Нещодавно по ТВ «Полонія» йшов повторний показ фестивалю кресової культури, який зібрав багатотисячну публіку глядачів, серед яких було чимало кресов’ян та їх симпатиків. Чимало літературно-музичних номерів були цікавими і отримували подяку від публіки. Приємно було слухати пісні легкого жанру, які відомі не тільки етнічним полякам, але й галицьким українцям, які теж наспівували ці пісні та мелодії. Особливу ностальгію у глядачів викликали пісні у виконанні колишнього львів’янина Казіміжа Гурського

Але в цій веселій і невимушеній атмосфері постійно лунали вигуки, і в тому числі з уст ведучої, що явно носили антиукраїнський, та й не тільки антиукраїнський, зміст. Зокрема ось такі «перли», як «Барановичі – польське місто», «Львів живе Польщею», «Завжди вірний» - та інші. Ці вигуки викликали бурхливу реакцію у глядачів,особливо у кресов’ян та різного роду «мілуснікув». Серед присутніх було сотні молодих людей і дітей, які теж реагували на ці антиукраїнські лозунги.

Офіційна польська політика все частіше блокується з крайніми кресовими організаціями у самій Польщі. За останній рік ці імперіалістичні організації здійснювали шалений тиск як на центральні та місцеві органи влади, так і на громадські організації. Продовжується ревізія української історії, національно-визвольних змагань, зрештою і польсько-українських взаємин. Прикладів є достатньо. Навіть на шпальтах польськомовної газети «Кур’єр галіційський», що виходить в Галичині є чимало інформації про інтернет-сторінки кресов’ян та їх організації, вперто вживаються назви українських міст і сіл польською назвою та інше. Наприклад, місто Івано-Франківськ вживається виключно як Станіслав. Ще більшу атаку на українські галицькі терени здійснюють товариства «мілусьнікув» Львова та кресів всходніх та інші.

Загляньмо в історію. Чи мають моральне право польські шовіністи висувати послуговуватися фразами на кшталт «Львув – то Польсска» чи «Завжди вірний».

Після остаточної окупації поляками Львова місто поступово перетворювалося на польський форпост у боротьбі з козаками, татарами та турками. Польська корона не жаліла грошей на його велич і могутність, що могло б тішити львів’ян-українців, якби ці заходи не були спрямовані на тотальну полонізацію. Саме зі Львова йшов впертий натиск польських загарбників на ослаблі в боротьбі з монголо-татарами, українські землі. Вся політика польських королів, урядів, та місцевих органів влади, феодалів, а також католицької церкви в особі десятків чернечих орденів та згромаджень, місцевих шкіл, колегій та університету була спрямована на ополячення місцевого, українського населення. Особливо цей натиск зріс у передвоєнний і післявоєнний періоди, бо політична боротьба українців Львова і Галичини лякала більше поляків ніж політика Габсбургів та Росії.

Панове кресов’яки, галицькі українці 560 років вели боротьбу за відновлення своєї державності. Західноукраїнська Народна Республіка з центром у Львові була віковічною мрією, що втілилася у життя із розвалом Габсбурзької монархії. І ніякої загрози для існування молодої Польської держави вона не становила. А Польща, при допомозі Антанти, задушила молоду республіку галичан! І лозунг «Львув – то Польска» з добавкою «Завжди вірний» ще цілих двадцять років втілювався і життя старанням пілсудчиків та ендеків. Не врахував ні Ю.Пілсудський, ні ендеція, ні Ридз-Смігли того, що українці не змирилися з поразкою і продовжили боротьбу за свою державність. Тому, панове кресов’яки, не називайте героїчну ОУН та легендарну УПА – бандитами, здрайцями, різунами та іншими, як і більшовики, лайливими словами. Ви не простягнули братньої руки галицьким і волинським українцям.

То ж тепер ви фальсифікуєте історію та причини українсько-польського конфлікту в часі Другої світової війни і деякий час після неї.

У Львові, де колонізація була чи не найсильнішою, робилося все для того, щоб виконати обіцянку одіозного політика Грабського, який заявив, що він позбудеться українців за 25 років. Кресов’яки про цей великодержавний шовінізм польської влади добре знають, але завжди скромно мовчать.

