12/30/2010 | Оk

Рецензія на книжку: Tony Judt. Ill Fares the Land. New York: The Penguin Press, 2010. 237 p.

Якщо колись дійде до написання сучасної історії смерті та її ритуалів, Тоні Джадт займе у ній особливе місце. Тільки тим разом не він писатиме, а про нього писатимуть. Він був знаний за життя своїми писаннями і безкомпромісною поставою. Однак те, що він доконав в останні місяці перед смертю, перетворило його у мас-медіяльну знаменитість. На 60-му році життя йому поставили діагноз рідкісної, але невиліковної хвороби – Amyothrotic lateral sclerosis (ALS), більш знаної як хвороба Лу Ґеріґа. Її особливість полягає в тому, що вона не супроводжується больовими відчуттями і ні на хвилину не виключає людського мозку: він єдиний функціонує повноцінно, навіть коли тіло вже цілком паралізоване. Хворого порівнюють із в’язнем, який нерухомо й при повній свідомості сидить у тюремній камері, стіни котрої невпинно зближуються, поки повністю не розчавлять його. Психологічні муки для Джадта були ще гостріші, бо він був агностиком. Він знав, що вмирає раз і назавжди, а тому був позбавлений бодай того мінімального комфорту, котрий відчуває віруюча людина.

Свою повільну агонію він перетворив на інтелектуальний подвиг. Ночами, коли не міг спати, він укладав тексти – а вдень диктував їх своїм друзям і студентам. Так за півтора року постали аж три книжки: його спогадів – "Чаша пам’яті", інтерв’ю-розмови з Тімоті Снайдером і – найважливіше – його політичний заповіт "Ill fares the land" (що, за аналогією з відомою українською піснею, можна приблизно перекласти як "Тяжко тій країні"). Остання книжка постала з його публічної лекції, котру на пропозицію редактора New York Review of Books він прочитав у жовтні 2009 р. Доповнена й розширена до книжкового формату, вона побачила світ уже в березні 2010 р.

Обставини появи цієї книжки важливі для її обговорення: привид близького кінця провокує на максимальну чесність і відвертість. І перше її речення звучить як діагноз: "Є щось підставово неправильним у тому, як ми живемо сьогодні". "Ми" означає тут передусім Захід – Західну Європу і Північну Америку. Рівень індивідуального багатства тут сягнув небаченого раніше рівня, а бідність стає абстракцією навіть для бідних. Але повсюди видно ознаки суспільного збідніння. Скажімо, рівень середньої тривалості життя у США лише трохи вищий за аналогічний показник в Албанії.

"Важливо не те, – твердить Джадт, – наскільки багатою є країна, а наскільки нерівною вона є". Різниця доходів між бідними і багатими вимірюється т.зв. "індексом Джині" (Gene index). Статистика показує прямий пропорційний зв’язок між цим індексом, тривалістю життя та рівнем злочинності й обернено пропорційний – із соціальною мобільністю, тобто можливість піднятися вверх соціальною драбиною.1


Такі негативні наслідки спостерігають і в політичній сфері: існує зв’язок між зростанням нерівності та занепадом суспільної довіри – тої субстанції, яка уможливлює функціонування ефективної демократії. Попри наївну віру, що ринкова економіка автоматично породжує довіру – бо як вести бізнес з компанією чи окремою особою, якій не довіряєш? – усе відбувається з точністю до навпаки: ринкова конкуренція нищить правила чесної гри. Не дивно, що найнижча довіра зафіксована в тих західних країнах, які найбільш безоглядно стали на шлях нерегульованого капіталізму: у Великобританії, Ірландії та США. У результаті, зауважує Джадт, розвинуті країни стають усе більше схожими на країни відсталі: як у перших, так у других позірно всі громадяни користають з економічного зростання – але насправді це зростання збагачує лише привілейовану меншість.

