12/18/2010 | Леонід Пінчук

Відповідь на поставлене питання маємо знайти, читаючи відкритий лист українських громадських організацій до демократичнх європейських інституцій щодо спроб обмеження прав української мови в Україні або звернення координаційної ради з питань захисту української мови. Як пишуть автори звернення, лист викликаний також маніпулюваням думкою міжнародної громадськості з питань мовної ситуації в Україні.
Відповідь на поставлене питання дає уявлення,чи не маніпулюємо ми самі, українці за національністю, громадською думкою і чи не сприяємо тому маніпулюванню з боку недругів української справи, коли за дійсність сприймаємо бажаний стан української нації і ,відтак,української мови, закриваючи очі на гірку правду і нашу бездіяльність.
Автори звернення роблять амбіційну заяву перед міжнародними демократичними інституціями:” Ми є українська нація! Ми - народ, який хоче мати свою державу з відповідними атрибутами, серед яких чільне місце посідає рідна мова-українська мова!” Очевидно, автори мають на увазі українців за національністю, коли кажуть про “народ”, в той же час визнаючи щиро , що за часи незалежності “ українська мова не зайняла належне їй місце в суспільному житті держави”. Останнє пов’язують з непослідовною мовною політикою владних органів за цей час, а здобутком року 1991, року проголощення незалежності, вбачають в тому, що “ український народ проголосив себе вільним від тотального “ покровительства” Росії”. І ні слова про саму українську націю , про те , що ж зроблено за роки звільнення від тотального “покровительстава” з боку Росії самою українською громадою по звільненню від засилля російської.мови, по розвитку мовної, етнічної самобутності відповідно до проголошеного в статті 11 Конституції України без сподівань на владу, яка за часів незалежнсоті , як відомо, ніколи не була українською, в силу чого її позиція і наміри ніколи не співпадали з інтересами української справи, справи самовизначення української нації через побудову національної української держави.
Складається враження, що автори звернення, члени координаційної ради з питань захисту української мови ( на жаль,невідомо ,що і чию роботу координує рада), свідомо чи боячись правди закривають очі собі, нам і міжнародним інституціям на дійсний стан української нації, української мови, гукаючи до міжнародних інституцій “Шануйте наше право бути українцями в Україні” замість того, щоб гукати до українців за національністю в Україні, як не прикро-“Шануймо наше право бути українцями в Україні,працюймо над його реалізацією”. Адже саме останнього вимагає критичний стан української нації і української мови, якщо дивитися правді в очі , до чого закликають нас авторитетні вчені, громадські діячі, бодай, на сторінках тижневика “Слово просвіти”, про що не могли не знати автори звернення, які до того ж були учасниками круглих столів ВУТ “Просвіта”.
За цими круглими столами і в чисельних публікаціях тижневика були зроблені гіркі висновки про дійсний сучасний стан української нації і української мови, зокрема: самовизначення української нації попри твердження Конституції України не відбулося і нема сил, які б нині працювали в цьому напрямку, як не видно сил, які б щиро бажали і працювали над зупиненням зросійщення і денаціоналізації українців за національністю.насамперед, в Криму , на сході і півдні України. Виявилоя, що український етнос стоїть сьогодні перед загрозою зникнення як такого впродовж найближчих 40 років, якщо терміново не будуть вжиті ним енергійні заходи по вирішенню національних проблем. А дехто із громадських діячів відвів українській мові як засобу спілкування термін вжитку не більше 20 років, якщо не зупинити негайно зростаюче зросійщення українців за національністю. Дійшли до висновку нарешті, що “ ..справжнього організованого захисту української мови досі ніхто не починав.., а право на етнічну самобутність, у тому числі і мовну може захистити і гарантувати собі за правом чисельної більшості лише українська етнічна громада..”
А всі координаційні ради, зрозуміло, мають лише сприяти цьому.Та не можуть, бо більшість авторів сходяться на думці, що нинішні провідники української справи не здатні на таку роботу в силу того, що давно адаптовані старою Системою, яка і нині через нинішніх провідників диктує свої правила гри демократичним силам і, зокрема, українській громаді.
