ми його проґавили.

— Під час Помаранчевої революції багато людей готувалися до штурму адміністрації Президента. А під час «УБК»?

— Під час «України без Кучми» такі ідеї теж виникали, але менше. Коли була Помаранчева революція, звичайно, народ хотів узяти владу: було багато людей, міліція деморалізована... Якась кров пролилася б, але штурм був би вдалим. Під час «УБК» усі розуміли, що це неможливо.

— Тобто ті пляшки, за які вас забрали в буцегарню, — це справді був не «терористичний», а побутовий епізод (свого часу Свистовича забрали в міліцію, коли він заносив у наметовий табір дві торби порожніх пляшок; тоді Михайло виправдовувався, що пляшки належать другові, а він, Свистович, вирішив здати їх у пункт склотари. — Авт.)?

— Це був план самозахисту. Перед тим на нас було скоєно напад: на табір кинулися так звані анархісти. Це були перевдягнені міліціонери, бо всіх анархістів Києва ми знали поіменно — їх не так багато. Пляшки ми збиралися використати для самооборони. А міліціонерам я сказав, що йшов від друга, не мав часу заїхати в пункт склотари, тому вирішив прихопити пляшки з собою. Це була повна нісенітниця. Але я ж не міг сказати їм правду (посміхається).


СІМ’Я І ВИБОРИ

У минулому скликанні Михайло Свистович був депутатом Київської обласної ради від БЮТ. Цього разу відмовився балотуватися, хоча йому пропонували місце у списку. Свистович каже, що фракція Блоку Тимошенко в облраді схилилася під «Регіони», бо там (у БЮТ) були випадкові люди. «Я хотів іти звідти і мріяв, щоб мене вигнали. Я не міг написати заяву про складення повноважень, бо не мав формальних підстав. Те, що було в програмі, я виконував», — розповів Свистович.

Дружина пана Михайла, Мирослава, теж активна громадська діячка, певний час була мером Ірпеня, вигравши цю посаду в запеклій боротьбі з місцевими багатіями. Вона пробувала свої сили й на цих виборах, але марно. «Партія регіонів намалювала такий результат, який хотіла», — каже Свистович. За його словами, Мирослава тепер працює радником міністра економіки Василя Цушка.