Зростання нерівності є порівняно недавньою тенденцією. З кінця 19 ст. й аж до 1970-х років усі розвинуті суспільства стреміли до вирівнювання доходів шляхом прогресивного оподаткування, державної допомоги бідним і збільшення субсидій і соціальних виплат. Це врятувало капіталізм, який, згідно з передбаченнями багатьох пророків – серед яких Маркс – один із дуже відомих, але не єдиний – був приречений на загибель. Парадокс полягав у тому, що на капіталістичному Заході капіталізм порятували реформи, які за своїм характером були соціалістичними – чи, як пише Джадт, капіталізм був врятований соціалізмом.

Ці соціалістичні реформи значною мірою були дитям двох світових воєн і міжвоєнної економічної кризи. Головним питанням для Заходу 1945 року було не те, як відсвяткувати свою воєнну перемогу, а як зробити так, щоб трагічний досвід 1914-1945-х ніколи більше не повторився. Центральною фігурою в цьому переосмисленні був економіст Джон Майнард Кейнз. Кейнз сам виріс у суспільстві, яке було певне себе – тобто у стабільній, багатій і сильній Британії кінця 19-го – початку 20 ст. Здавалося, що ця стабільність і спокій триватимуть довго, якщо не вічно. Крах цих ілюзій привів Кейнза до болісного усвідомлення, що людський розвиток принципово не можна передбачити. І що замало і небезпечно покладатися на силу саморегулятивних законів ринку: його треба обмежувати, реформувати і направляти. В іншому разі станеться те, що вже сталося в міжвоєнній Європі, коли зубожілий середній клас віддав перевагу екстремним ідеологіям – нацизму і комунізму.

Кейнз запропонував систему регулятивних державних реформ заради пом’якшення негативних соціальних ефектів ринкової економіки. "Консенсус Кейнза" (іншими словами, "соціал-демократичний консенсус") міг утвердитися в повоєнній Європі, оскільки як її лідери, так і загал європейців розуміли, що вийти із заклятого кола воєн і повоєнної розрухи можна лише завдяки соціальній солідарності. Джадт називає це "справжньою інтелектуальною революцією": більшість перестала вірити в чудеса ринку, а високі податки сприймала як щось необхідне і належне. Результатом цієї революції стало економічне чудо 1945-1975 років – те, що німці називають Wirtschaftswunder (господарське чудо); французи – Les Trente Glorieuses (славетні тридцять років), а англійці – age of affluence (добою багатства). Це були тридцять років безпрецедентної соціальної мобільності та безпрецедентних життєвих шансів для кожної молодої людини, яка народилася чи доростала у цьому часі.

Але тут історія знову зіграла свій злий жарт. Молоде покоління, породжене економічним чудом, й поховало це економічне чудо. Привілей пізнішого народження позбавив молодих людей досвіду депресії і воєн, відповідно, страху перед ринком. Лозунги цього покоління: "doin your own thing", "letting it all hang out", "making love, not war" – звучали революційно і привабливо. Однак були спрямовані на утвердження індивідуальних, а не суспільних інтересів. Ніколи раніше культурне провалля, що відділяло "батьків і дітей", не було таким глибоким, як у 1960-х роках.

Що більше: на зламі 1980-х і 1990-х років ці "діти" стали тим поколінням, яке, згідно з законами "політичної біології" (мій термін), взяло на свої плечі тягар політичної влади. Чоловіки і жінки, які донедавна домінували чи все ще домінують у сучасній політиці – Білл і Гілларі Клінтони, Тоні Блер, Ґордон Бравн, Герман ван Ромпей, Анґела Меркель, – усі вони з покоління 60-х. На противагу поколінню Черчилля, де Ґолля й Аденауера, вони не сповідують жодної упорядкованої системи поглядів. Тому, пише Джадт, від них не віє ані переконанням, ані авторитетом. Він називає їх "політиками light" (за аналогією з Cola light чи Mallboro light), а час, коли вони правлять – "добою пігмеїв".

