12/15/2010 | Валерій Степаненко

Лише раби возвеличують своїх катів або як канал «Інтер» піддає профанації історичну пам’ять українців

У суботу 11.12.2010 р. на каналі «Інтер» майже годину (07:55 - 08:50) демонструвався названий «документальним проектом» фільм "Шукачі. Вбивця Петра I" (Росія, 2007 р.), який шляхом замовчувань та свідомих перекручень історичних фактів (це, до речі, вже давно стало нормою московської історіографії) фактично ставить собі за мету глорифікацію московського самодержця Петра I.

Звісно, не можна заперечувати ролі Петра I у намаганні перевести стрілки подальшого розвитку московської державності (на той час цілковито азіатської за своєю сутністю та менталітетом) на європейські рейки (прорубати «вікно в Європу»), що йому, з точки зору історичної ретроспективи, певною мірою вдалося зробити. Здійснювалося це, безперечно, досконало опанованими - на відміну від грамоти, бо писав з грубими помилками - Петром I азіатськими методами державного управління, наріжними каменями яких були кривавий терор щодо підданих та абсолютна неповага до Людини, як до вінця Божого творіння. Тиран і кат з європейськими аспіраціями Петро I помер покинутий всіма, а причина його смерті достовірно не встановлена. Автори фільму припускають, що це могло бути отруєння. До речі, обставини смерті царя Петра I майже не відрізняються від обставин смерті іншого кривавого московського тирана вже іншої історичної доби Йосифа Сталіна, який також помер на самоті покинутий всіма (є обґрунтовані припущення, що його також було отруєно).

Щоправда, Росія, як за указом 1713 р. царя Петра I стала називатися московська держава, європейською державою у повному розумінні цього слова так і не стала. Запозичивши у Європи лише зовнішні позірні форми державного управління (вибори, парламент, тощо), навіть сучасна Росія лишається на ментальному рівні радше азіатською державою, свідченням чого, зокрема, є несамовитий розгул корупції, свавілля державних чиновників, цілковита відсутність свободи слова в умовах підконтрольності державі всіх друкованих та електронних (окрім, хіба що Інтернет) ЗМІ, наявність цензури, систематичне порушення декларованих державою прав і свобод громадян (та ж 31 Стаття Конституції щодо свободи зібрань).

Показаний на «Інтері» упродовж майже години фільм фактично не містить (окрім хіба що побіжних і несуттєвих) критичних висловлювань на адресу Петра I. А той же Лев Толстой, яким, як і Достоєвським, так захоплюється печерний українофоб і одночасно гуманітарний міністр Табачник, писав про Петра I наступне (далі наводиться дослівна цитата мовою оригіналу): “С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории... Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует... сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий - ящиков с водкой... коронует бл..дь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына... и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему” (ПСС, М., 1936, т.26, с.568).

При цьому пан Табачник звісно ж свідомо лукавить, стверджуючи, що українських письменників рівня Толстого та Достоєвського просто не існує в природі, замовчуючи при цьому причину такого дійсно ганебного явища. Причина ж полягає в тому, що за білої московської імперії українська мова перебувала де-юре і де-факто під тотальною забороною, а за червоної імперії (у 30-х роках минулого століття) було винищено практично всіх українських письменників та чи не всю україномовну інтелігенцію. Про це, ніби, пан Табачник писав навіть у своїй докторській дисертації (публічного захисту дисертації не було, а сам текст дисертації недоступний у відкритих джерелах, що, треба думати, є свідченням її доленосного значення для вітчизняної історичної науки). Якщо брати до уваги те, як високо «злетів» громадянин Табачник на момент «захисту» докторської дисертації, то можна припустити, що жодного захисту не було взагалі, а доктором він став цілком незаслужено, як, до речі, і полковником запасу Збройних Сил України (і це при тому, що у армії не служив і дня). От тільки звання полковника запасу у нього потім відібрали, а звання доктора історії іще ні. І це попри те, що пан Табачник не є жодним авторитетом у академічних наукових колах, свідченням чого є не обрання його академіком АН України, куди той намагався потрапити (на щастя, навіть за Сталіна академіків не призначали, а обирали самі академіки, які прекрасно знають хто є “who” в академічній науці і більшість з яких власним сумлінням торгувати все ж не схильна).

