" Слухали , а чи почули?..."
12/21/2010 | Леонід Пінчук
Зрозуміло, що не почули і не почують. Можна заздалегідь дати таку відповідь на питання, яке поставив Олександр Шокало, коментуючи парламентські слухання 8 грудня ц.р. на тему “Українці в світі і реакцію на останні представників нинішньої влади (“Слово просвіти” число 50,стор.1,2, www.slovoprosvity.org). До речі , він і сам підтверджує це, зауважуючи на псевдоліричний слоган авторів проекту слухань “Нашого цвіту по всьму світу” : “Цвіт ніби й наш, а плоди стають не нашими.” І додає : “ Проект “Українці в світі” з однойменною галереєю можна назвати хіба що пантеоном української пропащої сили. Бо змарновані для України таланти, які були змушені творити у вигнанні,- це не національна слава, а національна трагедія.”
Те, що не почують, підтверджує і Дмитро Павличко, як завжди пафосно закликаючи зарубіжне українство “Не падайте духом!” і в той же час повторюючи декілька разів, що попередня неначе українська влада не почула пропозицій Української Всесвітньої Координаційної Ради навіть і тоді, коли Д.Павличко написав і був надрукований відкритий лист Президентові В.Ющенку. І додає: “Якщо нас не чула попередня влада, то що можна сказати про не просто глуху, а настроєну проти с амої суті наших домагань- нинішню владу”( там же ). Тим, хто ще сподівається на владу і міжнародні демократичні інституції, нагадаємо про вже очевидне: всі псевдопроукраїнські заходи для влади були і є потрібні як піар- акції до тих пір, коли українська нація не стане консолідованою і спроможною обрати дійсно українську владу, опираючись на свою чисельну більшість в суспільстві.
А поки цього не маємо, то дивно чути від того ж Д.Павличка запевнення зарубіжному українству : “ Народ український є і він переможе!” Попри винесену на тій же сторінці промовисту цитату на тему парламентських слухань : “Чи ж будемо ми державним народом, чи обернемося на безликий етнос із державним гербом і прапором.” То ж , де той народ і кого , що він здатий перемогти? Самого себе і свою безпорадність,бездіяльність, про що є свідчення нині багатьох авторитетних вчених і громадських діячів?
Це той народ, українська виснажена, “епідемічно хвора “ нація, представники якої, депутати рад всіх рівнів, насамперед, народні депутати України, дбають більше про дружбу з братніми народами, виконуючи партійні програми і забуваючи про національну гідність і слова Т.Шевченка, адресовані українцям за національністю ,”Обнімітеся,брати мої..”.За майже 20 років незалежності не знайшли порозуміння між собою ,щоб спільними зусиллями відстоювати українську справу, протистояти зросійщенню і денаціоналізації українців за національністю.
Натомість, воюють між собою , влаштовують бійки, а то і злочинне побиття, як показово було 16 грудня ц.р., коли нардепи-українці на очах у всього світу лупцювали одне одного, розбиваючи голови і обличчя, на втіху тим, хто під час бійки стояв осторонь в дверях президії Верховної ради, хто потім ,коментуючи побиття “хохлів” “хохлами”, сказав: “Парламент должен работать. Парламент будет работать! Вот и все!”.Та ще й з трибуни парламенту звинуватили “хохлів” в неповазі до демократії, вказуючи журналістам, про що мають остані писати.Опозиція оцінила 16 грудня ц.р. як останній день демократії в Україні. Та було б добре, щоб день цей став першим днем прозріння “хохлів”. І не тільки в радах.
Це той народ, представники якого, згадаймо, під прапорами РФ захищають в Одесі, Севастополі, в Луганську Катю,самодержицю російську, готові, як не прикро, повторити таке в інших містах, пишуть самі програми підтримки російської мови, а про рідну українську кажуть: “ Вмію, та не хочу!” І передають таку собі мовну естафету дітям своїм.
Це той народ, представники якого, можновладці різного рангу і рівня, Колесніченко,Левченко,Кравченко,Близнюк, Лукьянченко, Матвійчук і багато інших , публічно, не соромлячись і не зустрічаючи належного осуду з боку української громади, журналістів-українців, словом і ділом сприяють збереженню побратимів-українців так званими російськомовними, в стані “дурного хохла”, слухняним електоратом сил вчорашнього дня.
Можна навести , як не прикро , безліч прикладів “перемог” цього народу, який за 20 років незалежності створив своєю байдужістю, безпорадністю і бездіяльністю , як срверджує не тільки Л.Масенко, безнадійну ситуацію в українській справі, де вкрай необхідний прихід молодих провідників, вільних від впливу радянщини, щоб перетворити ситуацію,бодай, на перспективну.
