До глибини кишені...
12/26/2010 | Юлій Хвещук
Виявляється, недостатнє володіння державною мовою може бути не тільки ознакою поганого смаку, „непатріотизму”, але й збитковим для власної кишені.
Штрафи за невикористання державної мови існують в Латвії вже більше ніж півроку. Штрафують осіб, які не володіють латиською мовою у тому обсязі, який потрібний для виконання професійних і посадових обов’язків. Насамперед це стосується державних службовців. Штрафи стягують не лише за невикористання державної мови в офіційних документах, а й за те, що нею не користуються в усному спілкуванні. В державних установах за цим стежить керівництво, менеджери, кадровики. Проте часто дотримувати вимог мовного законодавства допомагають і звичайні громадяни. Скарги про те, що службовці погано володіють латиською мовою, надходять від людей, які оформляють різні документи, пільги. Трапляються випадки, коли громадяни скаржаться на працівників сфери послуг, продавців тощо. Отримати штраф можуть і підприємці – за реалізацію товарів без маркування та інструкцій латиською мовою.
Донедавна Центр державної мови за погане володіння латиською мовою міг накласти штраф від 25 до 50 латів (50-100 доларів) – якщо порушення зафіксоване вперше, а за повторне порушення доводилося заплатити 100-200 латів (200-400 доларів).
На пропозицію національного об’єднання „Visu Latvijai!” („Все для Латвії!”), бюджетно-фінансова комісія сейму Латвії підтримала зміни до кодексу адміністративних порушень, які передбачають збільшення штрафів. Вже незабаром за незнання латиської мови в обсязі, необхідному для виконання професійних і посадових обов’язків, доведеться першого разу викласти 250 латів (500 доларів), а за повторне порушення - 250-500 латів (1000 доларів). Незабаром – тому що сейм ще повинен визначити, відколи ці поправки набудуть чинності. Втім, не доводиться сумніватися, що латиські парламентарі не зволікатимуть. Адже вони шанують власну мову і вкрай негативно ставляться до її калічення різноманітними „суржиками”.
Ось так, інколи доводиться змушувати любити державну мову до глибини кишені. Тільки не тому, що вишукуються додаткові джерела наповнення бюджету задля його подальшого розподілу між учасниками „коаліції”. А тому, що для політиків та громадян прибалтійських держав, і Латвії зокрема, захист власної мови, національної ідентичності – не порожні гасла, як це повелося в Україні. Гучні заяви та обіцянки, які лунають під час виборів, аби здобути голоси виборців (україномовних, російськомовних, хтознаякмовних), а в міжвиборче межичасся – аби не дати громадянам забути про себе, про власні партії та партійки.
Спостерігаючи „їхній” досвід, якось незручно стає за „наших” політиків, українських, за наш досвід.
Так, прибалтійські республіки увійшли до складу Радянського Союзу пізніше за інших. Так, литовцям, латвійцям, естонцям було порівняно легше зберігати власну національну окремішність як у Російській імперії, так і в СРСР, через цілковиту відмінність їхніх мов від офіційного, толерованого „русского язика”. Так, прибалтійці свого часу зуміли відстояти власні держави у вихорі громадянської війни на території колишньої Російської імперії і отримати безцінний досвід самостійного політичного життя. Він і допоміг їм на початку 90-их років ХХ століття швидко побудувати не просто самостійні, а саме національні держави. Їхній державний апарат дбає про власний народ, захищає його національну ідентичність, мову, його інтереси.
Все це так. Але... Залишається це коротеньке слово – „але”. Але що перешкоджає, якщо не всім українцям, то хоч би галичанам, продемонструвати принциповість, послідовність у відстоюванні нашої мови, наших національних інтересів? Власне, позитивний, успішний досвід зробленого, здобутого, захищеного – а не блискучі „програми” чи зворушливі пояснення, що хочуть наші політики „те і те”, але не дозволяють їм кляті „ті й ті” це здійснити.
Не вміють галичани займатися державними справами, а лише боротися і сумувати над невдачами? Не мали в ХХ столітті досвіду самостійного державного життя? Мали. Це і ЗУНР, і кілька місяців державотворення в 1941 році. Недовго, але працювали, добре працювали, при чому ще й захищали зі зброєю в руках власне право на самостійність від різномовних „визволителів”.
А ще раніше галичани мали досвід, порівняно з російським, царським режимом, демократичнішого життя в умовах Австро-Угорщини. І за умов подальшої польської окупації могли не тільки боротися в лавах УВО-ОУН, але й змагатися в рамках існуючої політичної системи, вести цілком легальне, і активне громадсько-партійне життя.
Щось таки вміємо, досвід маємо. Але щось таки з нами „не так”. Зі всіма українцями, не лишень галичанами. У кожного народу є свої „привітні” сусіди, які люблять твою землю і так прагнуть на ній оселитися, стиснувши її мешканців у сталевих, братерських” обіймах. Однак кілька мільйонів народів Прибалтики якось собі дають з ними раду. А кільком десяткам мільйонів українців постійно щось (переважно – хтось) перешкоджає. Бачимо проблеми через призму сусідів, та чомусь сором’язливо відводимо очі від самих себе. Чи не пора озирнутись довкола, а не придивлятися до обрію?
Колись Леонід Кучма сказав: „Україна – не Росія”. На щастя.