Чи ж не блюзнірськими історичними міфологемами міністра Табачника керується також і канал «Інтер» та його власник, а за сумісництвом іще й перший «есбеушник» країни п.Хорошковський, дозволяючи фактично вихваляти та прославляти кровожерного московського ката і тирана Петра I на всю Україну? Треба думати, що якщо Лев Толстой є загальновизнаним світовим (не лише для міністра Табачника чи автора цього допису) авторитетом, то вище наведена характеристика царя разом з іншими (наприклад, «це той перший, що розпинав нашу Україну» Т.Шевченка) має бути присутня якщо не в підручнику з історії для школярів (беручи до увагу наявність у цитаті загальновизнаного світового рівня класика російської літератури не зовсім нормативної лексики), то, принаймні, у майбутньому спільному для України та Росії посібнику для вчителів історії. Адже якщо пан Табачник не позбавлений хоч крихти порядності, то тепер (будемо вважати, що пан Табачник прочитав до цього не всього Льва Толстого і вище наведена характеристика царя Петра I була для нього одкровенням) йому вже буде зовсім не з руки порушувати відомий дискурс Льва Толстого «не лгать умалчиванием», що міністр по-блюзнірському намагався робити і робив останнім часом, даючи явні і приховані вказівки замовчувати або просто тупо «вимарувати» зі шкільних підручників історії загальновизнані та загальновідомі факти щодо Конотопської битви, героїв Крут, повстанців Холодного Яру, жертовних вояків ОУН-УПА чи етнонаціонального підґрунтя більшовицького Голодомору.

У фільмі "Шукачі. Вбивця Петра I" озвучується іще одна жодним письмовим джерелом не підтверджена побрехенька стосовно причини смерті царя – буцім-то той помер від застуди після того, як під час весняного розливу Неви, кинувся у річку рятувати потопаючих. Але це вже дещо нагадує сон рябої кобили. Адже справжній, а не вигаданій історії невідомі факти, коли кати рятують своїх жертв свідомо наражаючи на небезпеку власне життя.

А тепер наведемо лише декілька не згаданих у фільмі фактів, які стосуються політики Петра I щодо України та українців, які, за словами царя Петра I, «зело умны и мы от этого можем быть не в авантаже»:

- 1708 р. Поголівне (за різними оцінками, понад 14 тисяч) знищення населення гетьманської столиці Батурина включно з жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене і зруйноване (включно з церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40 та монастирем). Понад 30 тис. явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення трупи невинно убієнних сплавляли на плотах.
- 1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам (зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький) звелів перебратися з Києва до Москви. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.
- 1713 р. Московія за наказом Петра змінює назву на «Росія» (грецьке звучання слова «Русь»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, у злодійський спосіб привласнили тисячолітню історичну та духовну спадщину русинів-українців.
- 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків;
- «вікно в Європу» - місто Санкт-Петербург зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців;
- зі створенням у 1722 р. Малоросійської колегії було фактично покладено край державній системі управління України.

Цар Петро I – один з найжорстокіших катів України. Його злодіяння проти українського народу цілком співмірні зі злодіяннями Гітлера чи Сталіна, дифірамби яким українці ніколи не співали навіть в умовах іноземної окупації.

Лише раби возвеличують своїх катів! Невже ж редакційна рада каналу «Інтер» цього не розуміє? А якщо розуміє, то з якою метою вона вдається до профанації історичної пам’яті українського народу, демонструючи без жодних коментарів і застережень сумнівні фільми іноземного виробництва у стилі сталінського агітпропу? Чи не краще було б замість того, щоб прославляти катів власного народу реалізувати, наприклад, авторський документальний проект під робочою назвою «Імперія зла. Чому обдаровані патріотично налаштовані представники української творчої інтелігенції (Василь Симоненко, Володимир Івасюк, Алла Горська та багато інших) пішли з життя молодими за нез’ясованих обставин?».