Відповіді

• 2010.12.15 | Evgen.I

  Re: Киянам відкрили обличчя винуватців можливого розколу країни

  Литвин міцно висить на гачку "справою Гонгадзе".

• 2010.12.16 | hrushka

  Бажаю дальшої відваги та витривалости...

  Така праця в громаді ніколи не кінчає, бо з часом світові обставини й при тім домашні міняються і завше потрібно громаду хоронити ...

• 2010.12.17 | rais

  І чому тільки Киянам? Можна взагалі локалізуватися, наприклад,

  - для мешканців Троєщини пояснили...
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2010.12.18 | один_козак

    Бо селяві. Маєте можливість і натхнення поширити ще десь?

    То дайте знати. Поспівпрацюємо. Бо на протести треба буде людей підтягувати. Тому, власне, Київ найперше й опрацьовується. Бо кияни - тут.

  • 2010.12.20 | Михайло Свистович

    тому що (с) Re: І чому тільки Киянам? Можна взагалі локалізуватися, наприклад,

    rais пише:
    > - для мешканців Троєщини пояснили...
    
    Тільки киянам тому, що Ви у Херсоні не розклеїли подібних листівок, оскільки Вам байдуже, що буде з Україною.
    Локалізуватися не можна, оскільки листівки розклеїли по всьому Києву, а не лише на Троєщині.

• 2010.12.17 | Felicidada

  До питання про законопроект

  ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАКОНОПРОЕКТ «ПРО МОВИ В УКРАЇНІ»
  
  Наталія БЕЛІЦЕР,
  Інститут демократії ім. Пилипа Орлика
  
  7 вересня Верховною Радою України зареєстровано законопроект «Про мови в Україні» (1015-3), поданий народними депутатами О. Єфремовим, П. Симоненком, С. Гриневецьким. Аналіз тексту свідчить, що він є радикальнішою версією так званого «базового» мовного законопроекту, підготовленого значно раніше тим самим О. Єфремовим, а також Л. Грачем та Є. Кушнарьовим.
  
  Проте, правляча коаліція вперше виступила «єдиним фронтом» задля демонстрації твердого наміру виконати передвиборчі обіцянки Партії реґіонів щодо статусу російської мови. Схоже, що саме цей законопроект щосили будуть намагатися ухвалити до місцевих виборів, які наближаються на тлі катастрофічного падіння рейтинґу Президента Віктора Януковича й Партії реґіонів, пов'язаного насамперед із неспроможністю вирішити нагальні соціально-економічні проблеми населення, зупинити стрімке зростання цін, зниження якості життя більшості громадян України та інші неґативні явища. За таких обставин, у боротьбі за голоси електорату в південних і східних областях України влада в черговий раз вирішила використати мовне питання як козирну карту (хоча практично всі соціологічні опитування свідчили, що насправді наявна мовна ситуація не посідає чільного місця в переліку найактуальніших тем, що хвилюють пересічних громадян, і не вважається ними серйозною проблемою, здатною відіграти роль гострого конфліктогенного чинника чи загрозою для суспільної безпеки).
  
  «Радикальним» цей законопроект названий з огляду на те, що попри формальне підтвердження статусу української мови як єдиної державної (це дозволяє не вносити змін до Конституції України), фактично ним запроваджується офіційна двомовність, що не лише не приховується, а навпаки – репрезентується як велике досягнення, оскільки «…російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України, загальноприйнятою, поряд з українською, мовою міжособового спілкування на всій території України, однією з офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури» (ст. 7. 1). А також: «українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства» (ст. 7. 2).
  
  Законопроект одразу ж спричинив хвилю обурення з боку не лише етнічних українців, для яких українська мова є рідною, а й усіх тих, хто справедливо вважає, що без зміцнення позицій державної мови, підірваних тривалим перебуванням у складі багатонаціональних імперій з домінуванням переважно російської мови, неможливо досягти повноцінного національного відродження й побудувати сучасну, цивілізовану і демократичну європейську державу.
  