Сьогодні доводиться промовити: „Україна – не Латвія”. Нажаль. Але тільки - поки що.
Юлій Хвещук
Штрафи за невикористання державної мови існують в Латвії вже більше ніж півроку. Штрафують осіб, які не володіють латиською мовою у тому обсязі, який потрібний для виконання професійних і посадових обов’язків. Насамперед це стосується державних службовців. Штрафи стягують не лише за невикористання державної мови в офіційних документах, а й за те, що нею не користуються в усному спілкуванні. В державних установах за цим стежить керівництво, менеджери, кадровики. Проте часто дотримувати вимог мовного законодавства допомагають і звичайні громадяни. Скарги про те, що службовці погано володіють латиською мовою, надходять від людей, які оформляють різні документи, пільги. Трапляються випадки, коли громадяни скаржаться на працівників сфери послуг, продавців тощо. Отримати штраф можуть і підприємці – за реалізацію товарів без маркування та інструкцій латиською мовою.
Донедавна Центр державної мови за погане володіння латиською мовою міг накласти штраф від 25 до 50 латів (50-100 доларів) – якщо порушення зафіксоване вперше, а за повторне порушення доводилося заплатити 100-200 латів (200-400 доларів).
На пропозицію національного об’єднання „Visu Latvijai!” („Все для Латвії!”), бюджетно-фінансова комісія сейму Латвії підтримала зміни до кодексу адміністративних порушень, які передбачають збільшення штрафів. Вже незабаром за незнання латиської мови в обсязі, необхідному для виконання професійних і посадових обов’язків, доведеться першого разу викласти 250 латів (500 доларів), а за повторне порушення - 250-500 латів (1000 доларів). Незабаром – тому що сейм ще повинен визначити, відколи ці поправки набудуть чинності. Втім, не доводиться сумніватися, що латиські парламентарі не зволікатимуть. Адже вони шанують власну мову і вкрай негативно ставляться до її калічення різноманітними „суржиками”.
Ось так, інколи доводиться змушувати любити державну мову до глибини кишені. Тільки не тому, що вишукуються додаткові джерела наповнення бюджету задля його подальшого розподілу між учасниками „коаліції”. А тому, що для політиків та громадян прибалтійських держав, і Латвії зокрема, захист власної мови, національної ідентичності – не порожні гасла, як це повелося в Україні. Гучні заяви та обіцянки, які лунають під час виборів, аби здобути голоси виборців (україномовних, російськомовних, хтознаякмовних), а в міжвиборче межичасся – аби не дати громадянам забути про себе, про власні партії та партійки.
Спостерігаючи „їхній” досвід, якось незручно стає за „наших” політиків, українських, за наш досвід.
Так, прибалтійські республіки увійшли до складу Радянського Союзу пізніше за інших. Так, литовцям, латвійцям, естонцям було порівняно легше зберігати власну національну окремішність як у Російській імперії, так і в СРСР, через цілковиту відмінність їхніх мов від офіційного, толерованого „русского язика”. Так, прибалтійці свого часу зуміли відстояти власні держави у вихорі громадянської війни на території колишньої Російської імперії і отримати безцінний досвід самостійного політичного життя. Він і допоміг їм на початку 90-их років ХХ століття швидко побудувати не просто самостійні, а саме національні держави. Їхній державний апарат дбає про власний народ, захищає його національну ідентичність, мову, його інтереси.
Все це так. Але... Залишається це коротеньке слово – „але”. Але що перешкоджає, якщо не всім українцям, то хоч би галичанам, продемонструвати принциповість, послідовність у відстоюванні нашої мови, наших національних інтересів? Власне, позитивний, успішний досвід зробленого, здобутого, захищеного – а не блискучі „програми” чи зворушливі пояснення, що хочуть наші політики „те і те”, але не дозволяють їм кляті „ті й ті” це здійснити.
Не вміють галичани займатися державними справами, а лише боротися і сумувати над невдачами? Не мали в ХХ столітті досвіду самостійного державного життя? Мали. Це і ЗУНР, і кілька місяців державотворення в 1941 році. Недовго, але працювали, добре працювали, при чому ще й захищали зі зброєю в руках власне право на самостійність від різномовних „визволителів”.
А ще раніше галичани мали досвід, порівняно з російським, царським режимом, демократичнішого життя в умовах Австро-Угорщини. І за умов подальшої польської окупації могли не тільки боротися в лавах УВО-ОУН, але й змагатися в рамках існуючої політичної системи, вести цілком легальне, і активне громадсько-партійне життя.
Щось таки вміємо, досвід маємо. Але щось таки з нами „не так”. Зі всіма українцями, не лишень галичанами. У кожного народу є свої „привітні” сусіди, які люблять твою землю і так прагнуть на ній оселитися, стиснувши її мешканців у сталевих, братерських” обіймах. Однак кілька мільйонів народів Прибалтики якось собі дають з ними раду. А кільком десяткам мільйонів українців постійно щось (переважно – хтось) перешкоджає. Бачимо проблеми через призму сусідів, та чомусь сором’язливо відводимо очі від самих себе. Чи не пора озирнутись довкола, а не придивлятися до обрію?
Колись Леонід Кучма сказав: „Україна – не Росія”. На щастя.
Сьогодні доводиться промовити: „Україна – не Латвія”. Нажаль. Але тільки - поки що.
Юлій Хвещук