А тепер звернімося до архівних документів та польської статистики станом на 1938 рік, яка розкриває політику польських урядів у міжвоєнний період. Львів мав 46 костьолів, а українці Львова лише 7 церков. Тут було 5 польських архівів і ні одного українського; 8 бібліотек проти двох українських, 13 музеїв польських і лише 3 – українські. 14 польських пам’ятників і, знову ж таки, ні одного українського. У місті Львові було встановлено 67 польських меморіальних таблиць і ні однієї української. Діяло 12 гімназій польських і лише 1 з філією українська.

У Львові діяла гімназія імені гетьмана С.Жолінського, гімназія імені Т.Костюшка, гімназія імені Казимира Великого (того самого, що захопив і пограбував Львів, забравши звідси, скарби галицько-волинських князів та короля Данила); гімназія імені Стефана Баторія (того самого короля, що у 1578 р. дав вказівку відрубати голову гетьманові Іванові Підкові. Що і сталося у Львові, на нинішній площі його імені); гімназія імені Г.Сенкевича, видатного польського письменника, лауреата Нобелівської премії тощо.

Польські пам’ятники теж несли запал імперіалістичного виховання під девізом: «Львув – то Польска», зокрема пам’ятники королеві Янові ІІІ Собському, гетьманові С.Яблоновському, повстанським полковникам Кілінському та Головацькому, А.Голуховському, як зрештою і «копець» унії Люблінської, що понині височить над Високим Замком. Толерантні українці не зруйнували ні одного польського пам’ятника у Львові, а навпаки або ремонтують їх, як колону Яна з Дуклі, чи дають дозвіл на будівництво нових пам’ятників.

На Персенківці стояв пам’ятник полякам – героям, що полягли в битві з українцями за український Львів. Нагадаймо, що на ньому був такий напис: «Пам’ятник героїв, які у битвах за Львів на полях Пересенківки, Козельник, Снядувки 1 грудня 1918- 20 квітня1919 рр. життя віддали». Більшовики його зруйнували. Пам’ятник із гордим польським орлом, на честь загиблих Львівських орльонт стояв у саду Львівської Політехніки.

Щоб якось зменшити гіркоту і біль українців за загибеллю своїх батьків і синів, польська влада дозволила відкрити на 38 полі Янівського кладовища стрілецький меморіал, але на Личаківському кладовищі звела один із найкращих у Європі, меморіал орльонт, як і меморіали та пам’ятники польським жовнірам, що полягли у попередніх боях. Українці такої розкоші не отримали.

Українці не мали права називати себе цим іменем, а лиш «русіні», а що вже говорити про вищі навчальні заклади, зокрема світські. Спроба домогтися відкриття українського університету у Львові коштувала Андреєві Шептицькому чимало зусиль, але поляки блокували його старання аж до розвалу самої Польщі.

Лікарень у Львові, що належали полякам було п’ять, в українців – лише лічниця ім.Митрополита Андрея Шептицького. Те ж саме з амбулаторіями та різними медичними кабінетами.

Українці у Львові не сміли мати ні одного кінотеатру, натомість поляки могли користуватися 14 своїми. Ні польська держава, ні польські магнати та шляхта не жаліли коштів на їх розбудову, бо окатоличення місцевої людності, мається на увазі українців, було їх важливим завданням. Ось лише невеликий перелік католицьких орденів і згромаджень, що діяли у Львові: сестри Альбертинки, брати Альбертинці, сестри Бенедиктинки і брати Бенедектинці, сестри Домініканки і брати Домініканці, сестри Францішканки, сестри кармелітки босі і черевикові або взуті, сестри Назаретянки, сестри Сакраментки, сестри Феліціянки, сестри Уршулянки і багато-багато інших, куди там українцямз їхніми чинами Василіан, Студитів та Редемптористів!

Сюди слід додати кілька десятків різних спортивних, парамілітарних і культурологічних польських молодіжних організацій, а натомість українські – переслідувались і закривалися.

Українці відпочивали зі своїми дітьми теж у польських парках: імені Костюшка, ім..Кілінського, ім..Вишневськоо та ін.

Навіть у грізні часи наступу більшовизму та гітлеризму ви, панове-кресов’яки та ваші наставники, не подали руку допомоги пригнобленим українцям. Навпаки, ви їх переслідували і вбивали. Згадаймо трагічні дня Карпатської України.

Ми могли б бути стійкими союзниками в боротьбі проти тоталітарних систем, що поневолили наші народи. Треба було лише відмовитися від гасла: «Львув – то Польска». Не хотілося. Тоді прийшли криваві і трагічні дня для обох народів події влітку 1943 року.

Ігор Федик

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху. Член національної спілки краєзнавців України.