То кого і що такий народ з нинішніми провідниками української справи, яким відверто радять зійти з політичної сцени, здатний перемогти?! І чи не закриває очі нам , а через Українську Всесвітню Координаційну Раду зарубіжному українству на дійсний стан української нації і народу Д.Павличко?! Чи щирий він?! І коли він був щирим?!
За часів Радянського Союзу, коли з таким же пафосом таврував український буржуазний націоналізм? Чи на початку нинішнього року, коли очолив створену під В.Ющенка громадську організацію і разом з І.Драчем, М.Жулинським і іншими галасували на регіональних форумах інтелігенції “Буде Ющенко – буде Україна!”? Хоч добре знали, що В.Ющенка не буде і що В.Ющенко ніщивною критикою Ю.Тимошенко штовхає Україну в обійми В.Януковича і його команди. І заштовхав за сприяння провідників української справи, які раптом прозріли.
Чи може нині щирий Д.Павличко, ставши координатором НКЗУ, кажучи оте “не почули” і запевняючи сучасне зарубіжне українство “Народ український є і він переможе!”?
І ,взагалі, чи бувають щирими нинішні провідники української справи, очолюючи всі роки незалежності партії і громадські організації національно-патріотичного спрямування і закриваючи очі собі і українській громаді на правду про “епідемічно хвору”» українську націю і українців в стані “дурного хохла”? Чи не використовують вони як В.Ющенко ,зокрема, гучні заяви і розмови про захист української мови, про віру в природні сили української нації, про національну ідею , національні інтереси і таке інше , відповідні акції, мітинги як національну одежу,за словами В.Ющенка,як піар, для здобуття прихильності патрітично налаштованих українців, фактично нічого не зробивши,бодай, по виконанню вимог статті 11 Конституції України про консолідацію і ровиток етнічної самобутності української нації?!
Прикро, що ці питання ми, українці за національніс тю, маємо ставити і шукати на їх відповіді сьогодні, напередоні Ноового року і Різдва Христового. Але вже таке життя, що мусимо дивитися правді в очі, щоб уже в новому році зробити , бодай, перші кроки по оздоровленню української нації, її консолідації, зупиненню зусиллями самої української громади подальшого зросійщення і денаціоналізації. Якщо ще не пізно,якщо знайдемо непрості шляхи самоорганізації української громади.
Тож з Новим роком і Різдвом Христовим,побратими –українці! Не забуваймо і шануймо такі прості і такі для нас важкі в виконанні слова Т.Шевченка «Обнімітеся,брати мої,молю Вас, благаю».
Те, що не почують, підтверджує і Дмитро Павличко, як завжди пафосно закликаючи зарубіжне українство “Не падайте духом!” і в той же час повторюючи декілька разів, що попередня неначе українська влада не почула пропозицій Української Всесвітньої Координаційної Ради навіть і тоді, коли Д.Павличко написав і був надрукований відкритий лист Президентові В.Ющенку. І додає: “Якщо нас не чула попередня влада, то що можна сказати про не просто глуху, а настроєну проти с амої суті наших домагань- нинішню владу”( там же ). Тим, хто ще сподівається на владу і міжнародні демократичні інституції, нагадаємо про вже очевидне: всі псевдопроукраїнські заходи для влади були і є потрібні як піар- акції до тих пір, коли українська нація не стане консолідованою і спроможною обрати дійсно українську владу, опираючись на свою чисельну більшість в суспільстві.
А поки цього не маємо, то дивно чути від того ж Д.Павличка запевнення зарубіжному українству : “ Народ український є і він переможе!” Попри винесену на тій же сторінці промовисту цитату на тему парламентських слухань : “Чи ж будемо ми державним народом, чи обернемося на безликий етнос із державним гербом і прапором.” То ж , де той народ і кого , що він здатий перемогти? Самого себе і свою безпорадність,бездіяльність, про що є свідчення нині багатьох авторитетних вчених і громадських діячів?
Це той народ, українська виснажена, “епідемічно хвора “ нація, представники якої, депутати рад всіх рівнів, насамперед, народні депутати України, дбають більше про дружбу з братніми народами, виконуючи партійні програми і забуваючи про національну гідність і слова Т.Шевченка, адресовані українцям за національністю ,”Обнімітеся,брати мої..”.За майже 20 років незалежності не знайшли порозуміння між собою ,щоб спільними зусиллями відстоювати українську справу, протистояти зросійщенню і денаціоналізації українців за національністю.