  До речі, активно апелюючи до висновків Комітету експертів з питань виконання Європейської Хартії реґіональних або міноритарних мов, автори законопроекту та їхні прихильники свідомо й лукаво замовчують неодноразово засвідчене тими ж експертами розуміння необхідності підтримки української мови, а також повторювані ними рекомендації владі знаходити у мовній політиці розумний компроміс між заходами, спрямованими на захист і підтримку державної мови й тими, що здійснюються заради забезпечення вільного розвитку інших – реґіональних або міноритарних мов (див., наприклад, п. 71 першого звіту Комітету експертів від 7 липня 2010 р.).
  
  Це далеко не єдиний приклад свідомого маніпулювання висновками та рекомендаціями європейських експертів, а також Комітету міністрів Ради Європи. З детально виписаного аналізу мовної ситуації в Україні (хоча в ньому й відчувається вплив таких нещодавно створених, але цілеспрямовано активних громадських об'єднань, як «Правозащитное общественное движение «Русскоязычная Украина», очолюване депутатом В. Колесніченком, та «ВОО «Правозащитная организация «Общая цель» (голова – помічник Колесніченка Р. Бортник) ретельно вибрані тільки ті позиції, що можуть бути використані для посилення російської мови. Все інше просто іґнорується.
  
  Передовсім це стосується принципово важливого зауваження про те, що передбачена підтримка мов жодним чином не враховує величезної різниці реального стану, в якому ці мови перебувають – діапазон коливається від наявності мов, яким загрожує повне зникнення, до мови, захист якої вже забезпечений значно надійніше, ніж будь-які заходи, передбачені Частиною ІІІ Мовної Хартії (не важко здогадатися, про яку саме мову йдеться). Відповідно, усі заклики вжити термінових заходів, аби врятувати кримчацьку, караїмську та їдиш, а також наголос на необхідності значно ефективнішої й потужнішої підтримки кримськотатарської мови залишилися не почутими і не згаданими ані в самому законопроекті, ані в численних виступах, що представляють його як такий, що повністю враховує всі зауваження європейських експертів і дозволяє досягти найвищих європейських стандартів у галузі мовної політики України.
  
  Приділяючи основну увагу загрозам, які створює прийняття законопроекту для функціонування української мови, критики значно менше уваги приділяють тому факту, що він, по суті, є дискримінаційним щодо інших недержавних мов та їхніх носіїв, а також містить низку недостатньо продуманих і просто слабких положень.
  Так уже в першій статті – Визначення понять – наведено список термінів, що є вкрай обмеженим і недостатнім. Зокрема, в ньому і, відповідно, в самому законопроекті відсутні такі важливі поняття, як «рідна мова» (mother tongue), що зазвичай фігурує у багатьох документах міжнародного права, «мови, які перебувають під загрозою зникнення» – і до яких треба застосовувати особливих заходів підтримки, – «традиційно використовувані мови» тощо. Бракує також дотичних до реалізації прав мовних меншин понять про «меншину в меншині», «національно-культурну автономію», «національне самоврядування» та деяких інших визначень.
  
  У ст. 2 «Завдання законодавства про мови в Україні», стверджується, що таке законодавство має регулювати, окрім усього іншого, вживання мов у «міжособовому та міжнародному спілкуванні». За такого формулювання важко уявити собі, яким чином можна врегулювати вживання тої чи іншої мови на «міжособовому» рівні – про що йдеться, невже про спілкування між будь-якими (в тому числі, приватними) особами? І як буде регулюватися у мовному відношенні «міжнародне спілкування»? А також, яким чином таке «регулювання» співвідноситься з «правом мовного самовизначення», проголошеним у статті 3?
  
  У ст. 4 – Законодавство України про мови – з'являється новий для української юриспруденції термін «базовий закон». Цей статус, жодним чином не визначений і не роз'яснений, згідно з баченням авторів, надається саме їхньому законопроекту, й «порядок застосування мов в Україні [визначається] винятково цим базовим законом, із норм якого мають формулюватися інші правові акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах суспільного життя».
  
  Насправді така юридична новація передбачалася згаданим вище «попередником» даного законопроекту; там же було запропоновано і визначення цього терміна: «Базовий закон – нормативний акт, який містить первісні правові норми з основних питань у певних сферах суспільних відносин, становить основу системи права і має вищу юридичну силу щодо інших законів і підзаконних нормативних актів». Внаслідок, очевидно, доволі недбалої роботи над оновленою версією, всі попередні тези про «базовість» мовного закону прибрали, але це формулювання чомусь залишилося.
  