Повоєнний "соціально-демократичний консенсус" був зламаний, а його місце зайняв новий, т. зв. "вашингтонський консенсус" примату приватних інтересів над публічними. Для все більшого числа людей свобода передусім означає свободу заробляти гроші. Вимовним прикладом є результати опитування, яке проводили серед шкільної молоді у Великобританії 1949 р.: що розумніша дитина, то більш готова надати перевагу цікавій, хоча не надто оплачуваній кар’єрі, а не щедро оплаченій, але нецікавій роботі. Теперішня ситуація абсолютно протилежна.

Нарцисизм студентських рухів, нові ліві ідеології і поп-культура спровокували консервативну реакцію 1980-х. Цю реакцію знаменувала влада Рональда Рейґана, Марґарет Тетчер і, меншою мірою, Валері Жискар Д’Естена. Але ідеологічним обґрунтуванням "повороту направо" були економісти Чиказької школи. І тут Джадт робить один з найцікавіших поворотів у своїй розповіді: він показує, що всі чиказькі теоретики були емігрантами з Австро-Угорської імперії: Фрідріх Гайєк, Карл Поппер і Петер Друкер були корінними віденцями, Йозеф Шумпетер походив з Моравії, а Людвіг фон Мізес народився у Львові. В основі їхнього спільного досвіду "чиказьких хлопців" лежав досвід міжвоєнної соціал-демократичної Австрії: на їхню думку, власне спроби австрійських соціал-демократів регулювати економіку промостили дорогу фашистам. З того часу і до кінця свого життя вони вважали державне втручання абсолютним злом. Цей висновок вони привезли із собою у США, куди емігрували, рятуючись від Гітлера. Там, здавалося, вони були приречені на професійну і культурну марґінальність. Аж ні: прихід до влади консерваторів виніс їх на гребінь популярності. А з падінням комунізму їхні погляди стали чимось на зразок економічної ортодоксії навіть на Сході Європи.

Власне 1989 р. став чимось на кшталт поворотного пункту в історії Заходу: до цього часу всі розвинуті держави витрачали левину частку свого бюджету на соціальні витрати – від того часу частка цих витрат маліє як шагренева шкіра. Спектакулярне падіння Берлінської стіни, оксамитові революції в Центральній Європі та крах СРСР відвернули увагу аналітиків від тої кардинальної зміни, що сталася на Заході. Захід самовдоволено розслабився і вітав себе з перемогою в холодній війні. Ціною такої неуваги та самовдоволення став кінець "нескінченного економічного благоденства" у 1989-2009 рр. Джадт називає їх "двадцятьма втраченими роками" та "роками, які поїла сарана". Ці два десятиліття позначені кризою, тероризмом, кліматичними змінами і провіщають прихід нової доби – доби страху і непевності. "Чоловіки і жінки, – пророкує Джадт, – знову повернуться до ресурсів держави. Вони будуть вимагати від своїх політичних лідерів і представників захисту: відкриті суспільства знову закриватимуться самі в собі, жертвуючи свободою заради «безпеки»".

А це, своєю чергою, означатиме занепад суспільної довіри – тієї тонкої соціальної тканини, яка в’язала колись й утримувала суспільства Заходу. Люди схильні вірити одне одному, коли вони схожі між собою, і не тільки за мовою чи релігією, а й за рівнем доходів. Західні суспільства так довго могли залишатися сильними, як довго вони користали з благословень соціальної держави, етнічної однорідності, захисту НАТО та порівняно малого відсотка емігрантів. Коли ж ситуація змінилася, Європа покотилася по похилій і слизькій площині.

Об’єднання Європи не може служити противагою цьому сповзанню додолу: Європейський Союз занадто великий і занадто різнорідний, щоб відродити довіру між європейцями. До того ж, довіра має передувати об’єднанню, а не навпаки. Поширення комп’ютерних технологій є радше перешкодою, ніж засобом для відродження солідарності: щоб бути солідарними, люди повинні відчувати реальні, а не віртуальні межі своєї колективної ідентичності. А, своєю чергою, корозія реального публічного простору веде до того, що пророкували і стосовно чого перестерігали колись ідеологи консервативного лібералізму: "війни всіх проти всіх".