Не перераховуючи всіх авторів і всіх думок про критичний стан української нації і української мови ,нагадаємо лише про слова письменника Василя Захарченка: “ Ні,не народ ще ми, не нація…Хіба ж його злякаєш антиукраїнцями, як він сам, ментально ще- антиукраїнець..Ось де наше лихо!..Має ще народитися українська нація з українською мовою, культурою, традиціями, історичною пам.яттю, з українською душею”(“Слово просвіти”число 43 ,2010,стор3,www.slovoprosvity.org) Згадаємо і думку поета Леоніда Горлача: “ І чи можна й далі сподіватися на краще при такому аморалізмі “провідників нації” й невіглавстві першодержавців та їхнього найближчого оточення? Ми що-приречені чекати? На кого?”(там же)
Додамо ,що свого часу А.Погрібний визначив стан української нації як “епідемічно хворої”, а В.Вітковський ще в 1999 році стверджував, що трагедія української нації і української еліти полягає в тому , що стихійному зросійщенню, яке пророджує етнічно хворе тіло, ми нічого не здатні протиставити, окрім сподівання на владу, яка ніколи не була і не буде українською.Якщо українська нація і надалі перебуватиме в такому ганебному безпорадному стані.
Дехто пояснює такий стан української нації впливом Голодомору як геноциду, говорить про постгеноцидне суспільство і націю, пропонуючи гірку правду як шокову терапію.
Маємо ще і ще раз повторювати сказане авторитеними людьми про етнічно хворе тіло і марні сподівання, бо і сьогодні члени корординаційної ради , втративши сподівання на нинішню владу, гукають на допомогу міжнародні інституції, сподіваються на останні, на їхні рекомендації. Хоча ці останні передбачувані і іншими не можуть бути: ці рекомендації будуть висловлені словами звернення до них самих, а саме, “ українці, шануйте своє право бути українцями в Україні і працюйте над його реалізацією силами самої української громади, зважаючи на чисельну більшість в суспілстві, бо Вам в цьоиу ніхто не допоможе і за Вас цього ніхто незробить!” На інші рекомендації нічогоі сподіватися,очевидно.
Тож все таки маємо звертатися до самих українців за національністю із словами “Шануймо своє право і свою рідну мову, працюймо на розвиток етнічної самобутності”.
Слава Богу, до таких висновків дійшли сьогодніі в ВУТ”Просвіта “,зокрема,і нарешті заговорили ,що “…Конституційне положення про те, що держава сприяє консолідації та ровиткові української нації, її історичної свідомості, традицій та культури (стаття 11), повністю ігнорується..То хіба “Просвіта” як така, що покликана захищати ці невмирущі цінності, повинна заплющувати очі на це?” Залунали заклики про роботу серед українців, про організацію елітних клубів українських в Криму, на сході і півдні, що”…треба йти безпосередньо до людей”.Нарешті почули твердження, що “Просвіта”-українська необхідність у житті державної української нації на її сучасному етапі в боротьбі за виживання”, і що саме “Проствіта” має об’єднати національно-патріотичні сили в роботі української громади за виживання нації, за скоріше народження української нації з українською душею.(“Слово просвіти» число 49 стор.8,9)
А це-вже той загальнонаціональний рух по українізації українців (а не України в цілому) , до якого свого часу гукав А.Погрібний під гаслом ”Українці,шануймо рідну мову,спілкуймося українською!” Свого часу не прислухалися..Будемо сподіватися , що почуємо здорові щирі голоси сьогодні і не станемо гукати до когось шанувати наше право, а станемо бити у дзвони, гукати до українців “шануймо своє право і працюймо наполегливо над його реалізацією”. І забудемо про такі координаційні ради, які закликають когось шанувати наші права не для реалізації останніх, а скоріше як нагадування про своє існуваня і свою позицію.
На заваді до отого “шануймо”»,такого своєчасного стоїть відсутністть справжньої еліти, про що ще раз нагадала відома вчена Лариса Масенко: “..має прийти справжня еліта вже з молодшого покоління, незіпсованого радянщиною.Змінити нашу стуацію з безнадійної на перспективну зможуть молоді освічені люди, здатні до організованого опору антиукраїнським силам, до подолання радянської спадщини, до наступної системної праці”(там же ,стор. 4,5)
Будемо сподіватися , що прихід такоїї еліти не за горами, а нинішня ,зокрема, члени координаційної ради з питань захисту української мови і провідники національно-патріотичних сил із їхньою залежністю від Ситеми і із сподіваннями на когось зроуміють, що їхній час пройшов і залишилося лише сприяти якомога скорішому приходу молодої дійової еліти.
То ж будемо і ми,порбратими-українц, сприяти цьому, звертаючись до кожного із нас в новорічні і різдвяні свята, на протязі всього нового року із словами “шануймо”, допомагаючи одне одному спільними зусиллями звільнитися від засилля Системи. Та будемо сподіватися, що українська діаспора допоможе нам отримати оту молоду дійову еліту, звільнитися від нинішньої.
Тож з Новим роком і Різдвом Христовим,побратими-українці,і шануймо! І нехай нам Бог допомагає в останньому!