  Низка питань виникає стосовно ст. 8, що має назву «Реґіональні мови України або мови меншин України». По-перше, попри численні зауваги, що відповідно до Мовної Хартії йдеться не про «мови меншин», а про «міноритарні мови», ця (та деякі інші) вади українського перекладу залишилися і в останній версії. (До речі, з потребою у новому, якіснішому перекладі виступають ті самі експерти Ради Європи, на яких весь час посилаються у своїх виступах автори законопроекту). По-друге, всі «мови меншин» автоматично зараховано до «реґіональних», що позбавляє сенсу використання цих двох термінів, оскільки, всупереч Хартії, вони вживаються фактично як синоніми. По-третє, список мов, які пропонується вважати «реґіональними» (ст. 8. 2), в основному складається з тих 13 мов, які перераховані у Законі України «Про ратифікацію Європейської хартії» 2003 р., до яких додано ще дві – вірменська та ромська. Незважаючи на наполегливі рекомендації європейських експертів, ані караїмська, ані кримчакська не згадані, хоча караїмська фігурувала в попередній версії законопроекту.
  
  Варто зазначити, що даним законопроектом цілком справедливо виправлено такі недоліки ратифікаційного документа, як заміна неіснуючої «єврейської» мови на їдиш, а також визнання цієї мови традиційною для України. Але якщо вже виходити з уявлення про «традиційні» мови, помилковим слід вважати віднесення до них новогрецької, оскільки насправді традиційними для території України є не новогрецька, а урумська та румейська. Незрозумілими виглядають і критерії відбору інших мов: наприклад, з південнокавказьких – тільки вірменської, іґноруючи грузинську та азербайджанську, з центральноєвропейських – словацької, але не чеської тощо. До того ж, перелік мов, зазначених у законопроекті як «реґіональні», аж ніяк не узгоджується із ст. 1, де сказано: «Реґіональна мова – мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави реґіональною мовною групою, належною до мовної меншини».
  
  Мова, яка має статус «реґіональної», за умови, що її носії складають 10 та більше відсотків населення даної місцевості (ст. 8. 3), використовується нарівні з державною мовою на відповідній території України в роботі місцевих органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначаються цим законом (ст. 8. 6). Більше того, «за рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації такі заходи можуть застосовуватися до мови, реґіональна мовна група якої складає менше 10 відсотків населення відповідної території» (ст. 8. 3).
  
  На практиці це означає, що при «вдало проведених» виборах до місцевих органів влади українська мова фактично може втратити позицію державної у будь-якому місті, селищі, селі та іншій адміністративно-територіальній одиниці України.
  У тій же ст. 8, п. 7 сказано, що «здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту реґіональної мови, передбачених цим законом, є обов'язковими не тільки для владних структур, а й для «...громадян – суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб»; це положення навряд чи сумісно із задекларованим індивідуальним «правом на мовне самовизначення», про яке йдеться в ст. 3.
  
  Як вже було згадано, законопроектом передбачено не просто наділення російської мови та її носіїв значно більшим обсягом прав і привілейованішим становищем, ніж усі інші реґіональні або міноритарні мови та групи мовних меншин, а й фактичне запровадження двомовності, що апріорі ставить у невигідне становище всі інші не-державні мови. Про це свідчать багато положень, зокрема, ст. 11, згідно з якою «Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і офіційно публікуються українською і російською мовами».
  
  Але найбільш «дискримінаційними» стосовно інших недержавних мов є положення ст. 14, п. 1 якої пропонує паспорт громадянина України виповнювати двома мовами – державною та російською, в той час як усі інші офіційні документи, що посвідчують особу – тільки державною. Згідно з п. 2 та 3, записи актів громадянського стану та, відповідно, документи про освіту, за заявою осіб виповнюються державною та однією з реґіональних мов. Тобто, згідно з цією законодавчою нормою громадяни України різного етнічного походження мають отримувати паспорти, заповнені українською та мовою однієї з меншин, але не їхньою рідною. Оскільки це може сприяти підвищенню напруження у міжетнічних відносинах, значно логічніше було б усі офіційні посвідчення, включно з паспортами, заповнювати українською, або ж – у разі переходу на єдиний паспорт замість двох («внутрішній» та закордонний) – державною й англійською.
  