Головна проблема, вважає Джадт, вкорінена не в навколишньому світі, а в наших головах: "ми" втратили можливість навіть уявити інший стан речей і говорити про інший тип суспільства; "ми" надто розгублені; у "нас" немає більше справжніх масових політичних рухів. Із занепадом великої віри – чи то в Бога, чи то в прогрес історії – "нашій" політиці бракує ідеалізму. А без здорової дози ідеалізму сучасна політика зводиться до такої собі суспільної бухгалтерії. Людство вже переживало таку ситуацію саме перед 1914 р., з відповідними пізнішими трагічними наслідками. Щоб відвернути можливу катастрофу, "ми" потребуємо нової інтелектуальної революції.

Книга Джадта, власне, є спробою змалювати контури цієї революції. Якщо окреслити її дуже стисло, то це має бути поява "нової «нової лівиці»" (new new Left) – на відміну від "старої", комуністичної і соціал-демократичної лівиці першої половини 20 ст. і нової лівиці (New Left) у 1960-х. В основу ідеології цієї найновішої лівиці має бути покладене переосмислення ролі держави: "Держава не є найкращим рішенням – принаймні до тої міри, як про неї думали у середині 20 ст. – але вона рівно ж не є і найгіршим з доступного". Джадт дотепно і переконливо розбудовує цю тезу на окремому прикладі залізниць – які майже всюди були збудовані й утримувані за рахунок держави і які "ніколи не старіють" (зацікавленим раджу прочитати його есей, який якраз друкують у New York Review of Books).

Книжка Джадта написана як політичний заповіт й адресована передусім молодим людям по обидва боки Атлантики. Вона написана стисло й афористично, а сила аргументації й усвідомлення обставин, за яких вона виникла, допомагає їй промовляти водночас до розуму і до серця. Однак поважних дискусій вона (поки що?) не викликала. Рецензії, які я читав, є доволі прохолодними. Їхні автори нагадують еквілібриста на струні, натягнутій під куполом цирку: "про мертвих треба писати або добре, або нічого" – тому вони пробують критикувати Джадта, зберігаючи при цьому благопристойність. Йому докоряють, що книжка продиктована політичними упередженнями, а не історичним мисленням. Або як пише один з рецензентів: "Писання Джадта на теми історії є безсмертними. Ця книжка, однак, такою не є".2

Дозволю собі не погодитися. Ця книжка написана істориком, й духом історії віє майже з кожної її сторінки. Джадт показує, що проблеми нашої доби пов’язані зі зміною поколінь, які мали різну історичну пам’ять. У тому сенсі книжка Джадта ще раз говорить про важливість історії як дисципліни: те, як ми живемо, залежить від того, що ми думаємо про своє минуле. З перспективи історичного писання цей висновок має майже революційне значення. Він вирізняється серед величезної маси сірої та значною мірою кон’юнктурної продукції т.зв. "індустрії пам’яті" на Заході, хвиля якої віднедавна докотилася до Східної Європи, включно з Україною.

Хоча книжка й адресована читачам по обидва береги Атлантики, молодим українцям її теж варто читати. Хоча б тому, що на колишньому радянському просторі віра у вільний ринок теж стала чимось на зразок нової догми. Україна разом з іншими посестрами по нещастю пережила радикальну еволюцію від дикого комунізму до дикого капіталізму. Готуючи цю рецензію, я намагався знайти українські показники індексу Джині. Приблизно 10 років тому він становив 47,3% і відповідає рівню країн "третього світу" (для порівняння: аналогічний показник для Коста-Рики дорівнював 47%, тоді в Австрії він був удвічі (23,1%) меншим). За останнє десятиліття цей індекс невпинно зростав і наблизився до критичних 50%. Це, як кажуть аналітики, межує із соціальним вибухом. Щоправда, інша статистика подає дані щодо України на рівні 30%.3 Але ж ми всі знаємо і розуміємо, що значна, якщо не більшість, прибутку українських громадян перебувають "у тіні" і рівень цієї "тіні" росте прямо пропорційно до їхнього економічного і політичного статусу.