Натомість, воюють між собою , влаштовують бійки, а то і злочинне побиття, як показово було 16 грудня ц.р., коли нардепи-українці на очах у всього світу лупцювали одне одного, розбиваючи голови і обличчя, на втіху тим, хто під час бійки стояв осторонь в дверях президії Верховної ради, хто потім ,коментуючи побиття “хохлів” “хохлами”, сказав: “Парламент должен работать. Парламент будет работать! Вот и все!”.Та ще й з трибуни парламенту звинуватили “хохлів” в неповазі до демократії, вказуючи журналістам, про що мають остані писати.Опозиція оцінила 16 грудня ц.р. як останній день демократії в Україні. Та було б добре, щоб день цей став першим днем прозріння “хохлів”. І не тільки в радах.
Це той народ, представники якого, згадаймо, під прапорами РФ захищають в Одесі, Севастополі, в Луганську Катю,самодержицю російську, готові, як не прикро, повторити таке в інших містах, пишуть самі програми підтримки російської мови, а про рідну українську кажуть: “ Вмію, та не хочу!” І передають таку собі мовну естафету дітям своїм.
Це той народ, представники якого, можновладці різного рангу і рівня, Колесніченко,Левченко,Кравченко,Близнюк, Лукьянченко, Матвійчук і багато інших , публічно, не соромлячись і не зустрічаючи належного осуду з боку української громади, журналістів-українців, словом і ділом сприяють збереженню побратимів-українців так званими російськомовними, в стані “дурного хохла”, слухняним електоратом сил вчорашнього дня.
Можна навести , як не прикро , безліч прикладів “перемог” цього народу, який за 20 років незалежності створив своєю байдужістю, безпорадністю і бездіяльністю , як срверджує не тільки Л.Масенко, безнадійну ситуацію в українській справі, де вкрай необхідний прихід молодих провідників, вільних від впливу радянщини, щоб перетворити ситуацію,бодай, на перспективну.
То кого і що такий народ з нинішніми провідниками української справи, яким відверто радять зійти з політичної сцени, здатний перемогти?! І чи не закриває очі нам , а через Українську Всесвітню Координаційну Раду зарубіжному українству на дійсний стан української нації і народу Д.Павличко?! Чи щирий він?! І коли він був щирим?!
За часів Радянського Союзу, коли з таким же пафосом таврував український буржуазний націоналізм? Чи на початку нинішнього року, коли очолив створену під В.Ющенка громадську організацію і разом з І.Драчем, М.Жулинським і іншими галасували на регіональних форумах інтелігенції “Буде Ющенко – буде Україна!”? Хоч добре знали, що В.Ющенка не буде і що В.Ющенко ніщивною критикою Ю.Тимошенко штовхає Україну в обійми В.Януковича і його команди. І заштовхав за сприяння провідників української справи, які раптом прозріли.
Чи може нині щирий Д.Павличко, ставши координатором НКЗУ, кажучи оте “не почули” і запевняючи сучасне зарубіжне українство “Народ український є і він переможе!”?
І ,взагалі, чи бувають щирими нинішні провідники української справи, очолюючи всі роки незалежності партії і громадські організації національно-патріотичного спрямування і закриваючи очі собі і українській громаді на правду про “епідемічно хвору”» українську націю і українців в стані “дурного хохла”? Чи не використовують вони як В.Ющенко ,зокрема, гучні заяви і розмови про захист української мови, про віру в природні сили української нації, про національну ідею , національні інтереси і таке інше , відповідні акції, мітинги як національну одежу,за словами В.Ющенка,як піар, для здобуття прихильності патрітично налаштованих українців, фактично нічого не зробивши,бодай, по виконанню вимог статті 11 Конституції України про консолідацію і ровиток етнічної самобутності української нації?!
Прикро, що ці питання ми, українці за національніс тю, маємо ставити і шукати на їх відповіді сьогодні, напередоні Ноового року і Різдва Христового. Але вже таке життя, що мусимо дивитися правді в очі, щоб уже в новому році зробити , бодай, перші кроки по оздоровленню української нації, її консолідації, зупиненню зусиллями самої української громади подальшого зросійщення і денаціоналізації. Якщо ще не пізно,якщо знайдемо непрості шляхи самоорганізації української громади.
Тож з Новим роком і Різдвом Христовим,побратими –українці! Не забуваймо і шануймо такі прості і такі для нас важкі в виконанні слова Т.Шевченка «Обнімітеся,брати мої,молю Вас, благаю».