  На таку незбалансовану ситуацію давно вже звертали увагу міжнародні та європейські експерти. Так, наприклад, у п. 51 висновку Консультативного комітету з питань Рамкової конвенції про захист національних меншин від 1 березня 2002 р. стосовно урядового звіту України зазначено: «...Консультативний комітет вважає, що це положення [ст. 5 Закону про мови] містить далекосяжні ґарантії імплементації ст. 10, п. 2, Рамкової конвенції, стосовно російськомовних осіб. Проте, ця стаття передбачає обмеженіші ґарантії для осіб, які спілкуються іншими мовами національних меншин...). Новий законопроект суттєво посилює цю диспропорцію, що неминуче спричинятиме незадоволення членів інших мовних груп, особливо тих, чиї рідні мови перебувають під загрозою та або не мають можливості отримати підтримки ззовні (за відсутності власної державності поза межами України).
  
  Слід також зауважити, що в новому законі про мови мало б міститися положення про підтримку української мови в АРК згідно з сучасними уявленнями та правовими нормами, що стосуються «меншини в меншині» (відповідно до Рекомендації Ради Європи № 1201, яку слід вважати обов'язковою для виконання, зокрема, в Україні). Українська мова в Криму, що потребує посиленої державної підтримки, має користуватися всіма механізмами захисту, виробленими для національних і мовних меншин.
  
  Таким чином, законопроект містить багато суперечливих або відверто помилкових положень; одним з концептуальних його недоліків, до яких неодноразово привертали увагу провідні національні та міжнародні експерти, є недостатнє забезпечення державної та суспільної підтримки мов, що перебувають під загрозою зникнення і, разом з тим, невиправдано привілейоване становище російської мови порівняно з іншими недержавними мовами. Це стосується – як de facto, так і de jure, – насамперед, Криму.
  
  Ці далеко не вичерпні коментарі та зауваження дозволяють зробити висновок, що для підготовки якісного сучасного закону про мови в Україні необхідно провести попередній глибокий, всебічний аналіз існуючих нормативно-правових документів та кращих практик імплементації мовної політики. До цієї роботи слід залучити усіх зацікавлених фахівців в галузі мовної політики, а також незалежних громадських експертів, представників неурядових організацій, у тому числі тих, що представляють інтереси меншин. В оптимальному варіанті, така міжвідомча/міжнародна експертна група мала б, окрім усього іншого, розробити всеохоплюючий понятійний апарат, який слугував би єдиною, спільною, узгодженою основою для всіх подальших нормативно-правових актів у галузі етнополітики – в першу чергу, для багатостраждальної і досі ще фактично не створеної Концепції національної етнополітики.
  
  Це дозволило б позбутися невідповідностей, які неминуче виникають у ході законодавчого процесу через різне розуміння, тлумачення й застосування низки основоположних термінів. Крім того, необхідно брати до уваги, що поспішні, недостатньо продумані та обґрунтовані законодавчі ініціативи в такій делікатній і чутливій для України сфері, якою є державна мовна політика, можуть призвести до вкрай небажаних наслідків – таких, як подальший розкол суспільства, зростання його конфліктного потенціалу та деяких інших. Подібний сценарій значною мірою ускладнюватиме внутрішньо- і зовнішньополітичну ситуацію в країні та за її межами й перешкоджатиме зусиллям, спрямованим на досягнення політичної стабільності.
  
  На останок, треба згадати, що всі оцінювання «сучасної» мовної ситуації насправді спираються на дані, отримані десять років потому (перепис населення 2001 р.), і можуть не відповідати реаліям. До того ж, постімперський контекст мовної ситуації не є сталим; його можна охарактеризувати як перехідний період, який завершується відродженням національної мови та ствердженням її позиції як державної, що нею володітимуть уся громадяни України. Це, безсумнівно, сприятиме консолідації політичної або «громадянської» нації; спроби ж загальмувати цей процес або розгорнути його в зворотному напрямі в історичній перспективі приречені на невдачу, але в коротко- та середньостроковій можуть спричинити багато додаткових соціальних напружень і загострень.