Десь півроку тому в колі знайомих зустрічався з одним із лідерів української опозиції. Він жалівся на безпринципність українського виборця: мовляв, досить заплатити сільським учителям чи бібліотекарям якісь 100-200 грн, і вони будуть голосувати за того, хто платить. Може, так і є. Але з іншого боку, чому сільський учитель чи бібліотекар має солідаризуватися з політичним лідером "за так", якщо його доходи в декілька сотень чи тисяч разів вищі за їхні? Нерівність роз’їдає довіру і солідарність всюди, й Україна не може бути винятком із цього правила.

З іншого боку, зростання нерівності є часовою бомбою, яка може розірвати зсередини режими Путіна в Росії чи Януковича в Україні. Так принаймні твердять ті аналітики, які вивчають Китай чи Індію.4 "Путінізація" Східної Європи становить серйозну загрозу для демократії як в самому регіоні, так і в цілому світі. Але зростання нерівності – причому, правдоподібно, темпами, вищими, ніж на Заході – й собі становить загрозу для авторитарних режимів на зразок теперішніх російського чи українського.

Тоні Джадт виразно симпатизував Помаранчевій революції і підтримував її. У дні Майдану він надрукував у New York Times коротку і єдину статтю на українські теми.5 У ній Джадт пробував пояснити, чому Україна не може стати членом Європейського Союзу – навіть за умови, що Росія була б готова "відпустити" її. Головною причиною є тривалість життя середньостатистичного українця (62 роки) та його середньомісячний дохід ($95). Поки ці показники не зміняться на краще, Україна нагадуватиме ніщо інше, як помножену на два Румунію – найвідсталішого і найкорумпованішого члена ЄС.

Порівняйте це з аргументами нашої національної демократії чи скрайніх націоналістів: для них головною проблемою України є низька національна свідомість та історичне безпам’ятство українців! Чи не іронія недавньої української історії, що Віктор Ющенко – головний герой Помаранчевої революції та головний кандидат на українського Бальцеровича – за часів свого президентства найбільше працював не над суспільно-економічними реформами, а над історичною пам’яттю? Свою статтю про Україну Джадт закінчував словами: "Світ і його складності є якраз на о-країні Європі, У-країні. Це не робить життя легшим, але це помагає нам концентрувати свій розум". Якщо проблеми України стають проблемами світу, а проблеми світу – проблемами України, то це означає: ми не потребуємо двох різних інтелектуальних революцій: одну – для світу, іншу – для України. Революція має бути одна, спільна. І хоча б лише заради цього українцям варто читати Тоні Джадта.

------------------------------------------------------------

1 З останнім пов’язують смерть "американської мрії" – віри в те, що кожен новоприбулець за достатніх працьовитості, талану і впертості може досягти вершин суспільства. Насправді так не є. Як показують дослідження, американська мрія померла декілька десятків років тому. Протягом останніх 30-35 років абсолютна більшість американців закінчують своє життя в тому класі, в якому вони народилися. Див. на цю тему серію статей, що була надрукована у травні 2005 р. у New York Times під спільною назвою "Class in America".

2 Denis MacShane, "Ill Fares the Land, By Tony Judt", The Independent, April 9, 2010. Автор був міністром у справах Європи з 2002-го по 2005 р.

3 Статистичні дані цит. за: Наталка Пахомова, "Соціальна нерівність: виклик молодому поколінню", "Українська правда", 6 лютого 2007 р.

4 Див.: Christian Caryl, "Unveiling Hidden China", New York Review of Books, December 9, 2010; Perry Link, "China: From Famine to Oslo", New York Review of Books, January 13, 2011; Prem Shankar Jha, Crouching Dragon, Hidden Tiger. Can China and India Dominate the West? (New York, 2010).

5 Tony Judt, "The Eastern Front, 2004", New York Times, December 5, 2004.

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4554